Цілі, функції та основні напрями діяльності міжнародних організацій

На сучасному етапі розвитку світових господарських зв'язків науково-технічна революція перетворила більшість національних та регіональних проблем у проблеми глобальні, чим і зумовлено зростання ролі міжнародних організацій, насамперед ООН, у регулюванні світових господарських зв'язків.

До головних цілей та функцій міжнародних організацій належать:

1) вивчення та застосування заходів вирішення найважливіших проблем міжнародних економічних відносин;

2) забезпечення стабілізації валют;

3) сприяння усуненню торговельних бар'єрів і забезпечення широкого товарообміну між державами; 4) виділення коштів на додаток до приватного капіталу для надання допомоги технологічному та економічному прогресу;

5) стимулювання покращання умов праці і трудових відносин;

6) прийняття резолюцій і рекомендацій з регулювання світових господарських зв'язків.

Як організаційні форми співробітництва міжнародні міжурядові організації створюються державами відповідно до об'єктивної необхідності і потреб розвитку міжнародних економічних відносин.

Міжнародне регулювання здійснюється за напрямами:

1) економічне і промислове співробітництво;

2) співробітництво у галузі транспорту;

3) співробітництво у валютно-фінансовій сфері;

4) співробітництво у сфері світової торгівлі;

5) співробітництво у сфері інтелектуальної власності;

6) співробітництво у сфері стандартизації і сертифікації продукції;

7) співробітництво у сфері інвестицій;

8) науково-технічне співробітництво;

9) співробітництво у сфері міжнародної комерційної практики.

Здійсненням співробітництва займаються міжнародні організації відповідної компетенції. Організації системи ООН, а також регіональні здійснюють міжнародне економічне співробітництво через органи ЕКОСОР, спеціалізовані установи та автономні органи, пов'язані з ООН. Метою регіонального економічного співробітництва є надання допомоги країнам, що розвиваються, забезпечення стійкого економічного зростання і розвитку найважливіших галузей економіки, підвищення рівня соціального розвитку та покращання життя людей.

Місце і роль оон в сучасному світі

Особливу роль у підтримці міжнародної стабільності та забезпеченні міжнародної безпеки, попередженні та врегулюванні міжнародних конфліктів грає Організація Об'єднаних Націй. ООН була створена відповідно до давньої ідеєю про те, що універсальна організація зможе допомогти країнам і народам світу назавжди позбутися від воєн і конфліктів, замінити силовий механізм регулювання міжнародних відносин політікоправових.

Перший досвід діяльності універсальної організації, якою була Ліга Націй, заснована в 1919 р., виявився невдалим. Ліга Націй не виправдала надій, вона не стала міжнародним інститутом, що гарантує загальний мир і безпеку, і після початку Другої світової війни фактично припинила своє існування (формально була розпущена в 1946 р.).

Проект створення нової універсальної організації почав обговорюватися представниками країн антигітлерівської коаліції вже в кінці 1941 р. У роки Другої світової війни з'явилося і сама назва - «Об'єднані нації», яке спочатку застосовувалося для позначення держав - учасниць антигітлерівської коаліції. На минулій в квітні-травні 1945 р. в Сан-Франциско конференції був розроблений Статут ООН, який набув чинності в жовтні того ж року. Відповідно до ст. 1 Статуту ООН, ця організація була створена для того, щоб:

• Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії;

• Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів;

• Здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру й у заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії;

• Бути центром узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей.

Відповідно до Статуту ООН усі члени організації повинні:

• Сумлінно виконувати зобов'язання;

• Вирішувати свої міжнародні суперечки мирними засобами, не піддаючи загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість;

• Утримуватися від застосування сили або загрози силою проти будь-якої держави;

• Надавати Організації Об'єднаних Націй всебічну допомогу у всіх діях, які здійснюються відповідно до Статуту ООН, і утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, проти якого ООН починає дії превентивного або примусового характеру.

Спочатку до складу ООН входило тільки 51 держава, оскільки країнам - союзникам Німеччини та Японії, так само як і їм самим, шлях в організацію був закритий. Згодом число членів ООН розширювалося як за рахунок цих же держав, так і за рахунок нових, що виникли в результаті деколонізації. Остання хвиля розширення числа членів ООН припала на початок 90-х рр.. XX в. і була пов'язана з розпадом таких складних за своїм складом держав, як СРСР, СФРЮ, ЧССР, виходом Еритреї зі складу Ефіопії. Сьогодні число держав - членів Організації Об'єднаних Націй перевищило 190 і може ще зростати.

При створенні ООН були враховані ідеї англійського історика Д. Мітрані, який у роки Другої світової війни дійшов висновку про те, що причиною краху Ліги Націй була сама ідея, спочатку лежала в основі її створення. Ліга Націй замислювалася як міжнародний інститут загальнополітичного характеру, при тому що рівень конфліктності міжнародних відносин залишався традиційно високий. У результаті в обговоренні питань політичного співробітництва постійно виявлялася міждержавна роз'єднаність і несхожість інтересів. Тому Д. Мітрані запропонував починати пошуки шляху до міжнародної співпраці ні з глобальних політичних проблем, а з конкретних питань неполітичного характеру, що становлять інтерес для самих різних держав незалежно від їх суспільного устрою. Саме для вирішення таких конкретних питань є необхідність і можливість створення міжнародних організацій, які Д. Мітрані назвав організаціями функціонального типу. Це організації, дистанціюється від політичної проблематики і зосередили свою діяльність на вирішенні конкретних питань. Д. Мітрані вважав, що спільна робота представників різних держав у рамках таких організацій покаже переваги міжнародного співробітництва перед конфронтацією і приведе їх до розуміння необхідності співпраці і більш високого рівня взаємної довіри. Функціональні організації можуть стати, на думку Д. Мітрані, тим фундаментом, якого була позбавлена Ліга Націй, що і визначило її загибель.

У систему ООН разом з вже існуючими раніше організаціями функціонального типу, наприклад Міжнародною організацією праці (МОП), були включені близько тридцяти нових. Всі вони як спеціалізовані установи працюють в різних сферах життєдіяльності світового співтовариства, доповнюючи загальні зусилля ООН з виконання заявлених у її Статуті завдань. Функціональний, виключно технічний характер діяльності організацій системи ООН дозволив їм успішно пережити глобальну міжнародну конфронтацію періоду холодної війни і попутно вирішувати чимало стоять перед людством проблем, наприклад допомогу жертвам міжнародних і внутрішньодержавних конфліктів надає Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) та Управління Верховного комісара ООН у справах біженців .

У структуру самої Організації Об'єднаних Націй входять її вищі органи - Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР), Рада з опіки, Міжнародний суд, а також Секретаріат.

Світовий політичний процес — це сукупність дій та взаємовід­носин суб'єктів політики на міжнародній арені. Поняття світовий політичний процес і міжнародні політичні відносини тісно взаємо­пов'язані, оскільки позначають в основному ту саму політичну реаль­ність, але в різних аспектах. Коли йдеться про міжнародні політичні відносини, акцент робиться на суб'єктах цих відносин — державах, міжнародних організаціях, міжнародних рухах. Коли йдеться про сві­товий політичний процес, то маються на увазі функціональний аспект міжнародних відносин, дії цих суб'єктів на міжнародній арені. У ши­ршому значенні до світового політичного процесу долучають і ті наці­ональні чи внутрішньодержавні політичні явища і процеси, які мають міжнародне значення.

Світовий політичний процес – це сукупна діяльність народів, рухів, держав та їх інституцій, соціальних спільностей, які переслідують певні політичні цілі у царині міжнародного життя. Світовий політичний процес є формою комплексної глобальної політичної і соціальної взаємодії у сучасному світі.

Метою світового політичного процесу є боротьба за єдність світової цивілізації та подолання глобальних проблем сучасності.

До структури світового політичного процесу належать:

– зовнішньополітична діяльність суверенних держав;

– політична діяльність громадських організацій, політичних партій та етнічних груп на світовій арені;

– політично значима діяльність ООН та інших міжнародних організацій;

– політичні акції регіонального, міжрегіонального, міждержавного та наднаціонального характеру.

Світовий політичний процес пов'язаний зі створенням кращої системи міжнародного політичного порядку, враховуючи позитивний досвід окремих націй та держав.

Сучасний світовий політичний процес зародився на початку ХХ століття, в останні десятиріччя він характеризується такими тенденціями, закономірностями і процесами:

– тісною взаємодією інтеграційних та дезінтеграційних процесів;

– поєднанням упорядкованих та спонтанних акцій у діяльності суб’єктів світової політики;

– суперечливим та інваріантним характером;

– альтернативним характером та багатоваріантним вектором розвитку світової цивілізації;

– зростанням відносної самостійності та власної субстанціональності його складових (партій, рухів, організацій);

– розширенням соціальної бази, механізмів, форм і методів здійснення світового політичного процесу.

Міжнародні відносини України — це сукупність стосунків держави Україна з іншими державами світу та міжнародними організаціями.

Глобальний характер змін, які безпосередньо позначились на міжнародному статусі Україні й які визначають її місце у світовому співтоваристві, обумовлюється основними факторами:

руйнуванням системи балансу сил, що існувала за часів „холодної війни”;

домінуванням США як єдиної світової супердержави після розпаду Радянського Союзу й Варшавського Договору;

збереженням та посиленням НАТО як системи колективної безпеки трансконтинентального характеру і водночас слабкими механізмами врегулювання конфліктних ситуацій, якими володіють Європейський Союз та ОБСЄ;

тенденцію до оформлення багатополюсного контуру, зокрема з метою створення противаги політичному та економічному впливові США, з відмінними за політичною, економічною, військово-технічною могутністю центрами тяжіння;

намаганнями конструювання загальноєвропейської – трансатлантичної – євразійської системи колективної безпеки.

В десятому розділі документа під назвою „Міжнародні відносини” зазначено: Україна як суб’єкт міжнародного права “здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах”. Іншим важливим зовнішньополітичним актом України цього періоду стала Постанова Верховної Ради „Про чинність міжнародних договорів на території України” (10 грудня 1991 р.), якою проголошено перед усім світом, що „укладені і ратифіковані Україною міжнародні угоди становлять невід’ємну частину національного законодавства” (див.: Схема 1).

Зо́внішня полі́тика Украї́ни — стратегічний підхід української держави до відносин з іноземними державами, співпраці з міжнародними організаціями, просування своїх національних інтересів та захисту прав своїх громадян та української діаспори за кордоном.

Стратегічна мета зовнішньої політики України — європейська та євроатлантична інтеграція, формування відносин стратегічного партнерства з Європейським Союзом, Сполученими Штатами Америки, співробітництво з державами — членами Співдружності Незалежних Держав (СНД), активна діяльність в ООН та інших міжнародних організаціях, забезпечення ефективної участі країни у світовій економіці з максимальним захистом національних інтересів, перетворення України на потужну регіональну державу.

Зовнішня політика України спрямована на виконання таких найголовніших завдань:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави, недоторканість її кордонів.

4. Входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку,підвищення добробуту народу.

5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України.

6. Надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

7. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Сучасні дослідження наших вчених визначають такі основні геополітичні пріоритети України:

• виживання України як суверенної незалежної держави (зростання ролі фундаментальних цінностей і зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес);

• повернення України в європейський цивілізаційний простір (всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки);

• посилення „дієспроможності України” в широкому розумінні цього терміну (розбудова економічного і політичного потенціалів за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, отримання відповідних гарантій безпеки);

• зміцнення стратегічного партнерства з США і зв’язків з країнами Західної Європи;

• підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Росією;

• зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами (Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської групи;

• сприяння формуванню „поясу стабільності” та регіональних структур безпеки (від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії);

• активна участь у створенні й використання європейських і євразійських транспортних коридорів (налагодження надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини);

• протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічний захист економічного суверенітету (недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності);

• блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування;

• цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейської і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.