12.2. Створення Центральної Ради та проголошення автономії України

Добу Центральної Ради фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень – квітень 1918 р.) Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес визначив базовий принцип державотворення: “тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі”. Спираючись на рішення Всеукраїнського національного конгресу та виражаючи інтереси українського народу, Центральна Рада вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії може спричинити низку територіальних непорозумінь; по-третє, питання про устрій Російської федеративної республіки мають вирішувати Установчі збори. Таке рішення загострило українсько-російські відносини. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. 23 червня 1917 р. Центральна Рад приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України та створює Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Тимчасовий уряд не міг діяти силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати українські частини та населення. Тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка мусила визнати автономні права України. Її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради від 3 липня 1917 р. Вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган України. Генеральний секретаріат стане виконавчою владою в Україні.

Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30 % представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає “Статут вищого управління України”, в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України: 1) Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду. 2) Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. 3) Українська територія звужувалась до 5 губерній.

Таким чином, проголошення автономії відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції.

12.3. Проголошення унр. Війна Радянської Росії проти унр. Четвертий Універсал Центральної Ради

Жовтневе більшовицьке повстання радикально вирішувало частину проблем, але породило нові. Центральна Рада вже в день петроградського перевороту утворює “Крайовий комітет охорони революції в Україні”. У жовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами — прибічниками Тимчасового уряду, опорною точкою яких був штаб Київського військового округу (КВО); більшовиками, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Їхня спроба повстання в Києві зустріла опір. Протягом 29 – 31 жовтня тривали жорстокі бої. Радівці уклали угоду з більшовиками і примусили штаб Київського військового округу 31 жовтня погодитися на умови, запропоновані Радою. 7 листопада 1917 р. вона ухвалює III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев'яти українських губерній. Він накреслював програму: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам “національно-персональної" автономії; забезпечення демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв'язням; скликання 9 січ­ня 1918 р. Українських Установчих зборів. Універсал, окресливши Україну як незалежну державу, залишив федеративний зв'язок із Росією. Більшовицькі організації України вирішили завоювати маси. Була розгорнута широка агітаційно-пропагандистська кампанія.

Дестабілізуючим чинником став зовнішньополітичний тиск, який набуває характеру воєнної загрози. Дії більшовиків були спрямовані на захоплення влади в Україні та встановлення більшовицького режиму. Їх дії мали забезпечити більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду рад. Але цей план більшовикам реалізувати не вдалося. Прискорювачем подій наприкінці 1917 р. став Маніфест РНК з ультимативними вимогами до Центральної Ради від 3 грудня. У ньому, з одного боку, визнавалася УНР, а з іншого — робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум містив чотири вимоги: відмовитися від дезорганізації фронту, не пропускати через Україну козачі формування, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полків.

У цей час 4 грудня у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд рад, на якому більшовики планували захопити владу демократичним шляхом, але сил виявилося замало. Серед 2,5 тис. делегатів вони становили незначний відсоток. Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради та кваліфікував ультиматум РНК як замах проти УНР, як чинник, здатний “розірвати федеративні зв'язки”. Більшовики разом з лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнській з'їзд рад і перебралися до Харкова. 11 – 12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України. Його рішення були визнані правочинними Радянською Росією. З 5 грудня 1917 р. Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Захопивши Харків, більшовицькі війська в середині грудня оволоділи залізничними вузлами — Лозовою, Павлоградом, Синельниковим. Діями радянських військ керував харківський центр, до складу якого входили В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов та С. Орджонікідзе. У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування. Основну силу більшовиків ста­новили частини регулярної російської армії, що перейшли на їх бік. 25 грудня В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ проти УНР. Радянські війська (30 тис.), очолювані М. Муравйовим, оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами.

За цих обставин для Центральної Ради головними стали завдання: мобілізувати український народ; відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для переговорів з Німеччиною. Спробою їх реалізації став IV Універсал від 11 січня 1918 р., який декларував низку положень: 1) проголошувалася незалежність, суверенність УНР; 2) на уряд покладалося завдання довести до кінця переговори з Центральними державами; 3) гарантувалася передача землі селянам; 4) констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю; 5) взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державного контролю над банками; 6) ставилося завдання скликати Українські Установчі збори. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією. Нерішучість Центральної Ради призвела до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами, де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула. Більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 р. увійшли до столиці УНР.

Потерпівши поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Вже 2 грудня 1917 р. між країнами Австро-Німецького союзу та Радянською Росією було підписано угоду про перемир'я, а через тиждень у Брест-Литовську розпочалися мирні переговори. Генеральний секретаріат Центральної Ради 12 грудня 1917 р. звернувся до всіх воюючих сторін з нотою про те, що будь-яка угода, підписана Росією, не буде правочинною в Україні. 29 грудня було офіційно визнано учасником процесу делегацію України на чолі з В. Голубовичем. Мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 р. Він передбачав: 1) встановлення кордонів; 2) відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною; 3) взаємний обмін військовополоненими; 4) взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських товарів; 5) встановлення взаємних митних пільг; 6) налагодження дипломатичних відносин.

18 лютого 1918 р. німці розпочали наступ. Під тиском 450-тисячної армії більшовики на початку березня залишили Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Фактично було встановлено окупаційний режим.

Таким чином, проголошення Української Народної Республіки стало реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втрачає територію, вплив, владу. Брестська мирна угода давала їй шанс для політичної самореалізації, але її демокра­тизм не стикувався з консерватизмом керівництва німецького блоку, і встановлення авторитарного правління в Україні було лише питанням часу.