2.3. Зарубіжний досвід соціального розвитку дітей вулиць

Для успішності процесів становлення і розвитку соціальної роботи і соціальної педагогіки в Україні величезне значення має вивчення, осмислення і адаптація досвіду, нагромадженого зарубіжними країнами, особливо країнами Західної Європи, США і Великою Британією.

У міжнародному аспекті ідея прав дитини розвивалася поступово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в XIX ст., коли отримала розвиток концепція захисту дітей. Вперше міжнародну стурбованість становищем дітей було висловлено у Женевській декларації 1923 р., спрямованій на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання, захист. Важливим документом щодо захисту дітей стала прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини. У ній вперше зафіксовані основи захисту прав дітей. Свій розвиток Декларація отримала в пактах прав людини, що гарантували рівні права всім дітям і забезпечення їх основних соціальних потреб. Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1959 р. прийняла Декларацію прав дитини – документ, що регулює становище дитини в сучасному суспільстві[5, с. 187]. Декларація складається з 10 принципів, якими проголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. У соціальному відношенні висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гарантування її свободи й гідності. Дитина повинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також захищеною від усіх форм недбалого ставлення до неї.

Центральне місце серед цих документів посідає Конвенція про права дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. і ратифікована Верховною Радою Української РСР 27 лютого 1991 року[5, с. 187]. Цей найбільш широко ратифікований документ встановлює в якості міжнародного закону всі права для забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей.

У німецькомовних країнах більш поширеним є вживання терміну “соціальна педагогіка”, ніж “соціальна робота”. Проте міжнародним стандартам в більшій мірі відповідає вживання словосполучення “соціальна робота”, що пов’язане в свою чергу, з англо-американським терміном “social work”.

Поділ усієї сфери діяльності соціальних служб на соціально-педагогічну і соціальну роботу сьогодні у переважній більшості країн вважається застарілим і неправомірним.

Розглянемо вирішення цього питання на прикладі ФРН. На сьогоднішній день у цій країні домінуючою є думка про те, що як з точки зору професійної діяльності, так і з теоретичної недоцільно говорити про розмежування між соціальною роботою та соціальною педагогікою. Вони часто використовуються як синоніми: на письмі, як правило, допускається паралельне позначення – соціальна робота/соціальна педагогіка або використовується термін “соціальна робота” – як поняття що об’єднує ці сфери діяльності. Під соціальною роботою мають на увазі всю сукупність різних видів діяльності у сфері соціальних служб та соціальних професій. У цій країні виходять з міркування, що і безпритульні, і діти, і молодь, яка живе у бідності, потребують не лише педагогічної, але й матеріальної підтримки, і навпаки, молоді безробітні або наркомани потребують лише матеріальної допомоги, а не педагогічного впливу.

Соціальні працівники і соціальні педагоги не лише займаються вирішенням одних і тих самих проблем, але й “їх завдання знаходяться в одній суспільній площині” (Mollenhauer, 1966) [5, с. 190]. Про це свідчить успішне функціонування у Німеччині численних сфер соціальної діяльності з соціально-педагогічною спеціалізацією. Такими сферами є:

- дошкільна освіта (обслуговування, виховання та освіта в яслах, дитячих садках, класах для підготовки дітей до школи);

- робота з молоддю (виховання, організація вільного часу в молодіжних освітніх закладах та молодіжних клубах);

- виховання в дитячих притулках (виховання, формування сімейних груп, ідентифікація і підготовка до самостійного життя, організація житлових комун);

- розробка форм, змісту і методів освіти дорослих (робота з волонтерами, формування навичок управління і самодопомоги, освіта і підвищення кваліфікації, соціальна робота на підприємствах, сімейна освіта). Із вступом в силу закону про допомогу дітям і молоді до сфери діяльності соціальної роботи додалась соціально-педагогічна допомога сім’ї (консультації, допомога у вирішенні повсякденних питань в індивідуальній формі, підтримка сімей, а також шкільна соціальна робота (поряд з навчанням - організація соціально-педагогічної допомоги в школі).

У багатьох країнах Європи, в тому числі і у Німеччині, в структуру соціальної роботи введені організатори вільного часу. Ці спеціалісти іменуються аніматорами. Термін цікавий тим, що він відбиває специфіку роботи такого керівника (фр. "animer" значить надихнути, спонукати до якоїсь діяльності). Аніматор намагається створити умови для цікавої діяльності, спонукає людину нею займатися. Він сприймається як член групи, який бере участь у її житті, а не знаходиться поза або поруч із нею, відповідальний за соціальне і культурне вдосконалення групи. Діяльність аніматора може бути різнобічною або мати визначену спеціальну спрямованість. Сучасний організатор вільного часу намагається завжди бути з клієнтами, добре їх знати і жити їхніми інтересами. Часто, сам будучи особистістю, він створює і для інших умови стати такими. Особливо це важливо для дітей. Дитина уважно спостерігає за організатором і намагається наслідувати його. Будь-яка діяльність, що організовується, не є самоціллю. Це лише засоби для створення середовища, у якому кожна людина могла б успішно розвиватися. У такому випадку центр до організації вільного часу сам по собі як заклад перетворюється в життєвий і привабливий осередок. Правильно організоване соціальне середовище дуже впливає на підвищення загального рівня розвитку особистості. Аніматор створює сприятливі умови для її вдосконалення і більш легкої інтеграції в суспільстві [5, с. 193].

Приміщення служби містить кімнату відпочинку, кімнату бесід, молодіжний бар. Основні напрямки діяльності - психологічна допомога дітям і підліткам, батькам і вчителям у кризових ситуаціях, посередництво між роботодавцями і підлітками (наприклад, спільні походи з підлітками до адміністрації підприємства), всебічна допомога підліткам і молодим людям, що живуть поза сім'єю.

Соціальний працівник/педагог працює з людьми різного віку незалежно від їх соціального стану, релігійних переконань, етнічної приналежності. Клієнтом соціального педагога може бути як окрема людина, так і сім’я, група, об’єднання, організація. Надаючи соціально-педагогічну допомогу клієнтам, соціальний педагог працює як в умовах інституційного середовища, так і в умовах відкритого сімейно-побутового мікро середовища та його оточення [5, с. 197].

Соціальний працівник/педагог має справу як з окремою людиною, групою людей, так і з соціальним оточенням, в якому вони проживають. У процесі соціальної допомоги він повинен сприяти обом сторонам, які вступили у взаємодію – як клієнту так і установі.

Новими сферами соціальної роботи стала соціальна робота за місцем проживання, в тому числі і в сільській місцевості, на підприємствах, в геріатричних центрах, з біженцями, переселенцями, іноземними громадянами, на вулицях, в групах самодопомоги та ін.

За нашим глибоким переконанням, діяльність соціального працівника/ соціального педагога повинна бути адресована людям в різних соціумах і в різних сферах діяльності: соціально-педагогічній, правозахисній, просвітницькій, дозвільнєвій, організаційно-методичній, управлінській, дослідницькій, агітаційно-пропагандистській.

Виходячи із аналізу зарубіжного досвіду можна стверджувати, що соціальний працівник/ соціальний педагог може і повинен працювати в різноманітних установах, які за відомчою приналежністю можна класифікувати на установи освіти, охорони здоров’я, соціального захисту населення, комітетів у справах сім’ї і молоді, установи, що відносяться до системи органів внутрішніх справ і юстиції та ін.

У сфері практичної діяльності перед соціальними працівниками і соціальними педагогами у багатьох країнах стоять одні і ті ж завдання:

- підтримувати, підбадьорювати і стимулювати людей на розвиток їх власних сил, конструктивну діяльність, на використання наявних у них власних резервів;

- пропонувати допомогу, організовувати її, встановлювати різноманітні необхідні для цього зв’язки і контакти;

- супроводжувати людей протягом певного життєвого періоду, проявляти особисту участь, організовувати контроль за ситуацією з метою захисту клієнта;

- представляти інтереси клієнтів, які потребують допомоги, якщо останні не можуть це зробити самостійно;

- звертати увагу на можливі негативні наслідки і вносити пропозиції щодо їх попередження, пом’якшення чи ліквідації;

- викликати співчуття та активізувати людей для надання допомоги тим, хто її потребує;

- здійснювати вплив на органи влади й управління з метою поліпшення якості обслуговування і соціального захисту;

- інформувати інстанції на всіх рівнях про фактори, які негативно впливають або можуть вплинути на життєдіяльність певних груп населення.

За нашим глибоким переконанням, діяльність соціального працівника і соціального педагога повинна бути зорієнтована на роботу з усіма категоріями населення, дітьми, дорослими, їх сім'ями, людьми похилого віку; вона повинна бути направлена на активізацію соціокультурних і соціально-педагогічних функцій суспільства, сім’ї, громади та особи. Соціальний працівник/педагог покликаний створювати систему соціальної допомоги розвитку і саморозвитку особистості, створювати умови найбільшого сприяння психологічному комфорту. З метою досягнення мети – допомогти людині – повинні об’єднуватися зусилля соціальних педагогів, соціальних працівників, усіх фахівців соціальної і соціально-педагогічної сфер.

В країнах Європи дитяча безпритульність розуміється по-різному. Зокрема, це поняття включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, в Бельгії розрізняють три групи “дітей вулиці”: “діти вулиць”, які протягом більшої частини дня жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні “діти вулиці”, що живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування. У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають “покинутими”. Молодіжна політика цієї країни є елементом добре знаної “шведської моделі” економічного розвитку. Вона базується на пріоритеті молоді в різних галузях державної діяльності. В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін “неповнолітні групи ризику”. У

Висновки

Отже, вивчаючи проблему «Діти вулиці» ми працювали за поставленими завданнями.

Ми визначили поняття і суть даної проблеми і дізналися що дітьми вулиці можуть бути різні категорії дітей, а не тільки діти з малозабезпечених сімей. Дізналися, що проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не нова для України. На думку вітчизняних учених, безпритульність є відображенням політико-економічного й культурного станусуспільства, закономірним наслідком криз перехідного етапу розвитку країни.

До "дітей вулиці" в Україні відносять такі групи неповнолітніх:

> безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання в зв'язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих у сім'ї, та діти, яких вигнали з дому батьки;

> бездоглядні діти - діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів); психічних розладів батьків; байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

> діти-втікачі із виховних установ - діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного тину та притулках;

> діти-втікачі з зовні благополучних сімей — діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;

> діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці - діти, позбавлені систематичного батьківського піклування; аутсайдери шкільних колективів; діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

Також вивчили причини через які діти втікають з дому основими з них є такі:

• Погіршення матеріального становища значної частини населення.

• Збільшення незайнятих дітей і підлітків.

• Економічна експлуатація дорослими дитини ( залучення дітей до крадіжок, шахрайства тощо ).

Наявність цих факторів пояснюється працівниками внутрішніх справ, працівниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх посиленням контролю з боку дорослих, які експлуатують дітей і отримують свої доходи.

• Послабленням відповідальності батьків за утримання і виховання дітей.

• Загострення розбіжностей і конфліктностей між батьками і дітьми.

• Ослаблення роботи щодо організації дозвілля дітей за місцем їх поживання і навчання.

На сьогодні в Україні існує багато громадських організацій, які опікуються “дітьми вулиці”. Однією із найбільш відомих міжнародних організацій, яка приділяє велику увагу вивченню проблем бездоглядних та безпритульних дітей, є Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ). Діють в інтересах даної категорії дітей Центр соціальної опіки дитини Міжнародної благодійної фундації “Отчий дім”, Благодійний фонд “Самарянин”, Всеукраїнський благодійний фонд Надії і Добра та ін. Однак, кількість і можливості громадських організацій, які займаються проблемами “дітей вулиць”, недостатні.

За оцінками експертів Державного інституту проблем сім’ї та молоді, лише 10 відсотків батьків реально докладають зусиль для розшуку дітей, що бродяжничають. Брак відповідальності дорослих за дітей, неповага до влади; невпевненість у завтрашньому дні, і, як наслідок, пияцтво, збільшення наркоманії, токсикоманії.

Тривалий час через занепад економіки країни страждали насамперед діти. Однак деякі підлітки адаптувалися в умовах безпритульності, і на сьогодні маємо армію «професійних волоцюжок», що подовгу або взагалі не вчились у школі, вживають алкогольні, токсичні, наркотичні речовини і за власним бажанням ніколи не погодяться на влаштування їх до дитячого державного закладу, лікування.

Українські діти потребують захисту. Найменші громадяни мають права, які держава відповідно до Конституції зобов’язалася виконувати. Україна повинна також звітувати перед світовою спільнотою про те, як вона забезпечує права своїх громадян: наша держава підписала Конвенцію ООН про права дитини. Цей документ містить всеосяжний комплекс міжнародних правових стандартів щодо захисту й забезпечення належних умов виховання дітей. Усі держави, які приєдналися до Конвенції, зобов’язані підготувати національний звіт про становище дітей у своїх країнах, використовуючи однакові індикатори. Крім того, відповідні дані надають недержавні організації національного та регіонального рівнів для того, щоб можна було об’єктивно оцінити виконання прав дитини в конкретній країні.

Пора вже переходити від розмов до конкретних справ. Пригадаймо попередній досвід, коли після громадянської й Другої світової воєн владі вдалося за короткий термін виявити й розмістити в сиротинці й інтернати практично усіх бездомних дітей. В Україні, на жаль, чомусь не квапляться розв’язати цю проблему. Сотні тисяч малолітніх волоцюжок, здається, нікому не потрібні. А тому часто-густо вони стають на слизьку стезю наркоманії, токсикоманії, крадіжок, а то й більш важких злочинів. Прикро, що все більше і більше таких дітей потерпають від сексуальних розпусників, котрі замість держави перебрали опіку над маленькими бродяжками.

Кожна дитина - це маленька особистість, захист і турбота про яку - найперший обов'язок держави.

Необхідно об’єднати зусилля держави і громадськості щодо захисту прав даної категорії дітей; не зупинятися на одноразовій гуманітарній допомозі дітям, шукати нові й більш ефективні форми роботи з дітьми, використовуючи позитивний досвід минулого, апробовані методи попередження бродяжництва, заходи, спрямовані на поліпшення становища дітей в Україні. Соціальний працівник для дітей є «швидкою допомогою». Він бере на себе відповідальність за її долю, підтримуючи у складних ситуаціях, він намагається ввести дитину у новий світ і цим світом може бути притулок, орієнтований на те, щоб повернути дитину до сім’ї.

Сьогодні українська дитина беззахисна перед жорстокими реаліями дорослого світу, що брутально вривається в її життя, калічить душу й тіло. Сучасні діти - прагматичні, змушені дбати про хліб насущний. З-поміж працюючих дітей з асоціальних сімей багато залучених до найнебезпечніших й найгірших форм праці, зокрема таких, як сексуальні послуги, торгівля наркотиками. Поширені також жебракування й крадіжки.

Список використаних джерел:

1.Агаркова Н.Законодавче забезпечення соціально-правового захисту дітей (2002-2005рр.)К.: ?2007.?№2.?С.9-12.

2. Антінків Ю., Балим Л., Волинець Л./ Державна доповідь про становище дітей в Україні (за підсумками 1999 р.): Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування — К.: Укр.ін-т соц.досліджень, 2000.-76с. 3.Акстман К; Толстоухова С. Надання допомоги ”дітям вулиці”та соціальне незахищенним дітям та молоді. Інформаційно-методичний збірник. — Ліга соціальних працівників України, Інтернаціональний Союз Німеччини, 2003-80с.. 4.Безпалько О. Психолого-педагогічні аспекти роботи з «Дітьми вулиці».-К.: 2000.-186с.

5.Болтівець С. Дитяча безпритульність набула характеру епідемії// Директор школи.- 2001.-№18.-С.1-2.

6.Волинець Л. Права дитини в Україні: проблеми та перспективи. – К.: Логос, 2000.-74с.

7.Волинець А., Комарова Н., Іванова І.Б. Соціальне сиріцтво в Україні.- К.: 2001.-250с

8.Вищинська Л. «Діти вулиці»:портрет зблизька// Київський вісник.- 1997.-25 грудня.-С.3.

9.Володимирська Г. Діти асфальту:[Дитячий бізнес] // Дзеркало тижня.-2000.- № 9.-20с.

10.ВолинецьЛ., Комарова Н., Іванова І. Соціальне сирітство в Україні: експертна оцінка та аналіз існуючої в Україні системи утримання і вихованн.- К.: 1998.-200с.

11.Гончар Т. Заняття психолога з підлітками.- К.:Вид. дім. «Шкіл. Світ».,2006.-120с.

12.Гордєєва А.Сутність педагогічної реабілітації.// Народноє образованиє.-2003.-№7.-176с.

13.Городня О. Безпритульність дітей як соціальний феномен.// Українське слово.- 1997.-25 грудня.- С.3-4.

14.Громадська думка: Дослідження, аналіз, висновки.- К.:ДЦССМ,-2003.-85с.

15.Гончаренко Т. заняття з підлітками. К.: -2006.-120с.

16.Главник О., Комарова Н. “Діти вулиці”: хто вони і як їм допомогти?- К.:Главник, 2006.-112с.

17. Долгова В. Безпритульним є де подітися. «Україна молода»№28.-14 лютого 2007.-С.1-8.

18. «Діти групи ризику: психолого-правові та соціальні аспекти діяльності».-К.:Київська міська держ. Адмін., 2001.-191с.

18.Декларарація ООН про права дитини від 20 листопада 1989р.

19.Державна доповідь про становище дітей в Україні за підсумками 2002 року.- К.: Держ. Ін-т проблеми сім`ї та молоді. 2003.- 232с.

20.Дитинство в Україні: права, гарантії, захист: Частина 1.- К.:АТ Видавництво “Столиця”, 1998.-248с.

21.Державна доповідь про становище дітей в Україні: соціальний захист дітей –сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування.- К.:2000. 138с.

22.Дети Улици «Што нужна знать для успешново упрувлениє проектом.»- СПІМНОПЕ.Великобританія. ЮНІСЕФ,1998.-87с.

23.ЗінченкоА. –«Діти вулиці».- Мет. Рек. По роботі з «Дітьми вулиці.- УДЦССМ-1999.-88с.

24.Звєрєва И. Дети в кризисних ситуаціях: профілактика негативних явлений и соціально-психологическая помощь.- К.: Наук.світ 2001.-167с.

25.Закон України про «Охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-ІІІ.

26. Зайцевська Т.Вулична робота з «Дітьми вулиці».-У.:1999.-267с.

27. Закон України про «Охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-ІІ.

28.Звєрєва І. Соціальна робота. –К.:1997.-289с.

29.Корнійчук Л. дім краще від вулиці. К.:2007.- 20с

30.Капська А.»Соціальна робота»: Навч. Посіб.-К.:Центр. Навч. Літератури,2004.-352с.

31.Капська А «Соціальна педагогіка»: навч.посібник.-К.:2000.-350с.

32.Кондратьєв М. Підросток в замкнутом кругу общение.-М.:1997.-256с.

33.Конституція України. Прийнята на 5 сесії Верховної ради України 28 червня 1996 року, стаття 52.

34.Конвенція ООН про Права дитини. 128с

35.Комарова Н., Бевз Т., Волинець. Методичні рекомендації соціальним працівникам щодо соціального супроводу прийомних сімей.-К.:1999.-78с.

36.Кошиль В. Комарова Н. «Діти вулиці»-К.:ТОВ «АВЕГА», 2002.-52с.

37.Лагідний Д. “Діти вулиців” і під`їздів: Де бере початок дитяча бездоглядність?//Українська газета.- 2002.- 12 вересня.-C.2.

38. Лукашов С., Зайцевська Т. Соціальна допомога дітям на вулиці.- ЮНІСЕФ.-У.:,2003.- 200с.

39. Максимова М. Я і мої друзі. К.:2001.-№2.-33с.

40.Мостова Т. Безпритульні діти.// Освіта України.-2002.-1 жовтня.- С.6.

41.Мустаєва Ф. Соціально-педагогическая віктимологія.//Мустаєва Ф. Основи соціальной педагогіки.-М.:2001.-265-287с.

42.Надання допомоги «дітям вулиці» та соціально-незахищеним дітям. Ін форм.-метод. Збірник.- Випуск3-4.-К.:Ліга соц.прац. України, інтернац. Союз Німеччини, 2003.- 300с.

43.Ничипор І.. Дітям потрібні люди які будуть їх помічати. К.:2008.-С.23.

44.Новик С. «Дитина на вулиці”: Стаття. К.:2003.-С.34.

Новик С. «Хто на вулиці»/ Інтерв`ю з пос.м. Києва.-2001.-С.2.

45.Панська А.”Організація і технологія соціальної роботи з дітьми вулиці”.-К.: Інтернац. Союз. Ліга соц. Прац. України.2003.-134с.

46.Пєша І. Соціальний захист дітей позбавлених батьківського піклування.- К.:2000.-236с.

47.Полтавець В. Соціальна робота вУкраїні.-К.:-Видавничий дім КМ « Академія», 2000.-236с.

48. Притулки для неповнолітніх: статус та особливості роботи.- К.:2000.-123с.

49.Проблеми бездоглядності та безпритульності дітей: Тематична держ. Доповідь про становище дітей в Україні.К.:-2004.-240с.

50.Рябіна Л. Реабілітація:Педагогіка риска, заботи// 1 сентября.-2001.-12 мая.- C.6.

51.Рисенко С. Словник психологічних термінів.-К.:Держслужба,2006.-260с.

53.Толстоухова С. Надання допомоги «дітям вулиці».Інф.-мет. Збірник.-К.:2003.-63с.

54. Толстоухова С., Пінчук І. «Психолого-педагогічні аспекти роботи з «дітьми вулиці».-К.: УДЦССМ, 2000.-84с.Висновки до І розділу

42