Вітальня

Кабінет, як і вітальня вражає своєю простотою. біля стіни –столик для кореспонденції та кушетка над ліжком висять горельєфи Гарібальді і П. Куліша та малюнки І. Білика подаровані Панасу Яковичу. На ліжку лежить його домашній халат.Робочий кабінет письменника

Робочий день письменника розпочинався рано. Над своїми творами він працював вечорами, ночами та ранками.

В вільний час або, коли не ставало сил, письменник виходив у садок.

Значення Літературної спадщини Панаса Мирного

Літературна спадщина Панаса Мирного відзначаються широтою соціальних тем, гуманізмом революційно-демократичними ідеями, правдивим відображенням життя. З великою силою реалістичного зображення в ній проголошується присуд над суспільством, де панують рабство й темрява. Критикуючи кріпосницько-буржуазні порядки, показуючи їх в усій звироднілості, письменник протиставив світові гноблення невичерпні моральні сили трудового народу.

Панас Мирний описав красу рідного краю. З великою Любов’ю він зображує життя трудової людини, її прагнення волі. «Хочеться самому жити й любити ;бажаєш кожному щастя », – говорить письменник в романі « Хіба ревуть воли, як ясла повні ?»

Непримиренне ставлення до неправди , заклик до боротьби й шукання виходу з тяжкого становища –це ті риси, що характеризують ідейне спрямування творів Панаса Мирного. Письменник з глибоким співчуттям розповідає про волелюбних, обдарованих людей, що стають «пропащою силою» в умовах жорстокої, несправедливої капіталістичної дійсності.

Розкриваючи великі моральні сили народу, письменник створив образи позитивних героїв і викрив представників української буржуазії, її хижацьку антинародну суть. Він зірвав машкару лібералізму з прислужників капіталу, довів фальшивість і ворожість тлумачень буржуазних націоналістів про «безбуржуазність» української нації. Твори Панаса Мирного навчають ненавидіти капіталістів, шахраїв нероб, підлабузників.

Твори Панаса Мирного мали великий вплив на Івана Франка, Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинського. «Ваші твори мали великий вплив на мене, –писав Коцюбинський –опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вільний розмах думки…»

Всією своєю творчістю письменник утверджував ідею великої дружби українського й російського народів.

Мирний боровся за чистоту мови, відкривав ті штучні слова, що їх намагалися культивувати реакційні письменники. Його мова відзначається художньою виразністю, мелодійністю, багатством тропів.

Традиції боротьби Мирного за чистоту мови, за соціальну гостроту зображувальних подій й психологічну глибину образів сприйняли й продовжили інші письменники. Багато вчилися в великого прозаїка, кращі літературні традиції творчо розвивали і розвивають українські та радянські письменники, зокрема Юрій Яновський, Олесь Гончар, Микола Стельмах та інші.

Розділ 2

Фольклорно-краєзнавча практика

«Откуда есть пошла Магдалиновка»

Рідний край! Дорога серцю земля батьків і прадідів наших. Оспівані в піснях народних безмежні степи, зелені лани, високі блакитні небеса! Хіба є що на світі краще за це миле серцю дозвілля, хіба є що на світі дорожче за Вітчизну.

Рідний дім, дорога батьківська хата, ласкава оселя. Тут ми народилися, вперше побачили світ, уперше зробили кроки. А потім вийшли на поріг, де перед нами відкрився чарівний світ. Біля вікна ростуть вогнисті мальви, соняшник вишня. А над хатою синіє високе безкрає небо…

Рідне моє село! Розквітле, уквітчане… Оксамитово-темними стрічками стеляться городи, подвір’я й будинки потопають у сніжно-білій, незаймано-чистій заметілі вишневого квітування…

Магдалинівка... Багата, щаслива уквітчана. Але чи завжди вона такою була? Чи завжди на обличчях її жителів грала весела усмішка і променились радісно очі?

Я подумки лину в минуле рідного селища, то з гіркотою, згадую героїчні й трагічні, щасливі й нещасливі сторінки. На долю моїх односельчан випало більше трагічних. Наша прадідівська земля відома всьому світові своїми багатими врожаями, хлібом-сіллю, добрими людьми. Так склалося, що споконвіку наші природні багатства були ласим шматочком для сусідів. Хто тільки не топтав нашу землю: і татарські орди і турецькі яничари, і польські феодали, і німецькі фашисти. Вижити, вистояти у боротьбі проти їхніх зазіхань було найголовнішим для моїх земляків.

Дмитро Тарасович Кулаков, перший дослідник ґрунтованої історії Магдалинівщини, який фактично поклав початок краєзнавчому руху та музейній справі у регіоні, сприяв збереженню історико-культурної спадщини.

Дмитро Тарасович Кулаков народився 30 травня 1919р. у с. Вільне Новомосковського району, у селянській сім’ї .

У 1939 р. призваний до лав Червоної Армії, служив червоноармійцем Управління коменданта Московського Кремля. З 1942-1945р. Д.Т.Кулаков – у діючій на Сталінградському Південному,4-му Українському фронтах в якості авіа механіка авіаескадрильї. Був тяжко поранений. Після війни Дмитро Тарасович працює в органах внутрішніх справ.

З 1946-1961 рр. – на журналістській роботі – інструктор, відповідальний секретар, заступник редактора магдалинівської районної газети «Шляхом Леніна » (від 20 травня 1993р. «Наше Життя»). У 1961р. обирається завідуючим районним відділом культури. У 1965р. закінчує навчання у Полтавському педагогічному інституті ім. В. Г. Короленка, працював вчителем історії у Магдалинівській середній школі. Глибоко цікавиться історією рідного краю. Дмитро Тарасович Кулаков –одним із авторів академічного видання історії міст і сіл Дніпропетровської області.

Після виходу на пенсію повністю віддає себе пошуковій роботі, багато часу проводить в архівах, веде широке листування з науковцями, бібліотеками, відомими людьми. По крупинках відновлює історію району – від перших поселень до сучасних йому днів.

18 вересня 1987р. почесний громадянин Магдалинівки, директор районного історико-краєзнавчого музею Дмитро Тарасович Кулаков помер на 69 році життя.

Згадок про населені пункти Магдалинівщини дуже мало, тим більше систематизованих архівних справ. Інформація Магдалинівський край була розпорошена по різних джерелах.

Дмитру Тарасовичу не давало спокою розходження в різних джерелах щодо дати заснування Магдалинівки.

17 років кропіткої праці… Але нарешті 19 жовтня 1981року. Дмитро Тарасович наткнувся в архівах обласного музею на документ: «Межевая книга Азовской губернии, Царичанского уезда деревни Магдалиновка, которая состоит во владении секунд-майора Андрея Васильовича сына Магденка межевание ученено в 1778году июня.. дня межевщиком поручиком Яковом Гнедичем».

Отже історія селища бере початок від 5 червня 1778року Андрій Магденко і чотири сім'ї переселенців з його родових маєтків Глобино і Нові Санжари, що на Полтавщині, поселилися на землях ковильного степу на березі р. Чаплинка. Поставили хати мазанки і почали освоювати незайманий край. В історичних документах і згадках значиться, що А. Магденко заклав село на ім’я святої Марії Магдалини. Спочатку писалося «Магдовка», а люди називали його «Магдине».

У 1700 році село почали називати Магдалинівка.

Завдяки багаторічній праці літописця Д.Т. Кулакова збереглися документальні свідчення старожилів. Ось як стверджує Іларіон Семенович Кочут, 1884 року народження, пращури якого були одними з перших полтавських переселенців: «Про походження Магденків була вигравірувана дошка у склепі біля церкви. Магденки одержали землю під Магдалинівку в 1778році. Нам переказували, що заклав село Магденко не на своє ім’я, а ніби за релігійним обрядом –Марію Магдалину». Цю легенду знає кожен житель нашого селища.

Вчитель-пенсіонер магдалинівської СЗШ

Зімен Ольга Галактіонівна.