10. Піфагор та поняття числової природи

У своєму прагненні осягнути вічну Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення першопринципів, об'єднуючої сили космосу. З цієї точки зору, усе створене прив'язане до числових правил і пропорцій, які синтезовані числі десять — досконалому числі. До заслуг Піфагора (швидше, членів його ордену, оскільки в більшості випадків винаходи останніх за звичаєм приписувалися Піфагору) належить відкриття та доведення теореми Піфагора- однієї із ґрунтовних теорем евклідової геометрії. Основним змістом піфагорійської математики є вчення про число. Як і вавилонські маги, піфагорійці вважали надзвичайно важливими різні властивості чисел і відношення між ними. І коли відсіяти полову — числову містику, виявиться, що вони ввели багато фундаментальних теоретико-числових понять, виявили і дослідили глибокі властивості чисел і поставили такі питання, які й сьогодні залишаються предметом досліджень багатьох учених і все ще чекають свого розв’язання. Найважливішою властивістю чисел піфагорійці вважали парність і непарність і першими ввели поняття парного і непарного числа, простого і складеного, розробили теорію подільності на два, дали кілька класифікацій натуральних чисел. Піфагорійці вважали унікальними такі числа, в яких сума власних дільників, тобто дільників, менших від самого числа, дорівнює самому числу.

11. Елейська школа філософії Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій. На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують усі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті. Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про реальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності. Поняття «буття» стало одним з головних для класифікації відомої реальності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати.

12 матеріалістична теорія демокріта Матеріалістичний вчення про душу і розвивалося як частину матеріалістичної філософії, що виникла в VI в. до зв. е. і з'явилася історично першої формою давньогрецької філософії. Перші ставлення до душі творяться у період ранньої класики (VI —V ст. е.).

Вершиною античного матеріалізму був атомістичний матеріалізм, родоначальниками якого є Демокріт та її вчительЛевкипп (V в. е.). Демокріт діяв під час вранішнього розвитку рабовласництва, який супроводжувався найбільшим підйомом давньогрецької науки, мистецтва (архітектури, скульптури) та літератури. Уелинистический період вчення Демокрита була розвиненаЭпикуром (IV — III ст. до зв. е.) та її школою, відомій у історії під назвою "Сад". У цьому школі у зв'язку з зміною історичної ситуації центр тяжкості у філософії зміщується з запитань, що стосуються природи, на проблеми людини, пізнання природи починає займати підлегле місце.ПоследователемЭпикура у Римі до I в. до зв. е. бувЛукреций,изложивший епікурейське світогляд у філософській поемі "Про природу речей".На початковій стадії існує лише найтонші частки — атоми вогню. Всесвіт представляє суцільний розум. Потім починається рух доотяжелению. Освіта світу стоїки розглядали як перетворення початкового вогню впарообразную масу, з якої утворюються спочатку нежива природа, потім рослини, тварини, нарешті, людина. Невдовзі починається зворотний процес, коли всі повертається до початку, знову перетворюється на вогненний пар. Світовий цикл завершується. Потім іде нове утворення світу, у ньому ж усе відбуватиметься за тими самими законам, доки всі знову буде знищено. Життя світу зі світових циклів, які нескінченно повторюються. Отже, над світом панують двоє начал: закономірність, з якою йдуть виникнення і знищення, і рок, чи доля, як його прояв в одиничної людського життя.

За підсумками фізичних уявлень розробляли психологічне вчення про душу, пізнанні, почуттях, волі, і навіть ставилися і вирішувалися цілком практичні питання у сфері людської поведінки.

13 філософські погляди сократа. У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах. другий приписується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення (дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції (наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Сократ різко полемізував із софістами, хоча серйозних змістовних підстав для цього в нього не було. Більше того, Сократ фактично продовжив справу софістів, принаймні в утвердженні проблеми людини як головної теми філософських міркувань. Незгоди з софістами мали своїм джерелом в основному позафілософські причини. Наприклад, однією з них було упереджене ставлення до софістів як до людей, що заробляли собі на життя своїм фахом.

14. Діалектика Сократа — це рухоме слово, подвижна думка. Це рух логосу, тобто рух думки до розуміння ідеї. Наприклад, ідея добра, яка, згідно з вченням Сократа, є красою й істиною. «І щоб творити добро, афіняни, — закликав філософ, — творіть і любіть красу, бо вона — вище благо». Тобто пошук істини у сфері філософських вивчень пов'язаний у Сократа з етичним і естетичним ідеалом. Відкритий Сократом діалектичний метод спирається на три складові: іронію, майєвтику та індукцію. Суть іронії полягає у тому, що Сократ розмовляв з афінянами, в процесі чого ставив їм запитання, які примушували співбесідника замислюватися, сумніватися у вираженій ним раніше думці, а найбільш самокритичні починали розчаровуватися у своїй колишній самовпевненості. Тут і починається філософія. Іронія — очищає від самовпевненості на шляху досягнення людиною істини у всій її повноті і глибині. Тому Сократ і висунув принцип «Я знаю, що нічого не знаю».

Друга сторона методу Сократа — майєвтика. Під нею мислитель мав на увазі останню стадію іронічного процесу, коли він допомагав тим людям, хто звільнився від фальшивих ілюзій, від самовпевненості «народити» істину. Сократ говорив про те, що треба навчитися приймати духовні пологи, адже філософія — пошук істини, філософія повинна сприяти народженню достеменної думки. У Сократа це полягало у тому, що він ставив запитання, вирішення яких у підсумку приводило до істини. Отже, викладання — це самонавчання, адже не можна навчити, якщо немає потенції на навчання в самого об'єкта навчання. Народження істини — це народження її нами самими.Третя сторона методу Сократа — індукція — наведення. Вона полягає у тому, що Сократ не доходить до істини ніколи, але рух до неї у нього відбувається методом наведення. У філософії не можна, як у стрільбі, прямо попасти в ціль, а відбувається лише рух до істини, тобто наведення на істину. Мета руху до істини - визначення, тобто визначення предмета в думці — словом, логосом. Зрозуміти, на думку Сократа, означає визначити мету руху думки. Істина ж, — це те, що вже визначене і виражене в понятті. Логос — це і є як би думка, що отримала межу. А ідея — це те, що ще потребує подальшого визначення. Ідея — це енергетичний рух в думці. Ідеї немовби світяться.

15. Вченя Платона про ідею Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Богтворець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями. Платон народився у знатній аристократичній сім'ї. Серед предків його батька цар Кодр. Мати пишалася своєю родовідністю із Солоном. Перед Платоном відкривалася перспектива політичної кар'єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія сама по собі, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності.

16. Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова "метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога. Однак Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття.