12. 1. Фактори розвитку ринкових економічних систем та економічної думка що його відображає.

Загальні тенденції розвитку суспільств Західної цивілізації

В період 1950-80-х років суспільства Західної цивілізації зазнають значних змін зумовлених, насамперед, небаченими темпами економічного зростання (50-60-ті рр.), плоди якого надали можливості розбудови суспільств добробуту, реалізації ідеї людиноцентризму. Людина поряд з свободою у суспільстві набуває відчуття захищеності: до середини 70-х років в усіх країнах Заходу було створено системи соціального забезпечення, які гарантували державну підтримку впродовж усього життя, а соціальні витрати складали в середньому 50-60% національного бюджету. Разом із тим відбувається поглиблення матеріальної залежності індивідуума.

На цьому етапі розвитку, поряд з централізованим способом об’єднання в цілісність самостійно функціонуючих суспільних сфер та діяльності відокремлених індивідів (вплив держави), спостерігається поширення децентралізованого способу організації суспільного життя, що полягає у формуванні та посиленні ролі громадянського суспільства.

У післявоєнний період гостро постало головне завдання кожної держави – збереження цілісності суспільства та запобігання його від розпаду. Відновлення суспільств Західної Європи у післявоєнний період, їх економічної та соціальної сфер стає можливим завдяки провідній ролі держави, котра взяла на себе місію забезпечення населення продовольством, а промисловості – сировиною. Значні зусилля спрямовувалися на подолання безробіття. У деяких випадках довелося націоналізувати неспроможні до самозабезпечення галузі промисловості: залізниці, повітряний транспорт, деякі галузі важкої промисловості, а також розбудувати сферу соціальних послуг.

У більшості суспільств Західної цивілізації, застосовується кейнсіанській підхід до економічного регулювання: стимулювання попиту через досягнення повної зайнятості шляхом державного маніпулювання податками і витратами.

З іншого боку спостерігається створення та посилення ролі громадських організацій, як осередків ініціатив різних індивідів, що об’єднувалися для здобуття та відстоювання своїх прав і свобод, у першу чергу в соціальній сфері.

Взаємодія між двома полюсами суспільства – центром, представленим державою та вільними індивідуумами (суспільними суб’єктами), поступово набуває форм солідаризму.

Серед найвагоміших факторів розвитку та їх впливу на трансформацію економічної, соціальної, політичної та духовно-культурної підсистем (сфер) суспільств провідних країн світу у другій половині ХХ ст. слід виділити: фінансово-торговельний, інтернаціонально-інтеграційний, науково-технічний та технологічний і соціально – оптимізуючий (див. табл. 12.1.).

Таблиця 12.1.

ФАКТОРИ І ПРОЦЕСИ РОЗВИТКУ ТА ЇХ ВІДОБРАЖЕННЯ У ПІДСИСТЕМАХ (СФЕРАХ) СУСПІЛЬСТВ ЗАХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ (1950-80-ті рр. ХХ ст.)

Фактори	Підсистеми
	Економічна	Соціальна	Політична	Духовно-культурна
Фінансово-торговельний (трансформація фінансових інститутів)	Утворення нової валютної системи регульовано-фіксованих валютних курсів та перехід до плаваючих. Стагфляція 70-х рр..	Стабілізація фінансової сфери з метою поліпшення добробуту незахищених верств населення	Передача окремих правомочностей національних урядів наднаціональним структурам	Сприяння стабілізації фінансової сфери посиленню ідей ірраціоналізму та розвитку суспільства масового споживання
Інтернаціонально-інтеграційний (інтернаціоналізація виробництва та інтеграція господарських систем)	Поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків та оптимізація регулювання міжнародних економічних відносин.	Вихід на забезпечення високих загальноприйнятих соціальних стандартів	Розмежування координаційних правомочностей та посилення мотивації у проведенні ефективної політики урядами окремих країн	Поглиблення міжнаціонального обміну духовно-культурними цінностями
Науково-технічний та технологічний (розгортання сучасної науково-технічної революції)	Оптимізація структури промисловості. Сприяння економічному зростанню.	Сприяння НТР забезпеченню якісного споживання, безпечних умов праці, тощо.	Сприяння урядами країн підвищенню освітнього рівня населення та освоєнню продуктів НТР	Поширення масової культури.
Соціально-оптимізуючий (соціалізація як реалізації ідеї людиноцентризму)	Перехід до принципів солідаризму у вирішенні економічних питань.	Підвищення рівня добробуту, інституціоналіза-ція демократичних прав людини	Перехід урядів до здійснення соціально-орієнтованої політики	Поширення поп-арту, гіперреалізму та масової культури для масового споживача.

Дані фактори набувають глобального характеру, зумовленого подоланням обмеженості національних держав та їх автономних підсистем.

Дія вищеприведених факторів зумовлювалася новими тенденціями розвитку суспільств Західної цивілізації, насамперед в межах соціальної, економічної та політичної підсистем:

• військово-політичним протистоянням західного (капіталістичного) та східного (соціалістичного) блоків;

• поглибленням та незворотністю інтеграційних процесів;

• остаточним розпадом колоніальної системи;

• економічним зростанням та досягненням високого рівня добробуту (формування „суспільства добробуту”, або „суспільства споживання”);

• трансформацією інституту власності у бік раціоналізації поведінки суб’єктів господарювання та захисту економічних та суспільних свобод;

• започаткуванням та розвитком сучасної науково технічної революції (НТР);

• зростанням впливу фінансової системи та її інтернаціоналізацією (розвиток транснаціональних корпорацій (ТНК) та „віртуалізація економіки”);

• інтернаціоналізацією духовно-культурної сфери з домінування масової культури.

Вагомою подією післявоєнного періоду на міжнародній арені стає формування східного (соціалістичного) блоку, до якого увійшли Угорщина, Польща, Чехословаччина, Болгарія, Румунія, Албанія, Югославія, та ін. В межах соціалістичної системи сформувався внутрішній ринок, а сама система мала позаекономічний характер. Усі країни були прив’язаними до економіки Радянського Союзу і відірваними від світового ринкового господарства, що негативно позначилося на їх економічному розвитку. По мірі послаблення сил, котрі забезпечували економічну інтеграцію, світова соціалістична система розпалася в 90-х роках ХХ ст.

Багато в чому, соціально-економічний зміст другої половини ХХ ст., визначав стан холодної війни, яку вели східний блок із західним; протистояння двох систем: капіталістичної і соціалістичної. Процес післявоєнної демілітаризації економіки замінюється зростанням витрат на озброєння в умовах холодної війни. Загроза цілісності та життєдіяльності суспільств Західної цивілізації стає однією з причин делегування державою окремих економічних, соціальних функцій наднаціональним утворенням, що сприяло інтернаціоналізації господарств, посилило інтеграційні, а в подальшому глобалізаційні процеси.

Суттєвим фактором, що сприяв заміщенню регулюючу функцію держави, однак мав наднаціональну природу, стає – інтеграційний. Інтеграція, у першу чергу Західної Європи, повинна була прискорити процес її відбудови, створити передумови для структурної перебудови європейської економіки і таким чином підвищити її ефективність і конкурентоздатність на світовому ринку. Разом з цим істотним фактором розвитку стає інтернаціоналізація виробництва.

Ще однією подією, зумовленою Другою світовою війною став крах колоніальної системи. Його було підготовлено зростанням національно-визвольним рухом у колоніальних і залежних країнах та завершено у грудні 1960 р. (Декларація про надання незалежності колоніальним народам і країнам).

Розвиток економічної думки у 1950-80-х роках, умовно можна розмежовувати на два періоди:

• середина 1940-х – середина 1970-х років (домінування кейнсіанства (неокейнсіанства);

• середина 1970-х – 1980-ті роки (неокласичне відродження (неоконсерватизм) та посилення впливу неоінституціоналізму).

В перший період плідними стають наукові дослідження пов’язані з проблематикою економічного зростання. У період 1950-70-х років, вони становлять центральну вісь економічної думки та основних напрямів економічної теорії. Насамперед це стосується неокейнсіанства, яке стає продовженням ортодоксального кейнсіанства – теоретичної основи державного регулювання ринкової економіки. Після Другої світової війни послідовники Кейнса – Р. Харрод (1900-1978), О. Домар (р. н. 1914), Е. Хансен (1887-1976)), запропонували теорію антициклічного регулювання економіки, з врахуванням фактору динаміки. Головне завдання неокейнсіанців полягало у створенні моделі стабільного економічного зростання, що відповідало прагненням ділових кіл та й усього населення (уникнення довоєнного масового безробіття й низьких стандартів життя). Динамічний економічний розвиток також мав передбачати реальну перспективу конкурентного співіснування з низкою соціалістичних країн, які у другій половині 1940-х років утворили сталу систему. Досягнення економічного зростання за рахунок активного державного стимулювання приватних інвестицій, а також дотримання ідеї державного контролю заради повної зайнятості – це ті неокейнсіанські рецепти, які використовувалися, насамперед, в англосаксонських країнах (Великобританія, Канада, Австралія) а також в Японії і США. Лише з середини 1970-х років кейнсіанство втрачає свої впливові позиції в теоретичній та практичній площинах, а посткейнсіанцям довелося вести пошуки форм і методів захисту своїх позицій.

У дослідженнях умов і факторів економічного зростання в межах неокласичного напряму також здійснюється перехід від застосування статичного підходу до динамічного. Британець Дж. Мід (1907-1995) робить важливий висновок стосовно того, що стійке зростання буде досягнуто, якщо темп зростання капіталу дорівнюватиме зростанню національного доходу.

Неокласична модель зростання, американця Р. Солоу (р. н. 1924) доводила, що вища норма заощаджень забезпечує вищу капіталоозброєність працівника, а значить і вищий темп збалансованого зростання. При цьому зазначалося те, що зростання не повинне бути самоціллю, оскільки збільшення норми заощадження обмежує споживання. Вже на початку 60-х років ХХ ст. Дж. Мід, а разом із ним М. Алле (р.н. 1911), Дж. Робінсон (1903-1983) узгоджують власні ідеї з так званим „золотим правилом нагромадження капіталу”, сформульованим американським економістом Е. Фелпсом. За фелпсівським „золотим правилом” критерієм визначення норми заощаджень має бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання.

Найбільші успіхи у досягненні економічного зростання в післявоєнний період демонстрували Німеччина і Японія. Ці країни викликали захоплення і здивування всього світу, адже усупереч воєнним поразкам їхні економіки досягали 7-12% річного зростання ВВП впродовж півтора післявоєнного десятиліття. Для означення подібних успіхів використовується термін „економічне диво”.

Успіхам післявоєнного розвитку сприяв процес модифікації економічних систем. Саме у цей період в найбільш благополучних країнах Заходу – США, Канаді, Японії, Великобританії, Франції, Західній Німеччині, Скандинавських та інших країнах складається система змішаної економіки, яка поєднує ринкові принципи організації господарства і розвинуту систему соціальних гарантій. Найбільш вдалою серед багатьох її варіантів прийнято вважати соціальне ринкове господарство. Розробка теоретичних засад цієї моделі належить представникам неоліберального напряму, започаткованого у Німеччині в 30-х роках професором Фрайбурзького університету В. Ойкеном (1891-1950). Після краху третього рейху неолібералізм переживає своє друге народження та трансформується у концепцію соціальної ринкової економіки (її фундаторами стали А. Мюллер-Армаком (1901-1978), В. Рьопке (1899-1966), А. Рюстовим (1885-1963)). Економічну політику засновану на цій теорії, проводили канцлери Німеччини К. Аденауер, та Л. Ерхард (1897-1977), оголосивши соціальне ринкове господарство альтернативою як соціалізму, так і капіталізму.

У другій половині ХХ ст. набуває подальшого розвитку інститут приватної власності, з точки зору представника неоліберального напряму економічної думки Л. Мізеса (1881-1973) – „необхідний реквізит цивілізації і матеріального добробуту”, а також Ф. Хайєка (1899-1992) – „найважливішої гарантії свободи”.

Подальший розвиток інституту власності позначився на актуалізації проблеми специфікації прав власності, поглибленні поділу праці, що сприяло виникненню нових форм господарства – особливої категорії фірм, діяльність яких пов’язується з наданням трансакційних послуг. Основними сферами функціонування таких фірм є: фінанси і операції з нерухомістю; банківська справа і страхування; правові або юридичні послуги; оптова і роздрібна торгівля. Розроблена представниками неоінституціонального напряму Р. Коузом (р. н. 1910), А. Алчіаном (р. н. 1914), та ін., теорія прав власності (приватна сфера), акцентує увагу на виграші у добробуті, який забезпечують правові інституції (судова система тощо). Не менш плідними в неоінституціоналізмі є розробки Д Норта (р. н. 1920) та О. Вільямсона (р. н. 1932).

Для післявоєнного розвитку суспільств Західної цивілізації були характерні безпрецедентне прискорення й поглиблення науково-технічного прогресу і перетворення науки на безпосередню продуктивну силу. У цей період людство вступило в епоху сучасної науково-технічної революції (НТР), найвагомішою ознакою якої стало стрімке скорочення розриву між науковим відкриттям і його виробничо-комерційним використанням.

В економічній думці найпоширенішою стає американська теорія НТР, сформована переважно завдяки ідеям послідовного представника системного підходу П. Друкера (р. н. 1909). Американським вченим було вказано на принципові відмінності нового, повоєнного виробництва, яке розвивається, на його думку, не стільки за рахунок нових інвестицій, скільки за рахунок нових знань про саму працю (її організацію), а також за рахунок нових спеціалістів – промислових інженерів, які застосовують ці знання.

Основним трендом теорій НТР європейських авторів стає ідея розвитку виробництва завдяки ускладненню техніки, та запровадження автоматизації.

Помітною тенденцією розвитку Західної цивілізації у другій половині ХХ ст. стає посилення монополізації. Масовим стало виникнення транснаціональних корпорацій (ТНК) – основних осередків інтернаціоналізації господарських зв’язків, з одночасним посиленням впливу фінансового капіталу. ТНК, як міжнародна монополія, красномовно демонструє переростання капіталом і виробництвом національних меж. Вже до 70-х років у світі налічувалося близько ста тисяч ТНК. Протиставленням таким процесам стає зростання економічної ролі держави.

Головною ціллю корпорації, як основної форми господарства другої половини ХХ ст., стає забезпечення виробництва товарів для світового ринку з якнайменшими витратами для одержання максимального прибутку. Ця ціль переважно досягається шляхом найбільш ефективно розташованого виробництва, або шляхом мінімального оподатковування.

Загалом, динаміка економічного розвитку суспільств Західної цивілізації у 1950-80-х роках ХХ ст. зазнавала впливу факторів циклічного і структурного походження. Періоди короткотривалого бурхливого розвитку змінювалися рецесіями. В цілому весь період можна розглядати як єдиний цикл, що розтягнувся на десятиліття, коли успіхи 50-60-х стали причиною складнощів 70-х років ХХ ст.

Рушійними силами економічної кризи початку 70-х років, були: крах Бреттон-вудської валютної системи, шокове підвищення цін на нафту і внутрішні суперечності (дуалізм) суспільства споживання. Дуалізм суспільств Західної цивілізації полягав у тому, що високий рівень виробництва спирався на ідеали протестантської трудової етики, яка забезпечує найвищу продуктивність праці, тоді як високий рівень споживання підтримувався культивуванням гедоністських норм поведінки: ледарства, розслабленості, культ насолоди тощо.

У другий період розвитку економічної думки (середина 1970-х – 80-ті роки) відбувається перегрупування основних напрямів економічної думки – втрата кейнсіанством лідируючих позицій і актуалізації неокласики у вигляді економічного неоконсерватизму. Зміни, що відбулися в економічному розвитку провідних країн Заходу, по-новому поставили старе питання про оптимальне співвідношення державного регулювання та стихійних ринкових сил. Серцевиною неоконсерватизму стає монетаризм, який акцентує увагу на регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Теорія економіки пропозиції, а також теорія раціональних очікувань доповнюють структурну цілісність неоконсервативного напряму.

Подальший розвиток інституту власності, у цей період, позначився на актуалізації проблеми специфікації прав власності, поглибленні поділу праці, що сприяло виникненню нових форм господарства – особливої категорії фірм, діяльність яких пов’язується з наданням трансакційних послуг. Основними сферами функціонування таких фірм є: фінанси і операції з нерухомістю; банківська справа і страхування; правові або юридичні послуги; оптова і роздрібна торгівля. Розроблена представниками неоінституціонального напряму Р. Коузом (р. н. 1910), А. Алчіаном (р. н. 1914), та ін., теорія прав власності (приватна сфера), акцентує увагу на виграші у добробуті, який забезпечують правові інституції (судова система тощо). Не менш плідними в неоінституціоналізмі є розробки Д Норта (р. н. 1920) та О. Вільямсона (р. н. 1932).

У духовно-культурній сфері суспільств Західної цивілізації принципово новим явищем у другій половині ХХ ст., стає виникнення такого культурного феномена, як „масова культура”. Утверджується культ споживацько-міщанського індивіда, який вступає у боротьбу за матеріальні блага. Вибудовується грандіозна індустрія розваг, включаючи спорт та масове мистецтво. В той же час з’являються настрої абсурдності світу і відчуженості від нього, що мало найяскравіше відображення в книгах Дж. Селінджера, Д. Керуака, у постановах театру абсурду С. Беккета тощо. Своєрідним протестом проти відходу від реальності став поп-арт 60-70-х років, а пізніше гіперреалізм, де сам світ речей оголошується предметом мистецтва.

Таким чином, на основі росту інтернаціоналізації виробництва, поглиблення міжнародного поділу праці і спеціалізації було досягнуто схожості техніко-економічного рівня розвитку країн Західної цивілізації і значної взаємозалежності між їхніми національними економіками, політичними, соціальними, і духовно-культурними сферами. Період 50-80-х років, характеризується динамічним розвитком економіки, поліпшенням життя людей. В економічній думці кейнсіанство, неокласика, інституціоналізм, неолібералізм стають науковою основою процесів розробки успішної економічної політики в країнах Західної цивілізації.

Трансформація фінансово-торговельної системи.

Монетаризм.

У післявоєнний період перед урядами провідних країн, постало подвійне завдання: по-перше, стабілізувати фінасово-грошову сферу та посилити її інвестиційну складову, що означало наповнити економіку стійкими грошовими ресурсами та спрямувати їх на відбудову матеріально-технічної бази (переважно у Західній Європі); по-друге, вибудувати нову світову фінансову, систему на основі нових принципів системи валютних курсів, що б дозволило, насамперед упорядкувати зовнішньоторговельні відносини. Виконанню першого завдання посприяв „План Маршалла”, названий в честь державного секретаря США Дж.К. Маршалла (1880 - 1959). Проблематику пов’язану з виконанням другого завдання розглядали у 1944 році на „Бреттон-Вудській” міжнародній валютно-фінансовій конференції (курорт Бреттон-Вудс у Нью-Гемпширі, США).

Стосовно першого завдання, то під час війни та й по її завершені, країни-учасники фінансували власні витрати за рахунок збільшення кількості паперових грошей і емісії державних позик. В результаті порушення рівноваги між споживчим попитом і кількістю виробленої продукції породжувало галопуючу інфляцію. Так, у 1948 році порівняно з 1937-м, інфляція в США зросла на 66%, у Великобританії – на 80%, у Франції – у 18 разів. Оскільки під час війни контролю піддавалася не грошова маса, а ціни, то основний інфляційний удар припав на 1946-48 роки. В результаті ціновий контроль було послаблено, а в деяких випадках взагалі скасовано.

Найбільшим осередком фінансової нестабільності ставала Європа. Слабким місцем тут ставав торговий баланс європейських країн, який залежав від імпортних закупівель сировини. До цього ж після війни наставав момент повернення позик, отриманих від США впродовж війни по закону про ленд-ліз. Їх загальна сума становила 7263 млн. дол. Таким чином, Європі були необхідні додаткові доларові суми для фінансування відбудови власної промисловості і скорочення заборгованості.

ПЛАН МАРШАЛЛА

Стабілізувати фінансово-грошову сферу національних економік Європейської цивілізації, її інвестиційну складову, був покликаний план Маршалла, ініційований США. Ця країна прагнула прийняти активну участь, у перебудові міжнародних економічних відносин, і реалізувати мрію „Пакс Америка”: ліберальний устрій світу під його американським захистом. В умовах розпочатої „холодної війни” (гонка озброєнь між США і СРСР) американці прийшли до розуміння того, що перед загрозою радянського експансіонізму сильна в економічному плані Європа повинна стати потужним бар’єром на шляху до поширення соціалізму радянського зразка. Таким чином, 5 червня 1947 року держсекретар США, генерал Джордж Маршалл (призначений президентом Труменом) у своєму виступі в Гарвардському університеті запропонував допомогу від адміністрації США країнам Європи.

План передбачав виділення позик і кредитів і об’єднав 16 країн (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреччина, Франція, Швейцарія, Швеція), які 12 липня 1947 року на зустрічі у Парижі уклали конвенцію про створення спеціальної Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, з 1961р. – ОЕСР). Німеччина на той час перебувала ще в окупації і не могла сформувати уряду для ведення переговорів про участь, а приєдналася вже у 1948 році після утворення ФРН.

Крім виділення позик і кредитів Конгресом США було прийнято Закон про зарубіжну допомогу, за яким було затверджено Програму відновлення Європи. В цій програмі йшла мова про розподіл американської допомоги та виділення членами ОЄЕС коштів у своїх національних валютах.

В цілому, до початку 1952 року, США виділили біля 13 млрд. дол. економічної допомоги у формі позик та безкоштовних трансфертів. Допомога витрачалася на закупівлю товарів у країнах доларової зони а також на відновлення промисловості.

Загалом план Маршалла виконав сподівання американського уряду. Серед найвагоміших наслідків його реалізації слід вказати на такі:

• відновлення економік країн Західної Європи та здійснення ними розрахунків за борги;

• оптимізація внутрішньоєвропейських розрахунків;

• відкриття європейського ринку збуту для США і Канади та розширення меж світової торгівлі;

• відновлення і укріплення європейського середнього класу – гаранту політичної стабільності та стійкого розвитку;

• усунення загрози соціалізму–комунізму для Західної Європи.

БРЕТТОН-ВУДСЬКА І ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ

Виконання завдання побудови нової світової фінансової системи на основі закладення нових принципів системи валютних курсів стало продовженням процесів довоєнного періоду.

Відразу після закінчення війни урядами більшості країн було взято на озброєння принцип Кейнса, за яким суспільні фінанси повинні були використовуватися на реальні потреби економіки, а вже затим на потреби грошової системи і ринку капіталів. Реальні потреби економіки полягали у відновлені платоспроможного попиту населення, забезпечення його продовольством, робочими місцями, а також відновлення ринкової інфраструктури, економічних інституцій, сфери матеріального виробництва. Фінансові відносини між союзниками підпорядковувалися державному контролю за посередництва домовленостей по ленд-лізу. Американський долар перетворюється на головну світову резервну валюту. Всі європейські держави залишили зону англійського фунта стерлінгів, і перед ними постало завдання побудови нових регламентних рамок взаємодії валютних секторів.

Ініціаторами створення нової міжнародної грошової системи стали Великобританія і США. (розробником англійського плану став Дж.М. Кейнс, а американського – Г.Д. Уайт). В основних положеннях англійський і американський плани мали спільні точки дотику, але мали місце і відмінності (див таблиця 12.2).

Таблиця 12.2.

ПЛАНИ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ КЕЙНСА І УАЙТА

План Дж.М. Кейнса	План Г.Д.Уайта
здійснення державою контролюючих функцій в монетарній сфері; забезпечення стабільності внутрішнього економічного розвитку; контроль на міжнародному рівні та поступки країн часткою власного суверенітету, перед наднаціональним фінансовим органом.
участь країн (з активним платіжним балансом) в коректуванні нерівноважних станів платіжних балансів; створення Компенсаційного союзу зі статусом банку центральних банків країн членів (повинен був коректувати обмінні курси для врівноваження платіжних балансів); створення автоматичних кредитних ліній для країн з дефіцитним балансом (мета: уникнути здійснення дефляційних заходів країнами-членами).	коректування паритетів валют, більшістю голосів країн-членів; накладення зобов’язань на країни з дефіцитним балансом проведення дефляційних заходів, для відновлення рівноваги; відсутність зобов’язань у країн з активним балансом.

Тривалі обговорення обох позицій призвели до розробки Загального комюніке експертів, яким проголошувалося створення Міжнародного валютного фонду (4 квітня 1944 р.). Ця організація почала функціонувати з березня 1947р., причому центр правління було розміщено у Вашингтоні, а європейське відділення у Парижі.

Метою діяльності МВФ стає сприяння розвитку міжнародної торгівлі і валютного співробітництва, шляхом управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фінансування короткотермінових дисбалансів у міжнародних платіжних відносинах. Тим самим, при підписанні Бреттон-Вудської угоди було затверджено створення стабілізаційного фонду в межах МВФ, головним завданням якого стає кредитування країн з дефіцитним балансом.

Тоді ж було прийнято рішення про заснування міжнародної інвестиційної організації, яка отримала назву „Міжнародний банк реконструкції і розвитку” (МБРР), або Світовий банк – метою діяльності якого стало надання довготермінових позик для реконструкції зруйнованих війною економік, а в подальшому сприяння розвитку найбідніших країн світу. Він отримав фактичний доступ до значних сум, формуючи свій капітал за рахунок позик, створюючи засоби обігу. Банк міг збільшити обсяг світової ліквідності з метою покращення умов життя у світі.

Таким чином втілювалося у життя створення системи планування і контролю над економікою, – контроль за внутрішньою грошовою політикою своїх членів, особливо по відношенню до коректування обмінних курсів і світових потоків капіталів.

Що ж собою являла нова світова система валютних курсів?

Це була регульовано-фіксована форма системи валютних курсів яка базувалася на таких правилах:

• Кожна країна (член МВФ):

  • установлювала номінальний золотий вміст власних грошей, тобто валютний курс;

  • зобов’язувалася дотримуватись незмінного курсу своєї валюти щодо валют інших країн – членів.

• Країни-члени втрачали:

• право необмежених девальвацій (мета: уникнути конкурентних девальвацій валют між країнами);

• право самостійного прийняття рішень (використовувати інструмент девальвації для подолання дефіциту платіжного балансу можна було тільки з дозволу МВФ).

• Американський долар стає основною резервною валютою світу (США взяли на себе зобов’язання обмінювати долари, якими володіли країни – члени МВФ, на американське золото).

• Встановлювалася ціна золота в доларах – 35 дол. за тройську унцію (1 тройська унція містить 31,1035 г).

Для підтримання домовлених валютних курсів уряди використовували валютні резерви, щоб втручатися у процеси функціонування валютних ринків. У Бреттон-Вудській системі існувало декілька джерел, з яких країни могли черпати іноземну валюту. Одне з них утворювали валютні резерви окремих країн, які виникали внаслідок активного сальдо платіжного балансу. Крім цього, уряд тієї чи іншої країни міг продати частину свого золотого запасу, щоб отримати потрібну валюту. Грошовий виторг надходив на валютний ринок для збільшення пропозиції певної валюти. Країни – учасниці Бреттон-Вудської системи були зобов’язані робити внески своєї валюти в МВФ, залежно від розмірів їхнього національного доходу, чисельності населення та обсягу торгівлі.

З часом, внаслідок різних причин золотий запас США зменшувався і 15 серпня 1971 р. президенту США – Ніксону довелося зупинити конвертованість доларів у золото. Ця політика розірвала зв’язок між золотом і міжнародною вартістю долара. Країни перейшли до вільного плавання валют, що означало кінець Бреттон-Вудській валютній системі. Призупинення конвертованості долара у золото означало відмову уряду США від проведення дефляціоністської внутрішньої політики. Така політика передбачає застосування регулюючих засобів уряду з метою стримування інфляції та оздоровлення платіжного балансу шляхом обмеження деяких видів ділової активності. З цього часу вся важкість коректування курсів валют перекладалася на інші держави.

Вагомим проявом нестабільності фінансової сфери стає всесвітнє розповсюдження інфляції у 70-х роках. Продуцентом економічної нестабільності, стала мінливість валют. Як доводила практика в короткостроковій часовій перспективі валютні курси є надзвичайно чутливими до будь-якої інформації, яка може змінити очікувані у майбутньому рівні валютних курсів. Таким чином, коливання валютних курсів стали однією з причин утворення циклів (підйомів і спадів) в експортно-імпортних галузях економіки.

У січні 1976 року у місті Кінгстон (Ямайка) на нараді представників країн – членів МВФ була підписана угода, що започаткувала нову систему валютних курсів – „ямайську”. У новій системі курси валют більшості країн вільно коливаються, або „плавають” на світових валютних ринках у відповідності зі зміною попиту і пропозиції. За необхідності центральні банки країн здійснюють грошові інтервенції, щоб стабілізувати або змінити курси валют. Порівнюючи нову систему з попередньою слід зазначити, що фіксовані валютні курси були покликані стримувати інфляцію, змушуючи країни зі слабкою валютою проводити інтервенції і, тим самим, уповільнювати темп росту їх грошової маси. Плаваючі курси залишали уряди країн наодинці з інфляційними механізмами. Однак, послабшання інфляції в головних промислових країнах починає спостерігатися вже з початком 80-х років.

ФІНАНСИ ТА КАПІТАЛ

Нові тенденції, починаючи з 50-х років стають помітними на світовому ринку капіталів Основні зрушення стосувалися того, що надзвичайно вигідним стає розміщення капіталів у нові галузі, які виробляли нові види продукції, що приносило високі прибутки. Змінилася географія вивезення капіталу: якщо до війни він вивозився з розвинутих індустріальних країн у слаборозвинуті колоніальні, то в епоху НТР капітали стали переміщуватися в основному між високорозвинутими країнами, активними учасниками НТР (США – Канада, США – Західна Європа, Японія – США – Західна Європа).

Абсолютно новим явищем, починаючи з 80-х років ХХ ст., стає прогресуюче зростання фінансових ринків (валютних, фондових, кредитних), що суттєво позначалось на усій сфері виробництва і торгівлі в світовій економіці. Подібний стан позначився на якісній зміні всієї фінансової сфери і її ролі в міжнародному економічному житті. Тривалий час фінансові ринки передусім обслуговували реальний сектор економіки: тут здійснювалися платежі, розрахунки, надавалися короткострокові (для покриття недостатньої ліквідності) і довгострокові (інвестиційні) кредити, мобілізувалися необхідні для цього сектора фінансові ресурси на ринках цінних паперів (облігацій як боргових зобов’язань і акцій як титулів власності). Поступово, ця сфера стала набувати самодостатнього і самостійного характеру. Її кількісне зростання полягало у відкритті широких можливостей для чисто фінансових, спекулятивних і страхових операцій (і внутрішніх, і міжнародних). Ці можливості зростають з появою в 70- 80-і роки нових фінансових інструментів і операцій – так званих похідних цінних паперів (деривативів), насамперед ф’ючерсів і опціонів. Деривативи надали право купувати чи продавати цінні папери, кошти, матеріальні або нематеріальні активи на визначених умовах у майбутньому. Все це призвело до випереджаючого зростання кількості угод на світових валютних ринках порівняно з обсягом торгівлі товарами та послугами. За таких умов гроші перетворилися на товар, а спекуляція на курсах валют – на найвигіднішу ринкову спекуляцію.

В цих умовах міжнародна фінансова сфера, яка, по суті є своєрідним „васалом” реальної економіки стала мати все більший вплив на „сеньйора”. Тобто, суть нової ситуації полягала в зростаючій ролі фінансових ринків та їх глобалізації. При цьому глобальна інтеграція фінансових ринків, з часом набуває усе більшої і могутньої сили, підриваючи національну економічну, грошову і фіскальну політику. А спекулятивні операції на міжнародних фінансових ринках стають додатковим фактором ризику для світової економіки в цілому. На кінець ХХ ст. на такі операції припадає приблизно 90% щоденних валютних операцій і тільки 10% обслуговують зовнішню торгівлю. У зв’язку з цим фінансові ринки називають іноді „економікою казіно”.

Отже, найвагомішими фактами, які зумовили відчутні зміни у фінансово-грошовій системі у 50-80-х роках стали: план Маршалла, Бреттон-Вудська система, створення та функціонування Світового банку і МВФ, стагфляція 1970-х рр., перехід до „ плаваючих курсів” Ямайської системи.

НАУКОВИЙ АНАЛІЗ ФІНАНСОВОЇ СФЕРИ. МОНЕТАРИЗМ

Найбільш ґрунтовний науковий аналіз фінансової сфери, здійснює лауреат Нобелівської премії з економіки (1976) М. Фрідмен (1912-2007), який народився у Брукліні (США) в сім’ї вихідців з України. Неоконсерватори, вчення яких визрівали в межах неоліберального напряму, представником яких був Фрідмен (входив у Чиказьку школу), виступали проти неокейнсіанців, поставивши їм у провину зростання масштабів державного сектору економіки й обмеження умов для вільної конкуренції.

Кризові процеси 70-х років, що супроводжувались некерованою, галопуючою інфляцією, привернула увагу до економістів що надавали особливу увагу грошовому фактору в економіці. Розробки на дану тематику мали місце в одному з напрямів неолібералізму, або неоконсерватизму, – монетаризмі, а М. Фрідмен став розробником його „класичного” варіанту. Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передовсім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки.

Основний принцип монетаризму полягає, на думку М. Фрідмена, в тім, що альтернативи ринковому механізму не існує, а державне втручання в економіку, повинно обмежуватися жорсткою грошовою політикою, тобто в недопущенні коливань грошової маси та підтримці стабільного темпу її приросту. Широкого визнання теорія монетаристів набуває в 70-х роках ХХ ст., під час світової стагфляції, за якої кризовий стан економіки характеризувався спадом виробництва і зростанням інфляції. На відміну від постулату Дж.М. Кейнса про те, що основним завданням економічного розвитку є забезпечення максимального рівня зайнятості, М. Фрідмен та його послідовники Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден протиставляють йому ідею забезпечення стабільності економіки. Безпосередньо, М. Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу, а саме, зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Саме тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об’єктами державного контролю. У зв’язку з цим вчений виступає з різкою критикою політики незбалансованого державного бюджету, адже для покриття його дефіциту держава здійснює додаткову емісію інфляційних грошей, і цей процес згодом стає неконтрольованим. Він звертається також до питання фіскальної політики, зазначаючи, що держава намагається вирішити проблеми, які сама і створює, за рахунок прогресивного оподаткування, перекладаючи їх на плечі високорентабельних підприємств, підриваючи основи економіки.

Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його постулату, що подолати інфляцію можна лише з допомогою політики стримування – „реструктивної політики”. Зменшення державних витрат сприятиме скороченню дефіциту бюджету, обмежить приріст грошової маси, уповільнить темпи інфляції. Це призведе до звуження попиту, отже зросте безробіття. Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні очікування, пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне знижуватися.

Однак, розширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді можливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. Вони вважали, що попит на гроші постійно збільшується, а пропозиція їх дуже нестабільна і часто має суб’єктивний характер. Саме з цих причин М. Фрідмен на початку 70-х років виступив за необхідність законодавчого регулювання грошової маси з боку держави в особі Центрального банку для того, щоб щороку збільшувати кількість грошей в обігу на 3 – 4 % („грошове правило” монетаризму). М. Фрідмен визнавав за грошима монопольну роль у коливаннях національного доходу й висунув тезу: “Гроші мають значення”.

У підсумку слід зазначити, що основним фактором економічної рівноваги в суспільстві, за Фрідменом, є стабільна, контрольована динаміка пропозиції грошей. Цей фактор розглядається як основа внутрішньоекономічної політики. Дослідження національної економіки як ланцюга світової господарської системи М. Фрідмен здійснював з позиції визнання її „самонастроюванню” системою, якій потрібний часовий та економічний простір. Фрідмен виходив з концепції відкритості економіки, що реалізується через торгівлю, інвестування, обмін технологіями та інші напрямки зовнішньої діяльності, обстоював принцип застосовності законів національного ринку до міжнародного середовища.

Монетарна концепція була апробована республіканським урядом США за президента Р. Ніксона в 1969 – 1970 рр., у якого М. Фрідмен в цей період був радником. Але тоді монетарна політика не принесла успіху. У роки так званої „рейганоміки” вона дозволила послабити інфляцію і реально зміцнити долар. Особливості імплементації теорії монетаризму М. Фрідмена у економічну політику США буде розкрито в подальших розділах.

Інтернаціоналізація виробництв та інтеграція господарських систем.

Початок глобалізації

У післявоєнний період спостерігається інтенсивний розвиток світової системи господарства на основі інтернаціоналізації виробництв національних економік, інтеграції їх господарських систем та започаткування глобалізацій них процесів.

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ

Інтернаціоналізація світогосподарської діяльності, у первинному розумінні означає розширення та поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків між країнами. З середини ХХ ст. відбувається створення нових міжнародних інститутів та органів, які регулюють різноманітні аспекти розвитку світової системи, а також поетапне формування регіональних та міжнародних блоків і угруповань.

Лідером процесу інтернаціоналізації, ініціатором та розробником системи міжнародної координації економічних систем стає США. Координація національних урядів переважно ведеться через міжнародні організації, а саме Організації об’єднаних націй (ООН) і приналежних до її структури Міжнародної організації праці (МОП), а також МВФ, та МБРР. Крім того, специфічну роль на міжнародній арені відіграють регулярні наради лідерів високорозвинених країн. Як правило рішення, які приймаються міжнародними організаціями носять характер мереживного поширення на національному рівні. Мережеві структури, у відповідності до яких кожна господарська одиниця довільно вибирає своє місце в господарській системі стає проявом децентралізації та виходу за національні межі. Це проявляється у вільному виборі сфери господарської діяльності; формуванні господарських зв’язків тощо.

Головною ознакою впливу міжнародних економічних організацій на розвиток національних економік стає делегування ряду регулятивних соціально-економічних функцій від управлінських структур національних економік до централізованих наднаціональних структур, з метою подолання асиметрії в економічному розвитку національних економік, стабілізації соціальної сфери. На місце монополістичної конкуренції як форми економічних зв’язків, що відбувалася між господарюючими суб’єктами у межах світової економіки на попередньому етапі господарського розвитку, з’являються свідомо регульовані зв’язки через вище зазначені міжнародні економічні організації та інші суб’єкти, що здійснюють вирішальний вплив на світогосподарські процеси.

Посиленню інтернаціоналізації сприяє також фактор науково-технічної революції (НТР). Спостерігається поглиблення спеціалізації національних економік. Тенденції розвитку світового товарного ринку засвідчили той факт, що жодна країна в умовах НТР не спроможна була виробляти усі види продукції, породжені НТП та засвоювати нові технологічні процеси.

В результаті, значного впливу інтернаціоналізації, активізується зовнішня торгівля і, за темпами росту, починає випереджати промисловість, що стало новим явищем у розвитку світового господарства.

Спостерігалися зміни галузевої структури світової торгівлі – зменшилася частка сировини та продовольства і зросла частка промислової продукції високого ступеня обробітку. Відповідно товарні маси стали в основному рухатися між розвинутими країнами, які перебували у статусі, як постачальників, так і покупців продукції.

Подальше поглиблення міжнародного поділу праці, інтенсивний розвиток міждержавної спеціалізації й кооперування виробництва на рівні фірм і підприємств, посилення активності ТНК, змінюють характер і географію зарубіжних інвестицій та міжнаціонального технологічного обміну. Міжнародний технологічний трансферт реалізується у формі спільних підприємств, ліцензійних угод, контрактів у сфері управління та маркетингу, угод про надання технічної допомоги, тощо. Першочергового значення набуває отримання знань і „ноу-хау”.

ІНТЕГРАЦІЯ

Поряд з інтернаціоналізацією світогосподарських процесів, у повоєнний період, набуває поширення інтеграція національних економік. У Західній Європі економічна інтеграція доповнюється політичною.

Основними напрямами та особливостями вирішення проблем повоєнного відновлення та устрою за посередництва інтеграційних процесів стали такі:

• формування інституціональних засад повоєнного розвитку;

• утворення наднаціональних економічних інститутів (організацій) з метою використання їх координаційно-захисних функцій (цивілізоване вирішення спірних питань);

• делегування частини повноважень країнами-агентами наднаціональним інститутам.

Планування післявоєнного устрою розпочалося ще в ході війни. Так, у серпні 1941 року відбулося підписання Атлантичної хартії, щодо відновлення багатостороннього режиму регулювання світової торгівлі (підписали – Фр. Рузвельт та У.Черчілль). Питання специфіки світової торгівлі вирішувалися, як вже зазначалося, на „Бреттон-Вудській” конференції і, безпосередньо, створення Міжнародної торгової організації (МТО), метою діяльності якої є розробка та контроль над дотриманням правил справедливої міжнародної торгівлі.

Наслідком подібної ініціативи виявленої у Бреттон-Вудсі стає підписання у Женеві (1947р.) Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ), яка згодом трансформується у Світову організацію торгівлі (СОТ). На момент укладання ГАТТ до угоди приєдналося 23 країни, а через 20 років їх налічувалося 80. Одночасно було визначено принципи ГАТТ:

• недопущення дискримінації у торгівлі;

• мінімізація тарифних бар’єрів;

• ліквідація кількісних обмежень у торгівлі (квоти);

• проведення взаємних консультації, щодо змін у зовнішній торгівлі.

Найхарактернішими ознаками міжнародної економічної інтеграції, у другій половині ХХ ст., стають:

• координація співпраці окремих країн, інституціональні інтеграційні зміни;

• спільне та узгоджене формування і використання науково-дослідного потенціалу на основі міжнародного поділу праці;

• поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва на основі міжнародної співпраці;

• пріоритет наднаціональних стандартів економічної поведінки та адаптація до них внутрішньої економічної політики окремих країн.

Інтеграційні процеси другої половини ХХ ст. у повній мірі розгорталися у Західній Європі. Родовід ідеї об’єднаної Європи сягає далеко в минуле. Думки про європейську єдність знаходимо у творах поетів, мислителів і політиків різних країн та епох. Серед них італійський поет Данте Аліґ’єрі, мислитель французького просвітництва Жан-Жак Руссо, англійський філософ і юрист Єремій Бентан, німецькі філософи Еммануїл Кант і Фрідріх Ніцше та інші видатні європейці.

Серед причин та передумов європейської інтеграції розпочатої з середини ХХ ст., слід назвати такі:

• наявність значних втрат матеріальних та людських ресурсів внаслідок Другої світової війни;

• потреба у вирішенні проблеми колективної безпеки в умовах розгортання холодної війни;

• уповільнені темпи засвоєння НТР та наявність більш успішних конкуруючих суб’єктів у світовому господарстві, безпосередньо США та Японії;

• наявність спільних історико-цивілізаційних, регіональних рис та особливостей соціально-економічного, політичного і загальнокультурного розвитку у країн Західної Європи.

Країни, які приймали участь у плані Маршалла, вже у червні 1947 року заснували Комітет європейського економічного співробітництва, який підготував конвенцію, підписану 16 травня 1948 року. Так виникла Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка надавала рекомендації про розподіл економічної допомоги окремим країнам в рамках плану Маршалла та заснувала Європейський платіжний союз.

Безпосередній початок інтеграційних процесів в Європі прийнято пов’язувати з утворенням в 1951 році за Паризькою угодою Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до якого ввійшли Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організація, об’єднавши кам’яновугільну, залізорудну, металургійну промисловість, контролювала 60% виплавлення сталі, 50% видобутку кам’яного вугілля в Західній Європі.

Наступним вагомим кроком в інтеграційному процесі була Римська угода 1957 року, за якою країни-члени ЄОВС заснували Європейське економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське Співтовариство з Атомної енергії (Євроатом). Передбачалося ліквідувати митні кордони між країнами для вільного пересування людей, товарів, капіталів і послуг. Планувалося поступовий перехід до єдиної економічної, соціальної політики та паспортної унії. У 1958 році для цих двох організацій були утворені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий орган), Європейський парламент (консультативний орган). З 1967 року ці установи стали спільними і для ЄОВС.

Головним досягненням ЄС протягом 1958-1969 років було створення митної спілки. З 1968 року його учасники почали застосовувати єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. До того ж, було вироблено єдину сільськогосподарську політику. Щодо фінансової сфери, то в 1969 році нарада в Гаазі винесла постанову про включення в інтегральний процес монетарної сфери.

У 70-х роках науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в Західній Європі, які сприятливо позначалися на її економічному суперництву з США та Японією. Поступово назрівала проблема створення для ЄС єдиної валютної системи. У 1973 році до ЄС вступили Великобританія, Ірландія, Данія, що посилило його економічну могутність. Далі, у 1981р. в ЄС вступила Греція, а у 1986р. – Іспанія і Португалія. Врешті решт у 1987 році розпочався, процес створення Єдиного спільного ринку (завершився в 1993р.).

Основними ознаками європейської інтеграції 50-80-х років стають такі:

• формування наднаціональних інститутів на західноєвропейському просторі;

• утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) із вільним рухом праці, капіталу та підприємництва;

• визначення перспективи утворення валютного союзу та єдиної грошової системи;

• перспектива створення єдиного парламенту і уряду Західної Європи;

• вироблення єдиної стратегії, щодо позаблокових країн.

Найбільшим надбанням об’єднаної Європи, безперечно є розширення можливості вибору для людини, як споживача товарів і послуг, вченого і студента, лікаря та інженера. Такою свободою є свобода вибору в якій країні жити, яку їжу вживати, в якому університеті навчатися та яку роботу виконувати. Громадяни об’єднаної Європи в процесі інтеграції здобувають можливість користуватися кращим з того, що може запропонувати Європа і таким чином стають більш вимогливими до своїх національних урядів. Так званий „середньоєвропейський показник” все більше використовується для співставлення урядів країн Європейського Співтовариства у розумінні їх спроможності виконувати основні функції і слугує критерієм, за допомогою якого громадяни мають можливість оцінити компетентність національного уряду.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ

Прискорення інтернаціоналізації світогосподарських зв’язків, інтеграційні процеси у другій половині ХХ ст. призводять до започаткування нового явища у розвитку світових цивілізацій, а саме – глобалізації.

Серед проблем і завдань, які постали перед людством на даному етапі окремій їх частині слід надати глобального характеру. На такого роду проблеми, в 60-і роки XX ст. звернули увагу такі визначні економісти, як О. Тоффлер (р. н. 1928), а також Д. Медоуз, П. Кеннеді та ін. Цими проблемами, насамперед є: обмеженість ресурсів, перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, інтернаціоналізація господарського життя, політики, науки, культури, розвиток науково-технічного прогресу, глобальна комп’ютеризація тощо.

Важливу роль у постановці глобальної проблематики та окресленні завдань і напрямів їх вирішення, починає виконувати така неформальна організація як Римський клуб, яку було створено у 1968 році за ініціативи італійського промисловця і економіста доктора А. Печчеї. Ця організація об’єднує у своїх рядах вчених, суспільних діячів, бізнесменів. Напрями і суть впливу було сформульовано у визначенні цілей клубу самим його засновником: „Перша ціль – сприяти тому, щоб люди якомога ясніше і глибше усвідомлювали ускладнення для людства. Друга – використовувати усі доступні знання, для того щоб стимулювати встановлення нових відносин, політичних курсів і інститутів, котрі посприяли б виправленню ситуації що склалася”. [9, с. 108].

Першою такою „доповіддю Римського клубу” стає дослідження групи вчених Массачусетського технологічного інституту на чолі з Д. Медоузом під назвою „Межі росту” [5]. Авторів доповіді зацікавила проблема швидкого зростання світового споживання сировини. Основним висновком вчених стають рекомендації щодо відмови від високовитратних способів її (сировини) використання індустріальним суспільством, тобто суспільством в економіці якого домінує промисловий сектор та матеріальне виробництво.

В цілому, якісними ознаками і рушійними силами глобалізації, як нового явища у розвитку системи світового господарства та Світової цивілізації в цілому слід вважати такі:

• посилення інтернаціоналізації економічної діяльності що супроводжується лібералізацією, дерегулюванням ринків товарів і капіталу;

• концентрація і централізація капіталу а також зростання великих компаній і фінансових груп, які в своїй діяльності все більше виходять за межі національних кордонів, освоюючи світовий економічний простір;

• посилення політичної лібералізації, що позначилося на втраті державними кордонами їх обмежуючих функцій;

• розвиток інформаційного сектора, засобів зв’язку та транспортування інформації і людей, що сприяє швидкому переміщенню людини у просторі, поширенню ідей, товарів, фінансових ресурсів;

• послаблення ролі традицій, соціальних зв’язків і звичаїв сприяє уніфікації уявлень людей різних культур, регіонів, їх мобільності в географічному, духовному і емоційному значенні.

Дослідження питань економічної інтеграції

Дослідження проблематики економічної інтеграції активізуються паралельно з фазою її розгортання у 1950 – 1960-ті роки. Основна увага дослідниками цієї проблематики надається питанням міжнародної торгівлі, митних союзів, міжнародних інвестицій, як факторів ефективності та максимізації добробуту країн задіяних у системі економічної інтеграції. Найвідомішими дослідниками проблем інтеграції є Дж. Вайнер, Дж. Мід, Р. Ліпсі, Я. Тінберген, Т. Скітовскі, Б. Балаша, Г. Мюрдаль.

Так, Дж. Вайнер наголошував на тому, що розширення торгівлі підвищує добробут країн в тій мірі, в якій внутрішнє виробництво заміщується знижуючим витрати імпортом з країн-партнерів. Крім цього, більш дешевий імпорт стає можливим завдяки відміні тарифів.

Також, Вайнер зазначав, що чим більш конкурентними є структури виробництва країн-учасників, тим вищою є ймовірність підвищення добробуту в результаті утворення митного союзу.

У середині 60-х років Дж. Мід (1907-1995) аналізуючи закономірності міжнародного розподілу капіталу зазначав, що зрушення в потоках інвестицій в межах однієї країни і всього міжнародного ринку капіталів, має суттєві відмінності. Так, в першому випадку відбувається розподіл капіталу країни між галузями її господарства, тоді як в другому спостерігається міжнародна аллокація капіталу. Остання теза підводить до розгляду ситуації спільного ринку, на якому забезпечується повна мобільність усіх факторів виробництва. Дж. Мід вперше проаналізував дію цього фактора на добробут країн в межах інтеграційної зони. Він прийшов до висновку про те, що свобода переміщення факторів виробництва є вигідною для країн-учасників, оскільки вона знижує відносну ступінь рідкості даних факторів.

В підсумку Дж. Мід зазначав, що у будь-якому випадку опосередкована дія на добробут країн буде спостерігатися в тій мірі, в якій потоки факторів виробництва замістять потоки товарів.

Ще один дослідник проблеми економічної інтеграції – Р. Ліпсі (р. н. 1928), зазначав, що ефект зростання добробуту від створення митного союзу повинен залежати від співвідношення частки у внутрішньому споживанні товарів, які виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з країн, які не входять до союзу. При інших рівних умовах, чим вищою у споживанні є частка місцевої продукції і чим нижча частка імпорту з країн – нечленів союзу, тим більшою є ймовірність підвищення добробуту у результаті створення митного союзу.

Дані висновки співпадають з заключенням Я. Тінбергена (1903-1994) про те, що збільшення розміру митного союзу підвищить ймовірність позитивного впливу на добробут його учасників. Граничним випадком тут є включення усіх країн світу до митного союзу, що, по суті, означає перехід до повністю вільної торгівлі.

Загалом в працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни у митному союзі, що призводить до розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення деструктивної дії її власних тарифів.

Створення митного союзу у євроінтеграційному процесі було означено вже на першій стадії реалізації Римського договору 1957 року. Цей процес супроводжувався гармонізацією економічної політики і свободи переміщення робочої сили, капіталів і послуг. Передбачалося впродовж 12 років повну ліквідацію митних зборів в межах ЄС і встановлення загального зовнішнього тарифу. 1 липня 1968 року митний союз сформувався. Обмеження в торгівлі було усунено і в області конкуренції почала проводитися активна політика. Ці заходи головним чином переслідували ціль обмежити можливість створення картелів і проведення процедур злиття та поглинання, тобто утворення монополій.

З точки зору розвитку торгівлі діяльність ЄЕС була більш ніж успішною. З 1958 по 1968 р. торговельний обіг між членами Співтовариства збільшився у 4 рази. Таким чином уніфікація європейського ринку стала фактором його відчутного розвитку.

Ще однією проблемою цього напряму постає дослідження взаємообумовленості між економічною інтеграцією конкуренцією та технічним прогресом. З точки зору Т. Скітовскі (р. н. 1910), економічна інтеграція створює умови для більш ефективної конкуренції. Збільшення кількості підприємств та відкриття кордонів між країнами сприяє послабленню монополістичних і олігополістичних ринкових структур в окремих країнах. В той же час, на думку американського економіста Б. Балаша (1928-1993), між поширенням конкуренції і отриманням економії на масштабі не існує протиріччя, оскільки на ринку, який розширився існує можливість співіснування значної кількості ефективно функціонуючих виробничих одиниць. Зростання конкуренції може стимулювати дослідницьку діяльність, спрямовану на розробку нових видів продукції і вдосконалення виробничих технологій. Економічна інтеграція сприяє розповсюдженню знань та інформації, розширюючи тим самим доступ усіх виробників до нових товарів і технологій, що випускаються іншими країнами-партнерами.

Б. Балаша є розробником п’ятиетапної схеми інтеграції. На першому утворюються зони вільної торгівлі, в яких усуваються внутрішні експортно-імпортні тарифи і квоти. На етапі митного союзу запроваджується загальний зовнішній тариф. На третьому етапі – загального ринку забезпечується вільний рух усіх факторів виробництва. Далі, на етапі економічного союзу в усіх країнах здійснюється однотипна економічна політика. П’ятий етап – етап повної економічної інтеграції, що передбачає запровадження єдиної валюти, уніфікацію економічної політики і створення недержавних інститутів економічного регулювання.

Слід додати, що переваги уніфікації європейського ринку мали не тільки статичну основу (підвищення продуктивності за рахунок кращого поділу праці в міжнародних масштабах), але й динамічну (розвиток „масштабної економіки” за рахунок розширення ринків і процесу ще більшої диверсифікації підприємств). Ці обставини стимулювали покращення техніки управління, створювали сприятливий клімат для збільшення попиту, що в підсумку сприяло процесу нових інвестицій та ініціатив інноваційного характеру в області технологій, з новими формами кооперації в промисловості і сфері послуг і внеском у розвиток європейського грошового та фінансового ринків. Зовнішні інвестиції (насамперед з боку США) стимулювали передавання технологій і техніки. Передавання ноу-хау відкривала нові можливості їх застосування в Європі і стимулювала інвестиційний процес, а також зростання внутрішньоєвропейського торговельного обігу.

Лауреат Нобелівської премії з економіки 1974 року Г. Мюрдаль (1898-1987), представник шведської школи та інституціонального напряму визначає економічну інтеграцію, здійснювану з середини 50-х років ХХ ст., як реалізацію давнього ідеалу досягнення рівних можливостей та подолання світових конфліктів. На думку вченого, міжнародна економічна інтеграція набуватиме все більших обрисів за умови, якщо буде усвідомлено її необхідність і якщо буде створено „базис міжнародної солідарності”. Також Мюрдаль вважає, що міжнародні економічні відносини повинні і можуть підлягати регулюванню засобами політики.

Концепція міжнародної економічної інтеграції Мюрдаля грунтується на аналізі кумулятивного причинного зв’язку, тобто взаємозалежності усіх факторів в соціальній системі. Це означає, що будь-яка зміна у окремому факторі викликає зміни в інших. Таким чином, завдяки процесу взаємодій уся система отримує імпульс до руху у напрямі початкових змін, але ці зміни, з часом стають значно глибшими.

Однак в інституціональному плані ЄЕС не в повній мірі відповідало очікуванням знаних авторитетів науки та політики. Перехід від митного союзу до політичного співтовариства, як передбачав Римський договір не було конкретизовано. Виникли ускладнення на шляху до встановлення реальної наднаціональної влади, оскільки кожна країна зберегла право вето.

Таким чином, комплекс світогосподарських зв’язків у 50-80-ті роки ХХ ст., включав процеси поглиблення поділу праці, інституційні зміни наднаціонального рівня, інтеграційні та глобалізаційні процеси. Вплив міжнародно-інтеграційного фактору на національні економіки позначається насамперед на розвитку міжнародних зв’язків (у першу чергу в торгівлі) і відображається у поєднанні частин (національних економік) в єдине ціле, сприяє усуненню дискримінації між ними; поглиблення поділу праці і формування стійких взаємозв’язків у режимі взаємодопомоги, взаємодії їх відтворювальних структур та обміну інформацією, щодо економічних, технічних, культурних та інших аспектів між національними господарствами.

Науково-технічна революція на сучасному етапі.

Концепції НТР.

У другій половині ХХ ст. людство вступило в епоху сучасної науково-технічної революції. Термін „науково-технічна революція” запровадив Дж. Бернал у своїй праці „Світ без війни”. [2, с. 27]. У цей період, практично в усіх наукових галузях було здійснено численні відкриття, значно скорочується розрив між науковим відкриттям і його виробничим та суспільним використанням. Суттєво зростають, впродовж 50-80-х років ХХ ст., витрати на дослідження й розробки. Достатньо вказати, на їх масштабність. Так, наприклад, на 1988 рік такі витрати в цілому досягли близько 500 млрд. американських доларів. З них левова частка припадала на промислово розвинуті країни з ринковою економікою, а саме – США – 140 млрд. дол., Західну Європу та Канаду разом – 90 млрд. дол., Японію – 50 млрд. дол.

Характерними ознаками НТР у 50-80-х роках ХХ ст., слід вважати такі:

• революційні зміни в науці (в першу чергу у фундаментальних науках: фізиці, математиці, біології, хімії). Зрушення у цих науках відкрили перспективи вирішення проблем, яке вимагає мультидисциплінарного підходу, тобто комплексне вирішення економічних, соціальних, екологічних, політичних та ін. проблем;

• розвиток прикладних наук та їх значення у доведенні успіхів НТР до ринку. Оптимізація взаємодії науки і виробництва сприяла створенню єдиного комплексу: наука – техніка та технологія – виробництво (наука стає самостійною рушійною виробничою силою, а виробництво – технологічним застосуванням науки);

• виникнення нового напряму науково-технічного прогресу – автоматизації (часткова, або повна заміна участі людини в отриманні, перетворенні та використанні енергії, матеріалів і інформації автоматизованими засобами виробництва);

• запровадження гнучких автоматизованих систем (ГАС) і автоматизованих систем управління (АСУ) – основа верстати з числовим програмним управлінням, роботи і комп’ютеризація, проектування і т.п.

Вплив НТР на розвиток національних економік визначався рядом структурних зрушень в господарських комплексах, а саме:

• домінування обробної промисловості над добувною (продукція високого ступеня обробки);

• позиціонуванням нафтохімії, як провідної галузі промислового виробництва (основна продукція: штучні синтетичні волокна, пластмаси, штучні добрива);

• нововведеннями в енергетиці (створення атомної промисловості, будівництво атомних електростанцій);

• виникненням космології – нової галузі науки і сфери діяльності людини (космічні технології з виробництва матеріалів, лікарських препаратів у космосі) тощо.

НТР створила нові пропорції між сферою матеріального виробництва та невиробничою сферою – інфраструктурою, галузями які обслуговують матеріальне виробництво – торгівлею, банківською справою, освітою, сферою побутових послуг. Чисельність зайнятих в інфраструктурі стала зростати швидше, ніж в матеріальному виробництві (в США вже у 60-ті роки вона випередила матеріальне виробництво у абсолютних розмірах).

Усі зрушення в руслі НТР диктували нові вимоги до зайнятих на виробництві, їх загальноосвітнього і професійного рівня. Було скорочено частку малокваліфікованих та підвищено частку висококваліфікованих працівників у загальній кількості зайнятих, збільшилася питома вага та значимість інженерно-технічних працівників. В цілому інтелектуальний розвиток суспільства становить в епоху НТР найважливішу умову економічного росту.

Розвиток науки, техніки і технологій після Другої світової війни сприяв значним успіхам у сільськогосподарському виробництві. Цей феномен, який дістав назву „зелена революція”, став наслідком цілеспрямованих досліджень та польових випробувань з покращення сортів пшениці, кукурудзи, рису та інших зернових культур і в цілому потужного розвитку селекційної справи. Сільське господарство розвинених країн остаточно переходить до стадії машинного виробництва, а НТР, надала йому додаткових рис, а саме – автоматизації і комп’ютеризації.

У 1960-х роках сільське господарство за темпами зростання продуктивності праці випереджає промисловість. В результаті відбулося зниження питомої ваги зайнятих в аграрному секторі, зросла аграрна самозабезпеченість індустріальних країн, а також збільшилися їх експортні можливості. Провідним європейським країнам вдалося наблизитися до самозабезпечення власних потреб у пшениці, молочній продукції, домашній птиці, свинині і рослинних маслах. Це стало можливим завдяки росту продуктивності землі. Так, наприклад, по зерновим культурам, за період між 1956 – 1960 і 1971 – 1972 рр. цей показник збільшився на 50%.

До чинників сприяння успіхам у сільському господарстві слід віднести і політику підтримки сільськогосподарських виробників, що проводилася країнами – членами ЄЕС. Проте ейфорія від досягнень зеленої революції 50 – 80-х років, коли темпи зростання сільськогосподарського виробництва значно перевищували темпи зростання населення Землі та, здавалося, дозволять розв’язати проблеми масового голоду й недоїдання в країнах, що розвиваються, на жаль, тривала недовго. Можливості екстенсивного зростання сільськогосподарського виробництва за рахунок збільшення площ сільгоспугідь разом із головними джерелами інтенсивного приросту, серед яких передусім слід назвати механізацію, іригацію, мінеральні добрива й високопродуктивні сорти, було вичерпано вже на рубежі 90-х років.

В цілому, основними ознаками впливу НТР на сільське господарство, прийнято вважати такі:

• перехід сільського господарства до стадії машинного виробництва, його часткова автоматизація та комп’ютеризація;

• розвиток селекційної справи у рослинництві та тваринництві;

• тенденція до випередження сільським господарством, за темпами розвитку, промисловості та зменшення питомої ваги зайнятих;

• зростання аграрної самозабезпеченості індустріальних країн та збільшення їх експортних можливостей.

Таким чином, в комплексному розумінні НТР підвищила ефективність економіки, змінила співвідношення між результатами виробництва і його затратами, сприяла переходу від екстенсивного типу розвитку економіки до інтенсивного. Але найважливішою ознакою стає виникнення нового пріоритетного напряму у розвитку економіки – наукомісткість виробництва.

НТР В ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ

Проблематика суті НТР в економічній думці, висвітлюється детально та різносторонньо. Найпоширенішою стає американська теорія НТР, сформована переважно завдяки ідеям послідовного представника системного підходу П. Друкера вираженим у праці „Нове суспільство: Анатомія індустріального ладу” (1949).Саме завдяки цій праці у науковий обіг було запроваджено поняття „друга промислова революція”, „нове суспільство”, „індустріальне суспільство”. Також було змальовано загальну картину нової „індустріальної системи”, системоутворюючими формами якої висувалися промислова корпорація, профспілки, менеджмент, розвиток людини і суспільства. Загалом з іменем цього вченого пов’язується з впровадженням на фірмі „Дженерал електрик” системи децентралізованого управління, повоєнний підйом японської економіки та ряд інших звершень практичного характеру.

Друкер продемонстрував революційну роль масового поточно-конвеєрного виробництва („фордизм”), соціально - економічні наслідки наукової організації праці („тейлоризм”), а також став автором концепції управління за цілями, яка докорінно перевернула логіку управління. Ідея Друкера стосувалася того, що управління повинне розпочинатися з вироблення цілей і вже потім переходити до визначення функцій, системи взаємодії і процесу, тоді як до цього увагу менеджерів було сконцентровано на функціях і процесах.

Також Друкером було вказано на принципову відмінність нового, післявоєнного виробництва, яке розвивається не стільки за рахунок нових інвестицій, скільки за рахунок нових знань про саму працю (а не про машини) і за рахунок нових спеціалістів – промислових інженерів, які застосовують ці знання. Отже, вчений зміщує акценти від факторів виробництва до факторів продуктивності.

Окремої уваги у трактуванні НТР та проблем повоєнного розвитку заслуговує теорія „кібернетичної революції” Р. Тібольда, яка отримала широке визнання після публікації в 1964 році цілою групою американських економістів і суспільних діячів „Маніфесту троїстої революції”. У цьому маніфесті акцентується увага на важливості великих корпорацій у забезпеченні зростаючої маси різних товарів, головним фактором чого є автоматичні лінії, котрі управляються кібернетикою. Для оптимізації цього процесу виникає потреба у значних вкладеннях в техніку та скорочення чисельності працемістких виробництв зі значною кількістю найманих працівників. Автори маніфесту застерігали про те що з ростом товарної маси зростає безробіття а затим загострюються соціальні протиріччя. Вихід з цієї ситуації вбачається у перебудові усієї системи розподілу, яка передбачатиме надання кожному громадянину гарантованого доходу, а „право на працю” повинне бути замінено на „право на дохід”. Роль держави полягатиме у наданні усім сім’ям, з доходами нижчими від прожиткового мінімуму, систематичної допомоги, а також у стимулюванні кібернетизації та сприянню переходу до „суспільства дозвілля”.

На відміну від концепцій НТР американських авторів, європейські концепції 50-60-х років створювалися в умовах жорстких повоєнних класових зіткнень, значної конкуренції дешевих американських товарів. Основною лінією усіх концепцій стає ідея розвитку виробництва завдяки ускладненню техніки, та запровадження автоматизації.

За позицією С. Малле і А. Турена прогрес розглядався як природний перехід від низькомеханізованого виробництва з універсальними машинами (фаза А) до суцільної механізації (фаза В) та до автоматизованого виробництва (фаза С). Головним фактором такого розвитку є накопичення капіталу. Внаслідок цього, НТР, за визначенням французьких вчених, становить безпосереднє продовження і розвиток великого і капіталомісткого машинного, фабрично-заводського виробництва, визначальною рисою якого є розвиток матеріально-технічної бази. Фактично в цьому ж руслі мислили відомі філософи Європи, такі як – М. Хайдегер, К. Ясперс, Л. Мемфорд та ін.

Однак, слід зазначити, що фабрично-заводська концепція НТР, котра абсолютизувала значення капіталів і ролі чиновника-технократа не розкривала суті глобального перевороту в матеріальному виробництві що відбувся у 50-80-ті роки ХХ ст. і замінив панування капіталу на панування знань.

Соціалізація суспільств Західної цивілізації.

У розвитку Західної цивілізації період середини ХХ ст., стає відправною точкою в активізації позитивних зрушень соціального характеру.

У руслі сучасної цивілізаційної парадигми людина є центральною постаттю суспільства, його стрижнем та найбільшою цінністю. В значній мірі вибудовуванню інституціонального середовища соціальної сфери, з закріпленням за людиною її захисних статусних прав сприяла Загальна декларація прав людини схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. у вигляді резолюції. Дана декларація містить ряд основних трудових прав людини: право на працю, на вільне обрання роботи; на захист від безробіття; на справедливі та сприятливі умови праці; на рівну оплату за однакову працю без будь-якої дискримінації; на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує достойне існування самої людини та її сім’ї і доповнюється іншими засобами соціального забезпечення; на створення профспілок та вступ до них для захисту своїх інтересів; на відпочинок та дозвілля; на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану щорічну відпустку.

У грудні 1966 р. було схвалено Генеральною Асамблеєю ООН – Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права людини. За юридичною природою цей документ є багатостороннім міжнародним договором, ратифікованим більшістю країн – членів ООН.

З 1946 р. як спеціалізована установа ООН починає діяти МОП – організація яку було створено ще у 1919 р., у складі Ліги націй. Первинною метою діяльності цієї організацією, визначеною західною соціал-демократією стало сприяння соціальному прогресу, встановлення і підтримання соціальної злагоди. Конвенції та рекомендації МОП разом з різноманітними актами ООН, що діють у світовому масштабі, і актами локальної дії, прийнятими регіональними організаціями, складають свого роду міжнародний кодекс праці.

У післявоєнний період в межах Європейської цивілізації стали активно розвиватися системи соціально-трудових відносин, котрі основувалися на принципі соціального партнерства, що досягалося в процесі соціального діалогу. В ряді країн принцип соціального партнерства або трипартизму було закріплено в конституціях і законодавстві. (наприклад, в Бельгії – 1948 р., ФРН – 1952 р., Австрії – 1957 р., Франції – 1958 р., країнах Північної Європи – в 70-х роках.). Таким чином система трипартизму стає дієвим чинником соціальної оптимізації, альтернативою класовій боротьбі.

Концепцію соціального партнерства що становить один з елементів теорії трансформації капіталізму було розроблено в 50-60-х рр., в межах інституціонального напряму, Р. Ароном, і Дж.К. Гелбрейтом (р. н. 1908).

Модель соціального партнерства, що знайшла своє поширення в межах західноєвропейської цивілізації базувалася на механізмі правового регулювання договірного процесу між інститутами державної влади, місцевого самоуправління з організаціями, що представляють інтереси найманих працівників (профспілки), і з представницькими об’єднаннями працедавців (підприємців).

Характерними рисами соціально партнерських відносин стає:

• масове виробництво споживчих товарів, більш доступних населенню;

• подолання антагонізму інтересів праці і капіталу на основі росту частки заробітної плати у ВВП і участі працівників у прибутках компаній і корпорацій, через володіння акціями;

• збереження і розвиток інституту приватної власності як базового економічного інституту товариства;

• утвердження вагомої ролі свідомої координації і соціальної сфери;

• досягнення соціальної згоди в межах національних економік Європейської цивілізації.

Серед інших інституціональних теорій системної трансформації капіталізму, в яких враховувався фактор соціалізації суспільства відзначають: теорії народного капіталізму (теорія дифузії власності, теорія управлінської революції, теорія революції доходів); колективного капіталізму; суспільства добробуту.