Міжнародне_право

для відбування покарання однією державою іншій державі в порядку екстрадиції.

Транснаціональний злочин – це діяння, визнане злочинним не менш як у двох державах, під юрисдикцію яких воно підпадає. Зазначається, що вчинення таких діянь тягне кримінальну відповідальність тільки у тому разі, якщо кримінально-правова заборона міститься в національному законодавстві. Боротьба із цими правопорушеннями може знаходитися під міжнародним контролем, але відповідальність за них не встановлюється безпосередньо міжнародним правом. Таким чином, транснаціональний злочин є національним за характером кримінальної заборони і міжнаціональним за своєю поширеністю.

Міжнародно-правовий злочин, чи міжнародний злочин stricto sensu, – це діяння, що є «міжнародним» за походженням кримінально-правової заборони. Воно криміналізоване міжнародним правом і потенційно підпадає не тільки під національну юрисдикцію, але й під юрисдикцію міжнародних кримінальних судів. Міжнародноправова криміналізація має прояв у приматі міжнародного визнання злочинності діяння перед положеннями національного права. Такі злочини безпосередньо порушують норми міжнародного права й існують незалежно від наявності кримінально-правової заборони в національному праві.

88. Поняття і принципи кримінальної юрисдикції в міжнародному кримінальному праві

Поняття ―юрисдикція‖ є категорією як національного, так і міжнародного права. При всій розмаїтості можливих модифікацій, міжнародна кримінальна юрисдикція може бути двох типів: договірна (мультинаціональна) і загальнообов'язкова. Вузька концепція судової юрисдикції зводиться до компетенції судового органу, тобто меж юрисдикції за часом, місцем, персональною і предметною характеристикою. Таке трактування юрисдикції може бути застосовне в національному контексті, але не в міжнародному праві. Стосовно юрисдикції міжнародних кримінальних судів (трибуналів) питання про їхню легітимність, яку слід розуміти як правомірність заснування, торкається самої суті поняття юрисдикції як влади (power) здійснювати судові повноваження у визначених межах. Дане питання є першочерговим та обумовлює всі інші аспекти юрисдикції. Таким чином, проблема легітимності заснування міжнародного судового органу є центральною проблемою його юрисдикції.

Юрисдикція, здійснювана в межах державної території, іменується територіальною. В її основі лежить територіальний принцип. Юрисдикція, що здійснюється за межами території, називається екстратериторіальною. В її основі лежить персональний принцип, в силу якого держава має право зобов'язати своїх громадян за кордоном дотримувати свої закони, але не може застосовувати заходи примусу. Персональний принцип все частіше поширюється державами і на осіб без громадянства, які постійно проживають на їхній території.

Існує також принцип захисту або безпеки, який покликаний забезпечити захист істотних інтересів держави та її громадян від злочинних діянь, що здійснюються за кордоном. У таких випадках держава має право притягнути до кримінальної відповідальності будь-яку особу незалежно від місця скоєння злочину, зрозуміло, за умови, що така особа виявиться в сфері її повної юрисдикції. Принцип захисту отримує все більш широке поширення в законодавстві і судовій практиці держав.

Нарешті, існує принцип універсальності, що передбачає можливість поширення кримінальної юрисдикції держави на діяння, визнані злочинними міжнародним правом, незалежно від громадянства особи, яка його та місця вчинення. У минулому він охоплював лише піратство і работоргівлю, нині поширює свою дію і на ряд злочинів за загальним міжнародним правом (злочини проти миру і безпеки людства).

89. Види кримінальної юрисдикції: предметна - ratione materiae ; просторова - ratione loci ; темпоральна - ratione temporis ; персональна - ratione personae

Юрисдикція, у тому числі юрисдикція міжнародних кримінальних судів, має кілька параметрів, відповідно до яких виділяють такі її види: 1) предметну - ratione materiae (через обставини, зв'язані з предметом розгляду); 2) просторову - ratione loci (через обставини, зв'язані з місцем); 3) часову - ratione temporis (через обставини, зв'язані з часом); 4) персональну - ratione personae (через обставини, зв'язані із суб'єктами).

Предметна юрисдикція ratione materiae Міжнародного кримінального суду охоплює «найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість усього міжнародного співтовариства». Це формулювання встановлює критерій важкості злочинів, акцентуючи увагу на її найвищому ступені.

Відповідно до статуту МІжнародного кримінального Суду, часова юрисдикція ratione temporis встановлює, що, Суд має юрисдикцію тільки щодо злочинів, які вчинені після набрання чинності даним Статутом. Якщо будь-яка держава стає учасницею даного Статуту після набрання ним чинності, Суд може здійснювати свою юрисдикцію лише щодо злочинів, вчинених після набрання чинності даним Статутом для цієї держави, якщо тільки ця держава не зробить відповідної заяви. Таким чином, юрисдикція Міжнародного кримінального суду не має ретроактивного характеру. Він може розглядати тільки злочини, вчинені після набрання чинності Статутом.

Статут заснований на принципі індивідуальної кримінальної відповідальності (ratio personae). Під час обговорення статей, що стосуються персональної юрисдикції, представники держав нерідко займали різні позиції. По-перше, це було викликано невідповідністю правових систем, термінології і концептуального змісту багатьох юридичних понять. По-друге, утруднення викликало те, що пропонований текст Статуту не містив у собі звичну для багатьох держав структуру кримінального закону, так, наприклад, не встановлював пом'якшуючі й обтяжуючі обставини при визначенні відповідальності

90. Поняття міжнародної кримінальної юрисдикції.

Проблема міжнародної кримінальної юрисдикції належить до числа найбільш дискусійних сфер міжнародного права.

Поняття «юрисдикція» в міжнародному праві відображає два аспекти владного прийняття рішень: перший належить до утворення норм, що регулюють громадський порядок, інший - до виконання цих норм. Загальновизнано, що кожна держава має право регулювати громадську поведінку в межах своєї території та поза нею в разі, якщо така поведінка стосується внутрішніх інтересів даної держави.

За дією в просторі розрізняють територіальну й екстратериторіальну юрисдикцію, за характером влади - законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову, за обсягом - повну й неповну.

Юрисдикція, у тому числі й та, що належить міжнародним кримінальним судам, має кілька параметрів, відповідно до яких виділяють такі її види:

1)предметну (через обставини, пов'язані з предметом розгляду);

2)просторову (обставини місця);

3)часову (обставини часу);

4)персональну (обставини, пов'язані із суб'єктами).

Міжнародно-правова інтерпретація поняття юрисдикції міжнародного судового органу не обмежується питаннями меж його компетенції. Нормативний комплекс, що регламентує правові підстави юрисдикції, умови і порядок її здійснення, предметну, просторову, часову, персональну межі юрисдикції та інші юрисдикційні аспекти заснування й діяльності міжнародного кримінального суду, може бути названий юрисдикційним режимом цього суду (трибуналу).

Поряд із розглянутою вимогою легітимності, юрисдикційний режим міжнародного кримінального суду має відповідати вимогам цілісності та єдності. Вимога єдності юрисдикційного режиму міжнародного кримінального суду припускає існування однакових умов здійснення його юрисдикції стосовно осіб, ситуацій, держав, на які поширюється юрисдикція суду. Вимога цілісності юрисдикційного режиму означає взаємопов'язаність і погодженість його елементів, неприпустимість обмежень, здатних порушити чи похитнути юрисдикційну систему.

Юрисдикція міжнародних кримінальних судів, створюваних на основі угоди, похідна від юрисдикції держав, що засновують такий судовий орган. Як правило, держави на підставі їхнього суверенітету мають первинне право на здійснення юрисдикції щодо правопорушень, вчинених на їхній території.

Доктрина територіальної юрисдикції, чи «територіальний принцип», має загальне визнання. Територіальна юрисдикція полягає в тому, що держава наказує і здійснює правила поведінки в межах її кордонів. Цей принцип, більше за будь-який інший, є проявом суверенітету; усі держави твердо дотримуються територіальної юрисдикції, заснованої на принципі суверенної рівності держав. Територіальна юрисдикція застосовується до всіх осіб - громадян та іноземців. Іноді злочин чиниться в одній державі, а його наслідки настають в іншій. У такому разі територіальну юрисдикцію мають обидві держави. Держава, на території якої вчинено злочин, має юрисдикцію за суб'єктивним принципом, а держава, де вчинок завершений, користається юрисдикцією за об'єктивним принципом територіальності.

91. Правові основи утворення і діяльності нюрнберзького і токійського військових трибуналів

Статутами міжнародних судів було закладено основи міжнародного кримінального судоустрою. Уперше фізичні особи були притягнуті до міжнародної кримінальної відповідальності на підставі вироків Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів.

В 1945 р. СРСР, США, Великобританія і Франція заснували Міжнародний військовий трибунал для суду над головними військовими злочинцями європейських країн осі (Німеччини і її союзників). На основі Статуту Трибуналу відбувся судовий процес над групою головних нацистських воєнних злочинців. Міжнародний військовий трибунал визнав підсудних винними у здійсненні підготовки і веденні агресивних єн проти миролюбних країн, у порушенні міжнародних договорів та од» у здійсненні спланованих воєнних злочинів, що скоювалися з особливою жорстокістю, у злочинах проти людства. Згідно зі Статутом Трибуналу службове положення підсудних не могло служити підставою для ^звільнення від відповідальності та обставиною для пом'якшення вини, це надавало їм імунітету. Обвинуваченим надавалися всі права на захист.

Для суду над головними японськими воєнними злочинцями у 1946 р. був заснований Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу. До юрисдикції трибуналу відносилися злочини проти миру, військові злочини і злочини проти людяності.

92. Юрисдикція міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc по колишній Югославії та Раунді

Досвід створення міжнародних кримінальних судів був відновлений на початку 90-х років, коли Радою Безпеки ООН були засновані Міжнародний трибунал для переслідування осіб, винних у серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права, скоєних на території колишньої Югославії, починаючи з 1991 р. (трибунал по Югославії) та Міжнародний кримінальний трибунал для переслідування осіб, винних в геноциді та інших серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права, скоєних на території Руанди, і руандійських громадян, винних в геноциді і інших подібних злочинах, скоєних на території сусідніх держав в період між 1 січня 1994 р. і 31 грудня 1994 р. (трибунал по Руанді).

Заснування трибуналів ґрунтувалося на широкому тлумаченні глави VII Статуту ООН, в якій йдеться про повноваження Ради Безпеки ООН в разі загрози миру, порушенні миру та актів агресії.

Статут трибуналу по Югославії встановив юрисдикцію стосовно порушень загальновизнаних норм про захист жертв війни, які закріплені в Женевських конвенціях 1949 р., а також правил ведення війни, закріплених в Гаазьких конвенціях 1907 р. і додатках до них, а також геноцид і злочини проти людяності. У Статуті трибуналу по Руанді йшлося про злочини проти людяності, а також про порушення норм, що стосується конфліктів неміжнародного характеру, як вони відображені в Женевських конвенціях 1949 р. і в другому Додатковому протоколі до них 1977 р.

В статутах обох трибуналів було закріплено, що офіційне положення обвинуваченого, будь то голова держави або уряду, не звільняє його від кримінальної відповідальності. Більш того, вони несуть відповідальність і за те, що не запобігли скоєнню злочинів своїми підлеглими. Це стало новим положенням міжнародного кримінального права. В статутах наголошувалося, що заснування міжнародних трибуналів не повинне перешкоджати діяльності національних судів щодо відповідних злочинів. Якщо по одній і тій самій справі було порушено переслідування національним судом і міжнародним трибуналом, пріоритет належить міжнародному трибуналу.

Дані суди вважаються ad hoc, тобто створювались для досягнення спеціальної мети.

93. Римський Статут Міжнародного кримінального суду: загальна характеристика

У 1998 р. відбулася в Римі Дипломатична конференція під егідою ООН прийняла Римський статут Міжнародного кримінального суду (далі - Суд). У роботі Конференції взяли участь делегації 160 держав. За прийняття Статуту проголосували 120 держав, включаючи Росію. Двадцять одна держава утрималося, і сім проголосували проти. Найбільш активно за обмеження повноважень Суду виступали США.

Суд був заснований як постійний орган, що володіє юрисдикцією щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають занепокоєння міжнародного співтовариства. При цьому мова йде тільки про ті злочини, які перелічені в Статуті. Міжнародний кримінальний суд не підмінює кримінальні суди держав. Його юрисдикція є заповнювати.

Свої функції Суд може здійснювати на території будь-якої держави-учасника Статуту, а на основі спеціальної угоди і на території будь-якої іншої держави. Суд є самостійним міжнародним органом. Він володіє міжнародною правосуб'єктністю. Відносини Суду з ООН будуть регулюватися його угодою з цією організацією. Місцем перебування є Гаага.

Статут представляє великий за обсягом (126 статей) і досить складний документ. Пояснюється це рядом причин. Він містить положення, що відносяться до матеріального і процесуального кримінального права, судового устрою, співробітництва держав, що забезпечують діяльність Суду.

Юрисдикція Суду обмежена найбільш серйозними злочинами, що зачіпають інтереси міжнародного співтовариства в цілому. До таких злочинів віднесено: геноцид, злочини проти людяності, військові злочини і агресія. Держави пішли шляхом граничного обмеження кола злочинів, що відносяться до юрисдикції Суду.

Імунітет посадових осіб, що належить їм в силу внутрішнього або міжнародного права, не може бути перешкодою для притягнення їх до кримінальної відповідальності. Статут підлягає застосуванню в рівній мірі до всіх осіб незалежно від їх офіційного статусу, включаючи статус глави держави або уряду, члена уряду чи парламенту та ін Офіційний статус не може також служити підставою для пом'якшення вироку.

Статут встановлює кримінальну відповідальність командирів та інших начальників за злочинні дії осіб, які перебувають під їх контролем.

Діяльність Суду покликана сприяти підвищенню рівня функціонування та кримінальної юстиції держав, досягненню нею більш високих стандартів правосуддя, забезпечення "належного процесу", дотримання прав всіх учасників процесу.

94. Поняття і види транснаціональних злочинів. Конвенційні злочини

Транснаціональний злочин – це діяння, визнане злочинним не менш як у двох державах, під юрисдикцію яких воно підпадає. Зазначається, що вчинення таких діянь тягне кримінальну відповідальність тільки у тому разі, якщо кримінально-правова заборона міститься в національному законодавстві. Боротьба із цими правопорушеннями може знаходитися під міжнародним контролем, але відповідальність за них не встановлюється безпосередньо міжнародним правом. Таким чином, транснаціональний злочин є національним за характером кримінальної заборони і міжнаціональним за своєю поширеністю.

Сьогодні найнебезпечнішім для міжнародного співробітництва такі види транснаціональних злочинів, які в основі мають організований характер: тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів, зброї та військової техніки; викрадення радіоактивних матеріалів; фальшивомонетництво; "відмивання" грошей; работоргівля у формі найму робочої сили; крадіжки автотранспорту; контрабанда людськими органами та тканинами; захоплення та угон повітряних та морських суден; торгівля жінками та дітьми. Цей список не вичерпний, оскільки суспільно небезпечні діяння дедалі набувають міжнародного характеру.

Конвенційний злочин» (treaty crime) як діяння, стосовно якого укладено багатосторонню міжнародну угоду. Підкреслюється, що це поняття охоплює дві суттєво відмінні між собою категорії злочинів: по-перше, діяння, які підпадають під сферу застосування конвенції, по-друге, діяння, які держави-учасниці угоди зобов’язалися криміналізувати.

95. Поняття міжнародно-правового співробітництва в галузі боротьби з транснаціональною злочинністю. Конвенційний та інституційний механізм боротьби зі злочинністю.

Всеохоплююче конвенційне поняття транснаціонального організованого злочину має чіткі параметри і дає можливість створення єдиного комплексного підходу та єдиної ефективної стратегії співробітництва у боротьбі зї злочинністю. Аналіз Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності (2000) дозволяє зробити висновок, що стосовно попередження, розслідування і кримінального переслідування, поняття «транснаціональний організований злочин» охоплює дві категорії правопорушень: 1) широкий спектр серйозних злочинів, тобто злочинів, що караються позбавленням волі на максимальний строк не менше чотирьох років чи більш суворою мірою покарання, якщо вони мають транснаціональний характер і скоєні за участі організованої злочинної групи; 2) правопорушення, які підлягають криміналізації відповідно до Конвенції, тобто: участь в організованій злочинній групі, відмивання доходів від злочинів, корупція, перешкоджання здійсненню правосуддя. За допомогою визначення організованої злочинної групи як діючої «з метою отримати, прямо чи опосередковано, фінансову чи іншу матеріальну вигоду», Конвенція обмежує сферу свого поширення діяннями з корисливою мотивацією, виключаючи з поняття «транснаціональний організований злочин» політично мотивовані правопорушення. Із врахуванням протоколів, що доповнюють Конвенцію, до третьої, додаткової, категорії можуть бути віднесені ті види злочинів, які охоплюються цими протоколами, тобто: торгівля людьми, особливо жінками і дітьми; незаконний ввіз мігрантів по суші, морю і повітрю; незаконне виготовлення і обіг вогнепальної зброї. За допомогою визначення організованої злочинної групи як діючої «з метою отримати, прямо чи опосередковано, фінансову чи іншу матеріальну вигоду», Конвенція обмежує сферу свого поширення діяннями з корисливою мотивацією, виключаючи з поняття «транснаціональний організований злочин» політично мотивовані правопорушення. Це формулювання має принципове значення. По суті, за його допомогою здійснюється розмежування ідеологічної та інших форм транснаціональної організованої злочинності. Конвенція охоплює дії тих організованих злочинних груп, які керуються прагматичними, а не ідеологічними міркуваннями. Необхідно зазначити, що поняття «транснаціональний організований злочин» для цілей криміналізації не використовується. Визначення, яке служить моделлю складу злочину для національного права, як правило, не містить ознаки транс національності: правопорушення визнається національним правом злочинним незалежно від того, чи поширюються воно і/чи його наслідки за межі однієї держави.

Конвенція Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності і протоколи, що її доповнюють, є важливим внеском у розвиток міжнародного кримінального права. Вони мають вагомий вплив на розвиток національного кримінального права багатьох держав. Для виконання зобов’язань, передбачених Конвенцією і протоколами, багатьом державам необхідно прийняти нові закони чи внести зміни до діючого законодавства, а також зміцнити свої правоохоронні структури і системи кримінального правосуддя. Слід зазначити, що Конвенцію було розроблено для загальних цілей, внаслідок чого рівень абстракції Конвенції є вищим, ніж це необхідно для внутрішнього законодавства.

96. Поняття і структура міжнародного економічного права. Принципи міжнародного економічного права.

Джерела міжнародного економічного права

Усучасній правовій літературі висунуто дві основні концепції міжнародного економічного права (МИТ). Згідно

зоднією з них, МЕП - галузь міжнародного публічного права, принципи і норми якої регулюють економічні відносини суб'єктів міжнародного права. Другою (панівною в західній літературі) є концепція, за якою МЕП поширює свою дію на всіх суб'єктів права, які беруть участь у комерційних відносинах, що виходять за межі однієї держави. Остання концепція відображає ту обставину, що МЕП тісно взаємодіє з внутрішнім правом держав.

Відносини, що регулюються МЕП, можна поділити на дві групи:

- міждержавні економічні відносини. При цьому на міждержавному рівні розробляються основні напрямки та механізми міжнародного Економічного співробітництва;

- відносини, в яких оборот товарів і грошових коштів здійснюється між фізичними та юридичними особами різних держав і які відбуваються в рамках внутрішньодержавного правопорядку. У цьому випадку МЕП встановлює стандарти внутрішньодержавного публічно-правового регулювання даних відносин. їх цивільноправове регулювання здійснюється нормами міжнародного приватного права.

Сучасна практика свідчить, що основну частину МЕП складають норми, що регулюють міждержавні економічні відносини. Так, норми, спрямовані на регулювання правовідносин за участю фізичних та юридичних осіб, переважно регулюють відповідні міждержавні відносини щодо застосування до фізичних та юридичних осіб уніфікованих правил за допомогою відповідних національно-правових процедур. Однак, в деяких випадках неміждержавні відносини також прямо регулюються нормами МЕП (наприклад, у практиці ЄС є зустрічаються випадки прямого застосування міжнародно-правових актів до юридичних осіб).

МЕП має доволі складну структуру. На думку В.Г. Буткевича, в рамках МЕП можна виокремити такі структурні одиниці, як:

- підгалузі (міжнародне торговельне право, міжнародне фінансове право, міжнародне інвестиційне право, міжнародне податкове право, міжнародне транспортне право);

- нормативні інститути (наприклад, інститут найбільшого сприяння, інститут економічних преференцій, інститут міжнародної економічне» безпеки);

- право міжнародного економічного розвитку; - право міжнародних економічних організацій.

МЕП ґрунтується на таких основних принципах, як принцип суверенітету держави над своїми природними

ресурсами та своєю економічною діяльністю; принцип економічного співробітництва; принцип взаємної та рівної вигоди; принцип вільного доступу до моря і з нього для країн, що не мають виходу до моря; принципи недискримінації, найбільшого сприяння, надання національного режиму, надання преференційного режиму, тощо.

Основними джерелами МЕП є міжнародні договори. У число універсальних документів входять установчі акти відповідних міжнародних організацій, Генеральна угода про

тарифи і торгівлю 1947 р., Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р., Конвенція ООН про морське перевезення вантажів 1978 р. тощо.

Значний внесок у формування МЕП вносять також двосторонні договори, які носять міжурядовий характер. Найбільш поширеними є договори, що регулюють рух товарів, послуг, капіталів через державні кордони, договори про уникнення подвійного оподаткування, платіжні, інвестиційні, кредитні та інші угоди.

Значення звичаїв у МЕП також не можна недооцінювати. Значну роль в регулюванні міжнародних економічних зв'язків відіграють і положення «м'якого права», особливо в праві міжнародного економічного розвитку.

97.Сучасна система міжнародних економічних організацій. Основні напрями впливу міжнародних економічних організацій на міжнародні економічні відносини

Інституційним механізмом міжнародного економічного співробітництва є міжнародні економічні організації, що діють на універсальному та регіональному рівнях. На універсальному рівні основними організаціями є ООН, її спеціалізовані установи і СОТ.

ООН здійснює регулювання міжнародних економічних відносин через один із своїх головних органів - ЕКОСОР, який координує економічну діяльність країн-членів і системи ООН. Незважаючи на важливу роль ООН в регулюванні міжнародних економічних відносин,основну роботу з розробки універсальних стандартів в галузі МЕП сьогодні здійснюють МВФ, Група Світового банку та СОТ.

МВФ - це спеціальне агентство ООН, метою якого є сприяння міжнародній співпраці в валютно-фінансовій

сфері, стабільності валют, а також надання країнам-членам фінансової допомоги при дефіциті платіжного балансу. Основними функціями МВФ є нагляд за міжнародною валютною системою, кредитування і технічна допомога. Разом з МВФ інституційну основу міжнародної фінансової системи складає Група Світового банку. До складу Групи входять Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Міжнародне агентство з гарантій інвестицій та Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів.

СОТ була створена в 1994 р. на основі Генеральної угоди про торгівлю і тарифи 1947р. (ГАТТ). Установчим документом СОТ є Марракешська угода про заснування СОТ 1994 р. Функції СОТ: нагляд за станом торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі; вирішення міжнародних торговельних спорів; розробка й прийняття світових стандартів торгівлі та ін. Головними принципами діяльності ГАТТ /СОТ є: надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі; надання національного режиму щодо внутрішнього оподаткування та регулювання іноземних товарів і послуг; свобода транзиту товарів; прозорість національної політики у сфері регулювання торгівлі тощо.

Головною формою співробітництва держав у рамках ГАТТ/СОТе багатосторонні переговори, у процесі яких держави домовляються про зняття національних обмежень.

Будь-яка держава може стати членом СОТ на умовах, погоджених між нею і СОТ. Україна вступила у СОТ в

2008 р.

На регіональному рівні основну роль в регулюванні економічних відносин між державами відіграють інтеграційні об'єднання, більшість з яких сконцентровано на економічній інтеграції (ЄС, СНД, НАФТА та ін.) Крім того, на міжнародні економічні відносини впливають ін-ституційно не оформлені групи держав, які мають спільні економічні інтереси, наприклад, Велика вісімка (G-8) (поєднує найбільш розвинені і впливові країни світу: Великобританію, Німеччину, Італію, Канаду, Росію, США, Францію та Японію) або Група 77 (G-77) - міждержавна

іорганізація країн, що розвиваються, яка діє в рамках ООН.

98.Структура і основні напрями діяльності Всесвітньої торгової організації

Світові торгівельні зв’язки регулюються спеціалізованими міжнародними економічними інститутами. Одним із найважливіших з цих інститутів – Всесвітня торгова організація або Світова організація торгівлі (СОТ).

Світова організація торгівлі (СОТ) перекладається на англійську мову як World Trade Organization (WTO) і є головним міжнародним регулятором світової торгівлі. СОТ- це законодавча та інституціональна основа міжнародної торгівельної системи, це механізм багатостороннього узгодження та регулювання політики країн – членів у сфері торгівлі товарами, послугами, інтелектуальною власністю, що займається також вирішенням торгівельних суперечок і розробкою стандартів зовнішньо – торгівельної документації (єдиних технічних стандартів).

СОТ перетворена з Генеральної угоди тарифів і торгівлі (ГАТТ) у 1995 році. СОТ налічує 156 держави – члени. Україна вступила до СОТ у 2008 р.. Штаб квартира СОТ знаходиться в Женеві.

Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Досягнення цієї мети

забезпечить зміцнення світової економіки, зростання інвестицій, розширення торговельних зв’язків, підвищення рівня зайнятості й доходів в усьому світі.

Основні функції СОТ:

·нагляд за станом торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;

·вирішення міжнародних торговельних суперечок;

·розробка й прийняття світових стандартів торгівлі;

·співробітництво з іншими організаціями з питань міжнародної торгівлі і політики;

·обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі.

Організаційна структура СОТ:

·Конференція міністрів

·Генеральна рада

·Рада з торгівлі товарами

·Рада з торгівлі послугами

·Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності

·Галузеві комітети, робочі групи

·Секретаріат

Конференція міністрів є вищим органом, складається з міністерств, скликається раз на два роки, усі члени мають один голос, а рішення приймається консенсусом. Найактуальніше питання для розгляду – підтягування країн, що розвиваються до рівня трудових й екологічних стандартів розвинених країн.

Генеральна рада – виконавчий орган, здійснює поточну роботу, складається з представниць країн-членів.

Раді з торгівлі товарами підпорядковано 14 комітетів, які компетентні щодо питань доступу до ринків, сільського господарства, заходами щодо санітарії й фітосанітарії, інвестицій, субсидій і компенсацій, мита, технічних перешкод у торгівлі, антидемпінгової практики, ліцензування імпорту тощо.

Рада з торгівлі послугами надає допомогу групам переговорів з таких питань: базові телекомунікації, рух фізичних осіб, послуги з морських перевезень. Їм підпорядковані Комітет з торгівлі фінансовими послугами й Робоча група з професійних послуг.

Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС) здійснює контроль за дотриманням інтелектуальної власності (права на літературні твори, твори мистецтва, винаходи тощо), а також бореться з міжнародною торгівлею підробленими товарами.

Секретаріат виконує поточну адміністративну роботу; очолюється генеральним директором. Сюди входить відділ технічного співробітництва й професійно підготовки; він надає допомогу країнам, що розвиваються, в формі інформації, довідкової документації, посилання місій, організації семінарів. Діють курси підготовки кадрів в галузі торговельної політики.

99. Поняття і предмет міжнародного торгового права, його система.

Міжнародне торгове право — це система норм і принципів, яка має своїм предметом відносини, що виникають у галузі міжнародної торгівлі, і є складовою частиною міжнародного економічного права.

Як і будь-яке право, міжнародне торгове право має свої джерела. До них належать: *міжнародні договори і, зокрема, міжнародні торгові договори; *міжнародні торгові звичаї, в яких відтворена практика міжнародних торгових відносин; *судові прецеденти міжнародних арбітражів і судів; *національне законодавство країни, якщо воно за згодою держав використовується для регулювання міжнародних торгових відносин; *міжнародно-правові акти міжнародних організацій. Найпоширенішим і основним джерелом права в цій галузі правового регулювання є міжнародний торговий договір.

Якщо міжнародне економічне право — галузь міжнародного права, то міжнародне торгове право — його підгалузь. Як і будь-яке право, міжнародне торгове право має свою систему. Система міжнародного торгового права складається з окремих інститутів. В них визначені поняття і система міжнародного торгового права; правові принципи здійснення міжнародної торгівлі; система органів, які виконують функції управління міжнародною торгівлею; міжнародні організації у галузі міжнародної торгівлі, міжнародні торгові договори та угоди; міжнародно-правове регулювання угод у галузі зовнішньої торгівлі; міжнародно-правовий режим торгових портів; міжнародно-правовий режим морських, залізничних, річкових і повітряних торговельних шляхів; міжнародно-правові засоби розгляду торгових спорів.

100. Поняття права міжнародної безпеки. Джерела права міжнародної безпеки. Цілі й принципи права міжнародної безпеки

Право міжнародної безпеки - галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють взаємодію суб'єктів в цілях забезпечення миру і безпеки.

Безпека кожної держави залежить від безпеки всіх, тому скорочення озброєння до рівня, необхідного для самооборони і участі в колективних миротворчих діях, стало вимогою часу.

Сучасна система безпеки охоплює не тільки військові та політичні, але також і інші аспекти - економічні, екологічні, гуманітарні і, зрозуміло, правові. Особливе значення надається розвитку та вдосконаленню демократії в міжнародних відносинах і в державах. На перший план висувається превентивна дипломатія. Попередження конфліктів, усунення загроз миру і безпеці є найефективнішим шляхом до забезпечення миру.

Норми міжнародного права, пов’язані з питаннями міжнародної безпеки, зосереджені у значній кількості міжнародно-правових актів, серед яких можна назвати і Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Декларацію про принципи міжнародного права 1970 р., Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом 1977 р., Конвенцію ООН з морського права 1982 р. і т.д. Проте існує низка міжнародно-правових актів, що безпосередньо регламентують відносини, пов’язані з підтриманням міжнародної безпеки і які можна розглядати

вякості джерел права міжнародної безпеки. Систему таких джерел складають:

1)Статут ООН.

2)Резолюції Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, що спрямовуються на конкретизацію положень Статуту ООН і стосуються питань міжнародної безпеки.

3)міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування ядерних озброєнь у просторовому відношенні.

4)міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування озброєнь у кількісному та якісному відношеннях.

5)міжнародні договори, спрямовані за заборону виробництва окремих видів зброї та ліквідацію наявних запасів таких видів зброї.

6)міжнародні договори, спрямовані на попередження випадкового (несанкціонованого) виникнення війни.

7)міжнародно-правові акти, спрямовані на створення регіональних систем безпеки.

Основні цілі та принципи права міжнародної безпеки є одночасно цілями і принципами міжнародного права в цілому, що характеризує місце цієї галузі в системі міжнародного права. Основоположним актом права міжнародної безпеки є Статут ООН. В ньому сформульована головна мета - «підтримувати міжнародний мир і безпеку». Вказані також шляхи її досягнення - «застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру»; «проводити мирними засобами залагоджування, вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до порушення миру». Статут ООН визначив основні принципи права міжнародної безпеки. Перш за все, це принципи мирного вирішення спорів і незастосування сили або загрози силою. Для здійснення цих принципів Статут зобов'язує держави надавати ООН допомогу в її діях і утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, стосовно якої ООН спрямовує дії превентивного або примусового характеру.

Більш того, згідно зі Статутом ООН забезпечує, щоб і держави, які не є її членами, діяли відповідно до вказаних принципів, оскільки це може бути необхідним для підтримання міжнародного миру та

безпеки.

101. Поняття і види колективної безпеки. Загальна колективна безпека

Колективна безпека – це система спільних дій держав та (або) міжнародних організацій з метою підтримання міжнародного миру та безпеки, попередження або припинення за допомогою адекватних та легітимних засобів актів агресії.

Залежно від рівня створення систем колективної безпеки розрізняють два їх види – загальну (універсальну) та регіональні системи колективної безпеки.

Основи загальної колективної безпеки заклав Статут ООН. Характерною рисою системи безпеки ООН перш за все є попередження загрози миру шляхом створення і підтримки усесторонньої системи мирної співпраці. Для цього держави зобов'язані проявляти терпимість; розвивати дружні відносини і усесторонню співпрацю; створювати умови, за яких може дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов'язань; утримуватися від загрози силою або її застосування; ви-ріпіувати спори і ситуації виключно мирними засобами; об'єднувати свої сили для підтримки миру і безпеки.

Лише ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу або загрозу силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Безпеки визначає наявність загрози миру або порушення миру. Встановивши відповідні факти, вона вирішує питання про вживання заходів, передбачених Статутові.

Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки ще право застосувати невійськові заходи, зажадати від членів ООН повного або часткового припинення економічних відносин, транспортного сполучення, роботи ліній зв'язку і, нарешті, дипломатичних відносин з державою-правопорушницею.

Якщо Рада Безпеки визнає, що такого роду заходи виявилися недостатніми або можуть виявитися недостатніми, вона має право ухвалити рішення про застосування заходів військового характеру. Вони можуть включати демонстрацію збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів ООН. Останні зобов'язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби їх обслуговування. Держави-члени ООН повинні утримувати в стані постійної готовності відповідні контингенти збройних сил.

Виключенням із загального принципу незастосування сили є право на самооборону. Статут ООН підтвердив існування «невід'ємного права на шдивідуальну або колективну самооборону,якщо відбудеться збройний напад» (ст. 51). Рада Безпеки повинна бути негайно сповіщена про вжиті заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, що необхідні для відновлення миру. Заходи самооборони повинні бути адекватними, Це виходити за межі необхідної оборони. Наприклад, у відповідь на локальний прикордонний конф/гікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, а, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджено Міжнародним судом ООН в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» (1980 р.). Суд також відзначив, що

постачання повстанцям зброї і запасів не може розглядатися як збройний напад.

У Статуті ООН йдеться також про право на колективну самооборону. Договори про колективну безпеку зазвичай містять положення, згідно з яким напад на одну із сторін розглядатиметься як напад на всіх.

Міжнародний суд в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» обумовив застосування права на колективну самооборону наступними вимогами: держава, що зазнала нападу, повинна офіційно заявити, що вона є жертвою збройного нападу; необхідне також ЇЇ звернення до союзних держав про надання допомоги в порядку колективної самооборони.

Останні роки в практиці держав стало актуальним питання про існування права на гуманітарну інтервенцію - застосовування сили для захисту своїх громадян в іншій державі. Застосування сили у такому разі може розглядатися як здійснення права на самооборону, що витікає з розширеного тлумачення ст. 51 Статуту ООН. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонено міжнародним правом. Воно не може розглядатися як спрямоване проти територіальної недоторканності або політичної незалежності держави. За всіх умов воно повинне використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли у держави немає інших шляхів порятунку життя своїх громадян.

102. Регіональні міжнародні організації у системі колективної безпеки. Організація з безпеки і

співробітництва в Європі, Організація Північноатлантичного договору

Статут ООН містить спеціальний розділ VIII про регіональні угоди і органи для вирішення питань, що відносяться до підтримки миру і безпеки на регіональному рівні. При цьому угоди і органи, а також їх діяльність повинні бути сумісними з метою і принципами ООН. Рада Безпеки заохочує мирне вирішення суперечок в рамках таких угод і органів. Вона використовує регіональні угоди і органи для примусових дій під її керівництвом. Без повноважень Ради Безпеки вони не можуть вчиняти примусові дії, за винятком тих, що здійснюються в порядку колективної самооборони. Рада Безпеки повинна бути проінформована про всі дії, здійснені або намічені для підтримки миру і безпеки.

Основними регіональними організаціями у системі колективної безпеки є Організація з безпеки та співробітництва в Європі та Організація північноатлантичного договору. їх засновницькі договори передбачають обов'язок держав-членів співробітничати в підтримці миру і безпеки.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) була створена в 1995 р. у результаті перетворення Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) у міжнародну організацію з метою збільшення її внеску в безпеку, стабільність і співпрацю регіону. Основним напрямком діяльності організації є превентивна дипломатія, а також миротворчість та постконфліктне відновлення, зміцнення безпеки і стабільності шляхом контролю над озброєннями, роззброєнням, розвитку заходів довіри.

Концепція ОБСЄ в сфері безпеки одержала подальший розвиток у прийнятому в 1994 р. Кодексі поведінки з військово-політичних аспектів безпеки. Безпека кожної держави нерозривно пов'язується з безпекою всієї решти держав. Учасники зобов'язалися негайно консультуватися з державою, що потребує допомоги при здійсненні свого права на індивідуальну або колективну самооборону. Вони спільно розглядають характер загрози і визначають дії, які потрібні для цілей захисту їх спільних цінностей.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) була створена на основі Вашингтонського договору 1949 р. за ініціативи США як військово-політичне об'єднання. Штаб-квартира організації знаходиться в Брюсселі. Згідно з положенням Вашингтонського договору збройний напад на одну з держав-членів організації розглядатиметься як напад на всі договірні сторони. У такому разі кожна сторона надасть допомогу, включаючи озброєну.

На 2010 рік членами НАТО є: Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія, Греція, Туреччина, Німеччина, Іспанія, Чехія, Польща, Угорщина, Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія, Албанія та Хорватія.

На ювілейній сесії Ради НАТО в 1999 р. була прийнята нова концепція, яка, зокрема, поширила сферу дії договору на прилеглі до регіону області.

Вашингтонський договір містить положення, згідно з яким сторони зобов'язалися не приймати ніяких міжнародних зобов'язань, що йому суперечать. Тим самим Вашингтонському договору наданий характер основоположного правового акту зовнішньої політики учасників договору.

На основі Вашингтонського договору сформувалася досить громіздка система, що складається із понад 200 різного роду органів. Головними з них є Рада НАТО і Комітет планування оборони.

В 1997 р. була прийнята Хартія про особливе партнерство між НАТО і Україною. НАТО і Україна, наголошується в Хартії, розвиватимуть механізм кризових консультацій на випадок, якщо Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Україна буде не менше двох разів на рік обговорювати проблеми безпеки з Радою НАТО. Поступово центр тяжіння в діяльності НАТО при забезпеченні безпеки зміщується з військової в бік політичної і навіть соціально-економічної сфери.

103. Міжнародно-правові проблеми роззброєння. Нерозповсюдження ядерної зброї. Обмеження стратегічних наступальних озброєнь

Роззброєння є найнадійнішою гарантією безпеки. Ця ідея знайшла відображення у низці міжнародно-правових актів. Набула поширення концепція принципу роззброєння. Зобов'язання держав в цій області сформульовано у принципі незастосування сили наступним чином: держави повинні сумлінно вести переговори з метою швидкого

укладення універсального договору про загальне і повне роззброєння під ефективним міжнародним контролем. Статут ООН уповноважив Генеральну Асамблею «розглядати загальні принципи співпраці в справі підтримки міжнародного миру і безпеки, зокрема принципи, що визначають роззброєння і регулювання озброєнь» (ст. 11). На Раду Безпеки покладена відповідальність за формулювання «планів створення системи регулювання озброєнь» (ст. 26). Про те, що є загальним і повним роззброєнням, можна судити за схваленою Генеральною Асамблеєю Спільною заявою урядів СРСР і США 1961 р. Вона припускає розпуск збройних сил, ліквідацію військових споруд і озброєнь; знищення і припинення виробництва зброї масового знищення, а також засобів її доставки; скасування органів військового керівництва і припинення військового навчання; припинення витрачання коштів на військові цілі. Зберігаються лише військові засоби, необхідні для підтримки внутрішнього правопорядку.

Нереальність досягнення повного роззброєння незабаром стала очевидною, оскільки держави потребували озброєнь для гарантування своєї безпеки, підтримки внутрішнього порядку і виконання миротворчих функцій, тому можливе лише часткове роззброєння, скорочення озброєнь. І Особливе значення має запобігання вживанню ядерної зброї і інших видів зброї масового враження (хімічної, бактеріологічної, радіологічної, екологічної).

Починаючи з 1961 р., Генеральна Асамблея ООН прийняла ряд резолюцій, що забороняють застосування ядерної зброї. Істотне значення мають угоди між СРСР і США - Угода про заходи зі зменшення І небезпеки виникнення ядерної війни 1971 р., Угода про запобігання ядерній війні 1973 р. та ін.

В 1963 р. був підписаний Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї у атмосфері, в космічному просторі та під водою. У1996 р. Генеральна Асамблея прийняла Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань.

З 1968 р. діє Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Держави, що володіють ядерною зброєю, зобов'язалися не передавати її неядерним державам, а останні зобов'язалися не приймати ядерну зброю. Перед укладенням цього Договору Рада Безпеки в 1968 р. прийняла Резолюцію про гарантування безпеки, згідно з якою агресія із застосуванням ядерної зброї або загрози такої агресії проти держави, що не володіє ядерною зброєю, викличе негайні дії з боку Ради Безпеки, і перш за все її постійних членів.

Отже, позиція міжнародного права щодо ядерної зброї виглядає таким чином:

а) не заборонено володіння ядерною зброєю тими державами, які її вже мають в своєму розпорядженні (ядерні держави);

б) розповсюдження цієї зброї є протиправним; в) неядерним державам повинні бути надані гарантії безпеки від ядерної агресії.

Істотну роль в обмеженні розповсюдження ядерної зброї і в забезпеченні безпеки неядерних держав відіграють без'ядерні зони. У 1967р. був прийнятий Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці, який оголосив регіон вільним від ядерної зброї. Друга без'ядерна зона була створена у 1985 р. шляхом прийняття Договору про без'ядерну зону південної частини Тихого океану. У ньому містяться норми, що забороняють заховання радіоактивних речовин в морі в межах зони. Підписавши Протокол II, п'ять ядерних держав прийняли на себе ті ж зобов'язання, що і відносно Латинської Америки.

Договір про Антарктику 1959 р. створив без'ядерну зону, заборонивши проведення будь-яких випробувань ядерної зброї в Антарктиці. Договір про космос 1967 р. заборонив виведення на орбіту і розміщення в космічному просторі ядерної зброї. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. встановила додаткові обмеження в цьому плані. Договір про морське дно 1971 р. забороняє розміщення будь-якої ядерної зброї на морському дні і в його надрах.

Що стосується неядерних видів зброї масового враження, то в т області серйозним досягненням стала Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1972 р. та Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення та застосування хімічної збрита про її знищення 1993 р.

Екологічним засобам і методам ведення війни присвячено Кон-венцію про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого застосування засобів впливу на природне середовище 1976 р. Конвенція забороняє вдаватися до будь-якого ворожого застосування засобів дії на природне середовище, які мають масові, тривалі і важкі наслідки. Зокрема, забороняється використання засобів, здатних змінити погодні умови, викликати землетруси, приливні хвилі, затоплення, а також привести до виснаження озонового шару.

Одним з головних напрямів забезпечення міжнародної безпеки є обмеження стратегічних озброєнь (ОСО). Зрозуміло, основна роль в цьому процесі із самого початку належала двом «наддержавам» - CPCP і США. В 1972 р. вони підписали угоди, відомі як ОСО-1. Вони включають Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО).

Договір по ПРО обмежив кількість районів розміщення систем ПРО двома для кожної зі Сторін. В1974 р. Сторони підписали Протокол, що обмежує кількість районів ПРО одним для кожної зі Сторін. Обмеження ПРО мало важливе значення, оскільки зменшувало здатність потенційного агресора протистояти удару у відповідь. Однак,у 2001 р. США денонсували Договір по ПРО.

Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1972 р. ввела обмеження відносно кількості пускових установок стратегічних балістичних ракет. Було також обмежено кількість балістичних ракет на підводних човнах до 950 для СРСР і Д° 710 для США. Термін дії Угоди - п'ять років. Проте в 1977 р. Сторони заявили, що вони будуть і надалі дотримуватися Угоди. #*

У1987 р. в результаті зустрічі на вищому рівні між СРСР і ЄША був підписаний Договір про ліквідацію ракет

середньої і меншої дальності. Договір передбачив ліквідацію цілого класу ядерних озброєнь.

У березні 2002 р. в результаті зустрічі президентів Росії та США був підписаний договір між РФ і США про

скорочення стратегічних наступальних потенціалів.

Скорочення звичайних озброєнь тільки починає здійснюватися, причому досить повільно..Найістотнішим досягненням в цій області є договір про звичайні збройні сили в Європі,підписаний у Парижіу 1990 р. 22 державами. Ним передбачено значне скорочення наземних, повітряних, але не морських сил.

104. Заборона розробки, виробництва, застосування хімічної і бактеріологічної зброї та їх знищення

10 квітня 1972 була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної-го зброї та про їх знищення (КОБО). Цей документ, що набув чинності 26 березня 1975, забороняє розробку, виробництво та накопичення біологічних токсичних препаратів, а також передбачає знищення такої зброї та засобів її доставки. У Конвенції беруть участь понад 150 держав.

Конвенція була першим міжнародним документом, який поставив поза законом один з видів зброї масового знищення. На жаль, при укладанні Конвенції не вдалося виробити протокол про контроль за її положеннями. Цей недолік намагається заповнити регулярно скликається Конференція з розгляду дії положень Конвенції.

У 1993 р. була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічноїзброї та про її знищення (КЗХО). Документ набув чинності 29 квітня 1997 КЗХО є першим чинним багатостороннім договором, не тільки забороняє цілий вид зброї масового знищення, а й передбачає механізм перевірки військових і цивільних хімікатів. У 2003 р. в Конвенції брало участь 145 держав.

Конвенція передбачила установу Організації по забороні хімічної зброї (ОЗХЗ) зі штаб-квартирою в Гаазі.

105. Заходи зміцнення довіри. Міжнародний контроль

Заходи зміцнення довіри - порівняно новий елемент системи міжнародної безпеки. Його завдання - попередження погіршення відносин в результаті взаємного непорозуміння, створення впевненості у відсутності загрози безпеці. Першими міжнародно-правовими актами з даного питання можна вважати Угоди між СРСР і США про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни (1971 р.) і про запобігання ядерній війні (1973 р.), в яких сторони зобов'язалися запобігати виникненню ситуацій, що можуть викликати небезпечне загострення їх відносин. У разі появи ризику виникнення де-небудь ядерного конфлікту, сторони негайно приступають до взаємних консультацій.

Саме поняття «заходи зміцнення довіри» було введено в обіг Заключним актом НБСЄ 1975 р. Він передбачив повідомлення про військову діяльність, нагляд за нею.

Заходи довіри розроблялися і Генеральною Асамблеєю ООН. Заключний документ першої спеціальної сесії з роззброєння 1978 р. підкреслив зв'язок роззброєння з довірою.

Комісія ООН з роззброєння у 1988 р. заявила, що ефективний контроль - найважливіший елемент будь-якої угоди із роззброєння. Зокрема, укладення Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері,у космічному просторі та під водою (Москва, 1963 р.) стало можливим лише після створення національних технічних засобів надійного контролю за ядерними вибухами в інших державах Всі держави повинні поважати право на національний контроль і не перешкоджати його здійсненню.

Формами контролю є обмін інформацією про розміщення озброєнь і заходи з їх обмеження, а також взаємні інспекції на місцях Більшість договорів в області роззброєння передбачає створення систем контролю. Для здійснення контролю деякі договори передбачають створення міжнародних організацій.

Особливе місце в системі контролю займає Договір про відкрите небо 1992 р. Його мета - сприяти більшій відвертості у військовій діяльності сторін, а також зміцненню безпеки через заходи укріплення довіри. Договір встановив режим відкритого неба для проведення наглядових польотів державами-учасницями над територіями інших держав-учасниць.

106. Поняття права збройних конфліктів. Становлення та кодифікація права збройних конфліктів.

Право збройних конфліктів являє собою самостійну галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечують захист жертв збройних конфліктів, встановлюють взаємостосунки між воюючими і невоюючими державами.

Безумовно, оскільки галузь права збройних конфліктів є однією з найбільш давніх у міжнародному праві, основним джерелом права є міжнародний звичай. Ми можемо знайти правила ведення війни у правових памятниках старовини та у практиці держав. Так, ще Закони Ману містили норми про заборону деяких засобів ведення війни, зокрема отруйних стріл. Або загальновідоме «Іду на Ви» князя Святослава як звичай оголошення війни. У даний час переважаюча більшість норм і принципів права збройних конфліктів міститься в міжнародних договорах.

Право збройних конфліктів складається з двох частин - «права Гааги» (права війни) та «права Женеви» (права миру). Основу такого поділу складають міжнародні конвенції як результат кодифікаційних процесів правил війни. Так, за підсумками Гаазьких мирних конференцій 1899 та 1907 рр. були прийняті декларації та конвенцій, які регулюють різні аспекти права збройних конфліктів, причому одинадцять конвенції 1907 р. замінили Конвенцію про закони і звичаї сухопутної війни та декларації 1899 р. Основні конвенції 1907 р.: Про відкриття воєнних дій; Про закони і звичаї сухопутної війни (або IV Гаазька конвенція}; Про стан ворожих торгових суден на початку