12. 3. Економічна політика зростання та антикризова політика у реформуванні господарств окремих країн Західної Європи, сша та Японії

Тенденції та причини економічного зростання 50-60-х

Збільшення світового промислового виробництва з 1948 по 1971 р. в середньому на 6,5 % на рік стає безпрецедентним явищем у світовій історії. Очевидним стає перелом основних тенденцій економічної динаміки, які мали місце впродовж попередніх двох десятиріч. „Старі” промислові країни досягли апогею тривалого повоєнного періоду швидкого економічного зростання.

Розподіл темпів росту по країнах і порівняння результатів за період 1950–1970 рр. з результатами за попередні 80 років свідчить про найбільші успіхи, насамперед Західної Європи, а також Японії.

Таблиця 12. 5.

ЩОРІЧНИЙ СЕРЕДНІЙ ПРИРІСТ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОДУКТУ РОЗВИНУТИХ КРАЇН (1870 - 1970 рр.), у % .[ 3, с.32].

Країна	Періоди (у роках)
	1870-1913	1913-1950	1950-1960	1960-1970
Франція	1,6	0,7	4,6	5,8
Німеччина	2,9	1,2	7,8	4,8
Швеція	3,0	2,2	3,4	4,6
Великобританія	2,2	1,7	2,7	2,8
Японія	2,1-2,7	1,8	9,5	10,5
США	4,3	2,9	3,2	4,3

Якщо до 1960 р. найвищі показники темпів росту серед європейських країн демонструвала Німеччина, то вже у період з 1960 по 1970 рр., економічний розвиток стає більш рівномірним. Ситуація 60-х років характеризувалась як загальним прискоренням економічного зростання, так і певною уніфікацією його параметрів. Виключення складала, хіба що, Великобританія, хоча і у цій країні темпи розвитку починаючи з повоєнного періоду були найвищими за період з 1870 по 1960 рр.

З’ясування причин та пояснення феномену економічного зростання у повоєнний період, становило вагому частку в економічних дослідженнях. Так, за гіпотезою „здобуття втраченого”, яку висловлювали Е. Лундберг і Ф. Яношши, передбачалося, що тривала стагнація, викликана депресією і світовою війною, відкрила нові можливості зростання з боку як пропозиції, так і попиту.

І дійсно, потенціал зростання попиту у Західній Європі, як і в Японії був значним. Тривалий період рівень споживання в їхніх економіках був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 р. ситуація вирівнюється.

Стосовно пропозиції, то стагнація 30-х років, а також наслідки двох світових воєн утримували непропорційно високу чисельність робочої сили у збиткових галузях економіки. Резерв робочої сили стає одним з чинників, який підтримує економічне зростання даного періоду.

Засоби для ліквідації відставання надавала і технологія. Інновації, як продукт НТР було інтегровано у загальний процес економічного розвитку, а також технічні зрушення заклали основу для майбутнього технологічного прогресу. Уряди більшості країн підтримували фундаментальні і прикладні дослідження, як у академічних інститутах, так і субсидували новітні розробки у приватному секторі.

Процес динамічного росту поряд з іншими факторами викликала і змішана економіка, основана на кейнсіанських принципах. Головними цілями урядів виступали забезпечення повної зайнятості, скорочення нерівності заробітної плати і загальне підвищення добробуту людей. Відповідно було задіяно трансфертні механізми перерозподілу, збільшено державні видатки, що призводить до глобального збільшення попиту. В плані економічної кон’юнктури було розроблено антициклічні методи фіскального і монетарного порядку, покликані стимулювати, або стримувати попит в залежності від ситуації на ринках.

В Західній Європі розбудова економіки, основаної на принципах взаємного співробітництва та соціального партнерства сприяло об’єднанню інтересів власників капіталу, роботодавців, профспілок, як представників інтересів найманих працівників, врешті решт і держави в єдиній політиці економічного зростання.

Таким чином, основними тенденціями успішного розвитку суспільств Західної цивілізації в 50-60-х роках стали:

• значне розширення споживання та інституційних рамок спроможних підтримати такий розвиток (першим імпульсом стимулювання попиту стає післявоєнна реконструкція й відбудова, а в подальшому – розбудова суспільства споживання);

• кооперація з метою розвитку світової торгівлі (як наслідок, безперервне нарощування торгового обороту впродовж 50-60-х років);

• розширення системи соціального захисту (вбудовування в цю систему автоматичних стабілізаторів, з метою стабільності доходів, а також запровадження прогресивного оподаткування);

• збільшення частки державних видатків у загальній сукупності внутрішніх видатків (таким чином, більша частка споживчих видатків унезалежнювалась від змін на ринку, що забезпечувало розвиток суспільства споживання);

• комплекс заходів держави на забезпечення повної зайнятості (в 50-х роках в Західній Європі темпи безробіття досягали лише 2,9% активного населення, а в 60-х – 1,5%);

• дискретне застосування урядами антициклічних заходів кейнсіанської політики (здійснення інтервенцій для стимулювання попиту в періоди його слабкості і заходи по обмеженню надлишкового попиту в періоди його загрози для платіжного балансу або ринку праці).

Теорії економічного зростання

Проблеми економічного зростання особливо інтенсивно в економічній теорії почали розроблятися після Другої світової війни, хоча особливої актуальності набувають після кризи 1929-1933 рр. З середини ХХ ст. теорії зростання утворили особливий напрям економічної науки. Першість у цьому напрямі утримували неокейнсіанці. Представники цього напряму виходили з такої важливого посилання теорії Дж.М. Кейнса, як втрати ринковою економікою стихійного механізму відновлення економічної рівноваги і необхідності державного регулювання. Але в центрі їхніх розробок вже була не концепція зайнятості, а проблеми стійкого економічного зростання на тривалу перспективу. В цьому відношенні на особливу увагу заслуговують розробки англійського вченого Р. Харрода та американського економіста російського походження О. Домара. Близькість їх теоретичних розробок надали підстави для розгляду єдиної моделі зростання Харрода-Домара.

Спрощеній, однофакторній моделі економічного зростання Харрода-Домара притаманні такі основні риси:

• визнання досягнення стійких темпів економічного зростання, вирішальною умовою динамічної рівноваги ринкової економіки;

• динамічна рівновага та стійкі темпи економічного зростання досягаються не автоматично, а є результатом активного державного регулювання економіки;

• визнання вирішальної ролі інвестицій у забезпеченні зростання доходу, яке сприяє розширенню зайнятості, і яка в свою чергу запобігає виникненню недовантаження підприємств і безробіття;

• встановлення залежності характеру і динаміки економічних процесів від пропорцій між інвестиціями і заощадженнями, тобто: випереджаюче зростання інвестицій є причиною інфляції, а заощаджень – причиною неповної зайнятості.

Звідси, лише рівність інвестицій і заощаджень забезпечує економічну рівновагу без інфляції і за ситуації повної зайнятості.

Загалом неокейнсіанці прийшли до висновку що темпи економічного зростання визначаються двома основними факторами – величиною капіталовкладень, або часткою накопичень у національному доході, і рівнем капіталомісткості виробництва. Динаміка і рівень останньої залежать від тенденцій технічного прогресу. Стійке економічне зростання стає можливим у тому випадку, якщо капіталовкладення (що визначаються темпом зростання і капіталомісткістю) прирівнюються до заощаджень (що залежать від схильності до споживання). Таким чином, в умовах стійкої норми заощаджень і постійної капіталомісткості повна зайнятість економічних ресурсів суспільства може бути забезпеченою тільки на базі стійких темпів росту.

Додатково вказувалося на те, що не лише традиційні фактори мають вирішальний вплив на досягнення економічного росту. Так, дослідження Дж. Кедрика, що охоплювало 1869 – 1957 рр., засвідчило, що вплив традиційних факторів – землі, праці й капіталу – формує менш ніж 50% приросту обсягу виробництва. Таким чином на передній план вийшли фактори НТП – рівень технологій і освіти, інші нефізичні фактори – макроекономічна стабільність та рівень відкритості економіки, відповідність сприянню економічного зростання інституціональної архітектоніки. Разом з тим Е. Денісон, у своїй праці „Джерела економічного зростання” (1962), вказує на фактор якісних змін праці та засобів виробництва, тобто технічного прогресу як такого.

Серед неокласичних теорій економічного зростання, розробка яких розпочалася у 50 – 60-ті роки ХХ ст., у відповідь на появу неокейнсіанських розробок, слід відзначити моделі Р. Солоу та Дж. Міда. Загалом ці моделі спрямовані на пояснення характеру впливу факторів виробництва та інших чинників на створений продукт, визначення частки і значення кожного фактору у збільшенні продукту.

Як вже зазначалося у поствоєнний період з 50-х років, теорії зростання розвивалися в умовах сталих темпів збільшення реального продукту, на відміну від довоєнного депресивного стану. Стало зрозуміло, що нестійкість і нестабільність ринкової економіки, недооцінка сил, що спричиняє її зростання (наріжні камені неокейнсіанської моделі Харрода-Домара) було значно перебільшено.

Р. Солоу виступив з критикою неокейнсіанської моделі Харрода-Домара в середині 50-х рр. Основи моделі зростання Солоу було викладено в праці „Внесок у теорію економічного зростання” (1956). Головним недоліком моделі Харрода-Домара, на думку вченого, є ігнорування нею можливих змін співвідношення капітальних благ і праці. Відповідно ж до принципів неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею мають бути змінними і визначатися виробниками, які мінімізують витрати, залежно від цін на фактори виробництва.

В центрі уваги Солоу опиняється заміщення праці уречевленим капіталом. Модель, яку створив вчений, використовуючи апарат диференційних рівнянь, не вважається антикейнсіанською, оскільки виходить зі „схильності до заощадження”, яка в свою чергу визначає частку національного доходу, що йде на заощадження. Капітал, як фактор виробництва зростає у ціні, за умови невисокої норми заощаджень і навпаки, здешевлення капіталу відбувається за її підвищення. У довготривалій перспективі за відсутності технічного прогресу, відбувається рівномірне зростання капіталу, праці та обсягу виробництва. Темпи економічного зростання при цьому залежать не від норми заощаджень (котра визначає капіталовкладення), а від пропозиції праці.

Основний висновок, до якого схиляється Р. Солоу, зводиться до того, що зниження трудомісткості сприятиме зниженню залежності зростання виробництва від зростання пропозиції праці. Саме тому, вирішальним фактором економічного зростання у довготривалий період є зростання, як втілення технічного прогресу, а не зростання капіталовкладень.

Можливість існування стійкої динамічної рівноваги доводиться у праці британського вченого Дж. Міда „Неокласична теорія економічного зростання” (1961).

Припускаючи, що темпи зростання праці і технічного прогресу незмінні, Дж. Мід робить висновок, що стійке зростання буде досягнуто, якщо темп зростання капіталу дорівнюватиме темпу зростання національного доходу. В ситуації, коли збільшення капіталу перевищує темп зростання доходу відбувається зниження його нагромадження, а якщо темп зростання праці перевищує темп нагромадження капіталу, тоді внаслідок зниження граничної продуктивності праці відбудеться заміщення цього фактору (праці) капіталом. Нове сполучення факторів виробництва за умов збереження незмінної пропорції розподілу доходу між ними забезпечить їх повну зайнятість.

Дослідження проблем економічного зростання С. Кузнеця (1901-1985) розглядаються в контексті інституціональної теорії економічного зростання.

Серед факторів які здійснюють основний вплив на динаміку національного доходу С. Кузнець називав такі: рух і чисельність населення; зміни його розподілу за віком, родом занять, професійному рівню; структурні зрушення в промисловості; технічний прогрес; зміни структури і якості капіталу; зміни у соціальній сфері; інституційні та політичні зміни, які безпосередньо стосуються ринкових відносин; розвиток міжнародної торгівлі; процеси міграції капіталів.

Кузнець прийшов до висновку, що в сучасних умовах економічне зростання залежить від внесків у „людський капітал” в набагато більшій мірі, ніж від інвестицій в уречевлений капітал.

На базі використання емпіричних статистичних даних, було виявлено, що основою процесу економічного зростання є тривалі структурні зрушення, викликані різноманітними факторами що діють у промислових секторах. У зв’язку з цим вчений розробив систему виміру граничної капіталомісткості. Вказуючи на той факт, що відносний обсяг акціонерного капіталу, зазвичай зростає в ході економічного розвитку, в той же час частка акціонерного капіталу в прибутку з часом зменшується. Таким чином, внесок капіталу у зростання національного виробництва є відносно незначним.

Неокейнсіанська теорія циклу.

Е. Хансен

У поствоєнний період в умовах стрімкого, але нерівномірного росту важливим завданням для провідних західних економістів постає зосередженість їх досліджень на економічному циклі в цілому, тобто у єдності чотирьох його фаз: кризи, депресії, пожвавлення та підйому. Завдання таким чином ускладнювалося, оскільки Дж.М. Кейнс не працював над розробкою моделі повного циклу, адже в 30-ті роки, актуальними щодо дослідження визначалися тільки такі фази, як кризи та депресії.

Цей напрям досліджень було започатковано Р. Харродом у праці „Торговий цикл” (1936), продовжено П. Семюелсоном (р. н. 1905) та Дж. Хіксом (1904-1989). Але найбільший внесок вдалося здійснити кейнсіанцю Е. Хансену.

Е. Хансен був видатним теоретиком рузвельтівської адміністрації у США. автором кейнсіанської концепції циклу. Після війни саме Хансен очолив „битву за повну зайнятість”. Одним із результатів цієї боротьби став спеціальний „Акт про зайнятість” (1946), в якому протидія безробіттю визнавалася першочерговим завданням уряду. Поступово запроваджувалися на практиці й інші методи стимулювання ефективного попиту: принцип дешевих грошей (низької відсоткової ставки), великих державних видатків, активної податкової політики и т.п. В 60-ті рр. економічна політика адміністрацій Дж. Кеннеді і Л. Джонсона була вже повністю кейнсіанською, що стало наслідком впливу діяльності Хансена.

Цікавим є той факт, що Е. Хансен високо оцінював творчість М.І. Туган-Барановського, визнавши глибину дослідження ним інвестиційного чинника циклічності.

За своїм характером теорія циклів Хансена є інвестиційною теорією. Так нерівномірність капіталовкладень в товарно-матеріальні запаси, основний капітал, будівництво приміщень і т.д. породжує, на думку цього економіста, коливання циклічного характеру. Сама інвестиційна нерівномірність пояснюється механізмом „відставання та випередження”. Економічна „сервосистема” або система зворотного зв’язку, тяжіє до стану динамічної рівноваги, але якщо один із взаємопов’язаних факторів (напр., попит ) відхиляється від рівноважного стану, то інші фактори (напр., пропозиція) реагують на це не відразу, а із значним запізненням. Відповідність „відставання і випередження” породжує механізм циклічного пристосуванню пропозиції до попиту, або перманентні коливання навколо рівноважного стану.

У поясненні механізму інвестиційних коливань з позиції кейнсіанства, Хансен використовує категорію автономних інвестицій – інвестиції які не залежать безпосередньо від поточної господарської кон’юнктури. Головною причиною таких інвестицій виступає науково-технічний прогрес. Серед інших причин є такі як, демографічні зрушення, що зумовлюють зміни в пропозиції праці на ринку, відкриття нових покладів корисних копалин, залучення до обігу нових господарських площ.

Автономні інвестиції запускають в хід механізм мультиплікатора (множинника), що являє собою відношення доходу, викликаного автономними інвестиціями до величини самих цих автономних інвестицій. При наявності вільної робочої сили та додаткових потужностей прирощування інвестицій в певній галузі викличе приріст доходу не тільки в даній галузі, але й в усіх пов’язаних із нею суміжних галузях. Кількісно такий взаємозв’язок визначає мультиплікатор.

Взаємозв’язок що є зворотнім до мультиплікатора – ефект акселератора. Даний ефект пояснюється Хансеном тим, що приріст доходу відбувається не тільки завдяки приросту інвестицій, але й сам по собі викликає збільшення останніх.

Механізм взаємодії мультиплікатора і акселератора Хансен називає надкумулятивним процесом, або системою „надмультиплікатора”. Механізм мультиплікатора і акселератора взаємно доповнюють і підтримують один одного, але незважаючи на це, економічний підйом не триває вічно, а відбувається поворот від підйому до спаду. Пояснюючи цей „механізм повороту”, Хансен виходив із двох груп причин. Перша пов’язувалася з вичерпуванням автономних інвестицій, що зумовлювалося зниженням граничної ефективності капіталовкладень (тобто, зменшенням рентабельності кожної наступної частки інвестицій по мірі росту їх обсягу), збільшенням на стадії буму норми відсотка, зростанням цін на інвестиційні товари. Друга причина відноситься до скорочення граничної схильності до споживання. Гранична схильність до споживання знаходиться в оберненій залежності не тільки до мультиплікатора, але й до надмультиплікатора. Початковий імпульс до зростання (автономні інвестиції) діють все слабше, до того ж зі все меншою віддачею функціонує передаточний механізм (мультиплікатор і акселератор). Відбувається призупинення росту і економіка повертається до спаду. Нове піднесення розпочинається тоді, коли на стадії спаду поступово відбудеться накопичення імпульсів для нових автономних інвестицій (нові технічні вдосконалення).

Заходи державної антициклічної політики які застосовуються до сфери обігу, перерозподілу доходів Е.Хансен визначив у три групи (види):

• вбудовані механізми гнучкості (вбудовані стабілізатори) – включає прогресивний подоходний податок, систему страхування від безробіття, систему підтримки цін на фермерську продукцію. Вбудовані механізми гнучкості, являють собою автоматичну систему, яка згладжує коливання, але не в змозі сприяти переходу від рівня депресії до відновлення. Система вбудованих стабілізаторів запроваджується з метою вилучення з ринку частки ефективного попиту в період буму і перенесення її на стадію спаду. Таким чином, бум буде стримуватися, а спад – згладжуватися;

• автоматично діючі компенсуючи контрзаходи – включають в себе зниження норми відсотка, загальне зниження податкових ставок, скуповування держоблігацій на відкритому ринку, скорочення обов’язкових розмірів резервів комерційних банків, загальне збільшення розмірів урядових позик, надання гарантій по позикам. При цьому, на стадії інфляційного буму, при перевищенні встановлених меж інфляції повинні застосовуватися заходи зворотного характеру;

• керована програма компенсування циклу – бюджетне регулювання спрямоване на обмеження державних видатків і накопичення бюджетних надлишків в період росту приватних інвестицій та споживання і зростання бюджетних видатків в період спаду ділової активності.

В цілому неокейнсіанське трактування циклу опирається на три концепції:

1. Концепція граничної ефективності капіталу. За цією концепцією стимули до інвестування зберігаються до того моменту, поки передбачувана норма прибутку перевищує норму відсотка або є рівною їй.

2. Концепція функції споживання. Дана концепція виражає таку залежність між споживанням і доходом, за якої частка споживання в силу більш повільного його росту постійно знижується. Наслідком цього є зростання потреби у капіталовкладеннях для підтримки попереднього темпу росту. Функція споживання в свою чергу визначає величину мультиплікатора, що встановлює залежність між приростом інвестицій і приростом доходу.

3. Концепція акселератора. Акселератор слугує кількісним вираженням „принципу акселерації”, згідно якого кожний приріст (або скорочення) доходу, попиту або продукції викликає більший приріст (або скорочення) інвестицій.

Кейнсіансько-неокласичний синтез

В ході подальшої еволюції, традиційне кейнсіанство, вже в 1950 - 1960-ті роки – трансформувалось в школу, яку називають кейнсіансько-неокласичним синтезом. Впродовж чверті століття після закінчення Другої світової війни ця школа становила лідируючий напрям в макроекономіці, але потім була витіснена монетаризмом і новою класичною школою. Участь у розробці теоретичної системи кейнсіансько-неокласичного синтезу приймали Дж. Хікс, Е. Хансен, Л. Клейн, Д. Патінкін, а найбільш вдалий її виклад було здійснено у праці П. Семюелсона „Економіка”.

Видатний економіст В. Леонтьєв (1906-1999) з приводу необхідності синтезу неокласики з кейнсіанством писав: „Класичний підхід з його набором передумов, сформульованих без посилань на динамічні аспекти проблеми, страждає від того, що можна було б назвати „теоретичною далекоглядністю” – здатністю правильно оцінювати довгострокові тенденції і разом із тим вражаючою неспроможністю пояснити, або навіть змалювати короткотермінові зміни і коливання. Не будучи панацеєю, „кейнсіанські окуляри” дещо покращують аналітичне бачення короткотермінових явищ, однак вони абсолютно прикривають довготерміновий напрям економічного розвитку”. [6, с.128].

Насамперед, кейнсіансько-неокласичний синтез виявив себе у розвитку теорії і обґрунтуванні державної політики економічного зростання. Остання виступає як своєрідне поєднання неокласичних ідей стимулювання потенційного виробництва і неокейнсіанських рекомендацій з регулювання ефективного попиту з метою досягнення їх динамічної рівноваги.

Складовою кейнсіансько-неокласичного синтезу є макроекономічна модель Хансена / Самюелсона („45-градусна” модель), розроблена у 40-х роках. Графічне зображення цієї моделі отримало назву „кейнсіанського хреста”. Сама модель надає можливість аналізувати випадки макроекономічної нестабільності та їх подолання методом державного регулювання. Проте, головним недоліком моделі стало уявлення про те, що економіка може страждати або від безробіття, або ж від інфляції. При цьому передбачалось що з кожним із зазначених явищ можна впоратися, застосовуючи взаємовиключні фіскальні міри. Помилки кейнсіанської концепції викрила „стагфляція” 1970-х років.

Внутрішня логічна непослідовність, властива підходу Хансена / Самюелсона, викликала до життя хіксіанську версію кейнсіанства. До так званої спрощеної моделі, згодом було введено грошові параметри. Аналітичний апарат для цього запропонував ще в 1937 році Дж. Хікс, а згодом вдосконалив і використав Е. Хансен. В результаті з’явилася схема „доходів – видатків” Хікса – Хансена, яку також називають багатофакторною моделлю економічного зростання Хікса / Хансена (IS / LM - модель).

Модель IS / LM служить для обґрунтування впливу на національний дохід і зайнятість змін фіскальної, або фінансово-бюджетної політики (через зміни державних витрат і податків) і монетарної, або грошово-кредитної політики (через зміну грошової маси в обігу). Вона показує, що ці дві основні форми економічної політики держави взаємопов’язані і доповнюють одна одну, а реалізація заходів в одній сфері здійснює вплив на іншу.

Головними умовами рівноваги за цією моделлю: у реальному секторі є рівність між інвестиціями і заощадженнями (IS), а у грошовому – рівність між попитом на ліквідність і грошовою масою (LM).

Одним з останніх аналітичних відкриттів неокласичного синтезу стала крива Філіпса. Спочатку вона була емпіричним співвідношенням між динамікою ставок заробітної плати і рівнем безробіття у Великобританії в період з 1861 по 1957 роки. Це співвідношення виявив англійський статистик, Е. Філіпс (1914-1975). В подальшому, Р. Ліпсі, П. Самюелсон та інші представники кейнсіансько-неокласичного синтезу дали теоретичне пояснення даного співвідношення, яке має зворотній характер. Справа у тому, що зростання номінальної ставки заробітної плати є реакцією на надлишковий попит на ринку праці, який у свою чергу є дзеркальним відображенням безробіття. Згодом зміна ставки зарплати було замінено на темп інфляції (оскільки ріст зарплати з-за причини збільшення витрат породжує підвищення цін), і крива Філіпса стала трактуватися як зворотній зв’язок між темпом інфляції та рівнем безробіття.

Цей аналітичний інструмент виявився корисним з точки зору проведення макроекономічної політики. Використовуючи криву Філіпса, уряд отримував можливість обирати те співвідношення між інфляцією і безробіттям, яке на даний момент в найбільшій мірі відповідало суспільним інтересам.

Однак криза початку 1970-х років спростувала уявлення, що базувалося на кривій Філіпса, відносно існування компромісного вибору між інфляцією і безробіттям, про що йтиметься далі. Невідповідність кривої Філіпса тогочасним емпіричним даним стало причиною розчарування у кейнсіанстві.

В цілому, в межах кейнсіансько – неокласичного синтезу слід виокремити дві основні ідеї:

• по-перше, макроекономіка не розглядається автономною субстанцією, а її функціональні зв’язки формуються з множинних мікроекономічних процесів, описаних неокласичною теорією;

• по-друге, сучасна економічна система (змішана економіка) може з успіхом долати такі явища, як безробіття та інфляція, якщо в її межах вдасться поєднати два начала: ефективний вплив держави на ринок як єдине ціле та свободу поведінки виробника і споживача.

„Економічне диво” Німеччини.

Л. Ерхард

Однією з найуспішніших економік повоєнного періоду, економічне зростання в якій набуло вражаючих темпів, стала економіка Німеччини. Методологічні основи теорії „соціального ринкового господарства”, що закладалися авторами „теорії порядку”, представниками німецької гілки економічного лібералізму – В. Ойкеном, Ф. Бемом, В. Репке, А. Рюстовом, А. Мюллер-Армаком, було розглянуто в попередньому питанні. Прискорений економічний розвиток цієї країни та висунення її на 2-ге місце у світі в 50-х рр. було названо „економічним дивом”.

Основними чинниками реформування економіки слід вважати такі:

• по-перше, відбувається поновлення основного капіталу за участю держави та мінімальних видатках на ВПК. Поновлення основного капіталу відбулося пізніше від інших країн, тобто на більш високій технічній основі. Держава використала кошти від прибутків великих корпорацій, податок на прибуток яких у перші повоєнні роки становив 90-94%, а на військові потреби витрачалося всього 5-6% державного бюджету;

• по-друге, виникає можливість розвитку невоєнних галузей та їх та використання їх економічної віддачі щодо реконструкції промисловості, сприяння насиченню попиту;

• по-третє, Німеччина отримувала гуманітарну допомогу від США, насамперед у вигляді споживчих товарів на суму 2,5 млрд. дол.

Основою „економічного дива” стала реформа Л. Ерхарда – почесного професора факультету державного права Мюнхенського університету (у 1949р., після утворення ФРН – міністр економіки, а з 1963р. – канцлер ФРН). Слід зазначити що усі перетворення в економіці Німеччини з кінця 1940-х і до початку 1950-х отримали назву реформи Л. Ерхарда.

Прихильники ж особи, що втілювала у життя розробки Л. Ерхарда, – канцлера К. Аденауера, називали цей період у житті Західної Німеччини „ерою Аденауера”. В 50-60-ті роки існувала своєрідна „диктатура” канцлера — при тому, що усі процеси відбувалися демократичним шляхом.

Політика Аденауера базувалася на двох китах – соціальній ринковій економіці та „новій Німеччині в новій Європі”.

Основи теорії соціального ринкового господарства були викладені Аденауером та його соратниками в Дюссельдорфських тезах ХДС/ХСС 1949 року і відтоді тільки розвивалися й уточнювалися, не зазнаючи принципових змін.

Суть реформи зводилася до перетворення Західної Німеччини із країни з жорстко регулятивною економікою у країну розвинутого ринкового господарства.

Завдання реформи полягало у створенні умов для розвитку вільної, конкурентноздатної економіки та підвищення життєвого рівня населення. Підтвердженням цього стала назва книги Ерхарда – „Добробут для всіх”.

Першим кроком до цього стало „соціальне” житлове будівництво – відносно дешеві будинки і квартири для робітників за рахунок бюджету. Наступним – „динамічна” пенсія, яка не лише залежала від пенсійного внеску, а зростала паралельно зі збільшенням ВВП, соціальне страхування по хворобі та допомога на дітей. Аденауер заохочував заощадження, надаючи податкові пільги вкладникам ощадкас, підвищуючи відсоткові ставки по внесках та виплачуючи спеціальні державні премії на заощадження. Провадилося „розсіювання” акціонерного капіталу – шляхом випуску „народних акцій”, які продавалися особам найманої праці за пільговим курсом. Для цього було частково приватизовано державні концерни „Пройссаг”, „Фольксваген” та ФЕА. Також заохочувалося вкладання робітниками частини заробітної плати в інвестиційні фонди підприємств, на яких вони працювали.

Вагоме значення мала грошова реформа 1948 року, основним завданням якої стало вилучення з ринку знеціненої грошової маси. На думку професора Х. Херберга, „західнонімецьке економічне диво є дитиною від шлюбу грошової реформи та ринкового порядку” [8, с.74]. За процедурою обміну старих грошей на нові, 20 червня 1948р. кожний житель Західної Німеччини отримав „подушні” грошi у розмiрi 40 марок, через два місяці - ще по 20 марок. Приватні накопичення та кредитні активи, інші грошові зобов’язання обмінювалися у співвідношенні 10:1, зарплати, пенсії та орендна плата – 1:1. Половину рахунків у банках було збережено, 70% другої половини після перевірки джерела коштів - анульовано. Накопичення банків, держустанов, пошти, залізничного відомства було також анульовано, а борги рейху банкам погашено лише у 1957р. у пропорції 10:1. У цілому 100 рейхсмарок (РХ) обмінювалися на 6,5 дойчмарок (ДМ) [7, с.73]. Незабаром було створено Центральний банк, незалежний вiд уряду, місцевим органам заборонялося формувати дефiцитнi бюджети. Одночасно з реформою було вiдмiнено більшість карток, звільнено основні цiни.

Отже, грошова реформа ліквідувала „інфляційний навіс”, що виник внаслідок концентрації фашистською Німеччиною ресурсів на військові потреби та значного відкладення попиту. Це повернуло грошовій системі роль економічного регулятора та носія економічної інформації. Важливе значення мала виплата „подушних” грошей на початку реформи, завдяки чому було штучно створено купівельну силу у 10 млрд. ДM. Це забезпечило можливість зміни структури цiн. За таких умов приватні економічні суб’єкти стали спроможні здійснювати ефективні та координовані економічні стратегії.

Серед найважливіших заходів реалізації реформ розвитку виробничої сфери слід вказати на такі:

• зниження обов’язкового мінімуму фінансових резервів комерційних банків;

• зниження облікової ставки відсотка, що здешевлювало кредити для промисловців;

• надання банкам дотації (300 млн. ДМ) та її використання для довгострокового кредитування промисловості;

• сприяння конкуренції (оголошення свободи цін, обмеження концентрації капіталу та утворення монополій). Конкуренція повинна була підвищити продуктивність праці у промисловості, що посприяло б насиченню ринку товарами, зниженню цін на них, підвищенню зайнятості та зростанню зарплати;

• зниження податків та компенсація втрат по попереднім завищеним ставкам.

Вагомим чинником економічного зростання стала допомога Німеччині за планом Маршала у розмірі 2 млрд. 422 млн. дол. США.

Результати реформи Л.Ерхарда перевищили будь-які оптимістичні прогнози. Тільки за п’ять перших років правління Аденауера валовий внутрішній продукт зріс на 48%, реальна заробітна плата – на 80%. Зростання промислового виробництва сягало небачених величин. (1936р. = 100%, 1953р. – 161,5%, 1954р. – 181,2%, 1955р. – 206,9%). Водночас відбувається розукрупнення капіталу та формування конкурентного середовища (1920р. – 1000 картелів, 1930р. – 3000, 1959р. – 58).

З 1951 року встановлюється активний торговельний баланс, а також відновлюється конвертованість німецької національної валюти. При цьому накопичення грошової маси дозволяє повертати борг за планом Маршала (на 1963р. було виплачено більшу його частину). За Німеччиною також закріплюється статус провідної сили європейського інтеграційного процесу.

Свідченням соціальної спрямованості економіки стає реальне зростання добробуту населення, зокрема фонд оплати праці за 1954-56 рр., збільшився з 54,1 до 67,9 ДМ, зростання заощаджень, з 1949-го. по 1965 – сягнуло 107,7 млрд. ДМ, а зростання доходу на душу населення отримало таку динаміку: 1949р. – 100 ДМ, 1950р. – 118 ДМ, 1952р. – 130 ДМ, 1954р. – 147 ДМ, 1955р. – 161 ДМ.

Саме у цей час у світі заговорили про „німецьке економічне диво”. Не знижувалися темпи й надалі. До кінця 50-х Німеччина Аденауера вже мала найпотужнішу і найдинамічнішу економіку в Західній Європі.

Докризовий розвиток Англії та Франції

Економічний розвиток Англії у післявоєнний період вирізнявся ознаками неоетатизму, посиленням державного регулювання у зв’язку з проголошенням лейбористами (робітнича партія, яка прийшла до влади у 1945р.) переходу до соціалізму шляхом націоналізації промисловості.

Лейбористський уряд К. Етлі запроваджував такі елементи державного регулювання:

• здійснення контролю і регулювання капітальних вкладень у націоналізовані галузі (Рада національних інвестицій);

• контроль за випуском цінних паперів і зобов’язань, регулювання надання позик приватним підприємцям, планування діяльності приватнокапіталістичних підприємств, стимулювання інвестицій (Комітет емісії капіталів);

• розробка і застосування річних планів (кон’юктурних прогнозів) та чотирирічного плану 1949-1959 рр. по забезпеченню безкризового розвитку (Планове економічне управління);

• проведення режиму економії (з 1947 р.) – заморожування зарплати, інших доходів, обмеження споживання;

• підтримка фермерських господарств методом дотацій (покриття чверті виробничих видатків, закупівля продукції за гарантованими твердими цінами, преміювання за досягнення).

Результатами націоналізації галузей господарства, державного регулювання та впливу НТР (1946 – 1951) стали:

• перевага у націоналізації „старих” малорентабельних галузей (держава викуповувала ці галузі і таким чином надавала можливість колишнім власникам засвоювати „нові”, більш перспективні галузі, а старі модернізувала, чого не могли зробити колишні господарі);

• перехід до державної власності підприємств сектору обслуговування (тобто, підприємств котрі надають паливо, енергію, метал та здійснюють перевезення);

• нагромадження золота і валюти та відмова (наприкінці 1950-х рр.) від допомоги за планом Маршалла;

• спрямування великих капіталовкладень у промисловість та зростання господарства;

• перевищення промисловістю довоєнного випуску продукції у 1948 році;

• зростання сільськогосподарського виробництва (з поч. 50-х до 80-х рр.) більш, ніж у три рази – 60% споживаної продукції Англія виробляла сама;

• сприяння НТР прискореному розвитку економіки 50-х – п.п. 60-х рр.

Загалом у 50-х роках Англія відставала за темпами розвитку від розвинутих європейських країн. А вже у 60-70-х рр., під впливом енергетичної і сировинної кризи значно погіршилися зовнішньоекономічні позиції Англії. Країна переживала економічну депресію і перемістилася з другого місця в системі світового промислового виробництва на четверте після США, ФРН, Японії.

Економіка Франції у роки другої світової війни прийшла у повний занепад. У 1945 р. обсяг виробництва промислової продукції становив усього 38% довоєнного рівня, а сільськогосподарської – 50%. Панівне становище в національній економіці становили великі монополії. У 1946 р. 75% виробництва сталі й 95% потужностей із переробки нафти належали п’ятьом компаніям. По іншим галузям спостерігалася аналогічна ситуація. Монополістичний капітал Франції, що відроджувався, орієнтувався на потужного партнера в особі США.

У післявоєнні роки Франція обрала стратегію державної експансії в економіці, керуючись висловом президента Ш.де Голля (роки президентства:1944-1946 рр., 1958 – 1969): „Завдання держави полягає не в тому, щоб начепити залізний нашийник на націю, а в тому, щоб керувати її еволюцією”. Заходи щодо економічної стабілізації французький уряд здійснював через розширення частки державної власності насамперед у фінансовому секторі, з огляду на значну потребу у фінансових ресурсах. Наприкiнцi 40-х років було націоналізовано 4 провідні банки, 34 страховi компанії [5, с.63], утворено декілька державних трестів, що встановили контроль у вугільній, газовій, електроенергетичній промисловості, на залізничному транспорті. Обраний шлях виявився ефективним, оскільки темпи відбудови у нацiоналiзованих галузях були вдвiчi вищими, ніж у цілому по промисловості [7, с.131].

Слід зазначити, що націоналізація у Франції відбувалася у цивілізованих формах, маючи характер викупу, а конфіскація майна застосовувалася лише до підприємців-колабораціоністів. Це дало можливість уникнути значної соціальної напруженості.

Політика „дирижизму”, крім націоналізації фінансових установ та підприємств, передбачала значний бюджетний перерозподіл коштів, створення системи централізованого планування, участь робiтникiв у справах компаній, а з 1967р. було запроваджено обов’язкову участь робiтникiв великих компаній у прибутках. З 1947р. розпочалася розробка п’ятирічних планів – національних програм, що визначали пріоритети та стратегію розвитку економіки. У середині 60-хроків поширилася практика держзамовлень, а у 60-70-х роках – політика укладення угод між державою та підприємствами щодо досягнення планових показників під надання державою ресурсів.

Таким чином основними параметрами економічного курсу Ш. де Голля, стали:

• націоналізація депресивних галузей промисловості (1/5 частина: електроенергетика, вугільна промисловість, авіаційна та автомобільна промисловість та ін.);

• створення адміністративних рад (з включенням представників робочого класу) для управління націоналізованими підприємствами;

• розширення прав фабрично-заводських профспілкових комітетів (відновлення 40-годинного роб. тижня, двотижневої оплачуваної відпустки для робітників та тритижневої для службовців, право на пенсії найманих працівників, – з 65 років, система виплат для стимулювання народжуваності);

• обмеження панування монополій;

• спрямування допомоги за планом Маршалла (12 млрд. дол.) на розвиток і модернізацію промисловості;

• проведення (з 1958 р.) економічної політики „індустріального імперативу”, або дирижизму (активне державне втручання);

• застосування державного індикативного (рекомендаційного) планування (розробка макроекономічної моделі перспективного розвитку з такими індикаторами-дороговказами, як обсяг, структура, темпи зростання виробництва, динаміка цін, експорт-імпорт, податки, інвестиції).

Результати економічної політики голлізму полягали у збільшенні капіталовкладень у націоналізовану промисловість; відновленні більшості показників довоєнного розвитку (вже у 1948 році) та збільшення обсягів промислового виробництва (1958 – 1968) на 60%. При цьому спостерігалося встановлення динаміки щорічного економічного зростання 5,5% на рік (1958 – 1968).

Із вступом Франції в 1957 р. у Європейське економічне співтовариство посилилося перекачування капіталів у важку промисловість. Структурна перебудова економіки в межах державно-монополістичного укладу призвела до того, що націоналізована власність разом із муніципальною становила 1/3 надбання країни (банки, підприємства, транспорт, земля).

Отже, у повоєнній економіці Франції відбулися якісні зміни. Пішов у минуле фінансово-лихварський капіталізм, його замістив промисловий, характерними рисами якого стали високий рівень концентрації, значний вплив держави на визначення програм розвитку, уніфікація економічної структури з партнерами по ЄЕС.

Економічне зростання у США та Японії

Світове лідерство США у 1950 – 1970 – х роках визначилося за більшістю параметрів, зокрема найбільший обсяг ВВП і рівень життя – подвоєння доходів кожного покоління у до і післявоєнний період. Найвищим у світі визначався і показник продуктивності праці ( з кінця ХІХ ст. і все ХХ ст. – цей показник у Західній Європі (50-60-ті роки) становив 30-40% від показника США, Японії – 14%). До показників, які свідчили про темпи економічного зростання приєднується фактор лідерства у науці та піонерство у засвоєнні НТР.

Особливостями (чинниками) економічного зростання та засвоєння НТР економікою США у 50-70-ті рр. слід вважати такі:

• створення інституціонального середовища сприятливого для засвоєння НТР та подальшого економічного зростання. Серед основних його складових відзначаються: свобода підприємництва і особистості; повага громадян до закону; мобільність населення тощо;

• суттєве фінансування науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР). У 1968 році видатки США були вищими від видатків у ФРН в 7,5 раз, Великобританії в 9,2 раз, Японії в 14,7 р;

• сприяння залученню до США вчених, винахідників. У цій країні в післявоєнний період працювало більше половини великих учених світу, а за підрахунками експертів приток умів у 50-60-ті роки становив економію в 4 млрд. дол.;

• зростання рівня освіти (у 1940р. – 20% студентів – у 1967р. – 48,8%) та акцентування уваги на дослідженнях людини;

• формування основних центрів розвитку фундаментальних наук (державні та приватні НДІ, спеціалізовані університетські кафедри);

• створення венчурних компаній (невеликі підприємства, що створюють та реалізують великим корпораціям нові технології);

• створення у США сучасної системи управління виробництвом, передового менеджменту, розвитку маркетингу (схема участі робітників у прибутках компаній (концепція „народного капіталізму”), програми викупу робітниками акцій своїх підприємств, (концепція „фірма-команда”), запровадження системи постачання „точно у термін”(аналог японської системи „канбан”) та ін..

Напрямами структурної перебудови економіки США під впливом НТР стали:

• розвиток наукомістких та високотехнологічних галузей породжених НТР (авіакосмічна, електротехнічна, хімічна, машинобудівна та виробництво точних і складних інструментів);

• скорочення економічної частки застарілих галузей (металургія, вугільна промисловість, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів, легкої промисловості) та їх часткова науково-технічна модернізація.

Успішний приклад економічного поступу та зростання демонструвала у повоєнний період і Японія, стрімко перетворюючись у економічного лідера Південно – Східної Азії.

Ця країна зустрілась, поряд з країнами Західної Європи, з невтішними наслідками другої світової війни і серед них: скорочення випуску промислової продукції (у 1945 р. – 28,5% від рівня 1935-37 рр.); руйнування міст та більшості промислових об’єктів, моральне і фізичне зношування обладнання; загострення продовольчої кризи; дефіцит бюджету та інфляційні явища. Крім того у Японії гостро поставала проблема нестачі природних ресурсів для відновлення економіки та неможливість їх придбання.

Найважливішими аспектами післявоєнного відновлення економіки Японії стали ряд реформ, успішне проведення яких зумовили ще одне (поряд з німецьким) економічне диво.

Першою реформою стала декартелізація методом реорганізації дзайбацу (1945). За цим законом дзайбацу (форма монополії, сімейні конгломерати) ліквідовувалися як підприємства що не сприяла прогресу і були опорою реакційної політики. Реорганізація відбувалася шляхом ліквідації головних холдінг-компаній фінансово-промислових груп, з подальшим переходом функції керівництва групами до банків (у складі кожної дзайбацу існував власний банк). Таким чином, групи втрачали сімейний характер (банки не перебували сімейній власності), а в цілому відбувалося розукрупнення провідних промислових компаній.

В результаті проведення даної реформи почав формуватися особливий тип японських фінансово-промисло-торгових груп („Міцуї”, „Міцубіші”, „Сумітомо”) відмінних від європейських та американських зразків. Їх основні риси:

• існування чіткого поділу праці всередині кожної групи;

• покладання обов’язків фінансування та інвестування підприємств на власний банк групи;

• покладання обов’язків реалізації (збуту) продукції підприємств на власні торгові компанії групи.

Другою за хронологією стає буржуазна аграрна реформа 1947 – 1949 рр., головне завдання якої полягало у ліквідації паразитичного напівфеодального землеволодіння. З цією метою було здійснено примусовий викуп державою землі у поміщиків за символічними цінами (якщо поміщик мешкав на селі, то за ним залишалося 3 Га землі, в іншому разі викуповувалася уся земля), з подальшим її продажем селянам (до реформи селяни орендували землю). Після реформи площа середнього господарства становила 1 тьо (1 Га) землі. Крім цього держава запровадила бюджетне фінансування робіт по підвищенню родючості ґрунту (меліорація, боротьба з ерозією), а також почала надавати селянам дешеві кредити. Піклувався уряд Японії також і про наукові дослідження у сфері сільського господарства, відповідно фінансуючи такі розробки.

Внаслідок реформи вже до кінця 50-х років відбувається збільшення обсягів сільськогосподарського виробництва, підвищується загальна ефективності аграрного сектора, знижується зайнятість і таким чином зростає пропозиція праці для промисловості. Позитивним наслідком реформи також слід вважати підвищення купівельної спроможності селян.

Процес реформування у повоєнній Японії носив комплексний характер і крім завдань оптимізації господарської сфери суттєвою реформою стає реформа у сфері державного устрою, а саме створення системи парламентаризму (видання законів, керівництво економічним життям, внутрішньою та зовнішньою політикою). При цьому символічно зберігався титул імператора.

Іншими чинниками економічного розвитку Японії слід визнати низькі (за умовами капітуляції) воєнні видатки, які не повинні були перевищувати 1% національного доходу, а також низький рівень (у порівнянні із США та Західною. Європою) заробітної плати у промисловості (у 5,6 раз нижче, ніж у США, у 1,4, ніж у Франції, у 2,6, ніж у ФРН).

Окремо слід вказати на специфіку, характер та умови поновлення основного капіталу. Так з другої половини 50-х рр., відбувається освоєння нових технологічних процесів та галузей виробництва; здійснюється перехід від трудомістких до капіталомістких галузей; скорочується питома вага легкої промисловості (особливо текстильної) та прискорюється розвиток нових галузей (автомобільної, електротехнічної, виробництво синтетичних матеріалів).

З середини 60-х років відбувається перехід до кібернетизації виробництва та науковомістких галузей (придбання у інших країн патентів та ліцензій науково-технічних розробок). У цьому питанні японці виходили з економічної доцільності (наприклад: розробка процесу виробництва нейлону здійснювалася 11 років і коштувала 25 млн. дол.., тоді як Японія купила патент за 7,5 млн. дол. і за 9 років отримала дохід від експорту – 90 млн. дол.); скорочувалося й науково-технічне відставання.

Визначаючи особливості „японського дива” слід також звернути увагу на особливі форми відносин праці та високий рівень капіталовкладень у національному доході. Японія інвестувала у господарство біля третини валового національного продукту (основні інвестори: банки та їх кредити (70%) а також заощадження приватних осіб – 1/3). Крім того Японія мала перевагу низького рівня затрат на оплату праці у вартості продукції порівняно з високорозвинутими країнами (питома вага видатків на оплату праці у вартості продукції в Японії – 11%, у США – 32%, у Англії – 27%. Наприклад: питома вага зарплати у вартості автомобіля „Фіат”, (італійського виробництва) становила 31%, тоді як японського авто – 6,6%).

Ефективною виявилася патерналістська модель соціально-трудових відносин (існування пожиттєвого закріплення працівника за фірмою у економічний спосіб). Така модель була зручною для працівника, адже у зв’язку зі зростанням стажу роботи збільшувалася зарплата (у 45 років працівник заробляє у 2,5 раз більше, ніж початківець), а також відпустка та пенсія. Становленню соціальної сфери сприяли прийняття трудового законодавства і проголошення легалізації профспілків.

І врешті решт, слід відзначити вагому роль традицій та релігії (східної філософії) у формуванні відчуття боргу, совісті, відповідальності перед колективом, поваги до закону. Цей чинник розглядається одним з найвагоміших в умовах трансформаційних зрушень будь-якого суспільства.

У підсумку слід наголосити на найвагоміших рисах політики держави щодо прискорення НТП в Японії:

• розробка планів соціально-економічного розвитку (загальнодержавні та галузеві (п’ятирічні та трьохрічні) плани індикативного (рекомендаційного) типу;

• надання фінансово-кредитної та науково-технічної підтримки фірмам, які приймали участь у виконанні планів (з 1950 до сер. 1970-х рр. – усі плани було перевиконано);

• формування ефективної системи освіти (більша, ніж у США тривалість занять, більший обсяг домашніх завдань, підвищена увага до вивчення математики, природничих наук, іноземних мов. Оплата праці у системі освіти у 1,5 рази вища від середньої по країні).

Криза 70-х років.

Спростування кривої Філіпса та явище стагфляції.

В 60-ті роки непорушна віра в потенціал росту змішаної економіки привела більшість політичних діячів і економістів до думки про настання періоду остаточного подолання економічних криз. Творчі сили західних суспільств змінюють орієнтацію і переходять від вирішення проблем технологічної ефективності до проблем ефективності соціальної. Але ідеологія росту, що складала фундамент змішаної економіки і в цьому аспекті – держави добробуту, почала викликати сумніви. В кінці 60-х років поступово руйнуються ті інституційні рамки, які формували міжнародну співпрацю після війни. Поряд з успіхами в досягненні ефективного попиту, збільшення обсягів виробництва, досягненням повної зайнятості (в США), спостерігається прискорення інфляційних процесів. Зростання цін мало все більші прояви у формі інфляції витрат.

„Перегрів” американської економіки в кінці 60-х обумовив погіршення торгового балансу. Цьому поглибленню дефіциту платіжного балансу США відповідали „надлишки” Європи і Японії, які вони могли вкладати в покращення свого добробуту і прискорення темпів росту. Як наслідок у цих економіках збільшується бюджетний дефіцит і також розвивається інфляція. І хоча в Європі інфляція і не була такою загрозливою, як в США та Японії, проте ринок праці тут реагував набагато гостріше.

Зайвої самовпевненості урядам додавала віра в дієвість кривої Філіпса а саме переконаність у тому, що існує зворотній зв’язок між рівнем безробіття, з одного боку, і рівнем заробітної плати та цін – з іншої. Нагадаємо, що за кривою Філіпса, значне скорочення безробіття викликає зростання інфляції, в значно більшому ступені порівняно з зменшенням кількості безробітних. За цією ж теорією подібна диспропорція існуватиме в разі надто високого рівня безробіття. Ці дві екстремальні точки було розділено зоною рівноваги, що характеризується зворотно пропорційною еластичною залежністю між рівнем безробіття та інфляцією. В цій зоні рівноваги уряд міг опиратися на найбільш прийнятну для себе комбінацію рівнів безробіття та інфляції. Таким чином, „повзуча” інфляція 50 – початку 60-х років, стала прийнятною платою, для досягнення більш високого рівня зайнятості. Однак з часом, а саме в кінці 60-х років цю рівновагу було порушено, коли ціни почали зростати швидшими темпами порівняно зі зниженням безробіття. Під час цієї кризи відбувалося одночасне збільшення як безробіття, так і інфляції. Сприяли цьому відхиленню, як зазначалося раніше, також і зростання зарплати і нестача робочих рук, а експансіоністська грошова політика, яка спричинила руйнування пропорції між безробіттям та інфляцією, тепер стала загрожувати нормальному функціонуванню міжнародної грошової системи. Торговий дефіцит США посилив стан нерівноваги, в результаті чого, у 1971 році урядом цієї країни було припинено конвертованість долара, що завдало останнього удару світовій грошовій системі. В подальшому значне збільшення світової валютної ліквідності, пов’язаної з американськими дефіцитами 1971 і 1972 рр., стимулювало і без того надлишкове зростання грошової маси в різних країнах.

Перегрів економіки стосувався не тільки пропозиції праці, але також сировини і продовольчих товарів. Впродовж року (1972-1973) вартість сировини (за виключенням енергії) піднялась на 63%, а за три роки (з 1971-1973) – на 159%. Зростання цін на сировину пояснювався, окрім всього іншого, тим що впродовж 50-х років інвестування переорієнтовувалося з сировинних секторів на промислові, а саме в нові технології і обладнання.

На початку 70-х років низький рівень цін на нафту і газ, що сформувався в результаті масштабного інвестування в нафто- і газодобувну промисловість, також сприяв перегріву економіки. В результаті посилення інфляційного процесу та зниження курсу долара картель країн-експортерів нафти (ОПЕК, створено у 1973 р.) різко підвищив ціни на нафту: з 2,5–3 до 10, а потім – і до 30 доларів за барель (понад 200 доларів за тонну), що спричинило справжній „нафтовий шок” як для економіки розвинутих капіталістичних країн, так і для економіки всього світу. Підвищення цін на нафту мали такі наслідки:

• передача значної частки доходів на користь країн-виробників нафти;

• скорочення купівельної спроможності західних держав;

• зниження капіталовкладень у економіку;

• зниження темпів росту промислового виробництва;

• скорочення обсягу торгового обороту;

• зростання безробіття.

Окремо слід вказати на характер інфляції. Річні показники росту інфляції країн ОЕСР підвищилися до 15% в 1974 р., при цьому, як уже зазначалося, спостерігалося співіснування інфляції і стагнації, що визначило стагфляцію.

Економісти, що аналізували феномен стагфляції 70-х років не були одностайними. Існувало принаймні дві визначальні точки зору на пояснення цього явища. Одна група вчених розглядали її як невід’ємну частину розвитку післявоєнних циклів кон’юнктури, інші побачили в ній прояв кризи, що несла глибокий структурний характер.

Згідно з першою точкою зору, рецесія 70-х років, по суті, нічим не відрізнялась від попередніх. Вважалося, що стагфляцію можна подолати методом застосування кейнсіанської терапії на базі фіскальної політики. Однак прискорення темпів інфляції остаточно дискредитувало політику регулювання попиту посередництвом податкових засобів. В результаті на передові позиції вийшли монетаристи, які відкинули старі методи управління. Вони вважали, що для згладжування кон’юнктурного циклу державі слід обмежитися контролем за обсягом грошової маси. В цілому, як кейнсіанці, так і монетаристи сходилися на тому, що феномен стагфляції не уподібнюється структурній кризі, а тому закликали до регулювання попиту: кейнсіанці до управління реальним споживанням, а монетаристи номінальним.

Інші економісти відкидали концепцію жорсткої структури виробництва і надавали більшої уваги розвитку структури пропозиції. Такі економісти як Ростоу і Ван Дюйн, у зв’язку з цим підкреслювали значимість взаємодії між первинним, вторинним і третинним секторами світової економіки та дисбалансу між ними, викликаного значними інвестиціями у вторинний та третинний. За переконанням цих економістів, якщо вкладання капіталів у нові галузі викликають ускладнення, то це слугує ознакою входження економіки в стадію спаду і структурний характер стагфляції був тому причиною. Перебудова західної економіки, на думку економістів, процес складний, який може бути реалізований в межах змішаної економіки. Необхідно дотримуватись законів ринку і в той же час уряду належить вирішальна роль у розвитку ключових галузей, як у промисловості, так і в „третинному” (послуги) і „четвертинному” (колективне володіння) секторах економіки.

Типовим прикладом виходу з кризи на початку 70-х є економічна політика Р. Ніксона в США. Влітку 1971 р. президент оголосив про перехід до нової економічної політики, що складалася з чотирьох фаз впродовж серпня 1971 р. і до кінця квітня 1974 р. Заходи, до яких вдався уряд США на першому етапі – замороження на 90 днів цін та зарплати, встановлення додаткового 10%-го податку на імпорт, тимчасове припинення обміну долара на золото – призвели до кінця Бреттон-Вудської фінансової системи і спричинили подальше падіння вартості долара та посилення інфляції. Надалі було здійснено перехід від заморожування цін та зарплати до державного контролю над ними. Але після чергових невдалих спроб державного регулювання цін та заробітної плати, 30 квітня 1974 р., по закінченні терміну дії закону про стабілізацію, американська нова економічна політика провалилася. Саме в цей період ціни зростали особливо швидко, що частково було пов’язано з прийняттям у липні 1973 р. нового аграрного закону, згідно якого було ліквідовано всі обмеження на виробництво сільськогосподарської продукції.

З середини 1975 р. західні країни знову застосували експансіоністську політику. Так у США економісти вважали за необхідне, щоб грошова маса зростала, супроводжуючи підвищення цін. Вони вважали, що з часом, збільшення безробіття зможе обмежити зростання цін. Масштаби безробіття, при цьому, будуть сприяти стримуванню росту зарплати на більш низькому рівні порівняно з інфляцією, що призведе до необхідного зниження реальних доходів.

У підсумку, глибокі наслідки кризи 1973 – 1975 рр. свідчили про те, що економічна система, яка склалася у повоєнний період і проіснувала до середини 70-х рр., себе вичерпала. Система державного регулювання економіки почала давати збої. В цей період почала здійснюватися денаціоналізація багатьох галузей економіки капіталістичних країн, скорочувалися державні соціальні програми, зменшилось втручання держави в економіку.

Актуалізація неокласики. Пост- та нове кейнсіанство.

Витіснені в більшості країн, після Другої світової війни, неокласичні ринкові теорії, які до 30-х років визначали розвиток економічної думки, набувають поширення з другої половини 70-х.

Зміни, що відбулися в економічному розвитку провідних країн Заходу, по-новому поставили старе питання про оптимальне співвідношення державного регулювання та стихійних ринкових сил.

Причини неокласичного відродження в економічній теорії виходили з провалів та неможливості використання кейнсіанської макроекономічної стабілізаційної політики. Свідченням цього стає розгортання світових економічних криз 70-х та 80-х рр., переплетіння циклічних криз із структурними (валютно-фінансова, енергетична, екологічна, економічна), виникнення стагфляції, а також негативні прояви надмірного розгортання державно-бюрократичних структур та їх недостатня ефективність.

Нова парадигма неокласики базувалася, у першу чергу, на уявленні про ринкову економіку як стійку, стабільну систему, що функціонує в оптимальному режимі рівноважного стану. Відхилення від стану рівноваги трактуються як закономірне явище, а роль держави розглядається як природна реакція на погіршення умов суспільного відтворення, конкурентних засад господарювання, дію зовнішніх факторів. Таким чином, нові класики не заперечують державне регулювання, але заявляють про неприйняття економічної політики, заснованої на кейнсіанських методах регулювання.

З початку 80-х років провідним напрямом в межах нової класики стає неоконсерватизм, структуру якого утворюють:

• теорія монетаризму (М. Фрідмен, К. Бруннер, А. Мельтцер, А. Шварц);

• теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, П. Робертс, Р. Манделл);

• теорія раціональних очікувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес).

Зосередимо увагу на двох останніх, оскільки теорію монетаризму розглянуто раніше.

Теорія економіки пропозиції яка доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки, по суті стала теоретико-методологічною основою „рейганоміки” – економічної політики в США, яку проводив з 1981 року, президент Р. Рейган.

Основними елементами економічної політики держави згідно теорії економіки пропозиції є її орієнтація на виробництво (пропозицію); зниження податків, з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; скорочення витрат, передусім у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової маси.

Представники теорії економіки пропозиції, на відміну від монетаристів (які основний акцент робили на регулюванні кількості грошей), особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Вразливість кейнсіанства прихильники даної теорії бачать в абсолютизації проблеми ефективного попиту та недооцінці економічних проблем формування структури пропозиції.

Теоретичне обґрунтування стимулювання пропозиції шляхом скорочення податкової ставки з метою перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників увійшло в економічну науку під назвою крива А. Лаффера.

На думку американського економіста А. Лаффера (р. н. 1940), податкові стягнення до бюджету не повинні перевищувати 30 – 35 % доходів платників. При перевищенні такого рівня (подальшому зростанні податкової ставки), доходи до бюджету знижуються, що призводить до зменшення зацікавленості в інвестуванні, ухиляння від сплати податків, переходу до „тіньового” сектора економіки та ін. Згідно так званого ефекту Лаффера, у довгостроковій перспективі зниження податкових ставок забезпечить зростання заощаджень, інвестицій та зайнятості, а це призведе до росту виробництва та збільшенню доходів, які підлягатимуть оподаткуванню, а отже, до росту загальної суми податкових надходжень до бюджету.

Ця проблема була особливо актуальною в умовах стагфляції у 1970-х роках. Безпосереднім об’єктом критики стало надмірне зростання податкового тиску на підприємництво в якості антиінфляційного заходу за умов реалізації кейнсіанської політики. Фіксуючи негативні наслідки високих ставок податків, представники теорії економіки пропозиції виступили з політикою ринкової та податкової лібералізації. Крім того, вони виступають проти бюджетного дефіциту, та й взагалі ратують за відокремлення бюджетної політики від грошової.

Виступаючи за скорочення участі держави в господарській діяльності, вони, в якості найважливішого заходу висунули приватизацію державних підприємств, яка, з одного боку, дозволить отримати додаткові фінансові кошти, і, отже, скоротити розмір державного боргу, а з іншого, – буде сприяти росту ефективності приватизованих підприємств, підвищенню якості та конкурентоспроможності національної продукції.

Теорія раціональних очікувань. Базисні основи теорії були закладені ще в 50-60-х роках ХХ ст. Р. Мутом (р. н. 1930), а подальша розробка здійснена у 1970-х рр. американськими вченими Р. Лукасом (р. н. 1937), Т. Сарджентом (р. н. 1943), Н. Уоллесом (р. н. 1939).

Представники цієї теорії, насамперед, звинувачують кейнсіанство у прорахунках в економічній політиці, яка грунтується на дефіцитному фінансуванні і надмірних державних витратах як засобів стимулювання високого сукупного попиту, зниження безробіття, досягнення економічного зростання і динамічної рівноваги.

Усупереч ідеям закладеним у кривій Філіпса, прихильники теорії „раціональних очікувань” вважають, що альтернативного зв’язку між інфляцією і безробіттям взагалі не існує, а тому кейнсіанські моделі непридатні для застосування. Однак, чи не найбільшим з недоліків кейнсіанства вони вважають припущення про незмінну реакцію господарюючих суб’єктів на аналогічні економічні ситуації. Теорія „раціональних очікувань” на відміну від цього припущення виходить з того, що економічні суб’єкти чутливо реагують на зміни ринкової ситуації, насамперед на зміни цін. І саме в цьому полягає раціоналізм їх поведінки. „Очікування” таких суб’єктів визначають відповідну ринкову поведінку, котру дуже важко спрогнозувати.

Лідер школи „раціональних очікувань”, лауреат Нобелівської премії 1995 р. Р. Лукас, вважає, що головною умовою нормального розвитку економіки є стабільні ціни, тобто відсутність інфляції. Тому держава через грошово-кредитну політику повинна забезпечити стабільні, передбачувані умови функціонування ринкової економіки.

Теорію „раціональних очікувань” доповнює одна з теорій М. Фрідмена, а саме теорія „адаптивних очікувань”, за якою очікування наступної інфляції господарюючими суб’єктами, визначається її існуючим рівнем, до якого вони адаптуються (пристосовуються). Передбачалось, що у короткостроковому періоді (до 3-х років) може існувати альтернативний зв’язок інфляції і безробіття (підтвердження закономірність, відбита кривими Філіпса), тоді як у довгостроковому він зникає. Тому спроби пов’язати ці явища у стратегічній економічній політиці призведе до дестабілізації економіки.

У підсумку, слід зазначити що теорій неоконсерватизму логічно вибудовувалася стратегія державного регулювання, яка визначається такими основними напрямами:

• визнання підприємництва рушійною силою економіки, а також пріоритетності пропозиції над попитом;

• стимулювання приватної ініціативи шляхом таких заходів, як: дерегулювання; приватизація окремих сфер економіки; послаблення регламентування господарської діяльності; лібералізація антимонопольного законодавства;

• розширення функцій грошово-кредитного регулювання та дотримання неінфляційного зростання грошової маси;

• лібералізація податкової системи,

• скорочення соціальної інфраструктури та зменшення бюджетних витрат.

Подальша доля кейнсіанського напряму, в середині 70-х на початку 80-х рр., визначалася спробами його представників ліквідувати недоліки регуляторної політики, коли світова ринкова економіка зазнала глибоких циклічних коливань, структурних криз та проблем стагфляції. В цей період постає посткейнсіанство та нове кейнсіанство.

Посткейнсіанці виступили з різкою критикою прихильників „хіксіанського кейнсіанства”, для яких був характерний спрощений погляд на економіку, згідно з яким вона може зазнавати або безробіття, або інфляції (крива Філіпса), тобто вони не передбачали стану стагфляції та засобів боротьби з нею. Також, на переконання посткейнсіанців, хіксіанці ігнорували зміни цін, фактори невизначеності, невпевненості та ризику, недосконалість інформації та того, як впливають усі ці явища інвестиційні процеси. Економічну нестабільність вони пов’язували переважно з фінансовою нестабільністю економіки.

За своєю природою посткейнсіанство не становить однорідну течію. У монетарному посткейнсіанстві (П. Девідсон (р. н. 1930), Х. Мінскі (1919-1996), Я. Крегель (р. н. 1944) та ін) досліджуються проблеми грошей і ділового циклу. Його практичні пропозиції зводяться до боротьби з інфляцією. ЇЇ обмеження вимагає державного обмеження розмірів заробітної плати при одночасному регулюванні капіталовкладень з метою більш повного використання виробничих потужностей і робочої сили.

Інший напрям (основоположник М. Калецький (1899-1970)) передбачає розгляд процесів ціноутворення та мікрооснови макроекономіки. Використання теорії Калецького стало спробою посткейнсіанців знайти пояснення ситуації 60-70-х років, пов’язаної з стагнацією виробництва за суттєвої інфляції. Як відомо, за Кейнсом, інфляція повинна стимулювати інвестиції і зростання випуску продукції. Пояснення, чому це не відбувається, калецькіанські посткейнсіанці шукають у процесах монополізації:

• встановлення панування монополій породжує падіння частки зарплати у національному доході;

• досягнення працівниками підвищення зарплати не призводить до зростання її реального вираження, оскільки монополії компенсують власні втрати підвищенням цін;

• зниження частки доходів працівників у національному доході викликає падіння попиту на споживчі товари, а у монополій зникає зацікавленість у збільшенні інвестицій пропорційно до зростання прибутку.

В межах неорікардіанства (П. Сраффа (1898-1983) та ін.), акцент здійснюється на проблемах зростання і розподілу. Своє завдання представники цього напряму вбачають у розвитку принципу ефективного попиту у застосуванні до тривалого періоду. Відхилення від рівноважного стану економіки вони пояснюють впливом факторів тимчасового несистемного характеру і насамперед дії інституціональних структур.

Нове кейнсіанство, сформоване у США базувалось на розробках таких вчених, як: Дж. Стігліц (р.н. 1943), Г. Акерлоф (р.н. 1940) та ін.

Представники нового кейнсіанства виходять з визначальної ролі монополій в економіці, дотримуючись при цьому теорії монополістичної конкуренції. На цій основі вони створили модель взаємозалежності зайнятості і оплати праці. За цією моделлю кваліфікація працівника складається з двох компонент – загальної і придбаної на певному підприємстві. Стосовно другої частини працівник є монополістом, а роботодавець – монопсоністом. Підприємець при спаді виробництва не поспішає звільняти кваліфікованого працівника та знижувати йому заробітну плату, так як і при зростанні. Таким чином між цими суб’єктами діє неявний (імпліцитний) довгостроковий контракт.

Неоконсервативні реформи: „тетчеризм” та „рейганоміка”

У 1970-х роках у Великобританії вповільнилося зростання виробництва, почастішали циклічні кризи, подовжилася фаза депресії. Показники темпів інфляції досягали рекордних показників (на кінець 70-х рр. – 15 % на рік), а саму країну називали „хворою людиною Європи”. Спроби лейбористського уряду подолати труднощі, шляхом посилення державного регулювання економіки не принесли успіху.

Вирішити економічні проблеми у 80-х роках, був покликаний уряд консерваторів на чолі з М. Тетчер (р. н. 1925 р.). Економічна політика та комплексне реформування економіки Великобританії увійшла в історію під назвою „тетчеризм”.

М. Тетчер відкинула жорстке державне регулювання економіки і запропонувала нову економічну програму, яка ґрунтувалася на концепції економічного лібералізму та його сучасної модифікації – монетаризму. Програма, що являла собою різновид неоконсерватизму, мала на меті довести, що соціал-демократична стратегія неокейнсіанства вичерпала свої можливості, тому потрібно розблокувати економіку від гіпертрофованого державного втручання. Проголошені в програмі денаціоналізація і приватизація, дерегулювання, дебюрократизація означали підтримку підприємницької ініціативи, крайній індивідуалізм. Також уряд здійснював політику скорочення витрат і оподаткування, відмови в субсидіях підприємствам, що збанкрутували, приборкання влади профспілок.

Програма подавалася як політика рівних можливостей для усіх. М. Тетчер переконувала англійців, що всі працездатні громадяни мають самі себе забезпечувати. Згортання ж соціальних програм пояснювалося тим, що меншість населення, яка потерпає від злиднів, була віддана під опіку благодійним організаціям.

В ідеологічному спрямуванні „тетчеризм” повертав англійське суспільство до традиційних „вікторіанських” моральних цінностей: поваги до сім’ї, релігії, закону і порядку, ощадливості, акуратності, працьовитості, на противагу корупції, хабарництву, розбещеності, бездуховності масової культури.

Реформи зачепили всі сфери господарського життя країни. Одним із перших кроків було прийняття законів, що обмежували права профспілок на оголошення страйків, а також законів, що дозволили уряду вистояти у боротьбі із страйкарями. Загалом у соціальній сфері Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому немає потреби безкоштовно вчитися і лікуватися. Політичною філософією прем’єр-міністра став вислів: „безкоштовний сир буває тільки в мишоловці”.

У сфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М. Тетчер керувався монетаристською концепцією, яка пропонувала жорстке обмеження грошової маси в обігу. Досягти цього передбачалося послабленням податкового контролю за функціонуванням ринку, підвищення ролі кредитно-грошових інститутів, радикальною зміною структури бюджетного механізму, що проявлялося у відході від прогресивного оподаткування приватних осіб та підприємців.

Уряд консерваторів здійснював політику стимулювання приватного бізнесу та одночасного обмеження державного підприємництва. Велика кількість державних підприємств наприкінці 70-х рр. були неефективними. Посилити прагнення до підвищення ефективності можна було методом відродження конкурентного середовища, або страхом банкрутства. Тому найважливішим напрямком реформ став курс на приватизацію державного сектору.

Приватизації були піддані багаті родовища нафти у Північному морі, заводи з виробництва радіоактивних ізотопів, національна компанія з перевезення вантажів, вугільні шахти та ін. Велика увага приділялася приватизації нафтової, сталеливарної, авіакосмічної промисловості, повітряного транспорту.

В результаті приватизації значно зменшилася питома вага капіталовкладень в економіку з боку державних органів і націоналізованих галузей господарства: з 50 %, характерних для періоду перебування при владі лейбористів, до 25 % на початок 80-х рр.

Серед заходів стимулювання приватного бізнесу слід наголосити на збільшенні податкових пільг. Ставку податку на прибуток було знижено до 50 %, а потім до 35 %. Зросла сума кредитів, які надавалися банками країни.

Важливим напрямом була боротьба з інфляцією. Суворо контролювались темпи росту грошової маси в обігу, були скорочені позики, що надавалися державою приватному сектору, відмінено контроль над цінами та заробітною платою, підвищені ставки відсотку. Серед антиінфляційних заходів досить суттєвим було обмеження державних витрат.

Загалом, реформи М.Тетчер мали такі результати:

• зупинено спад виробництва у промисловості, і досягнуто початку зростання з 1982 року;

• скорочено рівень інфляції, та зміцнено позиції Лондона як одного з фінансових центрів світу;

• досягнуто зростання ВВП;

• замінено систему соціальних гарантій – „для всіх” на індивідуалістську – „кожний за себе”;

• розширено зайнятість у сфері послуг;

• досягнуто зростання дрібного бізнесу, та кількості менеджерів середнього рівня.

Таким чином „тетчеризм” підтвердив висновок про те, що капіталізм виявився системою, здатною трансформуватися і пристосовуватися до мінливих соціально-економічних умов.

„Рейганоміка” була найбільш серйозною спробою змінити напрямок американської економічної політики із часу Нового курсу. Програма економічного підйому Р. Рейгана запроваджена у1981 р. містила в собі чотири головні політичні цілі:

• зниження зростання державних видатків;

• зниження граничних ставок прибуткового податку як для працівників, так і для підприємців;

• зменшення регулювання;

• зниження інфляції шляхом контролю за ростом грошової маси.

Ці основні зміни у економічній політиці повинні були, збільшити заощадження й інвестиції, а також темпи економічного зростання, збалансувати бюджет, забезпечити стабільність фінансових ринків і знизити інфляцію й процентні ставки.

Президент Рейган домігся кожної зі своїх чотирьох головних політичних цілей, хоча й не в повній мірі. Річний ріст реальних (скоректованих з урахуванням інфляції) федеральних видатків знизився з 4% при адміністрації Картера до 2.5% при адміністрації Рейгана, і це незважаючи на рекордне для мирного часу збільшення реальних оборонних видатків.

Більш істотними були зміни у федеральному податковому кодексі. Верхній граничний рівень прибуткового податку був знижений з 70% до 28%. Ставка податку на прибуток була знижена з 48% до 34%. Різні категорії індивідуальних податків були індексовані. Найбільш бідні верстви населення були звільнені від сплати податків.

Була здійснено глибока зміна в оподатковуванні бізнесу. В 1981 р. був схвалений великий пакет інвестиційних стимулів, однак аж до 1985 р. він поступово урізувався, а в 1986 р. податкова база для доходів підприємницького сектора була істотно розширена. Було зменшено оподатковування різних видів інвестицій, але одночасно збільшена середня фактична податкова ставка на нові інвестиції. В цілому, сполучення занижених податкових ставок з більш широкою податковою базою, як для фізичних, так і для юридичних осіб, привело до зменшення частки федеральних доходів у ВВП із 20,2% в 1981 фіскальному році до 19,2% в 1989 фіскальному році.

Послаблення економічного регулювання, що почалося при адміністрації Картера, продовжувалося, хоча й більш повільними темпами. Рейган частково послабив і частково скасував контроль над цінами на нафту й природний газ, кабельне телебачення, міжміський і міжнародний телефонний зв’язок та ін. Банкам було дозволено інвестувати в більш широкий набір активів, а антимонопольне законодавство було спрощено.

У контексті грошової політики Рейган підтримав скорочення росту грошової маси, розпочате ФРС наприкінці 1979 р., що привело, з одного боку, до кризи 1982 р., з іншого, - до сильного зниження темпів інфляції й процентної ставки.

Наслідки впровадженої політики були, в більшій частині, позитивними. Спостерігалося економічне зростання хоча, ріст працездатного населення набув уповільнення. Реальний ВВП на одного працездатного громадянина, що зріс при адміністрації Картера тільки на 0,8%, при Рейгані на 1,8%. Збільшилася продуктивність праці, зокрема в обробній промисловості на 3,8%, що стало рекордним показником для мирного часу.

Більшість інших економічних умов також покращилося. Безробіття скоротилося з 7,0% в 1980 р. до 5,4% в 1988 р.. Темп інфляції знизився з 10,4% в 1980 р. до 4,2% в 1988 р.. Сукупність умов, що мали місце в той час, доводить існування довгострокового зв’язку між рівнем безробіття й темпом інфляції. В інших областях зміни були більше змішаного характеру: різко збільшилися темпи появи нових фірм, однак кількість банківських банкрутств були рекордним із часу 1930-х років.

Наприкінці періоду рейганівської адміністрації американська економіка пережила самий тривалий підйом, за післявоєнний період. Стагфляція й „нездужання”, що тиранили американську економіку з 1973 по 1980 р. завдяки економічній програмі Рейгана змінилася стійким періодом більш високого зростання й низької інфляції.

Також політика Рейгана наприкінці другого строку його президентства залишила негативні наслідки. По-перше, федеральний борг приватному сектору зріс із 22,3% до 38,1% ВВП, і, незважаючи на рекордний для мирного часу підйом, дефіцит федерального бюджету склав 2,9% ВВП. По-друге, невдача, що мала місце раніше у вирішенні проблеми заощаджень і позичок привела до додаткового боргу в 125 млрд. доларів. По-третє, адміністрація створила більше додаткових торговельних бар’єрів, ніж будь-яка інша адміністрація із часів Гувера. Частка американського імпорту при певній частці торговельних обмежень зросла з 12% в 1980 р. до 23% в 1988 р..

Таким чином, економічна програма Рейгана привела до значного поліпшення господарських умов, однак „рейганівської революції” не відбулося. Жодна з великих федеральних програм (за винятком поділу доходів) і жодна установа не були скасовані. Політичний процес продовжує створювати попит на нові й більше великі програми, але американські виборці як і раніше пручаються збільшенню податків, необхідному для оплати цих програм.

Література:

1. Аджубей Ю. В. „Транснациональные корпорации: последствия экспансии” М.: Знание 1985.

2. Бернал Дж. Мир без войны. — М.: Иностранная литература, 1960. С. 127.

3. Вее Г.В. История мировой экономики / пер. с фр. А.И.Тихонова. - М.: Наука. 1994. 412c.

4. Вільямсон Олівер Е. Економічні інституції капіталізму: Фірми, маркетинг, укладання контрактів. – К., 2001.– 472 с.

5. Доморацкая Э.И., Маклаков В.В. Государство и экономика во Франции. - М. : Наука, 1981. - 224 с.

6. Леонтьев В. Экономическое эссе: Теории, исследования, факты и политика: Пер. с англ. М., 1990.

7. Майборода И.Т. Государственные монополии Франции. - К. : Наук. думка, 1973 - 188с.

8. Митяев Д. Социальное рыночное хозяйство: идея, реальность, перспектива // Вопр. экономики. - 1992. - № 2. - С. 67-80.

9. Печчеи А. Человеческие качества. М., 1980.

10. Хансен Э. Экономические циклы и национальный доход / Пер. с англ. М., 1959.

11. Druker P.F. Post-Capitalist Society. – N.Y.: Harper Collins, 1993.

12. Samuelson P. Alvin Hansen as a Creative Economic Theorist // Quarterly Journal of Economics. 1978. Vol. 92, № 1

13. Tobin J.A. Hansen and Public Policy // Quarterly Journal of Economics. 1976. Vol. 90, № 1.

110