Потапенко_книга

Але справжній символ – серце – це щось більше, аніж зближення людини і світу, це джерело випромінювання: це динамічний центр, джерело справжньої пристрасної віри, з якого випливає і поширюється…. Істина (там само, с. 645).

І далі [43] А. калюжний пише: « Серце – це корінь і сутність людини, її життєвий центр. воно має вищу силу, яка виходить за межі душі і людського розуму… Серце символізує вогонь, божественну іскру в людині… Серце – джерело пізнання».

А тепер повернемося до об’ємної кардіоди, моделі чотиривимірної сфери, нашого серця.

На нашу думку, звідси робляться такі глибинні висновки.

1.Серце – головний інструмент зв’язку зі всесвітом, Богом, ближнім. у головній заповіді християнства серце стоїть на першому місці (« всім серцем») і лише далі – «душею», «думкою».

2.Серце (любов) – єдине, що дасть змогу духовній людині здолати непереможний і фатально-трагічний у тривимірному світі час, перейти у вічність, Царство Небесної Благодаті!

3.Серце, любов, інтуїція – головні інструменти пізнання світу, прогресу людської цивілізації.

дослідники [96, с. 408] ще однією характерною ознакою українського менталітету вважають глибинний оптимізм: « він пронизує всі етапи української історії, і саме завдяки йому українська культура змогла вижити в жахливих умовах бездержавності… Глибинний оптимізм проявляється також у самоіронії та специфічному гуморі українців».

про це свідчать зокрема такі прислів’я та приказки: « Чи пан, чи пропав – двічі не вмирати», « де наше не пропадало», «Або полковник, або покойник», «Смерть боїться того, хто з нею бореться», «Що буде те й буде, ми все перебудем», «Голе й босе, а голова у вінку» та ін.

Глибинний оптимізм українського народу проявився після Чорнобильської катастрофи, проявляється щодня усупереч мізерним зарплатам, низькому рівню життя, високим цінам. про це свідчить зростання рівня народжуваності, створення молодих сімей тощо.

140

Щоправда, в останні роки, на жаль, серед людей почастішали випадки суїциду, зневіри на покращення життя. Як наслідок, мільйони трудових мігрантів, бездоглядні діти, розлучення.

українці відзначаються своєю великою працьовитістю. тисячі людей працюють на 2-3 роботах, часто-густо пенсіонери продовжують свій трудовий шлях. практично всі жителі містечок, сіл мають свої дачні, присадибні ділянки, де вирощують овочі, фрукти, тримають птицю, худобу.

Характерною рисою українців є нестримний потяг до знань (« Я не мала вищої освіти, то нехай діти вивчаться»). Батьки ладні віддати останні заощадження, щоб діти здобули гідну освіту. про це свідчить і той факт, що в україні функціонує понад 800 вНЗ – найбільше, ніж у будь – якій країні Європи. Щоправда, якість… Слід терміново скоротити цю кількість у 5 – 6 разів.

в останні десять років яскраво виявляється і така риса як підприємливість, бажання розбагатіти. проте, як показують релігії, у нас часто відсутній справжній ринок, натомість домінує «базар». прагнення нажитися, не виробляти, а лише перепродувати неякісний товар – це самообман і глухий кут. Як і в Російській Федерації, так і в україні масштабів національної катастрофи набуває фальсифікація ділками, а, по суті, злочинцями) м’ясо-молочних, кондитерських, горілчаних, фармацевтичних товарів, виробів. у гонитві за надприбутками окремі «баришники» отруюють і чужих, і своїх (?!) дітей, родичів! Це намагання обдурити самих себе уже обертається тисячами смертей, каліцтв. Нещодавно була названа страхітлива цифра: в україні понад 1,5 млн. людей із розумовими та психічними вадами. І серед них – діти, підлітки, тобто, майбутнє нації.

уроботі потапенко О. І., кузьменко в.І. «Шкільний словник

зукраїнознавства[74, с. 213] цитується філософ дмитро Чижевський: « по-перше, безумовною рисою психічного складу українця є емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм; найяскравіше виявляються ці риси в естетизмі українського народного життя та обрядовості… Сотні тисяч пісень вимріяла щедра душа народу. пісня і рушник, думи і музика, танок і барвисте вбрання –

141

немає предмета, який би не був по-мистецькому оздоблений». Серед зірок російської естради – десятки українців ( Н. корольова,

Л.доліна, О. Сєров, І. димарін, Л. Сенчина та ін.).

Аскільки суперталантів виявили проекти « Х – фактор», «україна має талант». Ось тільки, чи цінує, підтримує їх рідна держава?

прагнення до правди, волі, справедливості – ще одна риса української ментальності, що яскраво виявилася в роки помаранчевої революції. За словами О. Ющишина, нашому народові притаманне «гостре несприйняття деспотизму й абсолютної монархічної влади».

у книзі в. Ф. дороз « українська мова в діалозі культур» [24, с. 75] названо такі риси українського менталітету: «волелюбність, індивідуалізм, прагнення соціальної рівності, демократизм, духовний аристократизм, оптимізм, філософічність душі, глибока релігійність, милосердя, миролюбність, щирість і душевна щедрість, працелюбність».

дослідники чомусь не називають і такі характерні риси, як довготривала матеріальна та моральна підтримка дітей та внуків. українська бабуся – це унікальне світове явище. Онуків вона часто – густо любить ще більше, аніж дітей. дуже сильно про невмирущість жінки сказала марія Чумарна [29]:

«…коли стареньку бабусю клали у труну, вона лежала зі схрещеними на грудях руками у своїй весільній сорочці, а під подушкою поряд із сухим свяченим зіллям було покладено пересушений літами долі весільний вінок. там, за межею, у цьому вінку душа її спалахувала перед Богом своєю юною сонячною вродою, щоб жити вічно, щоб повернутись у своєму русявому цвіті, у недоспіваних піснях зоряних ночей, у недомовлених словах погідної любові, у сльозах неповторного щастя, в неповторному білому світі…»

до речі, і донині, через віки, в україні побутує щемливий і зворушливий звичай ховати неодружену молоду дівчину у весільному вбранні. І навіть церква не заперечує… Яка твоя безмежна Любов і нездоланна віра та Надія, мій рідний Народе!

142

Ще однією сучасною рисою українців є гостре несприйняття (особливо старшими поколіннями), похабщини, бруду телепередач, осуд аморальності гулящої жінки, матері – зозулі, що не дбає про дитину. в україні є унікальні батьки (названі, хрещені), які піклуються про 50100 діток, допомагають їм.

Одним із них є підприємець Андрій Газаров, який є хрещеним батьком понад120 діток. Нещодавно він заснував спеціальну власну премію для своїх послідовників.

у своїй книзі «дух. Любов. творчість» [66] ми писали: «українська душа випромінює щемливий запах чорнобривців, любистку, матіоли, оповита білим цвітом травневої вишні, бринінням рожевих мальв на причілку хати, голубиними рушниками, що виграють кольоровим різноцвіттям, лагідною маминою колисанкою та чарівною бабусиною казкою.

українська душа злітає в небо мелодійною піснею, тужливо бринить журавлиними ключами, кохає лебединою вірністю та чистотою. Наша душа – у золотодзвінних медових кружалах соняхів

іхимерних писанках, у живодайних хвилях дніпра, у могутньому вогненному слові великого кобзаря.

водночас вона – у порядних підприємцях – меценатах, що допомагають сиротам, інвалідам; у бізнесменах, які налагоджують виробництво найсучаснішої техніки, уміють вигідно продавати

ікупувати; у сміливих політиках, державотворцях , котрі по – справжньому дбають про народ.

Наша душа – у багатовісному тридзвоні Софії київської, собору святого Юрія, синьому ладані і благодаті духа Святого, у стражданні та воскресінні Господа Ісуса Христа!

Євражаюче за своєю величчю українське прислів’я: «Як вмирати то вмирати, а все день стеряти»! тобто, людина не шкодує, що полишає земний світ. Одне ятрить її душу: « За цей день своєї смерті я змогла б зробити ще хоч одну добру Справу»!

– поспішайте творити добро! – говорив незабутній Олесь Гончар «На жаль дослідники чомусь соромляться говорити правду про сучасні душі, менталітет українців. дуже боляче, що чистота і

143

світло прабатьків так бездумно і цинічно топчеться сучасними молодими людьми.

дуже точно описано проблему духовності сучасної Росії ( й україни також!) у книзі віталія та тетяни тихоплавів « время Бога: путь спасенья». [91, с. 41].

Автори наводять соціологічні дані, які просто приголомшують. у Росії, та в україні просто вимирає населення. причина, як стверджують учені, «відсутність сенсу життя, духовних цінностей та агресивність»: «Якщо поглянути на ситуацію, у якій опинилась Росія в останні роки (10 – 12 років, з позиції російського менталітету, то стане очевидним: «перемагають цінності Заходу».

учені кажуть про «експансію» західного менталітету – насильства, культу грошей, вигоди, права сили, неконтрольованих інстинктів: « І ми не витримали спокуси цієї вседозволеності… і поринули в духовне сум’яття : ми втратили межі Божественного та Небожественного, неба і землі, добра та зла; ми спробували обожнити солодкі пристрасті та підносити гріх; ми захотіли оспівати злочини і прославити сліпу маніакальність; ми одвернулися від сорому, зупинили розум, розлюбили просвітлення, втратили дорогу до духовної очевидності…».

А тепер до реалій україни.

парадокс: ті, хто повинні нас охороняти. стають «катами у погонах», судити по закону – «засівальниками-збоченцями». панує страшна психологія «державного злодія» – « пошвидше і побільше вкрасти – і втекти за кордон»! так і хочеться згадати слова великого пророка україни : «Схаменіться … , бо лихо вам буде» !

Щозробилосяізвами,людидобрі?ЖахиСодомуіГоморри–ніщо порівняно з сучасними реаліями. Чи думала мати, що її дорослий син ґвалтуватиме ( ?!) чотирирічну сусідську дівчинку ? Що сотні живих людей будуть купувати собі місце на кладовищі і ставити пам’ятники, не сподіваючись уже ні на кого? Що дітей психоневрологічних інтернатів, будинків пристарілих годуватимуть помиями, викрадаючи їхні мізерні пенсії? Що «іуди – політики», які клялися перед Богом у побратимстві, розсваряться, як навіжені пси, за посади і чини?

144

І все-таки, попри все, я безмежно вірю у наш великий Народ! Окремі виродки просто не в змозі знищити ті величезні духовні скарби, які нагромадила моя україна – безсмертна і вічна, як Святий Господь!

«Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! (василь Симоненко).

у роботі відомого професора указано на головні страхи сучасної людини: « соціальне змагання за успіх… стало в наш час чи не головною культурною цінністю і одночасно критерієм цінності індивідуального «Я» людини. Саме таке сприйняття успіху примушує людину « вистрибувати» із себе, бігти у загальному напрямку, заробляти при цьому тривогу, комплекси, неврози і втрачаючи незамінні для неї відносини ( з людьми, природою, культурою, ідеями, цінностями тощо).

«Я» перетворюється на товар, який виставлено на продаж… Людині постійно загрожує успіх іншого, що посилює відособленість, нещирість… психологічний страх нашого сучасника, пов’язаний із неврозом «недосягнення успіху», можна порівняти за своєю поширеністю і суттєвими наслідками хіба що із серцевосудинними чи онкологічними захворюваннями…».

Автор підкреслює такі психологічні особливості нашого менталітету: « українцям, як свідчать дані нашого опитування, невластива психологія несприйняття багатства чи власності як такої, але властива психологія несприйняття факторів, що несправедливо та незаконно розшарували людей з однаковим культурним та освітнім рівнем на «самий верх» та «самий низ». «Неприйнятною» для них є сила, яка скинула вчорашню інтелігенцію на місце бідняків…».

вона вичленувала «матрицю солідарності в україні», яка формується навколо таких критеріїв [29]: « розумне поєднання колективізму та егоїзму, наявність морального духу та віри у свої сили, працелюбність і господарність, толерантність, справедливість у сфері розподілу валового прибутку, обов’язковий мінімальний рівень державної захищеності громадян, професійність та мораль-

145

ність управлінців, необхідність умов для реального корегування недоліків соціального життєустрою (передусім таких, як відсутність правового захисту громадян, руйнування українськими товстосумами природних зон, зникнення можливостей ефективного медичного обслуговування…».

в останні роки в Росії, в україні одним із поширених концептів, що характеризує сучасний менталітет, є « уміння жити».

у статті е. Грабарова сказано, що представники російської лінгвокультури назвали такі характеристики людини, яка уміє жити: « знає, чого прагне, вміє ставити перед собою конкретні цілі і прагне до їх досягнення; знає шляхи досягнення…; вміє діяти і приймати рішення відповідно до обставин».

Автор указує на головні характеристики людини, яка «вміє жити»: оптиміст, добрий, щасливий, мудрий, цілеспрямований, розумний, комунікабельний, володіє інтуїцією, вихований, не боїться труднощів тощо.

водночас « у російській лінгвокультурі з «умінням жити» пов’язують цілу низку лінгвокультурних концептів, що репрезентують так звані анти цінності – підлість, неправду, зраду, підлабузництво, безчестя тощо.

український народ, попри тотальне знецінення молоддю моральних вікових традицій, практику співжиття у громадянському шлюбі, хоче і вміє кохати.

молоді люди стають на весільний рушник за велінням сердець і лише зрідка через вигоду, розрахунок.

Інша справа, що держава не дбає про елементарні побутові умови подружніх пар, їхніх діток, що гальмує демографічний ріст, стає причиною розлучень.

практично всі дослідники відзначають ще одну рису українського менталітету – гумор.

про це свідчать телепередачі «Золотий гусак», «95 квартал», «Анекдоти по-українськи», «Смішні історії» тощо.

146

Ганна Потапенко

Лекція з курсу « Українська та зарубіжна культура» на тему:

ТАРАС ШЕВЧЕНКО НА ПЕРЕЯСЛАВЩИНІ

Зпереяславом тісно пов’ язане життя і творчість великого сина українського народу тараса Григоровича Шевченка. Закінчивши Академію мистецтв, тарас Шевченко 24 березня 1845 р. вирушив із петербурга в україну. Його друзі потурбувалися про роботу в києві, в Археографічній комісії. За дорученням ученої ради Археографічної комісії т. Шевченко змальовував пам’ятки старовини. переяслав – місто старовинне, тут було над чим працювати художнику.

до всього у переяславі давно вже чекав Шевченка його друг, міський лікар Андрій козачковський.

Завданням тараса Григоровича як члена комісії було «розвідати, в яких саме місцях і які є могили, стародавні руїни або місцевості та урочища, уславлені відомими історичними подіями; зібрати відомості про народні перекази та оповідання і легенди, що стосуються різних місцевостей; постаратись дістати від приватних осіб і доставити в комісію для списання та надрукування деякі писемні пам’ятки, що належали до часів давнього побуту, козацьких воєн».

Знайомство з А. О. козачковським відбулося ще в петербурзі, коли поет навчався в Академії мистецтв, а Андрій козачковський працював лікарем на кораблях Балтійського флоту.

Зтарасом Шевченком Андрій Осипович познайомився або восени 1841 р., або на початку 1842 р. А. О. козачковський пише про це так: «З творами Шевченка познайомив мене в петербурзі 1841 р. альманах Гребінки «Ластівка». Зустрівшись невдовзі після цього із земляком Зеленським, я завів мову про вміщені в альманасі незрівнянні твори якогось Шевченка.

– Хочеш, я познайомлю тебе з автором?

певна річ, пропозиція була прийнята з щирою вдячністю. «Якийсь» Шевченко в «Ластівці видрукував аж п’ять своїх тво-

147

рів: «причинна», «На вічну пам’ять котляревському», «тече вода в синє море», «вітре буйний, вітре буйний!» і розділ з поеми «Гайдамаки», який опісля отримав назву «Галайда». відомо, що до «Ластівки» тарас Шевченко подавав і «тарасову ніч», але вош не пройшла цензури.

«Через кілька днів потому, увечері, – продовжує оповідь А. козачковський, – зайшов до мене із земляком моїм незнайомий пан, який привітав мене такими словами: «дай Боже здравство- вать! Оце той самий тарас, що ви хотіли з ним познакомится».

після довгих мандрів по світах козачковський повернувся до рідного переяслава і настійк запрошував до себе в гості, пожити в їхньому місті, хоч і зізнавався з гіркотою, що «слава міста лишилася хіба що в його назві...».

тарас Григорович побував в україні в 1843 р., але тоді козачковського тут ще не було. І ось у серпні 1845 р. т. Шевченко приїхав до переяслава вперше. він знав, що тут його чекають, що проживе тут не день і не два, багато чого побачить і почує в древньому переяславі, змалює і напише, але що доведеться в цьому місті стільки зазнати і пережити радісного й неповторно тривожного, навіть трагічного, коли стоятиме на крок од смерті, а зробить більше, ніж будь-коли вдавалося зробити, цього не відав і не повірив би ніякій найугадливішій ворожці, якби вона таке йому пророчила... проте все це буде! І переяславська осінь з надокучливими дощами, глухим бездоріжжям, і водночас така єдина незвичайна осінь в його трагічному житті. переяславську осінь Шевченка дослідники порівнюють з болдінською осінню пушкіна.

т. Г. Шевченко приїхав до переяслава з досить серйозним завданням. Зізнався другу у своїй мрії – видати альбом «Живописна україна», для якого тарас сам робив малюнки, але бракувало коштів для видання.

у перший же вечір Шевченко відвідав вулицю і дворище, де знаходилося приміщення семінарії. З душевним трепетом дивився на двоповерхову будівлю, в якій колись навчав молодь добра і

148

благородства мудрий Сковорода, вірші якого з раннього дитинства знав тарас («...та й списую Сковороду»), переяслав вразив поета: «Боже, що це за місто! убоге, забуте своїми й чужими і, однак, неповторно славне. мабуть, коли б лишилися тут одні моги. ли, воно лишиться славним, як славні на весь світ безмовні єгипетські піраміди».

19 серпня в переяславі святкували престольне свято, а ввечері до козачковського зійшлося стільки гостей, що всіх їх не могла вмістити простора вітальня. А потім громада попросила: «почитайте, тарасе Григоровичу, свої поезії!» дзвінка тиша запала в кімнаті. Шевченко читав уривки з «Гайдамаків»:

Згадайте праведних гетьманів: Де їх могили? Де лежить Останок славного Богдана?

Голос його міцнів, скоряв, зачаровував. Будинок стояв німотно притихлий, хоч поет читав довго. А старий Штерн, німець з походження, в кінці проголосив: «Оце – батько! їй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку!», – і високо підняв келих. Хоч тарас мав усього 31 рік і був удвічі молодший за .літнього Штерна, всі загукали: «За батька тараса!». про це писав у .листі до Бодянського козачковський.

«Який він безоглядно сміливий, оцей істинно народний кобзар! Як він вознісся над всіма, наче отой сіяючий місяць у нічному небі», – думав Андрій Осипович.

другого дня тарас Григорович відвідав у підварках родину козаків касьяненків, разом з козачковським їздив в Андруші, де слухав спів митрополичого хору. Через 7 років з Новопетровського укріплення, де відбуватиме солдатську каторгу, Шевченко напишекозачковському:«Чипам’ятаєтевинашузвамипрогулянкув Андруші і за дніпро в монастирище на гору. Згадайте той чарівний вечір, ту широку панораму, наче із золота кований переяславський собор. Чарівний вечір! Чарівний край і пісні дивовижні!».

у в’юнищах відвідали в той самий вечір старого Степана Самойлова, якому не вірилось, що до нього завітала така знамени-

149