1 Поняття і сутність філософії. Філософія виникла в глибоку давнину, задовго до появи таких наук, як біологія, хімія, фізика та ін. Поняття «філософія» походить від грецьких слів філео і софія, що в перекладі означає любов до муд-рості. За повір’ям, першим слова «філософія» і «філософ» (люблячий муд рість) вжив Піфагор. Він стверджував, що мудрість властива тіль-ки богам, а все, що може людина, — прагнути до мудрості, любити її. Разом з тим, у судженнях про те, що ж є філософія, немає єдності. У сучасній філософській енциклопедії знаходимо наступне виз-начення філософії: «це — особлива форма пізнання світу, яка вироб-ляє систему знань про фундаментальні принципи і основи буття лю-дини, про найбільш загальні характеристики ставлення людини до природи, суспільства і духовного життя в усіх її основних проявах» Нерідко, бажаючи припинити непотрібні міркування співбесід-ника, рекомендують: «Облиште філософствувати». Коріння такого розуміння філософії сягають глибокої давнини: у період пануван-ня богослов’я філософія часто перетворювалася на марнослів’я, ви-користовувалася для того, щоб обґрунтувати релігійні, фанатичні уявлення. Насправді ж філософія не має нічого спільного з такими поглядами. Філософія виникла раніше багатьох наук — як тільки лю-дина почала серйозно міркувати про навколишній світ. І, як будь-яку науку, її до життя викликала потреба людини пізнавати і практично впливати на навколишній світ. Формування філософії як універсального засобу самоусвідом-лення людини самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому започатковується у VII–VI ст. до н.е. у таких осередках людської ци-вілізації як Давня Індія та Китай, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції. Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки проблематика її історично змінювалася. У різні епо-хи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнан-ня, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім мате-матики й медицини. Навіть у XX ст. тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).

2 Риси філософського мислення

Філософське мислення характеризується такими ознаками:

гранично широкий рівень узагальнення, що виходять на межу буття і небуття;постає формою людського самоусвідомлення, мисленням під кутом зору людини, її життєвого вибору; окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, але й такою, якою має бути; є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням і думкою про якусь реальність; філософське мислення постає внутрішньопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим; прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття.Зазначені риси філософського мислення обумовлені тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тією мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тією мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, — саме тією мірою вона філософствує або постає філософом. Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення, традиційно виділяють:

світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей; пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань; логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах; соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію; критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу; виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

3,4 Поняття світогляду, рівні і типи. Основні світоглядні питання – це питання про те, як улаштований світ. Чи розвивається він за певними законами? Хто або що визначає ці закони? Чи існує світ вічно або він колись був створений? Яке місце у світі займають закономірності, яке – випадковості? Чи може людина довідатися про своє призначення або це недоступно їй? Які пізнавальні можливості людини? Що таке справедливість, добро, зло? Сукупність відповідей на ці питання і є світогляд.

Світогляд – система принципів, поглядів, цінностей, ідеалів і переконань, що визначають саме загальне бачення світу, місце в ньому людини.

Суб'єктом (носієм) світогляду може виступати індивід, соціальні й професійні групи, етнонаціональні або релігійні спільноти, суспільство в цілому. У структурі світогляду виділяють:

1. Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях (повсякденних, професійних, наукових). Знання визначають універсальну картину світу (узагальнене уявлення про структуру світобудови), стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

2. Ціннісно-нормативний компонент. Містить у собі цінності, ідеали, переконання, вірування, норми поведінки. Призначення світогляду не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь узагальнені знання, але й в тому, щоб вона керувалася певними суспільними регуляторами.

3. Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності й норми реалізовувалися в учинках і діях, необхідно їхнє емоційно-вольове освоєння, перетворення в особисті погляди, переконання, вірування, вироблення певної психологічної настанови діяти. Формування цієї настанови здійснюється в емоційно-вольовому компоненті. За характером формування й функціонування можна виділити два рівні світогляду: 1. Життєво-практичний – складається стихійно, базується на здоровому глузді й повсякденному досвіді; 2. Теоретичний – на цьому рівні світоглядні проблеми вирішують наука й філософія.

5. Міфологія, релігія, наука. Міфологія і релігія – узагальнене втілення життєво-практичного світогляду. Міфологія (гр. mythos – оповідання, сказання) – історично перший тип світогляду, виникає на ранній стадії розвитку суспільства. Значну частину міфології складають космологічні міфи, що розповідають про виникнення світу та його загальний устрій, про народження й смерть людини. Основні риси міфологічного світогляду:

1. Індивід первісної епохи не відокремлює себе від роду й не розмірковує про себе, сенс свого життя; 2. Увесь доступний світ розглядається як людський, як ціле й причетне до людині; немає подвоєння на потойбічний світ і той, що по цей бік; все, із чим зустрічається людина, для неї - явище одного порядку; 3. Життя представляється безперервним, таким, що не має чітких меж у часі й просторі; це заперечує смерть як таку; 4. Знання не пояснює, а забороняє, тобто зміст знання - сукупність того, що заборонено. Релігія (від лат. religio – благочестя, святість) з'являється разом з мистецтвом, політичною свідомістю, з виділенням розумової праці в спеціалізовану діяльність. На відміну від релігії, міф - універсальна, єдина на певному етапі форма суспільної свідомості. Основні риси релігійного світогляду: 1. Релігія з'являється серед людей, що відокремлюють себе друг від друга, і регулює їхню поведінку , впливаючи на їхній духовний світ;

2. Релігія розділяє світ на священний (сакральний) і мирський; неможливо рівноправне спілкування з богом, як це було в міфі; 3. У релігійній свідомості існує таке поняття як диво, що порушує природний порядок речей;

4. Релігія для свого обґрунтування не має потреби в обґрунтуванні раціональними засобами, виникає на емоційній основі, на основі інтуїції й натхнення.

6. Східна парадигма філософування. для східної парадигми філософування характерна «розмитість» меж між людиною та природою у взаємовідношенні «людина — світ». Морально-етична тематика тут явно домінує над натуралістично-емпіричною. Будучи переважно у споглядальною щодо природного буття, східна парадигма головну увагу звертає на проблему постій-ного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу. Світо-глядний менталітет давньоіндійського етносу формує сприйняття реального речово-предметного світу як химерної фікції, омани, при-мхливої тіні, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось «справжнім». Така ілюзорна примара реальності, кот ра лише видається реальністю, в індійській філософській традиції познача-ється категорією «Майя» Тим-то індійський різновид східної філософської парадигми обертається * Парадигма — від грец. «зразок», «форма» — відпочатковий зразок впровадження певної системи чи процедури. Філософія стародавнього світу є своєрідною «філософською міфологією», орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і майже байдужої до об’єктивно-раціоналістичних методів осягнення реальності.

7. Антична філософія, специфіка, мета, шляхи розвитку. Філософія античного світу, або антична філософія, – перший етап західної філософської традиції. Уже в назві цього етапу помітний його зв'язок з великою історичною епохою античності (часами Давньої Греції й Рима). Антична філософія зароджується в 7-6 ст. до н.е. у давньогрецьких колоніях у Малій Азії й Італії. Виникнувши в першій половині 1 тис. до н.е., вона проіснувала до перших століть християнської ери. Характерні риси античної філософії: космоцентризм (уявлення про світ як про розумну й довершену цілісність, невід’ємною частиною якої є людина), універсальність (у рамках античної філософії практично одночасно розвиваються всі напрямки філософського знання); плюралізм (антична філософія вільна від панування якої-небудь догми); наявність філософських шкіл (головні ідеї античної філософії, не залишаючись надбанням окремих мислителів, давали початок тривалим традиціям, що охоплювали багато поколінь філософів). Деякі з цих особливостей знайшли продовження на наступних етапах розвитку філософської думки, але саме в античну епоху – на першому етапі історії західної філософії – вони з’явилися й розкрили свій плідний характер.

8. Мілецька школа філософії світу Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит. У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався жи­вим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, голов­ним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебіль­шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз­ком, що породжував подібний до нього тип людського існу­вання — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич­ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок­ремої людини. На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон).

9. філософське вчення геракліта ефеського логос. Згідно з переконаннями Гераклита, перехід явища з одного стану в інше здійснюється через боротьбу протилежностей, яку він називав вічним загальним Логосом, тобто єдиним, загальним для усього існування законом: не мені, але Логосу слухаючи, мудро визнати, що усе - єдино. Гераклит учить, що світ, єдиний з усього, не створений ні ким з богів і ні ким з людей, а був, є і буде живим вогнем, закономірно займистим і закономірно згасаючим. Вогонь - образ вічного руху. Вогонь як видима форма процесу горіння є відповідним визначенням для стихії, що розуміється як субстанція, для якої характерно, що вона є вічний процес. Але це зовсім не означає, що Гераклит на місце води і повітря поставив вогонь. Справа набагато тонша. Правда, у Гераклита Космос - це вогонь, що вічно палахкотить, але це живий вогонь. Він тождествен божеству.Вогонь як душа Космосу припускає розумність і божественність. Адже розум має владну силу управління усім сущим: він усе направляє і усьому дає форму. Розум, тобто. Логос, править усім через усе. При цьому об'єктивна цінність людського розуму визначається мірою його адекватності Логосу, тобто загальному світопорядку.