Міжнародне_право

·відновлення виснажених популяцій;

·зведення до мінімуму небезпеки змін в морській екосистемі, щоб було можливим стійке збереження морських живих ресурсів Антарктики.

На підставі норм Конвенції створена Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики, до задач якої входить збирання інформації про використання ресурсів Антарктики і координація відповідної діяльності державучасників.

126. МІжнародно-правова охорона Світового Океану від забруднення. Співробітництво причорноморських держав у сфері охорони навколишнього середовища

Охорона Світового океану. Світовий океан - це все водне середовище Земної кулі. Одним з перших об'єктів охорони стало морське середовище. Захист морського середовища здійснюється за допомогою договорів, що ставлять під охорону окремі морські райони, та договорів, що відносяться до всіх морських просторів. Особлива увага надається боротьбі з забрудненням нафтою (Лондонська конвенція про запобігання забрудненню моря нафтою 1954 р., Брюссельська конвенція про втручання у відкритому морі у випадку аварій, що призводять до забруднення нафтою 1969 р.у Конвенція про забезпечення готовності на випадок забруднення нафтою, боротьбі з ним та співробітництву {990 р.таін.).

Конвенцією про запобігання забруднення моря викидами відходів ї* інших матеріалів 1972 р. заборонено заховання в морі екологічно небезпечних речовин. У Конвенції про запобігання забруднення моря з суден 1973 р. міститься заборона всіх скидів з суден.

Важливим етапом у розвитку правового захисту морського середовища було прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 р., яка зобов'язала держави захищати та охороняти морське середовище.

Охороні морських просторів присвячено і угоди,укладені на регіональному рівні, напри клад, Гельсінська конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря 1974 р., Конвенція про захист Чорного моря від забруднення 1992 р. та ін.

Важливим кроком на терені охорони та раціонального використання природних ресурсів Чорноморського басейну стало підписання всіма причорноморськими країнами (Болгарія, Грузія, Румунія, Російська Федерація, Туреччина та Україна) 21—22 квітня 1992 р. в Бухаресті Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (Бухарестська конвенція), яка охоплює широке коло питань щодо покращання екологічного стану в цьому регіоні. Конвенція вступила в силу 15 січня 1994 р. після ратифікації її чотирма країнами. До лютого 1994 р. її було ратифіковано законодавчими органами всіх шести прибережних держав (Україна ратифікувала Конвенцію 7 лютого 1994 р.).

Головною метою Конвенції є створення міжнародно-правової бази для розгортання співробітництва причорноморських країн, спрямованого на реалізацію комплексу заходів щодо захисту Чорного моря від забруднення з морських суден, наземних джерел, внаслідок діяльності на континентальному шельфі. У рамках таких заходів передбачається проведення в Чорному морі спільних наукових досліджень та взаємний обмін інформацією.

6—7 квітня 1993 р. в Одесі на засіданні Міністрів охорони навколишнього природного середовища причорноморських країн була розглянута і прийнята Міністерська декларація про захист Чорного моря. В ній головну увагу звернуто на заходи щодо зниження вмісту шкідливих речовин, забруднення із суден, припинення переміщення токсичних речовин через кордон, відновлення, збереження та регулювання природних ресурсів Чорного моря, введення системи обов’язкової процедури оцінки впливу на навколишнє середовище усіх проектів приватного та державного сектора відповідно до національних критеріїв.

У червні 1993 р., щоб запобігти катастрофічному знищенню ресурсів Чорного моря і покращити його стан та для забезпечення фінансової підтримки Бухарестської Конвенції було започатковано Екологічну програму по Чорному морю (BSEP), яку офіційно затверджено в вересні 1993 р. Основна мета програми — створювати та зміцнювати регіональний потенціал управління екосистемою Чорного моря; розробляти відповідну політику і правову основу для оцінки, контролю та запобігання забрудненню і для збереження біорозмаїття; сприяти залученню надійних інвестицій у навколишнє середовище.

Серйозним кроком у розвитку співробітництва причорноморських держав у галузі охорони екосистеми Чорного моря та використання його ресурсів було схвалення Стратегічного плану дій для відновлення та захисту Чорного моря на Міністерській конференції, яка відбулася 30—31 жовтня 1996 р. в Стамбулі (Туреччина). У Конференції брали участь делегації всіх причорноморських країн, очолювані міністрами та заступниками міністрів охорони навколишнього середовища, представники природоохоронних, донорських і громадських організацій причорноморських країн та представники BSEP.

127. Поняття і значення права мирного вирішення міжнародних спорів

Право мирного вирішення міжнародних спорів - галузь міжнародного права, норми та принципи якої встановлюють порядок врегулювання спорів між суб'єктами міжнародного права мирними засобами.

Виникнення спорів між суб'єктами міжнародного права є невід'ємним елементом міжнародних відносин. Оскільки повне виключення спорів з життя міжнародного співтовариства є неможливим, слід докласти максимальних зусиль для їх запобігання або справедливого вирішення. Саме цим обумовлюється значення цієї галузі, оскільки без механізму мирного вирішення спорів система міжнародних відносин функціонувати нормально

не може.

Правовим фундаментом даної галузі виступає один з основних принципів міжнародного права - принцип мирного вирішення міжнародних спорів, згідно з яким держави «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку і справедливість» (п. З ст. 2 Статуту ООН). Цей припис є категоричним і не допускає жодних виключень. Він є зворотною стороною такої ж категоричної заборони звернення до війни у міжнародних відносинах. Спеціальним принципом галузі є принцип вільного вибору засобів мирного вирішення спорів відповідно до Декларації про принципи міжнародного права

1970 р.

Засоби мирного вирішення спорів» що були напрацьовані в процесі багатовікової практики міжнародного спілкування» вперше було нормативно закріплено в Гаазьких конвенціях 1899 р. та 1907 р, про мирне вирішення міжнародних зіткнень» які передбачали серед таких засобів добрі послуги та посередництво» міжнародні слідчі комісії, міжнародний третейський суд. Статутом Ліги Націй було засновано перший судовий орган - Постійну Палату Міжнародного Правосуддя, Прийнятий Лігою Націй в 1928 р. Загальний акт про мирне вирішення спорів встановлював обов'язкову юрисдикцію Постійної Палати Міжнародного Правосуддя, якщо міжнародний спір не було врегульовано шляхом переговорів.

Положення про мирне вирішення міжнародних спорів було зафіксовано у Статуті ООН (п. З ст. 2) і в подальшому було повторено, зокрема, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р„ Заключному Акті РБСЄ 1975 р., а також у Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р. Положення Статуту ООН, що відносяться до мирного вирішення міжнародних спорів, стосуються не тільки держав-членів ООН, але також держав, які не є членами ООН. Мирне вирішення міжнародних спорів є, таким чином, принципом загального міжнародного права, обов'язковим для всіх держав світу.

128. Засоби вирішення міжнародних спорів. «Спір і ситуація». Класифікація мирних засобів вирішення

міжнародних спорів

Статут ООН (п. З ст. 2) зобов'язує держави вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку та справедливість.

Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання «може привести до міжнародних ускладнень або викликати спір‖ (ст. 34), тобто має місце, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується явним висуванням претензій, хоча і породжує певні тертя між ними і напруженість. Хоча вони не мають нормативних характерних ознак, доктрина виходить з того, що "ситуація" не визначається чітко окресленими вимогами однієї держави до іншої, але згідно зі Статутом ООН в ситуації сторона не має стримуватися під час голосування з цього питання у Раді Безпеки, а в спорі — має. звідси вважають, що за змістом ситуація ширша, ніж спір.

Стаття 33 Статуту ООН серед мирних засобів вирішення міжнародних спорів вказує переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод. Цей перелік не є вичерпним і сторони можуть обрати інші мирні засоби на власний вибір.

Можна виділити дипломатичні (погоджувальні) та судові засоби вирішення міжнародних спорів. Критерієм цього поділу є питання, чи звернення до даної процедури завжди приводить до певною розв'язання міжнародного спору з міжнародно-правової точки зору. Дипломатичні засоби характеризуються тим, що сторони спору залишають за собою прийняття остаточного рішення у розв'язанні спор; та самі в більшій або меншій мірі беруть участь у пошуку засобів його вирішення. До дипломатичних засобів відносяться: переговори, добрі послуги, посередництво (медіація), слідчі та погоджувальні комісії, консультації. У свою чергу, при застосуванні судових засобів сторони спору є зв'язаними прийнятим рішенням і мають обмежені можливості впливу на вирішення спору. Судовими засобами є арбітраж та постій міжнародні суди.

Виділяють також вирішення спорів міжнародними організаціями. На відміну від дипломатичних та судових засобів, які цілком присвячені вирішенню спорів, для міжнародних організацій вирішена спорів є лише одним з напрямків діяльності. Вирішення спорів міжнародними організаціями проте не становить цілком окремий мирний засіб вирішення міжнародних спорів, оскільки в своїй діяльності у цій сфері вони користуються зазвичай дипломатичними, а інколи такс* судовими засобами.

129. Безпосередні переговори і консультації. Добрі послуги і посередництво

Переговори є Найважливішими і найпростішим засобом, що найчастіше застосовується для розв'язання міжнародних спорів. Переговори (або - безпосередні переговори) шляхом усунення розбіжностей в позиціях сторін ведуть до розв'язання міжнародного спору. Умовою досягнення цієї мети є зазвичай бажання та уміння сторонами найти компромісне рішення.

Переговори ведуться безпосередньо сторонами, які знаходяться у спорі. Проведення переговорів не вимагає участі третьої сторони (іншої держави, міжнародної організації). Ініціатива переговорів завжди належить сторонам спору, які тим самим здійснюють певний контроль над процесом його розв'язання.

Дипломатичні переговори від імені держав можуть проводити їх голови, голови урядів, міністри закордонних справ або інші спеціально на те уповноваженні Особи. Відсутність дипломатичних відносин між державами, які знаходяться у спорі, не виключає можливості проведення переговорів.

Переговори можуть проводитися на різних стадіях вирішення спорів, а також після застосування інших методів, якщо ситуація вимагає подальшого уточнення позицій сторін, наприклад, після винесення рішення слідчою

комісією щодо фактичних обставин сторони встановлюють умови розв'язання спору шляхом переговорів. Переговори, як правило, починаються добровільно, за згодою сторін. Однак проведення переговорів може бути

обов'язковим відповідно до міжнародних угод або рішень міжнародних судів та арбітражів. Переговори можуть проводитись як усно, так і в письмовій формі (наприклад, у формі обміну нотами) або поєднуючи обидві ці форми. Від згоди сторін залежить, наскільки перебіг переговорів матиме публічний характер.

Переговори можуть бути також засобом запобігання спору. Така форма переговорів називається консультації. Консультації, які проводяться перед прийняттям рішення, що може порушити інтереси іншої держави, обмежують можливість виникнення протиріч позицій та інтересів у взаємовідносинах держав.

Слід підкреслити, що у міжнародному праві відсутня норма, яка 6 наказувала проводити переговори у кожному випадку. В доктрин та практиці існує проте думка, що обов'язок проведення переговорів виникає із загального обов'язку мирного вирішення міжнародних спорів. Крім того, деякі міжнародні договори прямо зобов'язують сторони до проведення переговорів перед застосуванням інших способів вирішення спору (наприклад, ст. 283 Конвенції ООН з морського права 1982 р.). До переговорів відсилають також рішення Міжнародного Суду ООН. У справі про юрисдикцію над рибними промислами (Сполучене Королівство проти Ісландії) 1974 р. Міжнародний Суд зазначив, що; випадку розходження позицій та інтересів, держави «несуть взаємній обов'язок вступити у переговори в дусі доброї волі з метою справедливого вирішення їх розбіжностей».

У випадку, коли переговори не приносять бажаних результатів! сторонам не вдається сісти за стіл переговорів, ефективними можуть стати добрі послуги та посередництво, або способи вирішення спорів, що передбачають участь третьої сторони. Зазвичай як третя сторона виступають держави або міжнародні організації, але ними можуть бути також і видатні особистості, які можуть виступати від імені міжнародної організації (наприклад, Генеральний Секретар ООН). Якщо мова йде про держави, то цю роль можуть виконувати лише держави, які підтримують добрі стосунки з обома сторонами спору. Ініціативі може виходити як з боку держав, що знаходяться у спорі, так і третіх держав.

Добрі послуги полягають у сприянні сторонам спору в налагодженні безпосередніх контактів - початку дипломатичних переговори або відновленні їх у разі переривання, - але без активної в них участі Посередництво навпаки є засобом, що йде далі, ніж добрі послуги оскільки воно передбачає активну участь посередника у переговори між сторонами спору, який надає їм поради і вказівки, а також власні пропозиції щодо вирішення спору, та інколи навіть керує процесом перебігу вирішення спору. Сторони спору не є зв'язаними пропозиціями посередника.

130. Міжнародна примирлива процедура: слідчі і погоджувальні комісії

До дипломатичних засобів вирішення міжнародних спорів відносяться також слідчі та погоджувальні комісії. Вони полягають у призначенні спільних органів держав-сторін спору, які називаються слідчими або погоджувальними комісіями. Ці комісії можуть бути постійними органами або створюватись ad hoc. Слідчі та погоджувальні функції можуть виконувати також міжнародні організації.

У склад комісії входять представники сторін, а також так звані нейтральні примирителі,участь яких гарантує неупередженість діяльності комісії. У практиці є також випадки призначення одного примирителя замість комісії. Рішення комісії приймаються більшістю голосів та не є обов'язковими для сторін спору.

Завданням слідчої комісії є з'ясування фактичних обставин, якщо між сторонами спору виникли різні підходи щодо цього. Результати слідства не є обов'язковим для сторін з міжнародно-правової точки зору, але можуть сприяти розв'язанню спору.

Завдання погоджувальної комісії є більш широкими, ніж слідчої комісії, і полягають у погодженні взаємних претензій та наданні пропозиції сторонам спору щодо його вирішення. Ініціювання погоджувальної процедури відбувається за поданням обох сторін сцору,якщо тільки міжнародна угода не передбачає таку можливість за ініціативою однієї зі сторін. Спосіб створення комісії, а також те, що на її діяльність мають надати згоду обидві сторони, наближують її до арбітражу, проте принципова різниця між цими двома методами полягає в тому, що рішення погоджувальної комісії не є обов'язковим для сторін. На відміну від посередництва, погоджувальна комісія самостійно формулює свої пропозиції.

131. Міжнародний арбітраж як засіб мирного вирішення міжнародних спорів. Постійна палата третейського суду

До судових засобів вирішення міжнародних спорів відносяться два інститути: арбітраж та міжнародне правосуддя (у вузькому значенні). їх спільною рисою є те, що вони остаточно вирішую^ міжнародний спір.

Згідно з І Гаазькою конвенцією про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 p., арбітраж, або примирення, полягає у «вирішенні спорів між державами суддями за їх вибором і на підставі поваги до права» (ст. 37). Звернення до арбітражу тягне за собою обов'язок добровільно підкоритися його рішенню. Угода про арбітраж може мати форму арбітражного застереження (згода ante hoc) або спеціальної угоди, що називається компромісом (згода post hoc). В такій угоді сторони спору визначають його предмет, спосіб призначення арбітрів та їх компетенцію, а також процедуру розгляду спору. Рішення арбітражу є обов'язковим для сторін спору.

Арбітраж відрізняється від постійного міжнародного правосуддя тим, що сторони спору мають можливість врегулювати процедурні питання, а також можуть обрати арбітрів (таку можливість не надають постійні міжнародні суди).

У міжнародній практиці найчастіше створюється арбітражній трибунал як колегіальний орган, що складається з непарної кількості осіб (трьох або п'яти), рішення якого приймаються більшістю голосів. До складу трибуналу входять представники сторін, а також нейтральний арбітр, участь якого забезпечує неупередженість рішення. Інколи вирішення спору покладається на одного арбітра, обраного серед відомих знавців міжнародного права або осіб із загально визнаний авторитетом.

Спробою інституалізації арбітражу було створення Постійної палати третейського суду на підставі положень Гаазьких конвенції 1899 р. і 1907 р. Палата проте не має сталого суддівського складу, єдиним постійним її органом є Секретаріат з місцезнаходженням у Гаазі. В Палаті є список арбітрів, з яких держави можуть обрати собі арбітрів для розгляду та вирішення справи. При цьому кожна сторона спору визначає не більше чотирьох арбітрів, які складають так звану національну групу. Згідно зі Статутом Міжнародного Суду ООН, кандидати у члени цього суду висуваються не державами, а «національними групами Постійної палати третейського суду», тобто групами суддів Палати, які представляють одну й ту саму державу.

132. Структура і компетенція Міжнародного Суду ООН

Міжнародний Суд ООН є головним судовим органом ООН і найважливішим міжнародним судом. Організацію і функціонування Суду визначає його статут, який є інтегральною частиною Статуту ООН. Усі держави-члени ООН ipso facto є сторонами Статуту Міжнародного Суду.

Міжнародний Суд складається з 15 суддів, «обраних незалежно від їх громадянства, з числа осіб високих моральних якостей, які відповідають вимогам, що пред'являються в їх країнах для призначення на вищі судові посади, або які є юристами з визнаним авторитетом у галузі міжнародного права» (ст. 2 Статуту Суду). Судді обираються строком на 9 років та можуть бути переобрані. Кожні три роки відбувається переобрання 1/3 складу Суду (ст. 13 Статуту Суду). Судді обираються Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки абсолютною кількістю голосів серед кандидатів, які пропонуються національними групами арбітрів Постійної Палати Третейського Суду (ст. 4 Статуту). При обранні суддів Генеральна Асамблея та Рада Безпеки мають виходити з положення, що склад суддів в цілому повинен забезпечувати представництво «основних правових систем світу» (ст. 9 Статуту). У складі Суду не може бути двох громадян однієї й тієї ж держави.

Міжнародний Суд діє у повному складі. Для кворуму достатньо-дев'яти суддів (ст. 25 Статуту). Статут Суду передбачає також можливість створення камер у складі трьох або більше суддів для розгляду певної категорії справ (ст. 26 Статуту). Справи заслуховуються і вирішуються камерами на прохання сторін. Всі питання вирішуються більшістю голосів присутніх суддів. У випадку поділу голосів порівну, голос Голоти або судді, що його заміщує, є переважним.

Міжнародний Суд виконує дві функції: судову і консультативну.

Судова функція Міжнародного Суду полягає у розв'язанні спорів між державами. Тільки держави мають процесуальну дієздатність перед Міжнародним Судом. Суд є відкритим для держав-сторін Статуту Суду. Крім того, на умовах, визначених Радою Безпеки, Суд є відкритим для інших держав.

Юрисдикція Суду є факультативною, але держави можуть визнати її обов'язковою для себе. Таке визнання може бути виражено різними способами, а саме:

1)держави вносять на розгляд Суду вже існуючий спір шляхом спеціальної угоди (компромісу);

2)держави-сторони міжнародного договору включають до нього застереження про визнання юрисдикції Міжнародного Суду щодо виконання або тлумачення цього договору;

3)держави можуть у будь-який час заявити, що вони визнають на підставі взаємності ipso facto юрисдикцію Міжнародного Суду з усіх правових спорів, що стосуються: а) тлумачення договору; Ь) будь-якого питання міжнародного права; с) наявності факту, який, якщо він буде встановлений, являє собою порушення міжнародного зобов'язання; d) характеру та розмірів відшкодування, яке належить за порушення міжнародного зобов'язання (п. 2 ст. 36 Статуту Міжнародного Суду ООН).

Спори, що стосуються юрисдикції Суду, вирішує сам Суд. Рішення Міжнародного Суду є остаточним і оскарженню не підлягає. Рішення є обов'язковим лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише у цій справі. Відповідно до ст. 94 Статуту ООН «Кожен член Організації зобов'язується виконати рішення Міжнародного Суду по тій справі», якій він є стороною. У випадку, якщо яка-небудь сторона у справі не виконає зобов'язання, покладене на неї рішенням Суду, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки,яка може,якщо визнає це необхідним, зробити рекомендації або прийняти рішення про застосування заходів приведення рішення до виконання».

Консультативна функція Міжнародного Суду полягає у наданні консультативного висновку з питань міжнародного права. Статут ООН уповноважує Генеральну Асамблею та Раду Безпеки на звернення до Міжнародного Суду за консультативним висновком з будь-якого юридичного питання (ч. 1 ст. 96 Статуту ООН). Крім того,Генеральна Асамблея може уповноважити інші органи та спеціалізовані установи ООН на запит консультативного висновку Суду з юридичних питань, які виникають в межах сфери їх діяльності. Таке повноваження отримала, наприклад, Економічна та Соціальна Рада ООН. Держави не можуть звертатися до Суду за консультативним рішенням.

Консультативні висновки Міжнародного Суду не мають обов'язкового характеру, проте вони є значним фактором у розвитку міжнародного права і можуть також тлумачитись як доказ існування звичаєвої норми міжнародного права (opinio juris).

133. Вирішення спорів у міжнародних організаціях

Вирішення спорів органами ООН

Стаття 1 Статуту ООН дозволяє стверджувати, що мирне вирішення міжнародних спорів є однією з головних цілей діяльності ООН. Розділ VI Статуту ООН «Мирне вирішення міжнародних спорів» надає широку компетенцію Раді Безпеки, органу ООН, який «несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки» (ст. 24 Статуту). Також компетенцію в сфері мирного вирішення міжнародних спорів має Генеральна Асамблея ООН, проте вона є обмеженою на користь Ради Безпеки. Генеральна Асамблея ООН може звертати увагу Ради Безпеки ООН на ситуації, які могли 6 загрожувати міжнародному миру та безпеці (п. З ст. 11 Статуту), Однак коли Рада Безпеки виконує покладені на неї Статутом функції щодо будь-якого спору або ситуації, Генеральна Асамблея не може давати будь-які рекомендації, що стосуються цього спору або ситуації, якщо тільки Рада Безпеки не запитає про це (п. 1 ст. 12 Статуту).

Рада Безпеки може розслідувати будь-який спір або ситуацію, яка може призвести до міжнародних непорозумінь або викликати спір, з метою визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 34 Статуту).

Рада Безпеки займається цією справою за власною ініціативою або за заявою члена ООН (п. 1 ст. 35). Держава, яка не є членом OOН також може звернутися до Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї з приводу будь-якого спору, в якому вона є стороною, за умови, що вона заздалегідь прийме на себе зобов'язання за Статутом ООН щодо мирного вирішення міжнародних спорів (п. 2 ст. 35).

Рада Безпеки може на будь-якій стадії спору рекомендувати відповідну процедуру або спосіб урегулювання спору. Рада Безпеки приймає до уваги кожну процедуру вирішення цього спору, яка вже була застосована сторонами спору (ст. 36 Статуту ООН), Рада Безпеки на підставі ст. 36 може утворити консультаційну комісію або комісію з добрих послуг. Якщо сторонам у спорі, що загрожує міжнародному миру та безпеці, не вдається його розв'язати, то згідно з п. 1 ст. 37 Статут)1 ООН вони зобов'язані його передати до Ради Безпеки.

Незалежно від характеру спору, Рада Безпеки може на прохати всіх держав, що знаходяться у спорі, надавати рекомендації з метою мирного вирішення спору (ст. 38 Статуту ООН).

Кваліфікований спір може бути також предметом порядку денного Генеральної Асамблеї ООН. Право направлення спору на засіданні Генеральної Асамблеї належить державам (п. 2 ст. 11, п. 1,2 ст. 35 Ста туту ООН), а також Раді Безпеки (п. 2 ст. 11). З дотриманням положень що стосуються компетенції Ради Безпеки (ст. 12 Статуту), Генеральна Асамблея може «рекомендувати заходи мирного врегулювання будь-якої ситуації яка могла б порушити загальне благополуччя або дружні відносини між націями» (ст. 14 Статуту ООН).

Вирішення спорів в рамках COT

Спеціальну систему вирішення спорів, яка поєднує елементи дипломатичних і судових засобів вирішення спорів, запровадила ГАТІ 1947p., а в подальшому перейняла Світова Організація Торгівлі (СОТ), що була створена на її основі.

Для вирішення спорів між державами-членами COT створено спеціальний підрозділ COT - Орган з вирішення спорів (далі - Орган), що входить у систему головних органів COT. Функції Органу виконує Генеральна Рада COT, що спеціально збирається для розгляду спорів. Орган керується у своїй діяльності спеціальним актом - Домовленістю про правила і процедури вирішення спорів, що входить у пакет угод COT - у право COT (Додаток 2 до Угоди про заснування COT 1994 p.).

Можна виділити наступні процесуальні стадії механізму вирішення спорів у COT.

Спочатку, як правило, використовуються загальноприйняті в міждержавній практиці засоби вирішення спорів: консультації, добрі послуги, примирливі процедури або посередництво Генерального директора COT, - які тривають до двох місяців.

Якщо вирішити проблему шляхом консультацій не вдається, надходить прохання про створення третейської групи експертів, що формуються в особистій якості з осіб, відомих високою кваліфікацією і авторитетних у предметі спору (юристи, вчені, працівники, що мають практичний досвід, і т.п.), для кожного конкретного випадку. Зазвичай до складу такої групи ad hoc входять 3 особи. Третейська (спеціальна) група повинна підготувати (як правило, протягом 45 днів) доповідь і представити її на затвердження Органу вирішення спорів.

У процесуальне право COT була введена нова стадія - апеляційна. Сторона спору вправі оскаржити прийняте рішення в спеціально створюваному органі - Органі з апеляцій, які розглядаються протягом 2-4 місяців.

Наступна стадія виділяється для виконання державою-членом COT адресованої їй в доповіді рекомендації. Якщо рекомендація не виконується, зацікавлена в цьому сторона спору робить запит на здійснення контрзаходів, тобто запитує дозвіл на застосування відповідних санкцій. У відповідь на це прохання Органом з вирішення спорів приймається рішення, яким надається дозвіл на застосування контрзаходів (реторсій) проти державиправопорушника.

Загальний строк процесу вирішення спорів в рамках COT може тривати від 420 до 670 днів.

Багато фахівців прогнозують, що Орган з вирішення спорів згодом перетвориться в повноцінний міжнародний торговельний суд із власними розробленими процедурами. Тим самим покладено початок формуванню блоку процесуальних норм у міжнародному торговельному праві.