- •Міністерство освіти і науки україни
- •Професійне визначення та умови використання бакалавра – учителя географії
- •Вимоги до знань та умінь за циклом спеціальних (географічних) дисциплін
- •2) Навчальні дисципліни з формою підсумкового контролю «залік» можуть оцінюватися за результатами поточного і модульного контролів. Розподіл балів за види діяльності визначається викладачем.
- •Тема 1. Об’єкт і предмет вивчення сучасної географії. Структура системи географічних наук
- •1.1. Об’єкт і предмет вивчення сучасної географії. Суть географічного мислення
- •1.2. Місце географічної картини світу в загальнонауковій картині світу
- •1.3. Структура системи географічних наук
- •Тема 2. Коротка історія розвитку географії
- •2.1. Етап міфологічних уявлень (донауковий)
- •2.2. Географічні уявлення стародавніх культурних народів Сходу та ранні натурфілософські вчення
- •2.3. Натурфілософські вчення античності
- •Для ознайомлення. Як Ератосфен виміряв Землю
- •2.4. Географія середньовіччя й епохи Відродження (середина V – середина хvіі ст.)
- •2.5. Географія хvііі – хіх століть (Нового часу)
- •2.6. Формування наукових географічних шкіл в Російській імперії. Географія в Україні
- •2.7. Стан зарубіжної географії з кінця хіх століття
- •2.8. Радянська й пострадянська географія
- •2.9. Міжнародне співробітництво в організації географічних досліджень
- •Сучасні тенденції у вітчизняній географії
- •Тема 3. Методологія і методи географічних досліджень
- •Словничок термінів і понять
- •Список навчальної та наукової літератури:
- •Список науково-популярної літератури
- •Ресурси Інтернет:
- •IV. Практики
- •Ііі. План навчального процесу
Тема 2. Коротка історія розвитку географії
Основний зміст: в основних рисах сформувати уявлення про еволюцію географічних уявлень і наукових географічних знань у контексті історії формування загальної картини світу (етапи: космологічний або міфологічний, ранній натурфілософський, античний натурфілософський, середньовіччя, епохи Відродження, нового часу, новітнього часу й сучасності).
2.1. Етап міфологічних уявлень (донауковий)
У первісних суспільствах накопичувалися практичні географічні знання, які були необ-хідні для різних видів господарської діяльності (наприклад знайдена на березі річки Росава поблизу села Межиріч на території Черкаської області „карта” видряпана 15-17 тис. років тому на кістці, могла слугувати мисливцям). Знання жерців і шаманів про рух небесних тіл допомагало у плануванні землеробської праці.
Загострена спостережливість і хороше знання окремих фактів поєднувалося у людей стародавнього світу з нерозвиненістю мислення. Звідси невміння пояснювати багато природних процесів і явищ (посух, землетрусів, повеней тощо), що знайшло своє вираження в анімізмі (уявленні про духів і душу) і магії (чаклунстві). Уявлення первісної людини про походження речей було фантастичним і передавалося в усній формі з покоління в покоління – здебільшого у формі фольклорних творів – міфів, які передавалися із покоління у покоління.
Поступово формувалися уявлення про суть і будову Світу Серед міфів різних народів вирізняється група, що пояснює залежність природних явищ від космічних та надприродних сил. Ці міфи, й відповідно, уявлення про світ, називають космогонічними. У міфах Стародавньої Греції стверджується, що Світ рухається від Хаосу (безпорядку) – до Космосу (впорядкованого розвитку). Часто роль повелителів природних явищ відводилася богам (Еолові – богу вітру, Плутону – богу підземель-ля), або героям – Ахіллесові, Гераклу тощо.
У світогляді давніх слов’ян теж існував свій пантеон богів, що „відповідали” за певні природні явища (Перун, Мокш, Даждьбог тощо).
Варто відзначити, що люди первісних суспільств часто інтуїтивно глибоко проникали в суть і властивості природних тіл. Зокрема, деякі древні народи мали дивовижно точні уявлення про Космос і природні ритми.
2.2. Географічні уявлення стародавніх культурних народів Сходу та ранні натурфілософські вчення
У IV тисячолітті до н.е. в землеробських народів Малої Азії, Єгипту, Північної Індії і Китаю з'явилися перші рабовласницькі держави. Їх розвиткові сприяло положення уздовж широких заплав великих річок з родючими зрошуваними ґрунтами і природні рубежі - гори і пустелі. Саме в цих державах, сформувалися ранні натурфілософські учення (здебільшого незалежно одне від одного). Натурфілософія – система поглядів на світ, що пояснює природу засобами споглядання й логічних суджень (а не за допомогою інструментальних досліджень, вимірювань і розрахунків). Натурфілософські вчення виникли у різних частинах планети (Древніх Індії, Китаї, Вавилоні, Єгипті та Греції), переважно незалежно одне від одного.
Уявлення про природу культурних стародавніх народів були дуже перемішані з міфологією. Ще в ІV-III тис. до н.е. шумери створили міфи про створення світу, потоп і рай. У Британському музеї є географічні карти на глиняних табличках, очевидно, виготовлені біля 6 тис. років тому! На одній з них зображена північна частина Межиріччя (Євфрату і Тигру) та два гірські ланцюги.
Наступники шумерів – вавилоняни розвивали уявлення про походження світу („космогонію”), і його будову („космологію”). Тут, очевидно виникла писемність (клинопис) та календар. Світ вавилоняни уявляли куполоподібним, а небо – твердим „дахом”, поверх якого знаходяться дощові води. До „даху” прикріплені зірки, а під „дахом” рухаються Сонце і Місяць (який вавилоняни вважали головним небесним світилом. Землю вони уявляли підвищенням, яке оточене водою – Океаном. Під поверхнею землі, вважали вони, знаходиться печера (пекло, підземелля). Ці уявлення можна віднести до міфологічних.
Але наряду з цим, користуючись методами логіки і спостережень (тобто натурфілософ-ськими підходами), вавилонян відкрили й ряд нових законів:
Послідовне розташування від Землі п’яти відомих тоді планет.
Виявили періодичність сонячних та місячних циклів та затемнень.
Почали поділяти рік на 12 місяців; добу – на 24 години.
Увели поділ 60-ричної шкали часу й шкали вимірювання окружності (60 хв.; 360○).
Запропонували поділ екліптики (великого кола небесної сфери, по якому відбувається рух Сонця серед зірок) на 12 знаків Зодіаку, сформували зоряний („астральний”) світогляд. Його сутність полягає у вірі в прямий вплив космічних тіл на долю людей.
Пізніше космогонічні уявлення поширилися і в інших державах Близького Сходу. Між Вавилоном і Стародавнім Єгиптом були безперечні зв’язки. Проте головне місце серед небесних тіл давні єгиптяни відводили не Місяцю, а Сонцю. Понад 3,5 тис. років тому вони першими точно визначили тривалість року й поділяли його на 12 місяців рівної тривалості (по 30 днів + 5 днів додавали понад цих місяців). Жерці прогнозували розлив Нілу в залежності від періодів календаря.
Значно розширили контури стародавнього світу „народи моря” – фінікійці й карфагеняни. Вони відкривали нові землі (завдяки урахуванню знань з астрономії при навігації по Середземномор’ю).
У стародавній Індії ще в середині І тис. до н.е. сформувалися релігійні й етичні учення, в яких було закладено матеріалістичне відношення до навколишнього світу: джайнізм (уявлення про матерію, простір і час, принцип „не заподіяння шкоди”), „Вайшешика” (5 субстанцій: земля, вода, світло, повітря та ефір, що складаються із вічних атомів, різних за якостями). Ці ідеї з’явилися одночасно, або навіть дещо раніше ніж у Стародавній Греції.
Китайці у І ст. до н.е. вже знали компас і гномон, рисували картосхеми на папері. Поміт-не місце у світогляді давніх китайців відігравало вчення даосизму (суть якого полягає у тому, що життя природи й людей по природному шляху – „дао”, в русі і зміні субстанції речей – „ци”).