Потапенко_книга

ˆ‹„-”‰- ƒŽ•– – Ž‹€‡– – ‹†‘‡-,€‡˜•ƒ‰- 20-‡† Œ-‡ˆœ-‘†‹-‡

Учитель світлий! Брате у Христі, Вписав наш Бог тебе у Книгу вічну, - Ще є святі! Воістину – Святі, – Мені у храмі прошептали свічі!

Умієш ти любити і прощать, Учитель мудрий, в праці заповзятий, І Бог поставив праведну печать: «Золотоніський найрідніший Тато!»

У суєті омани і брехні, В жорстокому, нелюдському тумані

Ти босим йшов по склу і по стерні, А на руках – всі діточки кохані!

О дай же Бог Вам щастя і тепла, Добротолюб, красивий вічний Тато, І Божа Матір тихо принесла

Вам Благодать – Вітця сердечне злато!

І чую, як спадає Благодать Устами Божих люблячих енергій:

- Ні, не Сергій тебе, мій сину, звать, А український Преподобний Сергій!

Олександр Потапенко

30

дорогий Олександре Івановичу,

Я дуже зворушений, що ви мені присвятили свого вірша. дякую за слова любові, світла та вдячності, що ці поетичні рядку щедро викликають у серці. Нехай вам Бог рясно дарує і далі пистати так, щоб люди могли читати ваші твори з захватом та вдячністю, у вічності прославляючи творця та вклоняючись Богу...

ми з дружиною настільки звикли нести своє служіння, що не вважаємо його чимось особливим – висока поезія та духовність відступають на задній план, а земна проза життя та любов повсякденного піклування виходять наперед. Звичайно, десь куточком пам’яті, ми розуміємо, що може у цьому і є та висока нота, про яку ви написали, але слава за усе високе лише Богові, світло Якого ми намагаємося відбивати... у нашій родині було 17 дітей-сиріт та троє власних діток., проте з часом ми зрозуміли, що перестали бути прийомною родиною, а стали просто звичайною родиною, яка мало чим відрізняється від здорових та щасливих родин, а наші діти перестали бути сиротами, а стали просто нашими дітьми. Напевне, так цього Бог хотів, який теж нас усиновляє у цьому світі. Однак, надто багато людей, так і не приймають Його Батьківства і залишаються духовними сиротами. Звідси усі наші біди, на жаль, бо вони – безбатченки, без Батька і без Батьківщини, без духовного спадку, захисту й дарів – нещасні люди, що Бога відкидають...

Хай вас Бог береже від таких та благословляє у всьому, що він поклав вам здійснити у Його славу!

Щиро ваш, до зустрічі, Сергій Собко.

31

Алла Ільченко (Приймак)

вчитель української мови та літератури, випускниця філологічного факультету Переяслав-Хмельницького ДПУ імені Григорія Сковороди (1992)

Лише той учитель, хто живе так, як навчає. Григорій Сковорода

З плином часу, з роками все частіше думками повертаєшся в минуле. пригадуєш щасливі дні дитинства, юності, радісні обличчя друзів, суворі настанови викладачів, інколи безтурботне життя і шквал емоцій після останнього екзамену літньої сесії…

25 років минуло відтоді, як ми вчорашні випускники, 1987 року, стали першокурсниками зовсім молодого, нещодавно створеного філіалу київського педагогічного інституту ім.. Горького.

Один корпус закладу, один гуртожиток для студентів і викладачів, один філологічний факультет і один декан на два відділення: російської та української мови – Олександр Іванович потапенко, розумний, творчий, емоційний, строгий і водночас добрий. він став для нас мудрим порадником, вимогливим учителем, незмінним помічником. І ні один захід, ні одне зібрання не проходило без участі нашого декана.

Якою ціною на той час була підтримка досвідченого педагога. добру науку наставника я пам’ятаю і зараз: учитель працює з душею, і тому не має права на помилки. А ще вчив нас Олександр Іванович Людяності, Любові, умінню безкорисливо робити добро іншим, не боятися труднощів і перешкод, вірити в себе, у свої можливості й ніколи не зупинятись на досягнутому.

Отримавши певний життєвий досвід, я зрозуміла одну закономірність: без дружньої підтримки, без кохання, без теплих сімейних стосунків людина не здатна творити натхненно, щиро, віддано.

Ганна Іванівна потапенко, викладач дитячої літератури на філологічному факультеті, добра, турботлива, мудра жінка. Її заняття завжди були цікавими, наповненими багатим змістом, професійною майстерністю, любов’ю до людини.

32

«Любити – значить перш за все віддавати, а не отримувати…», «…ділиться своїм життям, найдорожчим, що є…, своєю радістю, своїми інтересами, своїми думками, знаннями, своїм настроєм, своїм смутком…», – так пише Олександр Іванович у книзі «дух. Любов. творчість», за таким принципом живе родина потапенків, таким цінностям навчають своїх учнів.

Радісно й водночас боязко писати про своїх наставників. Боязко, бо дуже відповідально. Радісно, бо так приємно поринути у спогади й думки про людей, поради й наука яких були дороговказом для нас, майбутніх педагогів.

дорогі учителі! Залишайтесь молодими та енергійними, такими, як пам’ятають вас ваші учні, бо не згасає в очах ваших іскра Любові і віри, доброти і душевності.

33

Олена Плигань(Дашкевич)

заступник директора СЗОШ І-ІІІ ступенів № 1з поглибленим вивченням слов’янських мов з НВР, учитель української мови та літератури (студентка філологічного факультету ПереяславХмельницького філіалу КДПІ ім. О. М. Горького (1986-1991)

усі стежки – від шкільного порога. початок усіх професій, ключ до всіх духовних багатств світу – від мудрості наставника. Це ж бо він, учитель, повів нас у світ знань, допоміг обрати з усіх тисяч свою дорогу в житті, навчив не лише премудрощів життя, а й найскладнішої з наук – бути людиною. тому стільки глибоких почуттів у словах «учителю мій», які промовляють люди різного віку й життєвого досвіду в усіх куточках світу. Саме до вчителя спрямовані найкращі слова подяки за те, що він робить для дітей, для справи виховання.

Амої слова вдячності людині, яка в далекому 1986 році повела

уновий, не звіданий ще тоді світ філології. працювати для майбутнього, сіяти зерна доброго, світлого, щоб зійшли вони в душах молодого покоління, бути справжнім учителем, не байдужим до долі своїх вихованців, радіти і перейматися долями тих, кому потрібно, підказати й допомогти. такі звичайні, здавалось би, вічні істини. А всьому цьому з першого дня вчив нас уЧИтеЛЬ з великої літери, ЛЮдИНА добра, справедлива, порядна, відповідальна, ЛЮдИНА, яка невтомно, уперто і невпинно творить майбутнє своєю щоденною працею. Це – потапенко Олександр Іванович.

5 років пліч-о-пліч Олександр Іванович навчав, збагачував розум і душу молодої людини, відкривав перед нами невичерпну скарбницю знань і невмирущих моральних цінностей. мені в житті пощастило: я зустріла справжнього вчителя, моє життя прожите недарма. Частинка його серця, його самого у мені. Студентські роки вже давно позаду, 21 рік поспіль я працюю вчителем української мови та літератури, а мудрі слова наставника – завжди зі мною.

Бажаю вам, шановний Олександре Івановичу, відчуття повноти і неповторності життя, здоров’я, невичерпних творчих сил, натхнення, щастя і довгої людської пам’яті.

34

Тетяна Шкурська-Кузьменко,

психолог психологічної служби Переяслав-Хмельницького ДПУ імені Григорія Сковороди

• • –

• •-, -•

у цій безкінечній гонитві за досягненням кимось встановлених високих стандартів життя ми набираємо шалену швидкість. пейзажі життя пролітають за вікном, створюючи ілюзію насиченості й наповненості змістом. тільки б не зупинитися, тільки б встигнути! прагнення до певного ідеалу, що надасть відчуття щастя і радості, – це звичайний принцип еволюції та розвитку. питання в тім, де знаходиться цей ідеал? Наслідуючи комусь, ми можемо бути тільки копією з чиєїсь «картинки» на фоні внутрішнього відчуття незадоволеності. Істинна ж радість життя полягає в іншому. Свою суть, справжність, можна знайти, тільки пізнавши себе, почувши голос свого серця. Бути самим собою непросто. потрібно довіритися, відкритися, повірити, зробити зусилля та рухатися непротореними шляхами у невідоме. Але чим ясніше чуємо голос свого серця, чим глибше усвідомлюємо себе, власну побудову, свої обмеження і програми, свої бажання і цілі – тим більший об’єм радості нам дається. Цю філософію життя відкриваю для себе, аналізуючи життєвий і творчий шлях Олександра потапенка – мого сучасника, мого педагога, справами якого маю честь захоплюватися, поета, віршами якого маю честь зачитуватися, духовного наставника, який стимулює у оточуючих відчуття власної гідності та самодостатності.

Гордістю для мене став момент, коли життєводосвідчений, авторитетний, сповнений непідробної духовності педагог подарував власні книги зі словами – тобі знагодиться, у тобі це не загубиться. Саме ці слова для мене, тоді ще студентки психологічного факультету, стали стимулом та безмежним ресурсом. у словах та відвертих, сповнених життєвої мудрості очах, мій юнацький максималізм

35

прочитав – ти особистість, ти маєш у собі дар пізнання, ти вмієш не лише чути, а й слухати, не лише дивитися, а й бачити, працюй, іди вперед, досягай більшого, будь собою. підозрюю, що таких як я, тих, хто у свій час отримав та ще буде довго отримувати відповідний ресурс є багато, оскільки педагогічна діяльність Олександра Івановича триває багато років і натхнення його не згасає.

у вихованні та навчанні неможливо обійтися без авторитету, тобто влади педагога, як відображення його відповідальності за долю тих, кого навчає. Сила авторитету покликана не руйнувати, а творити. коли вона сприяє самоствердженню зростаючої особистості, реалізації її творчих потенцій, педагогічний авторитет виступає потужним каталізатором розвитку. Спілкуючись з Олександром Івановичем, відчуваєш величезну власну відповідальність перед цією авторитетною людиною і розумієш, що цей авторитет не є хибним, не є авторитарним, не є кумиром. Саме такий авторитет стимулює, показує шлях, альтернативу руху.

Шлях, який пропагує Олександр потапенко – це дорога духовності. Саме ця складова самодостатності особистості не має градацій – більш духовний чи менш духовний. ти або маєш це у серці, або ця якість відсутня. пам’ятною для мене стала розмова з педагогом саме на тему духовності, розвитку цієї якості у підростаючого покоління. до кабінету психологічної служби Олександр Іванович приніс ікону Божої матері й сказав, що вона буде оберегом для тих, хто потребує допомоги і підтримки. Я ніколи не була релігійною людиною та й зараз, можливо, не доросла ще до певних релігійних традицій. Але слово «віра» звучало з вуст Олександра Івановича не як релігійний канон, а як складова суті людини духовної. маючи певний досвід роботи з людьми, які шукають власну суть, намагаються знайти альтернативу виходу зі складних життєвих обставин, використавши власний ресурс, я глибоко переконана у правильності духовної життєвої позиції людини, про яку маю честь писати. духовність самозцілює, духовність і є, мабуть, тією кінцевою метою, до якої рухається людина, тим ідеалом, тим станом балансу, гармонії з собою та оточуючим світом.

36

Саме духовність пропагує Олександр Іванович у своїх поетичних творах. Рядками легкими, як сон, і змістовними, як сотні наукових праць, зачитуєшся й отримуєш наснагу. перечитуючи рядки, що написані поетоммрійником, поетом-оспівувачем краси людської суті, розумієш, що зупинився на мить, вийшов на узбіччя життєвої метушливої дороги й п’єш життєдайну енергію, отримуєш колосальний заряд, що наповнює до краєць твою душу. Розумієш, що саме ці слова можуть замінити ліки, замінити похід до психолога. Слухаючи пісні, основою яких є вірші поета, набираєшся духу патріотизму, духу романтизму, яких так не вистачає у сучасному меркантильному світі. Отримавши наснагу від творчості Олександра Івановича, збираєшся з силами й повертаєшся на ту ж таки життєву швидкісну трасу й рухаєшся далі у напрямку пошуку власної суті.

працю справжнього педагога, високоморальної особистості живить віра в людину. та й віра людей так важлива для педагога. Цей обопільний процес, як на мене, є тим, що дає наснагу для подальшої життєтворчості звичайній людині, що вміє віддавати та отримувати сторицею, вміє втілювати свої задуми у життя, вміє надихати інших до руху вперед, людини, що вміє рухатися сама, людини, що присвятила себе служінню найвищій меті – навчанню та вихованню підростаючого покоління. Без підробного пафосу і не тому, що просто так треба написати (бо давно вже зрозуміла, що лицемірство – гріх) я вшановую педагога, що має придуманий мною статус «ресурс» та поета, що дає наснагу, просто Людину з великої літери Олександра Івановича потапенка.

37

Ольга Тесленко

пенсіонерка, голова планової комісії, заступник міського голови м. Переяслава-Хмельницького (1976-1999 р.р.)

• •

За Олександра Івановича та його дружину Ганну Іванівну були досить позитивні відгуки від студентів і керівництва, як про хороших педагогів, добрих, чесних, доброзичливих людей.

відчувалось, що Олександр Іванович людина духовна. Я часто зустрічала його в успенській церкві, читала в місцевій газеті його вірші. Але найбільше духовний світ його мені відкрився, коли прочитала його книгу «дух, любов, творчість». Оцінювати його творчість, як поета, не маю морального права, тому що не фахі-

38

вець. Але можу підтвердити, що його поезія бере за душу, хвилює і спонукає до роздумів. Особливо вірші присвячені україні, переяславу, батьку, матері, дружині, любові до них.

тільки тепер зрозуміла, чому з такою величчю, жіночою привабливістю, українською вродою завжди сяє обличчя і все єство його дружии. також я відкрила для себе в особі Олександра Івановича великого мрійника, ученого, мислителя, якого хвилююють проблеми не тільки педагогіки. Його хвилює дещо більше: проблеми будови всесвіту і місця в ньому людини, її духовності, богопізнання. І це викликає велике захоплення і повагу.

тож нехай Господь посилає йому своє благословіння на подальшу плідну працю на ниві педагогічної науки і духовного розвитку особистості. Бажаю поваги і вдячності від студентів, колег і пошановувачів його таланту, здоров’я, щастя і благополуччя його родині.

39