Передумови виникнення цивілізації

Передумови виникнення цивілізації визначає та сукупність факторів, які закладаються початок і об’єктивну можливість процесу становлення цивілізації. До основних з них відносяться:

• перехід до стійкого осілого способу життя. Розвиток землеробних форм господарства;

• зростання чисельності та концентрації населення в місцях високопродуктивних форм привласнюючої та виробничого господарства. Розселення надлишкового населення на нові господарські території;

• домінування в господарській сфері суспільства виробничих форм ведення господарства, головним чином в землеробстві. Виробництво додаткового натурального продукту.

С

Умови становлення цивілізації

тановлення найдавніших цивілізацій — це ті обставини, наявність яких визначає забезпечення та успішне завершення процесу становлення основ цивілізації.Суть категорії становлення полягае в переході від однієї визначеності буття до іншої Серед основних факторів такого переходе є:

• поява в суспільстві прошарку людей, що не задіяні безпосередньо у сфері виробництва, але які виконують важливі функції по організації та регулюванні суспільної життєдіяльності в общинах, племенах, міжплемінних об’єднаннях. Без такого прошарку були б неможливі широкомасштабні, колективні роботи (меліорація і іригація), координація діяльності спеціалізованих на різних видах виробництва общин і наступною редистрибуцією створених ними матеріальних благ;

• поява в процесі суспільного розвитку складної ієрархічно організованої соціально-політичної системі, на основі суспільного поділу праці, наслідком якого є відокремлення окремих соціально-професійних груп, які займають різне місце в системі суспільного виробництва і відповідне різне відношення до засобів виробництва. Наявність такого роду системи забезпечує можливість відчуження у безпосередніх виробників додаткового натурального продукту на суспільні потреби через систему редистрибуції;

• успішна реалізація процесу становлення основ цивілізації передбачає і зміну форми натурального додаткового продукту, що сконцентрований в руках знаті, в престижно значимі цінності (палаци, земельні володіння тощо), які і підкреслюють і виділяють в суспільстві особливий і привілегійований їх статус.

3.2. Господарська сфера суспільства месопотамської цивілізації (XI-і тис. До н. Е.)

Найдавніші прояви господарської діяльності племен неолітичних землеробів і скотарів, в районах прилеглих до долини річки Тігру і Евфрату, відмічаються археологами вже ХІ—VІІІ тис до н.е. Довготривалий процес переходу людського суспільства до цивілізаційного устрою життя розпочався на території, яку стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям).

Формування найдавнішої протоцивілізації світу на території Месопотамії відбувалося в особливо сприятливих для розвитку землеробсько-скотарського господарства умовах. Земля, як ресурс господарської діяльності людини, відрізнялась надзвичайною родючістю, в річках і озерах було багато риби та водоплавної птиці, для випасу худоби — необхідні пасовища. Проте землеробство вимагало проведення цілого комплексу меліоративних робіт та їх організаційного забезпечення.

Серед природних копалин виділялися запаси глини і природного асфальту, зустрічалися родовища металів (свинцю, олова, заліза), що закладало основи розвитку ремесел. Розташування в центрі Близького Сходу сприяло розвитку міжнародної торгівлі.

Найдавніші історичні артефакти свідчать про те, що Месопотамію заселяли представники різних народів. Провідну роль серед них відігравали шумери — стародавній народ , історія якого залишається не з’ясованою сучасною наукою та рухливі семітські племена скотарів з сірійсько-месопотамського степу, які поступово змішувалися з сусідніми народами. Попри неоднорідний склад населення, цивілізацію яка тут виникла, повелося називати шумерською; адже мовою шумерів були записані найдавніші документи, а населення перших протоміст переважено розмовляло шумерською мовою.

Шумерське суспільство виникає в ІУ-ІП тис до н.е. в південній частині Месопотамії на території сучасного Іраку. Його характерними ознаками були висока концентрація населення, поява великих поселень, які перетворювались в протоміста, монументальна архітектура пов’язана з храмовим будівництвом. Розвиток землеробства та агрокультури, ремесел, торгівлі, поява першої в історії людства писемності, певної систематизації знань, законів, деспотичної системи управління суспільством. Значними цивілізаційними здобутками шумерського суспільства стали досягнення в розвитку знарядь праці та способів виробництва, зокрема: винайдення колеса, колісниці, гончарного кола та плугу, виплавка бронзи та ін. Протягом тривалого історичного періоду — майже 20 століть (5000—3000 рр. до н.е.) зусиллями народів месопотамської долини яких об’єднувала спільна територія, мова спілкування, надбання матеріальної та духовної культури формується новий культурно-історичний тип суспільства, якому притаманні окремі риси цивілізації.

В першій половині III тис до н.е. на півдні Месопотамії відбувається процес урбанізації. Відомий англійський археолог Г. Чайлд визначав цивілізацію як міське суспільство і запровадив поняття «урбаністична революція» для характеристики періоду становлення ранніх цивілізацій в історії людства. Перші міста виникали шляхом об’єднання або розширення кількох сільських общин в яких на основі підвищення продуктивності праці відбувалося зростання населення, накопичувалися досягнення матеріальної та духовної культури.

Напевно за соціальним складом соціальному складу різниця між шумерським містом і селом була невеликою, оскільки значну частину його населення становили селяни. Сільські громади до складу яких входили невеликі сімейні господарства (домогосподарства) утворювали соціально-господарську основу, з якої виросли міста. Цікавим фактом є те, що і місто, і сільська община шумерською мовою називались одним словом — «уру».

Добробут шумерського суспільства залежав від головної галузі його господарської сфери -землеробства. Сільські громади, що складалися з невеликих домогосподарств, були малочисельними і мали обмежені можливості у вдосконаленні зрошувального землеробства притаманного країнам Давнього Сходу, а об’єднання декількох сусідських общин та їх еволюція в міські общини значно підсилювала організаційний потенціал землеробства. Замість обробітку невеликих ділянок силами однієї громади шумери переділили зрошувальні землі на великі лани, які обробляли шумерські трударі об’єднані в робочі бригади в кількасот тисяч осіб. Зрошувальні землі належали богові, але ними від його імені розпоряджалися жреці.(8,с. 74).

Сучасні знання про організацію господарської сфери давніх цивілізацій не можуть бути дуже деталізовані. Проте на основі записів на глиняних табличках з месопотамського міста Лагаша можна дізнатися про те, що землю і врожай в цьому місті було переділено на три категорії: 1) лани, які належали богові та оброблялися від його імені; 2) лани, що орендувалися окремими сім’ями на рік; 3) лани, віддані жителям безкоштовно в постійне користування у вигляді наділів різного розміру [8, с. 75].

Важливу роль, як у питаннях практичного життя, так і в сфері релігійної діяльності відігравали священнослужителі. Вони виступали в ролі керівників, ініціаторів і координаторів господарської діяльності в общинах. Жреці здійснювали розподіл землі, що належала богові, керували роботою землеробських бригад, які щороку чистили канали і зміцнювали дамби. Колегії жреців було наділено дуже великою владою, але за це вони виконували для громади життєво необхідні послуги. Тільки священнослужителі могли розрахувати зміну сезонів, планування каналів і вести рахунки, без чого ефективна координація діяльності була б неможливою.

Примхливі явища природи — повені, посуха, хвороби досить часто вражали міста Месопотамії, що і породжувало відчуття тривог щодо дій божественних сил з якими могли «спілкуватися» лише освічені й досвідчені жреці. У шумерських релігійних текстах прямо вказувалося на те, що людину створено з метою звільнити богів від необхідності працювати для забезпечення свого існування. Отож, людина розглядалася як раб богів, зобов’язаний невпинно і старанно працювати під страхом неминучого покарання — голодної смерті.

Варто звернути увагу, що в храмовій громаді шумерів були створені соціально-психологічні стимули для виробництва надлишку продукції з метою утримання частини населення яке не виконувало сільськогосподарських робіт, але діяльність яких була необхідна для збереження цивілізаційного життя. Без послуг священнослужителів, охоронців, воїнів, ремісників та чиновників господарська сфера шумерського суспільства вже не могла ефективно функціонувати.

Храмові громади шумерського суспільства, як господарсько-адміністративні одиниці, забезпечували вирішення певних суспільних проблем. Проте для вирішення питань військового захисту, територіальних міжобщинних конфліктів виявилися малочисельними та вузькоспеціалізо­ваними. Тому сільськогосподарські громади храмового типу були доповнені іншими, світського типу, в яких центральну роль відігравали царі та їх царські господарства. Царі-воєноначальники сконцентрували у власних руках значні земельні володіння і посіли панівне економічне становище. Їх влада спиралась на військову силу або особливу провідну роль в суспільстві. Військово-політична та економічна влада концентрувалася в особі правителя та його оточення, яке виконувало адміністративні та управлінські функції.

Найвищим станом розвитку цивілізації в Месопотамії вважається час правління царя Хаммурапі (1792—1750 рр. до н.е.). У Вавілонському царстві було подолано міжусобні конфлікти. Виникає єдина, могутня Вавілонська імперія, з столицею Вавілон. Це місто майже протягом півтори тисячі років залишалося найбільшим і найбагатшим містом не тільки Сходу, але і всього світу. На стіні палацу одного з вавілонських царів був такий надпис: «З радістю споглядай на те, що створено моїми діяннями, аби створене моїми руками залишилось явно на усі часи». Згодом Олександр Македонський мав намір зробити це місто столицею своєї нової імперії, що покликана примирити Схід і Захід.

Під час правління Хаммурапі значно посилюється процес політичної централізації суспільства. Практичним наслідком централізації світської влади стають важливі зміни в суспільному житті Месопотамії. До них належить: 1) створення імперської політичної теорії та політичної лояльності, на противагу крайнім виявам місцевих тенденцій, характерних для першої епохи Шумеру; 2) поява чиновництва та професійної армії; 3) вдосконалення методів адміністративного управління, особливо завдяки використанню письмового зв’язку; 4) розширення торгівлі між містами й між регіонами та виникнення самостійного класу торговців [8, с. 99].

Знання про суспільний та політичний устрій, господарство, його форми Вавілонської держави під час управління Хаммурапі відомі нам завдяки своду законів царя Хаммурапі, а також листуванню з його намісниками та чиновниками.

Видання законів було важливим політичним заходом Хаммурапі спрямованим на консолідацію його країни. Кодекс законів поділявся на три частини: вступ, текст самих законів і висновок. У вступі вказується на те, що мета видання кодексу — встановлення справедливості в країні. В основній частині міститься перелік статей по кримінальному праву, судочинству, правам власності та правам воїнів. Окремі статті говорять про права володіння нерухомістю, про торгівлю та її правила, сімейне право, організацію робіт ремісників, найм робочої сили і рабство. Кодекс є першим письмовим документом в якому підкреслюється необхідність ведення «обліку засобів та майна на рахунках» [11, с. 186]. В заключній частині своду законів Хаммурапі перераховує свої заслуги перед народом і закликає виконувати його закони.

Розвиток господарської сфери вавілонського суспільства спирався на подальший розвиток зрошувального землеробства, садівництва, тваринництва, різноманітних ремесел, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Завдяки вдосконаленню іригаційного землеробства, за часів Хаммурапі, спостерігається значне розширення посівних площ та збільшення врожаїв зернових. Усе працездатне населення — від вільних до рабів, підпорядковувалось спеціальній «іригаційній повинності», ухилення від якої мало тяжкі наслідки (смертну кару). В законах про землеробство наголошувалося про сприяння розвитку господарської діяльності, засуджувалися лінощі та зневажливе ставлення до праці. Звертається увага на освоєння пустинних земель, для садівництва та виноробства. У випадках недбалого ставлення землевласника до зрошувальних споруд на своїй ділянці і нанесені збитків сусідам він був зобов’язаний їх відшкодувати.

В законах є спеціальні статі, що стосуються проблем розвитку тваринництва. Зокрема, утримання та оренди стада великої та дрібної рогатої худоби.

Провідною формою землеволодіння від епохи міст-царств Шумеру до Вавілону було царське землеволодіння . Цар розглядав усі землі в країні як власні і мав право їх відчуження від общин. Царський земельний фонд управлявся складним бюрократичним апаратом. Одні чиновники керували галузями центрального управління, інші від імені царя управляли містами та областями. Населення було зобов’язано сплачувати різноманітні податки: з хлібного врожаю, з фінікових садів, з риболовських промислів та ін. Вони поступали в царську скарбницю і утворювали майно палацу царя, за яким наглядали спеціальні чиновники. Систему бюрократичного управління країною очолював вавілонський цар, який по вченню священнослужителів отримав верховну владу безпосередньо від богів.

Вавілонські царі часто наділяли землею своїх військовослужбовців. Ця практика була поширена при Хаммурапі. Воїни повинні були обробляти свої ділянки, а отриманий дохід був винагородою за їх службу. Великі земельні ділянки також виділялися окремим посадовцям, храмам та священнослужителям за заслуги перед царем. Дарування землі супроводжувалося встановленням спеціальних кам’яних брил, що підтверджували право володіння землею, яка, як правило, не оподатковувалась [5, с. 88].

Великі царські угіддя та розподілені між його підлеглими землі обробляли за допомогою рабської праці, а також орендарів, які брали ці, землі в оренду. Натуральний характер господарства обумовлював і форму орендної плати, яка у стародавньому Вавілоні мала назву «зернооренда». При оренді саду — 2/3 врожаю. При оренді цілинних земель орендатор вносив дуже низьку плату і лише на другий рік. Іноді декілька орендарів спільно орендували поле, разом його обробляли та порівну ділили врожай після сплати оренди та інших витрат. Наявність своєрідної колективної оренди засвідчувало про розорення общинників, появу великої кількості бідняків і соціальне розшарування.

Крім орендарів, у Вавілонському царстві збереглися і общинні землекористувачі, Існували особливі общини воїнів-колоністів, які контролювалися управителями царського двору та спеціальними службами. Залишки общинного землеволодіння зафіксовані в багатьох законах. Ділові документи того періоду засвідчують і про існування у вавілонському суспільстві сімейного землеволодіння, яке було виділено з общинного земельного фонду [11, с. 178]. На основі сімейного володіння землею розвивалась така форма господарства як домогосподарство. Домогосподарство знаходилось під владою домовласника — батька і чоловіка. Право на спадщину родинного майна «від соломи до золота» мали діти різної статі, проте деяке майно передавалося лише синам. До складу домогосподарства сім’ї середнього достатку входило, як правило, від 2 до 5 рабів.

Розвиток ремесла був представлений різними професіями: будівельника, столяра, тесляра, кравця, ткача, коваля, ювеліра. До ремісничих професій належали також лікарі, ветеринари, перукарі, трактирники. Для оплати праці ремісників закони Хаммурапі встановлювали тверду і сувору відповідальність за виконану роботу. «Якщо будівельник збудував людині дім, а дім, який він побудував, завалився і вбив домовласника, цей будівельник повинен бути страчений». — засвідчує стаття закону. Оплата лікаря залежала від соціального статусу пацієнта і відповідно зростала або знижувалася.

Сприятливою умовою для розвитку торгівлі було об’єднання в межах єдиної Вавілонської держави усієї території Месопотамії і зосередження усіх внутрішніх і зовнішніх торговельних шляхів на її території. Експорт складався з зерна, фініків, сезамового масла, шерсті, ремісничих виробів. Предметами імпорту були метал, будівельне каміння і деревина, раби, ювелірні вироби.

Держава піклувалася про розвиток торгівлі. Існували спеціальні торгівельні агенти — тамкари, які здійснювали велику державну і власну торгівлю та діяли через дрібних торговців-посередників. Про можливість встановлення монопольних цін говорить месопотамське прислів’я: «Тамкар пішов з міста, і ціни стали вільними», за свою службу тамкари отримували земельні і садові ділянки, дома. Вони виступали і як орендарі царської землі та земельних ділянок общинників, а також були великими лихварями. Кодекс Хаммурапі обмежував діяльність лихварів, завдяки якій руйнувалася майнова однорідність суспільства; їм було заборонено забирати врожай за рахунок сплати боргу; регламентувався і розмір відсотків на суму боргу — 20% за грошову (срібну) позику, і 33% за натуральну позику зерном.(1,с.60).

Найнижчий соціальний рівень у вавілонському суспільстві займали раби. Вони працювали на будівництві міста, в царському палаці, на ланах, в ремісничих майстернях або в домогосподарстві. У правовому відношенні раби з шумерських часів розглядалися як майно, річ господаря, який міг їх продавати, купувати, дарувати, віддавати в найм тощо.

Першими рабами були полонені, яких під час військових походів не вбивали, а захоплювали як військову здобич. Вони повинні були працювати на царів-переможців або в храмових господарствах і ставали їх власністю. Іншим важливим джерелом рабства була заборгованість дрібних селян і ремісників, які вимушені були продавати своїх дітей і себе в рабство. Торгівля рабами була досить поширеною.

В цілому за часів правління царя Хаммурапі зміцніли тенденції до централізації суспільного життя, в господарській сфері домінувала централізована державно-храмова система організації господарства проте почала розвиватися і розширюватися господарська діяльність дрібних виробників, об’єднаних у сільські общини або ремісничо-торгівельні спільноти.

Таким чином, розгляд найбільш важливих змін, що відбувалися в месопотамському суспільстві та його господарській сфері, дає можливість зробити наступні узагальнення:

• наприкінці ІV тис. до н. е. в шумерському суспільстві розпочався процес становлення ранніх цивілізацій, що було пов’язано з змінами суспільного устрою та формами організації влади, статусу людини в суспільстві, взаємодією родоплемінних зв’язків з ранньодержавними формами організації суспільства, основними формами господарських одиниць та засад їх функціонування;

• якщо в період до цивілізаційного розвитку суспільства його суспільний устрій та форми організації влади обмежувалися переважно общинною організацією, то в період становлення шумерської цивілізації визначальними стає міжобщинна (союзно-племінна) та ранньодержавна форма організації суспільного життя. Посилюються тенденція до політичної до господарської централізації;

• суспільний статус людини визначається не тільки її діяльністю в межах общини, але соціокультурною сферою суспільства. Формується новий тип свідомості людини. Він народжується разом з виникненням міст, становленням державності, складної соціальної диференціації, появою нових видів діяльності.

• цивілізація Месопотамії постає в історії людства з її ранньодержавними формами, як цілісний та впорядкований соціальний організм, порівняно з організацією, що ґрунтується на кровно-родинних, традиційних та етнічних відносинах;

• в господарській сфері месопотамського суспільства відбувається еволюція від сільської громади до храмової, а від неї до царсько-державного господарства. Утворюються два господарські сектори: державний і общинний, який поступово підпорядковується державі як верховному власнику землі, організатору суспільних робіт і редистриб’ютору матеріальних благ.

3.3. Господарський розвиток суспільства стародавнього Єгипту та його відображення в економічній думці

Порівняно з тисячолітнім розвитком Месопотамії становлення єгипетського суспільства та його цивілізаційного способу життя мало свої особливості. Один з найдавніших осередків цивілізації знаходився в північно-східній частині Африки, де з півдня на північ протікає широка та повноводна ріка Ніл. Особливість єгипетської цивілізації визначається унікальним впливом Нілу та його долини на суспільний та господарський розвиток. Давньогрецькій історик Геродот називав Єгипет «дар Нілу». Після розливу ріки на ґрунті залишався родючий прошарок глею, що і утворювало надзвичайну урожайність сільськогосподарських культур та сприятливі умови для випасу скоту на зелених ланах. Родюча єгипетська земля була основою багатства та процвітання єгипетської цивілізації.

Отже, одна з найдавніших цивілізацій в історії людства сформувалася в регіоні з вигідним географічним положенням, багатими природними ресурсами, знаходилась на перехресті торгівельних, політичних і культурних зв’язків. Усе необхідне для створення матеріальної основи цивілізації було у розпорядженні єгипетського суспільства або в навколишніх землях.

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення землеробів і скотарів з’являються в долині ріки Ніл в V тис до н.е. Господарська діяльність в цей період включала в себе вирощування зернових культур (пшениця, ячмінь), розведення дрібної рогатої худоби та виготовлення глиняного посуду. Мисливство та рибальство ще зберігало своє господарське значення. Характерною ознакою суспільства того часу було життя родовими общинами. Соціальна структура суспільства залишалася відносно однорідною.

З ростом населення з’являються поселення, часто з укріпленими стінами та елементами зрошувального землеробства яке ґрунтувалося на осілому способі життя.

В середині IV тис до н.е. значних успіхів досягає землеробство в якому використовується штучне зрошування. Багаточисельні ремесла відділяються від землеробства, а в суспільстві проявляються риси диференціації, викликаної процесом подальшого розвитку суспільного поділу праці. Змінюється характер і масштаб торгівлі. Вона стає систематичною і набуває міжнародного характеру. В Єгипті з’являються речі з інших регіонів, наприклад, месопотамські циліндричні печатки.

Соціальна структура суспільства змінюється. В общинах спостерігається майнова нерівність. Виділяються вожді та багаті общинники, знать, яким протистоять рядові члени землеробських общин. Надлишки отриманих продуктів опиняються у власності впливових общинників та жерців.

Соціальній диференціації сприяв розвиток скотарства — галузі, в якій інтенсивно накопичувався додатковий продукт, що ставав власністю племінної верхівки. Джерела іерографічної писемності засвідчують, що терміни «вельможність» (знатність), «шляхетність» (благородство), «достойність» передаються зображенням дрібного рогатого скоту, іноді з печаткою на шиї, що означало право власності. Термін «спадщина» передавався зображенням лежачого теляти. Навіть термін «вождь», який з часом став означати «царя» передавався малюнком (піктограмою) чабана з ціпком.

В цей період виникає інститут рабства. Статус раба з’являвся в результаті військових зіткнень між племенами і родами. В умовах первісного суспільства низького рівня продуктивності праці було невигідно утримувати полонених. З утворенням продуктивного землеробства, яке давало великі врожаї, необхідність в додатковій робочій силі підвищувало цінність людської праці і створювало можливість використання праці полонених. В умовах зростаючого майнового розшарування до рівня рабів-полонених могли належати і колишні члени общини. Таким чином, прошарок рабів міг поповнюватись як із зовнішніх, так і внутрішніх джерел.

Наслідком соціальної диференціації суспільство стає формування в Давньому Єгипті ранніх держав. В історичній науці це поняття є дискусійним і має різні тлумачення.¹ Відмітимо, що в давньоєгипетському суспільстві ранні держави виникають в межах невеликих районів (номів), які включали в себе декілька поселень, об’єднаних навколо міського центру, де знаходився вождь або храм головного божества. З виникненням ранніх держав, як особливої форми політичної організації суспільства відбувається зосередження центральної влади, відокремлення в суспільстві політичної сфери, підпорядкування суспільства інтересам держави. В ранніх державах влада спиралась на недержавні інститути: общинні, племенні, кланові, різні форми соціальної, релігійної, військової, професійної та іншої самоорганізації населення, а також активно використовує на місцях вплив сильних і багатих людей .

В період становлення ранніх держав Єгипет складався з двох частин — Верхнього Єгипту, в якому налічувалося 22 номи, та Нижнього на території якого було 20 номів [7, с. 29]. В господарській сфері першого переважало землеробство, а другого -скотарство, виноградарство та садівництво. Дві найдавніші давньоєгипетські великі держави деякий час існували поряд одна з одною і вели між собою виснажливі війни. З часом вони об’єдналися в єдину давньоєгипетську державу.

Об’єднання усіх єгипетських номів в межах однієї держави, організація єдиного управління країною привели до концентрації людських і матеріальних ресурсів в господарстві центрального царського двору. В господарській сфері зусилля царської влади були спрямовані на створення ефективної загальноєгипетської зрошувальної системи до складу якої входили місцеві системи. За допомогою державних чиновників забезпечувалася не тільки організація робіт по будівництву нових каналів і гребель, але і здійснювався облік та контроль за розподілом вироблених матеріальних цінностей. Державний апарат управління в Єгипті складався з трьох основних ланок: центрального, номового (на рівні номів) і місцевого (на рівні поселень-общин). Очолював центральне управління країною цар. Царя називали інакомовно — «великий дім» (звідки і виник термін «фараон»). Фараон був наділений безмежною владою. У його руках зосереджувалася законодавча, виконавча і судова влада. Цар був не тільки могутнім правителем, але і утіленням богалюдини, тоді, наприклад, як у Месопотамії він уважався надлюдською істотою і відав тільки через жерців.

Основною соціальною одиницею в ранньому Єгипті залишалася сільська община, селянство якої було дуже сильно прив’язане до своєї місцевості.

В організації сільськогосподарського та ремісничого виробництва існувало два види господарств: великі господарства трьох типів (царські, храмові, вельможні) і господарства територіальних, або сусідських общин.

В писемних джерелах найбільш повно розглянуті питання господарського життя в великих вельможних господарствах, зокрема, землеволодіння. Господарство вельможі складалося з двох частин: земля, що перейшла у спадщину або земля, що була куплена і позначалася як «дім батька». Така земля вважалася власністю вельможі. Друга частина землі була лише умовним володінням. Ця юридична різниця була номінальною, тому, що посади, як правило, передавалися у спадщину, як і батьківська земля (майно). Проте, варто звернути увагу на те, що власність на успадковану або куплену землю не можна вважати повністю приватною. Обробка землі в Єгипті була можлива лише за умови її зрошення, а верховним організатором і розпорядником загальноєгипетської іригаційної системи був фараон. Йому належали верховні права на усі оброблювальні землі. Фараон мав можливість обмежити права власності на всі види єгипетських земель заборонивши їх зрошування.

Господарство єгипетського вельможі складалося з палацу, який оточували поселення землеробів і ремісників. На полях господаря працювали багаточисельні економічно залежні землероби, які не володіли засобами виробництва. Вони отримували від садиби господаря зерно для посіву, тягловий скот, сільськогосподарські знаряддя. Працювали вони під наглядом наглядачів, озброєних палицями, чиновники контролювали, а писарі вели облік врожаю. В особливих майстернях на тих же умовах працювали і ремісники, продукція яких надходила у сховища господаря. Працівники вельможних господарств не мали ані власної землі, ані знарядь праці, а тому не могли розпоряджатися зібраним врожаєм або виготовленими виробами. Вони отримували своє забезпечення (продукти харчування, одяг, ремісничі вироби) із загального складу, проте мали особисте майно та свою сім’ю.

Господарства вельмож і храмів оподатковувались, і їх підлеглі працівники виконували багаточисельні повинності (будівництво пірамід, доріг, перевезення вантажів та ін.) на користь центральної влади. За особливі заслуги фараони звільняли окремих вельмож і храми від податків та повинностей, даруючи їм так звані імунні грамоти. Так, в грамоті фараона Піопі II (VI династія) підлеглі звільнялися від виконання будь-яких робіт, які виконувалися за державний рахунок. «Моя величність не допускає, щоб будь-яка людина храму Міна Коптоського в коптоському номі виконувала перенесення та копала або будь-яку роботу, що має місце у Верхньому Єгипті» [7, с 35]. Проте подібних грамот було небагато.

Поряд з господарствами царя, храмів та вельмож в Єгипті Давнього царства існували територіальні общини. Землі, що їм належали оброблялися общинниками, які позначалися терміном «царські люди». Вони платили багаточисельні податки в царську казну та виконували різноманітні повинності.

Раби в єгипетському суспільстві позначалися терміном «бак» і складали особливий прошарок суспільства. З письмових документів відомо, що рабів купували і продавали. Ринки рабів поповнювалися за рахунок продажу військовополонених та поневолення за борги бідняків.

З середини III тис до н.е. в єгипетському суспільстві проявляються тенденції до децентралізації країни, викликані посиленням місцевої знаті, яка зосереджує в своїх руках управління окремими районами і звільняється від впливу влади фараона. Єгипет поступово розпадається на окремі незалежні номи.

В період Среднього царства відбувається відновлення державної єдності від впливом давньосхідної деспотії, як інтегруючої сили в державі. Саме влада деспота була спроможна припинити збагачення місцевої знаті, замінити старих правителів номів на нових, відновити державну єдність використовуючи військові та політичні засоби.

Важливою соціальною зміною цього періоду було формування прошарку дрібних власників, яких називали маленькими (неджес). Збагачення неджес дозволило їм проникати в середовище жерців та чиновників, вони ставали писарями, торговцями і навіть землевласниками.

Дрібні землевласники були основними виробниками і позначалися в господарських документах як «царські люди». Таку ж назву мало і усе трудове населення вельможних та середніх помість. Це пояснюється не тільки тим, що фараон вважав себе верховним власником усіх єгипетських земель, але і специфічним характером обліку і розподілення робочої сили, що складалася в Єгипті за часів Середнього царства. Система організації робочої сили функціонувала таким чином: усі «царські люди» підліткового віку переписувалися писарями і розподілялись по професіям (землероби, чабани, ремісники, воїни, торговці та ін.). Після визначення професій «царські люди» направлялись в царські, храмові, вельможні, середні та інші господарства, в яких вони повинні були працювати усе життя, проте була можливість перерозподілу робочої сили. Господарська діяльність «царських людей» була двоїстою: вони могли працювати в централізованому господарстві і отримували забезпечення з міських складів, або їм виділявся земельний наділ за рахунок якого вони існували. Поширена була практика поєднання цих форм організації господарської діяльності.

Перші пам’ятки економічної думки, в яких відображені господарські процеси єгипетського суспільства знайшли своє відображення в такому дидактичному жанрі літератури як довчання та пророцтва. Ці твори, як правило, написані конкретними авторами, імена яких дійшли до нашого часу. «Повчання» поділялись на два види: «повчання» фараонів, в яких вміщувалися поради по управлінню країною, інформація про внутрішнє та зовнішнє становище: та «повчання» окремих приватних осіб, їх досвід та погляди на життя зокрема в одному з них мова йде про переваги професії писаря перед іншими (ремісника, землевласника, чабана та ін.). Так, в одному з таких повчань відмічається пріоритетність професії писаря як освітченої людини.В іншому повчанні батько дає поради своєму сину,як поводити себе в суспільстві,робити кар’єру та досягти багатства(7,с 18).

. Зміцнення єгипетської економіки, збагачення панівного класу, переможні війни фараонів забезпечувалися завдяки вилученню вироблених матеріальних безпосередніми виробниками посиленням — «царськими людьми і рабами», що викликало незадоволення та стихійні повстання простих людей. Послабленню центральної влади сприяли і зовнішні чинники — загарбання сусідніх войовничих племен. В умовах складної внутрішньої та зовнішньої ситуації єгипетське суспільство потерпає від народних повстань і воєн. Про наслідки соціального перевороту, що призвів до розпаду у централізованій системі управління мова йде у пророцтвах, найбільш відомі з яких «Пророцтва Іпусера» і «Пророцтва Неферті». Драматичні події в них описувались так: «Дивіться, — говорить Іпусер, — відбулися справи, які не повинні були збутися. Цар захоплений бідними людьми... Країна звільнена від царської влади не багатьма людьми, що не знають закону... Столиця зруйнована водночас... О, як скорботно мені з-поміж лиха цього часу» [7, с. 47].

Головна ідея цих творів — привернути увагу суспільства до необхідності відродження царсько-деспотичної форми правління, централізованого механізму регулювання господарством як запоруки порядку в країні. До інших пам’яток економічної думки суспільства Стародавнього суспільства належать адміністративно-господарські документи (переписи населення, земельні кадастри, документи господарської звітності, розпорядження про службові обов’язки, тощо), а також юридичні акти за допомогою яких оформлялися різні господарські операції (купля-продаж землі і худоби, рабів, боргові зобов’язання та ін.).

В період нового царства (ХVІ—ХІІ ст. до н. е.) в єгипетському суспільстві була створена найбільша за територією єгипетська держава, а давньоєгипетська цивілізація досягла найвищого рівня свого розвитку. Піднесенню господарської сфери суспільства сприяли успішні військові походи єгипетських фараонів, в результаті яких країна отримувала, різноманітну сировину і рабів. Поряд з цим відбувається вдосконалення знарядь праці та способів їх використання, зокрема, широко застосовуються знаряддя праці з бронзи. Вдосконалюється і сільськогосподарська техніка. В землеробстві використовується плуг, для зрошування ланів водопідйомні «журавлі» — шадифи. Упорядковуються іригаційні системи і збільшуються посівні площі. У порівнянні з попередніми періодами в господарстві Єгипту вироблялося значно більше сільськогосподарської та ремісничої продукції. Наприклад, домогосподарство єгипетського селянина отримувало в З рази більше продуктів, ніж це вимагало власне життєзабезпечення. Можливість виробництва додаткового продукту було одним з важливих факторів розвитку цивілізаційного способу життя єгиптян.

Отже, досягнувши найвищої стадії свого цивілізаційного розвитку єгипетське суспільство та його господарська сфера втрачає засади свого економічного росту. Для відтворення досягнутого економічного потенціалу починає не вистачає сировинних та людських ресурсів, які надходили завдяки військовим перемогам. Відмічається посилення міжусобної боротьби за центральну владу володарів окремих єгипетських номів. В цих умовах Єгипет стає привабливими для завоювань з боку сусідніх держав. В І тис до н.е. Давній Єгипет перетворюється в залежну країну, яка постачає зерно і поповнює ) казну провідних країн Західної Азії.

3.4. Суспільство кріто-мікенської цивілізації та особливості його господарської сфери

Кріто-мікенська цивілізація було відкрита в результаті археологічних досліджень лише на початку ХХ ст. Її назва пов’язана з цивілізаційним устроєм життя суспільств на острові Кріт (ІІІ—ІІ тис. до н. е.) на міста Мікени (ХV—ХІІІ ст. до н. е.) в басейні Егейського моря. Розгляд умов зародження розквіту та занепаду цієї цивілізації є важливим етапом в осмисленні генези суспільства європейської цивілізації.

На основі археологічних матеріалів, творів давньогрецьких істориків, міфів та поем¹ було виявлено характерні ознаки становлення цивілізаційного шляху розвитку крітського суспільства. До них, перш за все, потрібно віднести розвиток землеробства та агрокультури, осілий спосіб життя, виникнення писемності (крітська слогова писемність називається «лінійним письмом А»), формування міст як адміністративно-владних центрів суспільство, а також політичних форм управління, високий рівень розвитку матеріальної культури та мистецтва. Вигідне географічне розташування (перехрестя морських торгівельних шляхів); віддаленість від зон військових конфліктів, розміри території та наявність природних ресурсів створювали сприятливе середовище для становлення цивілізаційного розвитку суспільства.

Провідною галуззю господарства крітян було рибальство та землеробство. В останньому широке розповсюдження мала так звана «середземноморська тріада» — вирощування зернових культур (пшениця та ячмінь), винограду та оливи. В ремеслі виділялося гончарство в якому застосовувалося гончарне коло. Крітянами було освоєне виробництво міді, а потім і бронзи та виробів з них. В ремісничих майстернях виготовлялась зброя та речі побутового характеру.

На основі збільшення виробництва матеріальних благ відбувається зростання чисельності населення, виникають нові поселення у вигляді знаменитих крітських палаців [10, с. 24]. Міст в сучасному розумінні на Кріті не було. Їх роль відігравали палаци, що були адміністративними та релігійними центрами. Палац являв собою вепику кількість будівель, розташованих у 3—4 поверхи, в яких проживали десяти тисяч осіб. До складу мешканців палацу входили володар та члени його сім’ї, жреці, наближені до володаря знатні люди, багаточисельна прислуга та ремісники. Решта крітського суспільства проживала у невеликих селах, розташованих навколо палаців і займалася переважно сільськогосподарською діяльністю та виловом риби.

Господарські відносини між палацом, як адміністративно-політичним і культурно-духовним центром суспільства, і селянами, як представниками сільських общин відповідали вже відомому принципу редистрибуції. Населення сіл поставляло у палац продукти харчування, а також виконувало трудові повинності. Господарська функція палацу полягала не тільки у споживанні матеріальних благ, але і формуванні своєрідного резервного фонду значних запасів продовольства та їх розподілу, особливо на випадок голоду, неврожаю, стихійних лих та ін.

В ХVІІ—ХVІ ст. до н. е. Кріт стає єдиною державою з столицею у Кноському палаці. На території острова була прокладена мережа широких доріг, впроваджена єдина система мір ваги і відстані. З’являються перші гроші у вигляді великих бронзових злитків, які нагадували розтягнуту шкіру волів. Саме в цей історичний період правителем крітян був легендарний цар Мінос, під керівництвом якого був збудований могутній військовий флот, знешкоджено піратство, встановлено панування над Егейським морем та його островами і узбережжям. Спираючись на силу свого флоту крітяни збирали данину з більш слабких у військовому відношенню племен.

Раптово, на острові Кріт в середині ХV ст. до н. е., відбувається потужне виверження вулкану і руйнівний землетрус, в результаті унеможливлюється сільськогосподарська діяльність, палаци перетворюються у руїни, знищується флот. Крітське суспільство втрачає владні, господарські та військові джерела свого життєзабезпечення і, як наслідок поневолюється племенами з материкової Греції — греками-ахейцями.

Центрами розвитку ахейського суспільства, як і на Кріті були палаци. Ахейська Греція складалася з окремих, незалежних один від одного міст-царств, які не рідко вступали один з одним у конфлікти і війни. Лише іноді, для здійснення великих військових походів вони об’єднувалися у тимчасові союзи, як правило, на чолі найсильнішого грецького царства того часу — Мікен. Формою політичної організації суспільства була монархія з значною роллю військової аристократії.

Палацове або царське господарство виступало не тільки як центр суспільно-господарської організації суспільства, але і як чинник суспільної залежності, що є головним системоутворюючим зв’язком, який об’єднує усіх індивідів. Проявом такої залежності було те, що в палацових господарствах зосереджувалося виробництво металевих знарядь праці та зброї. Розподіл яких здійснювався виключно через палацові господарства. Формально мешканці сіл, що розташовувалися навколо палаців (землеробі, рибалки, ремісники) були вільними, але фактично залежали від палацу. Вони обкладалися різними повинностями, виконували для палацу визначені види робіт, за що отримували натуральну оплату та металеві знаряддя праці необхідні для господарської діяльності. Для контролю над ними існувала ціла армія палацової бюрократії, яка вела облік і контролювала виконання робіт на користь палаців і відображувала їх у спеціальних глиняних табличках.

Залежність суспільства від палаців проявлялася і в розвитку земельних відносин. Розвиток останніх відбувався по шляху становлення і зростання особистої залежності господарств індивідів, які відокремлювалися від общини, а по шляху становлення і закріплення прав держави (палацу) на землю. Палац виступає верховним землевласником землі усіх категорій населення, що засвідчується архівними документами одного з міст Ахейської Греції [10,с. 30].

В житті мікенського суспільства важливу роль відігравали і господарські функції владних осіб (система «влада-власність»). На чолі владної системи управління стояв цар, що мав титул «Ванакт» (повелитель, володар). Другий рівень у владній ієрархії займав головний воєноначальник (лавагет) . До вищих сфер влади належали і жреці головних храмів та представники військової еліти. Провідна роль у владній вертикалі належала і багаточисельним чиновникам, які виконували різноманітні функції по управлінню.

Територія мікенських царств була поділена на округи, які очолював намісник. Він забезпечував надходження податків у казну. У його підпорядкуванні перебували чиновники нижчого рангу — басілеї, які управляли окремими селами і вели нагляд за роботою незалежних ремісників. Центральна адміністрація контролювала місцеву владу використовуючи працю писарів, кур’єрів та ревізорів.

Отже, палацова адміністрація контролювала всі сфери життєдіяльності кріто-мікенського суспільство. Завдяки розподілу продовольства і матеріалів, організації військової справи, системі землеволодіння, організації і обліку матеріальних запасів, що надходити в палаци стверджувалася система адміністративного і редистрибутивного панування і залежності усіх сфер суспільство від палацово-державного сектора.

Наприкінці ХІІІ ст. до н. е. кріто-мікенська цивілізація, досягнувши свого найвищого розвитку зазнає руйнації внаслідок завоювань сусідніх племен, що були на більш низькому рівні суспільного розвитку. Мікенські палаци були зруйновані, традиції ремесла загублені, поселення покинуті їх мешканцями. Давньогрецький історик Фукідід так описував ці події: «кожне плем’я полишало свою землю під тиском багаточисельних пришельців... Сподіваючись, що вони зможуть прогодувати себе будь-де, люди з легкістю покидали обжиті місця. Тому в них не було великих міст і значного добробуту» [10, c. 38].

Причиною швидкого краху суспільного устрою було і те, що знищення завойовниками владної верхівки «палац-держав» означало руйнування інтеграційної основи суспільства з її адміністративно-редистрибутивними функціями. Нові джерела розвитку грецького суспільства та його величних цивілізаційних досягнень формуються вже в період «осьового часу» з VІІІ ст. до н. е.