Міжнародне_право
.pdf1. Поняття міжнародного права. Особливості міжнародного права
Міжнародне право - це самостійна система права, що складається з юридично обов'язкових принципів і норм, які регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з метою забезпечення мирного співіснування та міжнародної співпраці.
Міжнародне право як самостійна система права має свої об'єкт, предмет, метод, суб'єкти.
Об'єктом міжнародно-правового регулювання є суспільні відносини, що виникають в рамках міжнародного співтовариства держав.
Особливий характер відносин передбачає і особливий механізм формування та дії норм міжнародного права. Він носить саме міждержавний, а не наддержавний характер. Методом формування норм міжнародного права є узгодження воль його суб'єктів.
Предметом міжнародного права є міжнародні правовідносини. Під міжнародними розуміються відносини за участю держав, міжнародних міжурядових організацій, націй та народів, що борються за національне визволення, та державоподібних утворень, які і є суб'єктами міжнародного права.
Міжнародне право - горизонтальна система права, заснована на рівності і незалежності її суб'єктів. У цьому полягає головна специфіка міжнародного права, його істотна відмінність від права національного. Суб'єкти міжнародного права виступають не тільки носіями прав і обов'язків, але і створюють, здійснюють і самостійно контролюють реалізацію міжнародно-правових норм. У міжнародному праві відсутній будь-який наддержавний орган міжнародної правотворчості та примусу.
Особливістю сучасного міжнародного права є наявність імперативних норм міжнародного права (jus cogens), які є обов'язковими для суб'єктів міжнародного права незалежно від того, чи погодилися вони на створення та існування цих норм.
2. Юридично обов'язкова сила норм міжнародного права
Питання юридичної сили міжнародного права виникає через відсутність примусу до виконання норм міжнародного права. З'являються навіть точки зору щодо виключно моральної сили цієї системи права. Проте, більшість юристів-міжнародників відзначають, що міжнародне право має саме юридично обов'язкову силу. Проблема обов'язкової сили міжнародного права пов'язана з поглядом на його природу. Прихильники школи природного права бачать джерело обов'язкової сили в законах природи, в людському розумі або ж в божественній силі. Представники позитивістської школи джерелом обов'язкової сили вважають угоду держав.
Отже, міжнародне право є унікальною системою права, оскільки сама її сутність полягає у неможливості примусити суб'єкта до виконання норм, згоду на обов'язковість яких він не надав. Тому Лукашук І.І. вбачає юридичну силу міжнародного права в угоді держав, згоді міжнародного співтовариства в цілому на добросовісне виконання зобов'язань за міжнародним правом. При створенні норми міжнародного права суб'єкти узгоджують зміст норми та погоджуються на надання їй юридично обов'язкової сили.
Правове регулювання міжнародних відносин - абсолютна необхідність, тому визнання за міжнародним правом обов'язкової сили визначається потребами життя міжнародного співтовариства та інтересами держав. Доказом юридично обов'язкової сили міжнародного права є наявність такої імперативної норми, як принцип добросовісного виконання зобов'язань, що витікають з принципів і норм міжнародного права.
3. Міжнародне право як самостійна правова система
Міжнародне право як самостійний нормативний комплекс (правова система) являє собою сукупність юридичних норм, що створюються спільно державами з метою регулювання їх взаємних відносин у сфері їх спільних інтересів. Відносини, що регулюються міжнародним правом - це відносини між державами - двосторонні та багатосторонні; між державами та міжнародними міжурядовими організаціями, насамперед у зв'язку з членством держав у міжнародних організаціях; між міжнародними міжурядовими організаціями.
При розгляді міжнародних, міждержавних відносин слід враховувати, що такий характер вони набувають тому, що за своїм змістом виходять за межі компетенції та юрисдикції будь-якої окремої держави, стають об'єктом спільної компетенції та юрисдикції держав чи всього міжнародного співтовариства в цілому. Можна виділити три категорії справ (питань), які характеризують предмет міжнародного регулювання:
Справи, які за своєю суттю є міждержавними і не можуть належати до внутрішньої компетенції будь-якої держави, не можуть вирішуватися односторонніми актами держави. Це міжнародна безпека, роззброєння, глобальні екологічні процеси, режим відкритого моря, космічного простору.
Справи, хоча і не пов'язані з загальнолюдськими інтересами, але здійсненне тільки спільними зусиллями двох або декількох держав на основі врахування взаємних інтересів. Це встановлення і режим державного кордону, надання правової допомоги, подвійне громадянство, візовий або безвізовий порядок в'їзду.
Справи, врегулювання яких відноситься до внутрішньої компетенції кожної держави, але які з метою більш ефективного їх вирішення доцільно регулювати спільними актами держав. Це забезпечення і захист прав і свобод людини, надання допомоги у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації.
4. Сфера дії міжнародного права. Суб'єктна і об'єктна сфери дії міжнародного права. Просторова сфера дії міжнародного права
Сфера дії міжнародного права - це межі застосування міжнародно-правових норм. Відповідно, можна виділити суб'єктну, об'єктну і просторову сфери дії міжнародного права.
Суб'єктна сфера дії міжнародного права охоплює держави, міжнародні міжурядові організації, нації та народи,
що борються за національне визволення, та державоподібні утворення. Інколи специфічну міжнародну правосуб'єктність визнають за фізичними особами, які виступають суб'єктами деяких міжнародних правовідносин (наприклад, вони можуть звернутися зі скаргою до Європейського Суду з прав людини, можуть нести кримінальну відповідальність за міжнародним правом). Те ж саме стосується й правосуб'єктності транснаціональних компаній та деяких міжнародних неурядових організацій.
Що стосується об'єктної сфери міжнародного права, то вона включає коло міжнародних (міждержавних) відносин, що підпадають під його регулювання. Міжнародне право регулює не всі відносини, а лише ті, які зачіпають істотні інтереси держав або міжнародного співтовариства в цілому. Об'єктна сфера міжнародного права постійно розширюється, оскільки з'являються нові відносини, не урегульовані ним (правовий статус космічних об'єктів, питання міжнародної безпеки, запобігання глобальним екологічним катастрофам), або ж взаємодія держав призводить до необхідності урегулювання відносин,що традиційно були сферою регулювання внутрішньодержавного права (наприклад, захист прав людини).
За простором міжнародне право діє всюди, де є міждержавні відносини. Однак сфера дії договору не обмежується територією учасників цього договору, а може стосуватись й інших просторів. Наприклад, заборона ядерних випробувань стосується дій суб'єкта на будь-якій території. Норми міжнародного права не поширюються на територію держави автоматично нарівні з нормами внутрішньодержавного права, однак зобов'язують державу забезпечити виконання норм на своїй території*
5. Виникнення міжнародного права та періодизація його історії. Сучасне міжнародне право та його ознаки
Питання про походження міжнародного права та його періодизацію є одним з найбільш спірних в науці міжнародного права.
Існує декілька точок зору щодо моменту виникнення міжнародного права. Згідно з однією із них, міжнародне право виникло за первісного ладу. Дійсно, з утворенням крупних і стійких племен між ними встановлювалися певні відносини,укладалися угоди про мир,спільні військові дії, розмежування володінь, визнавалася певна недоторканність представників племен тощо. Без договору про мир кожне плем'я вважало себе таким, що знаходиться у стані війни з іншими племенами.
Все це свідчить про те, що навіть на ранніх стадіях становлення суспільства відносини між окремими утвореннями вимагали регулювання. Проте не всяке нормативне регулювання є правовим. Міжплемінні норми були необхідними для співіснування племен елементарними правилами поведінки, що складалися в їх практиці. Ці мононорми не відповідали основним характеристикам права.
Друга, більш поширена точка зору, полягає в тому, що міжнародне право, як і право внутрішнє, з'являється одночасно з державою. Такий підхід є типовим для вітчизняної доктрини. Левін Д.Б. дійшов висновку, що міжнародне право виникає там і тоді, де і коли виникає класове суспільство і держава.
Що ж до міжнародного права, то воно могло виникнути лише тоді, коли система міждержавних відносин досягла достатньо високого рівня розвитку. Зростаюча взаємозалежність держав спонукала їх усвідомити, що заради своїх національних і інтернаціональних інтересів необхідно підпорядковуватися у своїх стосунках нормам, що мають юридичну силу.
Обґрунтовуючи тезу про виникнення міжнародного права одночасно з державою, посилаються на те, що держави укладали договори, направляли одна до одної представників, за якими визнавалися деякі привілеї, і т.п. Проте договори були особистими зобов'язаннями правителів. Підтвердженням тому можуть служити договори про династичні шлюби, що мали важливе політичне значення. Договори скріплялися
релігійними клятвами, а їх обов'язкова сила спиралася на релігійну мораль. Свою дію вони припиняли разом із зміною голови держави.
Лукашук I. І. вказує, що для створення норми міжнародного права, крім згоди суб'єктів щодо змісту норми, необхідна ще і згода надати їй юридичну сипу. Цей другий елемент і був відсутній на початковій стадії розвитку держав. Учасники не допускали самої можливості існування міжнародного права. Цей факт визнають і автори, що стверджують, ніби міжнародне право виникло одночасно з державою.
Історичні факти свідчать, що міжнародне право як юридичний засіб регулювання міждержавних відносин знаходить визнання в практиці держав лише наприкінці Середньовіччя. Проте, підґрунтя для цього складного соціального явища готувалося впродовж попередньої історії, в ході якої накопичувався досвід регулювання міждержавних відносин, вироблялися відповідні форми, створювалися передумови для формування міжнародноправової свідомості. З урахуванням цього можна виділити наступні періоди історії міжнародного права:
-передісторія міжнародного права (із Стародавніх часів до кінця Середньовіччя);
-класичне міжнародне право (з Вестфальського миру 1648 р. до прийняття Статуту Ліги Націй 1919 p.);
-перехід від класичного до сучасного міжнародного права (від прийняття Статуту Ліги Націй до прийняття Статуту ООН 1945 p.);
-сучасне міжнародне право - право Статуту ООН.
Термін «сучасне міжнародне право» стійко увійшов в науку і практику міжнародного права, хоча він є не зовсім коректним з огляду на те, Що для кожного хронологічного періоду часу існує своє «сучасне» міжнародне право. Існують неоднозначні точки зору щодо часу виникнення сучасного міжнародного права. Радянська наука міжнародного права вела відлік від революції 1917 p., західна - з часу закінчення Першої світової війни і підписання системи Версальських договорів в 1919 р.
Сучасна наука міжнародного права веде відлік сучасного міжнародного права від прийняття Статуту ООН в
1945 р.
Можна назвати наступні характерні ознаки сучасного міжнародного права:
-заборона застосування сили і погрози силою; 1 мирне вирішення міжнародних спорів;
-відмова від концепції «міжнародне право - право цивілізованих народів»;
-гнучке поєднання універсального, загального, регіонального, локального і партикулярного регулювання міжнародних відносин;
-наявність ефективних механізмів створення, забезпечення і застосування міжнародного права;
-зростання ролі міжнародних організацій;
-гуманізація міжнародного права;
-зростання ролі процесуальних, процедурних компонентів міжнародного права;
-розширення сфери міжнародно-правового регулювання.
6. Взаємодія і взаємовплив міжнародного і внутрішньодержавного права
Міжнародне та внутрішньодержавне право знаходяться у тісному взаємозв язку.
Так, міжнародне право повинне враховувати суспільно-політичний устрій держав, зокрема наявність органів державної влади, які правомочні виражати волю держав у їх взаємостосунках з іншими суб'єктами міжнародних відносин, і поважати наявність суспільних відносин, що входять у внутрішщ.комдете^цію держави і не підлягають міжнародно-правовому регулюванню.
В свою чергу, національне право повинно враховувати міжнародно-правові зобов'язання даної держави, які піддягають реалізації у внутрішньодержавному праві в результаті імплементації.
Взаємовплив міжнародного і внутрішньодержавного права проявляється в двох аспектах.
По-перше, кожна держава, що бере участь в створенні міжнародного права, виходить з характеру і положень свого національного права. Тому вплив норм внутрішньодержавного права на міжнародне можна назвати первинним. Наприклад, більшість міжнародних актів з прав людини беруть початок з норм національних законів демократичних країн.
По-друге, у процесі взаємодії вже існуючих норм міжнародного та національного права реалізується принцип переважного значення норм міжнародного права, що витікає з положень ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., згідно з якою учасник договору не «може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору». Міжнародне право істотно впливає на становлення, формування і динаміку норм національного права, накладаючи на держави виконання зобов'язань, прийнятих ними при підписанні міжнародних договорів (наприклад, Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.).
7. Дуалізм І монізм у взаємовідношенні міжнародного! внутрішньодержавного права. Ст. 9 Конституції України про співвідношення міжнародного І внутрішньодержавного права
Доктрина міжнародного права щодо питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права виробила три основні підходи: один дуалістичний і два моністичних.
В основі дуалістичного підходу (основоположник - Г. Триппель; пануючий підхід в радянський період) лежить теза про те, що міжнародне право і право національне є двома різними правопорядками, які ніколи не перетинаються, хоча іноді і стикаються.
Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. Розрізняються вони у питанні примату цих правових систем. Концепція примату внутрішньодержавного права над міжнародним (Г. Еллінек, Г. Гегель) виходить з того, що міжнародне право є зовнішнім державним правом, тому кожна держава формує «своє» міжнародне право. Концепція примату міжнародного права над внутрішньодержавним (Г. Кельзен та зарубіжна демократична доктрина і практика) виходить з ототожнення держави, що діє в межах міжнародного правопорядку, з юридичною особою, що діє в межах національного правопорядку.
У законодавстві України питання щодо співвідношення міжна-[ родного та внутрішньодержавного права вирішено у ст. 9 Конституції України наступним чином: «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».
Закон України «Про міжнародні договори України» 2004 р. у ст. 19 підтверджує положення ст. 9 Конституції України і вказує на те, що «чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість ЯКИХ надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства», уточнюючи, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 19).
8. Імплементація норм міжнародного права
Одним із найважливіших практичних питань співвідношення міжнародного і національного права є питання про
порядок виконання державою міжнародних договірних і звичаєвих зобов'язань на її території. Як пише В.Г. Буткевич, моністичні концепції співвідношення двох правопорядків припускають пряму дію норм міжнародного права в національній правовій системі В інших концептуальних напрямках по різному пояснюється суть процесу виконання міжнародно-правових норм у внутрішньодержавній сфері.
Механізм дії національного права непридатний для регулювання міжнародних відносин, а міжнародне право не здатне регулювати внутрішньодержавні взаємини. Щоб бути спроможними регулювати взаємини за участю фізичних і юри дичних осіб, правила, які містяться в міжнародному праві, необхідно включити до правової системи країни у встановленому нею порядку. За І.І. Лукашуком, процес входу норм міжнародного права в правову систему називається імплементація.
Імплементація норм міжнародного права - є цілеспрямованою організаційно-правовою діяльністю держав, яка здійснюється індивідуально, колективно або в рамках міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації ухвалених ними відповідно до міжнародного права зобов язань. У випадку реалізації міжнародноправових норм на національному рівні, необхідні додаткові внутрішньодержавні заходи для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, у реальні дії юридичних осіб і громадян, які знаходяться під державною юрисдикцією. Національне право виступає основним інструментом імплементації норм міжнародного права.
Процес імплементації норм міжнародного права відбувається шляхом рецепції національним правом правил міжнародних договорів. Вирізнять два основних види рецепції - загальну та індивідуальну.
Загальною рецепцією є закріплення в конституціях держав положення, що міжнародні договори є частиною національного права. При індивідуальній рецепції для введення норми міжнародного права у національну правову систему потрібен окремий внутрішньодержавний акт. Індивідуальна рецепція може відбуватися у формі:
-інкорпорації, ...
-трансформації
-відсилання.
Інкорпорація — це включення національних, систем права норм, які зовнішньо цілком ідентичні з нормами акту міжнародного права. У більшості випадків зазначений міжнародний-правовий акт зберігає форму, найменування, хоча і виступає в якості закону.
Трансформація - не лише відтворення, але і переробка норм міжнародного договору відповідно до загальних принципів національного права. Правовим результатом трансформації, на відміну від інкорпорації, е не тільки доповнення чинного внутрішнього права, але і зміна норм у зв'язку з вимогами міжнародної угоди.
Відсилання - вказівка у національному законодавстві на те, що певна поведінка державних органів, посадових осіб, громадян регулюється загальними положеннями або конкретними нормами міжнародних договорів.
9. Система міжнародного права
Система міжнародного права - це об'єктивно існуюча цілісність внутрішньо взаємозв'язаних норм міжнародного права, що розподіляються по відносно відособленим комплексам, спрямованим на регулювання однорідних суспільних відносин. Вона включає галузі, інститути та норми.
Галузями міжнародного права є комплекси норм, які регулюють якісна однорідну сферу міжшрдщих відносин. До традиційних від-носять право міжнародних договорів, право міжнародник організацій. право зовнішніх зносин, міжнародне морське право, право міжнародної безпеки, право збройних конфліктів.
Серед відносно нових галузей права необхідно назвати: міжнародне право прав людини, міжнародне кримінальне право, міжнародне економічне право*, міжнародне екологічне право, міжнародне атомне право, міжнародне повітряне, міжнародне космічне право, міжнародне трудове право та деякі інші.
Інститутом міжнародного права є система відносно відокремлених норм в межах певної галузі міжнародного права, що регулюють окрему групу взаємозалежних міжнародних відносин. Наприклад, інститут правонаступництва, інститут міжнародно-правової відповідальності та ін.
Основою міжнародного права є його норма. Норма міжнародного права-це юридично обов'язкове правило поведінки держав та інших, суб'єктів міжнародного права в міжнародних відносинах. Внаслідок компромісів, поступок і узгоджень держави приходять до взаємно погодженого рішення про певні правила взаємовідносин.
10. Співвідношення міжнародного публічного і міжнародного приватного права
Міжнародні відносини не обмежуються тільки міждержавними зв'язками основних суб'єктів міжнародного права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і юридичними особами різних держав, відносини на рівні міжнародних неурядових організацій, які регулюються нормами міжнародного приватного права.
Між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом існує тісний взаємозв'язок, який проявляється в тому, що вони регулюють міжнародні відносини. Норми міжнародного приватного права не повинні суперечити основним принципам міжнародного права. Крім того, вони мають спільну мету - забезпечення мирного співіснування та розвитку міжнародного співробітництва держав.
Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можна провести за різними підставами:
-за об'єктом: міжнародне приватне право регулює цивільно-правові (цивільні, сімейні, трудові та ін.) відносини, ускладнені іноземним елементом, а міжнародне право - міждержавні відносини.
-за суб'єктами: суб'єктами міжнародного права є держави, нації і народи, що борються за національне
визволення, міжнародні організації та державоподібні утворення; основними суб'єктами міжнародного приватного права - фізичні та юридичні особи;
-за джерелами: основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір і міжнародний звичай; коло джерел міжнародного приватного права є значно ширшим - це національне законодавство, судова практика, міжнародні договори, торгові звичаї та ін.;
-за методом правового регулювання: в міжнародному праві це метод узгодження воль держав; в міжнародному приватному праві -матеріально-правовий та колізійний;
-за видами відповідальності; в міжнародному праві настає міжнародно-правова відповідальність, а в міжнародному приватному праві - цивільно-правова;
-за сферою дії сферу дії міжнародного права можна визначити як глобальну; міжнародне приватне право має національні межі - в кожній державі є своє міжнародне приватне право.
11. Норми міжнародного права. Створення норм міжнародного права
Норма міжнародного прана - це юридично обов'язкове правило поведінки, шо створюється суб'єктами міжнародного права та регулює відносини між ними.
Суб'єкти міжнародного права самі виконують роль гаранта прийнятих норм. В міжнародному праві санкції відділені від правил поведінки. Держави та інші суб'єкти міжнародного права, як правило, самі обирають засоби примусу, що дозволені міжнародним правом. Тому міжнародно-правові норми складаються з двох елементів - гіпотези та диспозиції.
Як правило, створення міжнародно-правових норм проходить у два етапи; 1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо змісту правила поведінки; 2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість даного правила.
Міжнародно-правові норми поділяються на універсальні ~ норми міжнародного права, що встановлюються усією міжнародною спільнотою і адресуються усім суб'єктам міжнародного права, та норми регіональні (локальні), адресовані обмеженій кількості суб'єктів міжнародного права, за згодою між якими вони встановлюються.
За юридичною силою норми міжнародного права поділяються на імперативні та диспозитивні Від диспозитивних норм суб'єкти можуть відступати за взаємною згодою. Імперативність міжнародно-Правової норми означає,що суб'єкти міжнародного права не можуть за власним бажанням змінювати об'єм та зміст прав та обов'язків, що нею передбачені. У сукупності імперативних норм міжнародного права виділяють норми, що мають характер jus cogens. Норма jus cogens «приймається та визнається світовою спільнотою держав в цілому як норма, відхилення від якої є неприпустимим і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, що має такий самий характер» (ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів). Норми jus cogens мають більшу порівняно з іншими міжнародно-правовими нормами юридичну силу. Якщо, наприклад, виникає нова імперативна норма jus cogens, то будь-який існуючій договір, який суперечить цій нормі, стає недійсним та припиняється. Загальновизнано, що нормами jus cogens є основні принципи міжнародного права, деякі положення Статуту ООН та інші норми, відхилення від яких є неприпустимим.
12. Міжнародне м’яке право
Серед питань, пов'язаних з джерелами міжнародного права, існує проблема кваліфікації таких норм, як, наприклад, резолюції або декларації Генеральної Асамблеї ООН, які містять стандарти поведінки для міжнародної спільноти, але не є зобов язальними. Такі норми прийнято відносити до «м'якого права» («soft law»), норми якого, на відміну від так званого «твердого права» («hard law»), не породжують чітких прав та обов'язків, а дають лише загальну установку,якої мають дотримуватися суб'єкти міжнародного права. В них використовуються формулювання «намагатися досягти», «докласти зусилля» і т.п.
«М'яке право» має цілий ряд переваг. Воно дозволяє державам приймати участь у створенні нових правил поведінки без необхідності їх імплементації у національне право. Норми «м'якого права» вирішують завдання, з якими не може впоратися «тверде право» в таких сферах, як, наприклад, охорона навколишнього середовища, коли держави, з одного боку, ще не готові приймати на себе зобов'язання, а, з іншого, - згодні дотримуватися певних міжнародних стандартів в цій галузі.
13. Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права
Кодифікація міжнародного права - це систематизація діючих міжнародно-правових норм з метою уточнення їх змісту, а також виправлення та усунення наявних суперечностей. Важливу роль в кодифікації міжнародного права відіграє Комісія міжнародного права (КМП),яка є допоміжним органом ООН. Питаннями кодифікації також займаються міжнародні організації, а також міжнародні конференції, які скликаються спеціально з цією метою.
Як правило, кодифікація міжнародного права супроводжується його прогресивним розвитком, яке має зі мету уточнення діючих норм, а також розробку нових норм та їх закріплення в міжнародних договорах.
Починаючи з 1945 року під егідою ООН проводяться численні кодифікаційні конференції, результатом яких, наприклад, є чотири конвенції з морського права (Женева, 1958 р.), Конвенція про право міжнародних договорів (Відень, 1969 р.), Конвенція з морського права Монтего-Бей, 1982 р,) та ін.
14. Поняття джерел міжнародного права. Міжнародний договір в системі джерел міжнародного права.
Джерела міжнародного права - це зовнішня форма вираження правил поведінки суб'єктів міжнародного права. У міжнародному праві відсутній єдиний нормотворчій орган, а також відповідна система судових органів, які б мали юрисдикцію тлумачення та визначення порядку застосування норм міжнародного права.
Жодний з документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерел. Загальновизнано, що джерела сучасного міжнародного права названі у. cт. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, який є невід'ємною частиною Статуту ООН. Згідно з даною статтею, «Міжнародний Суд ООН, що зобов'язаний вирішувати передані на його розгляд спори на основі міжнародного права, застосовує:
а) міжнародні конвенції, як загальні так і спеціальні, що встановлюють правила, виразно визнані державами, що сперечаються;
в) міжнародний звичай, як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; с) загальні принципи права,що визнані цивілізованими народами;
d) судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб визначення правових норм».
Зміст вищенаведеної статті піддається цілком обґрунтованій критиці, передусім через те, що вказаний перелік джерел не є вичерпним. Це пояснюється тим, що її текст був сформульований майже 90 років тому (дану статтю включав ще Статут Постійної Палати Міжнародного Правосуддя, прийнятий після Першої світової війни) і не враховує еволюцію, яку пройшло міжнародне права Так, стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН не згадує правотворчі рішення міжнародних організацій і односторонні акти держав, які сьогодні значно впливають на формування міжнародного права. У статті не знаходить відображення концепція jus cogens, що відіграє фундаментальну роль у сучасному міжнародному праві. Тому, з урахуванням існуючих серед спеціалістів з міжнародного права поглядів, зміст статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН треба сприймати як відправну точку для дискусій щодо переліку джерел міжнародного права.
Джерела міжнародного права можна поділити на основні - ними є договір та звичай - та допоміжні: загальні принципи права, правотворчі рішення міжнародних організацій, односторонні акти держав. Судова практика та доктрини є засобами визначення змісту норм міжнародного права.
У міжнародному праві, на відміну від внутрішньодержавного, відсутня чітка ієрархія джерел. Можна лише говорити про імперативні норми jus cogens, які визнаються міжнародним співтовариством як норми, відхилення від яких є неприпустимим.
Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 p., міжнародний договір - це міжнародна угода,укладена державами та іншими суб'єктами міжнародного права в письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від " конкретного найменування.
На відміну від звичаю, міжнародний договір є більш сучасним та свідомим методом формулювання норм міжнародного права. Вплив договору на процес створення норм міжнародного права залежить від його природи.
15. Міжнародний звичай у системі джерел міжнародного права. Способи виникнення міжнародних
звичаїв.
Протягом тривалого часу міжнародно-правовий звичай був основним джерелом міжнародного права. З XX ст. більш вагому роль стали відігравати міжнародні договори, однак звичай і досі має велике значення.
Статут Міжнародного суду ООН визначає звичай як доказ загальної практики^_що визнана в якості правової норми. Звичаєва норма являє собою неписане правило поведінки, що склалося в результаті тривалої практики і за яким визнається юридична сила. Новим видом звичаєвих норм є норми, які створюються не в результаті тривалої практики^а в результаті визнання одного чи декількох прецедентів. Найчастіше такі норми містяться в неправових актах міжнародних організацій.
Для виникнення звичаєвої норми необхідне поєднання двох елементів: об'єктивного - наявність практики, а саме регулярне здійснення суб'єктами певних вчинків або утримання від певних дій (usus); і суб'єктивного - усвідомлення правового зобов'язання, тобто переконаність суб'єктів у тому, що здійснення певних вчинків або утримання від певних дій є обов'язковим згідно з правом (opinio juris «ve necessitates). Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною та тривалою. Доказами існування opinio juris є: конвенції, що не набирали чинності; акти Міжнародного суду О0і4; акти міжнародних органів та організацій; офіційні заяви щодо позицій держав, законодавство та судова практика держав тощо. При цьому критерій тривалості є достатньо відносним. Для створення міжнародного звичаю потрібно стільки часу,скільки вимагає ситуація. Тому й існує категорія так званих «миттєвих звичаїв» («моментальних звичаїв»), наприклад, право вільного прольоту космічного об'єкта над територією інших держав - звичай, який сформувався за час прольоту першого космічного апарату у повітряному просторі.
Звичаєві норми міжнародного права можуть мати універсальний, регіональний та локальний характер. Звичаєві норми загального між-народного права поширюють свою дію на всі держави 1 Міжнародні організації. Згода суб'єкта на обов'язковість ДЛЯ нього звичаєвої норми загального міжнародного права може бути надана шляхом явно висловленого або мовчазного визнання (відсутності протесту).
Звичаєва норма загального міжнародного права може бути змінена або відмінена лише міжнародним
співтовариством в цілому. Будь-яка дешеава, у тому числі новостворена, зобов'язана дотримуватися зви-чаєвих норм загального міжнародного права.
Регіональна (або локальна) звичаєва норма обмежена географічною сферою дії і має відповідати інтересам обмеженого кола безпосередньо зацікавлених держав. Для її формування необхідна їх одностайна та ясно висловлена згода.
Міжнародний звичай слід відрізняти від звичаєвості (usage) та міжнародної ввічливості (comitas gentium) - правил, яких суб'єкти міжнародного права дотримуються у взаємовідносинах, але які при цьому не є юридично обов'язковими. Прикладом звичаєвості є морські формальності, міжнародної ввічливості - дипломатичний протокол.
16. Допоміжні засоби визначення норм міжнародного права
Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд застосовує судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй в якості допоміжного засобу для визначення правових норм.
Ані судова практика, ані доктрина не можуть створювати правові норми, а можуть лише доводити існування звичаєвих чи договірних норм, або загальних принципів права.
Доктрина міжнародного права - у широкому значенні - це система поглядів та концепцій про сутність та призначення міжнародного права у певних історичних умовах. Доктрина міжнародного права - у вузькому значенні - це наукові праці юристів-міжнародників.
Ще донедавна існувала думка, згідно з якою міжнародне право вважалося правом доктринальним, правом вчених. Такі автори, як Гуто Гроцій, Корнеліс ван Бінкерсхук, Емер де Ваттель, Ласса Оппенгейм,
Жан-Жак Руссо зробили значний внесок у формування та розвиток міжнародного права. І сьогодні доктрина може впливати на розробку нових норм міжнародного права. Особливе значення мають колективні погляди юристів з різних країн, які знаходять відображення у дослідженнях та документах Інституту міжнародного права, Асоціації міжнародного права та ін.
Згідно зі ст. 59 Статуту Міжнародного суду ООН, його рішення мають обов'язкову силу виключно для сторін і лише в межах справи, що розглядається. Таким чином, рішення Міжнародного суду ООН не створює прецедент, обов'язковий при майбутньому вирішенні аналогічних справ, і являє собою акт судового правозастосування. Судова практика має важливе значення для встановлення змісту норми міжнародного права.
17. Поняття основних принципів міжнародного права.
Основні принципи міжнародного права - основоположні, загаль-новизнані норми, що відображають характерні риси і основний зміст міжнародного права та мають найвищу юридичну силу. Принципи міжнародного права є критерієм законності всіх інших норм міжнародного права, а також фактичної поведінки держав. їх перелік міститься у найбільш авторитетних міжнародно-правових документах, а саме: Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., Заключному акті Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. У цих документах закріплено принципи:
1.незастосування сили або погрози силою;
2.мирного вирішення спорів;
3.невтручання у внутрішні справи держав;
4.співробітництва між державами;
5.рівноправ'я та самовизначення народів;
6.суверенної рівності держав;
7.сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом)
8.непорушності державних кордонів;
9.територіальної цілісності;
10.поваги прав людини та основних свобод.
Останні три принципи були додані до загального переліку Заключним актом Ради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.
Наявність системи основних принципів є характерною особливістю сучасного міжнародного права. Принципи міжнародного права виконують важливі функції, визначають основи взаємодії суб'єктів міжнародного права.
18. Нормативний зміст основних принципів міжнародного права
Відповідно до принципу незастосування сили або погрози силою, всі держави зобов'язані утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості та політичної незалежності інших держав або будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН. Погроза силою не повинна застосовуватися в якості засобу врегулювання спорів між державами. Агресивні війни проголошуються злочином проти миру та людства і тягнуть відповідальність за міжнародним правом. Пропаганда війни є забороненою. До нормативного змісту принципу також включається: заборона окупації території іншої держави у порушення норм міжнародного права; заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили; надання державою своєї території іншій державі для здійснення агресії проти третьої держави; організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської
війни або терористичних актах в іншій державі; організація або заохочення збройних банд, нерегулярних сил, зокрема, найманців, до вторгнення на територію іншої держави тощо.
Згідно з принципом мирного вирішення спорів, держави зобов'язані вирішувати свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість. Держави зобов'язані докладати усіх зусиль для того, щоб у короткий термін прийти до справедливого вирішення спору на основі міжнародного права. Держави повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище і зробити мирне врегулювання спору більш складним.
На основі принципу невтручання у внутрішні справи держав, кожна держава має право самостійно обирати свою політичну, економічну, соціальну та культурну систему без втручання з боку інших держав. Держави не мають права прямо або опосередковано втручатися у внутрішні або зовнішні справи іншої держави; не повинні заохочувати підривну діяльність, спрямовану на зміну строю іншої держави насильницьким шляхом; не повинні втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі, утримуватися від надання допомоги терористичній або підривній ді-яльностШри цьому, принцип невтручання у внутрішні справи держав не зачіпає примусових заходів, що застосовуються Радою Безпеки ООН для забезпечення міжнародного миру та безпеки.
Згідно з принципом співробітництва, держави зобов'язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, а також підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи. Конкретні форми співробітництва та його обсяг залежать від самих держав.
В силу принципу рівноправ'я та самовизначення народів всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які могли б перешкодити народам здійснювати це право. Формами реалізації народами права на самовизначення можуть бути створення суверенної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політичного устрою та ін.
Основне призначення принципу суверенної рівності держав - забезпечення юридично рівної участі у міжнародних відносинах усіх держав, незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Згідно з принципом суверенної рівності, усі держави у міжнародних відносинах користуються суверенною рівністю, мають рівні права та обов'язки і є рівноправними членами світової спільноти.
Відповідно до принципу сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом, держави зобов'язані сумлінно виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання, які витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і з відповідних міжнародному праву договорів та інших угод, учасниками яких вони є.
Основний зміст принципу непорушності державних кордонів зводиться до трьох елементів: визнання існуючих кордонів в якості юридично встановлених згідно з міжнародним правом; відмова від будь-яких територіальних домагань на момент прийняття Заключного акту РБСЄ1975 р. або у майбутньому; відмова від будь-яких інших посягань на ці кордони, включаючи погрозу силою або її застосування.
Принцип територіальної цілісності держав - держави повинні поважати територіальну цілісність одна одної та утримуватися від будь-яких дій, що є несумісними з цілями та принципами Статуту ООН. Держави також мають утримуватися від перетворення території одна одної в об'єкт окупації або застосування сили у порушення міжнародного права. Жодна окупація або набуття території в такий спосіб не визнаються законними.
Принцип поваги прав людини та основних свобод. Держави повинні поважати права людини та основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, для всіх без відмінності раси, статі, мови або релігії. Повага прав людини є суттєвим фактором миру, справедливості та демократії, що необхідні для дружніх відносин та співробітництва між державами. Держави повинні заохочувати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав та свобод, які витікають з гідності, що властива кожній особистості, і є істотними для її вільного та повного розвитку.
19. Поняття та види суб'єктів міжнародного права
Під суб'єктом міжнародного права розуміють носія міжнародних прав та обов’язків,що витікають з норм міжнародного права.
У міжнародному праві немає норми, яка б містила вичерпний перелік суб'єктів міжнародного права. Єдиним джерелом, в якому згадуються суб'єкти міжнародного права, є стаття 3 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., згідно з якою:«... Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами та іншими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права». При цьому цих інших суб'єктів Конвенція не називає.
З наведеної статті витікає, що держави є основними суб'єктами міжнародного права. Разом з тим, визнається існування й інших суб'єктів. Окрім держав, в доктрині до суб'єктів міжнародного права відносять також міжнародні організації, нації та народи, що борються за своє національне визволення, а також державоподібні утворення.
Суб'єкти міжнародного права можуть поділятися на види за різними підставами. Кожний вид суб'єктів міжнародного права наділений характерними рисами, що притаманні лише йому. Так одні суб'єкти міжнародного права, а саме: держави, нації та народи, що борються за своє національне визволення - користуються суверенітетом. Інші суб’єкти міжнародного права - міжнародні організації та державоподібні утворення суверенітетом не користуються. Прикладом можуть служити ООН, Ватикан.
За природою правосуб'єктності суб'єкти міжнародного права поділяються на:
-основні (первинні) - держави, нації та народи, що борються за національне визволення. їх правосуб'єктність ґрунтується на притаманному їм державному або національному суверенітеті, а їх виникнення та існування є об'єктивною реальністю і не залежить від волі інших суб'єктів.
-похідні (вторинні) - міжнародні організації та державоподібні утворення. Міжнародна правосуб'єктність цих суб'єктів є похідною від волі держав, що їх засновують, тому обсяг правосуб'єктності визначається наміром держав-засновників.
-Ще одна риса, що характеризує суб'єкта міжнародного права, - це обсяг його правосуб'єктності.
-За обсягом правосуб'єктності суб'єкти міжнародного права поділяються на держави, що мають повну правосуб'єктність, та суб'єкти міжнародного права, що мають спеціальну правосуб'єктність. До них відносяться нації і народи, що борються за своє національне визволення, міжнародні організації, а також державоподібні утворення
20. Поняття та зміст міжнародної правосуб'єктності. Обмеження міжнародної правосуб'єктності
Міжнародна правосуб'єктність виражається в володінні певними правами та обов'язками, що виникають з норм міжнародного права.
Міжнародна правосуб'єктність складається з міжнародної правоздатності, дієздатності та деліктоздатності. Міжнародна правоздатність - це здатність володіти міжнародними правами та обов'язками, тоді як міжнародна дієздатність - це здатність набувати власними діями міжнародні права та нести міжнародні обов'язки. Під міжнародною деліктоздатністю розуміється здатність нести міжнародно-правову відповідальність.
Зміст міжнародної правосуб'єктності залежить від виду суб'єкта міжнародного права. Найширший він у держав, міжнародна правосуб'єктність якихєуніверсальною (повною) тавключаєздатністьдо:
-укладення міжнародних договорів;
-підтримання дипломатичних та консульських стосунків;
-участь у міжнародних організаціях;
-звернення до мирних засобів вирішення міжнародних спорів;
-застосування самооборони;
~ несення міжнародно-правової відповідальності* Зміст міжнародної правосуб'єктності похідних суб'єктів визначається намірами суб'єктів, що їх створюють. Так, зміст правосуб'єктності міжнародних організацій витікає з положень їх статутів, у зв'язку з чим говорять про спеціальний характер правосуб'єктності міжнародних організацій.
Вісторичній ретроспективі міжнародному праву відомі декілька засобів обмеження міжнародної правосуб'єктності, а саме: відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, кондомініуми, несамоврядні території, підмандатні та підопічні території, а також території з невизначеним статусом. Ці території характеризувалися обмеженням або відсутністю суверенітету, а звідси - міжнародної правосуб'єктності.
Васалітет був одним з видів міжнародної опіки, за яким держава-сюзерен в міжнародних відносинах повністю або з найважливіших справ представляла васальну державу. Васалітет виникав на підставі укладення міжнародного договору.
Колонії - це залежні території, що знаходяться під владою іноземної держави (метрополії), без самостійної політичної та економічної влади, управління якими здійснюється в особливому порядку.
Взалежності від ступеню самоврядування колонії поділялися на:
-самоврядні колонії - домініони, які пройшли розвиток від повної відсутності міжнародної правосуб'єктності до часткової правосуб'єктності, а згодом й до повної правосуб'єктності;
-колонії, що користувалися самоврядуванням з питань внутрішньої політики;
-колонії, державне управління в яких здійснювалося метрополією;
-протекторати;
-підмандатні території.
Протекторат - це договірні відносини між двома державами (сильною та слабкою), що встановлюють взаємні права та обов'язки. Відповідно до договору більш сильна держава (держава-протектор) брала на себе зобов'язання захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, зобов'язувалася виконувати певні обов'язки, обумовлені договором. Держава-протектор таким чином виконувала щодо держави, яка знаходиться під протекторатом, зовнішньополітичні та оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм управління.
Близькі до колоній за своїми правовими ознаками кондомініуми - території, що знаходяться під спільним управлінням декількох держав Прикладом сучасного кондомініуму є Андорра, яка знаходиться під спільним управлінням Іспанії та Франції.
Підмандатні та підопічні території за своїм правовим статусом подібні до відносин протекторату, але на відмінну від останнього базувалися не на договорі, а на нормах міжнародного права.
Система мандатів, що вводилася Статутом Ліги Націй (стаття 22), поділялася на три категорії («А», «В» і «С»), які відрізнялися за ступенем колоніальної залежності від держав-мандатаріїв. За влучним виразом судді Міжнародного суду Макнейра, «Суверенітет над підмандатною територією знаходився в призупиненому стані; якщо і коли населення території отримає визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і буде
належати новій державі».
Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені до неї наступними індивідуальними угодами й для нагляду за цими територіями» була схвалена Статутом ООН (стаття 75). В системі опіки головною задачею управляючої держави було формування суверенітету. Нагляд за управлінням підопічними територіями покладався на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).
Правовий статус несамоврядних територій визначений у главі XI Статуту ООН, в якій закріплена відповідальність членів ООН за управління територіями, народи яких не досягай ще повного самоврядування.
Правовий режим території з невизначеним статусом (sub judice) характерний для територій, які знаходяться під окупацією або іншим незаконним володінням, що не призводить до визнання над ними суверенітету держави, яка володіє цими територіями.
Проголошуючи в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. принцип рівноправ'я та самовизначення народів, було визнано окремий статус територій колоній та несамоврядних територій, який буде існувати до тих пір, поки народ даної колонії або несамоврядної терииторії не здійснить своє право на самовизначення відповідно до Статуту ООН.
21. Міжнародна правосуб’єктність держав. Зміст правосуб’єктності держав. Основні права та обов’язки держав.
Держава є основним суб'єктом міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність держав виникає з самої природи міжнародного права, яке окрім своєї традиційної назви є по суті правом міждержавним. Слід підкреслити, що всі держави мають статус суб'єкта міжнародного права. Лише держава"має повну правота дієздатність. Інші суб'єкти мають обмежену правота дієздатність, обсяг яких визначається державами. Саме держави можуть створювати інші суб'єкти міжнародного права.
Міжнародні угоди, оперуючи поняттям «держава», не дають визначення його змісту. Єдиним міжнародним договором, в якому надано дефініцію держави» є Конвенція про права та обов'язки держав 1933 р.
Не дивлячись на регіональний характер цієї Конвенції, в доктрині міжнародного права стаття 1 Конвенції використовується для визначення держави як суб'єкта міжнародного права. Згідно з цим положенням, держава як суб'єкт міжнародного права повинна мати наступні складові: а) постійне населення; Ь) визначену територію; с) уряд, а також 6) здатність встановлювати стосунки з іншими державами.
Невід'ємним атрибутом держави є суверенітет. Суверенітет означає верховенство держави у межах її території та незалежність і самостійність у взаємовідносинах з іншими державами.^лементами суверенітету держави є територіальне верховенство, територіальна цілісність, нероздільність державної влади, незалежність державної влади.
Зміст міжнародної правосуб'єктності держави складають її права та обов'язки.
Держави мають право:
укладати міжнародні договори;
брати участь у діяльності міжнародних організацій;
підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки;
виступати стороною у Міжнародному суді ООН;
у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН тощо.
Крім того, відповідно до проекту Декларації прав та обов´язків держав держави мають наступні права: право держави на здійснення юрисдикції на своїй території і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійсненим усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обов´язок самому поважати це право та ін.
Обов´язки держав: мирного вирішення міжнародних спорів, утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від подання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов´язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов´язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов´язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.
22. Правосуб'єктність націй І народів,що борються за національне визволення
Нації і народи, що борються за національне визволення, як суб'єкт міжнародного права набули актуальності в 60-ті роках XX століття в період розпаду колоніальної системи. Народ, який в процесі визвольної боротьби набуває елементи державності, створює органи.
цивільні або військові, що здатні його представляти на міжнародній арені, стає суб'єктом міжнародного права і трактується як держава in statu nascendi.
Сучасним прикладом народу, що бореться за свою незалежність як суб'єкт міжнародного права, є палестинський