44. Адміністративна відповідальність.

Адміністративна відповідальність  — вид юридичної відповідальності. Підставою для А. в. є адміністративне правопорушення. Питання порядку застосування А. в. регулюються Кодексом України про адміністративні правопорушення (КпАП). До порушників застосовуються адміністративні стягнення (попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація, позбавлення спеціального права, громадські роботи, виправні роботи,адміністративний арешт). Виняток передбачений ст. 21 КпАП, згідно з якою орган, уповноважений розглядати справи про адміністративні правопорушення, з урахуванням характеру вчиненого правопорушення і особи правопорушника може звільнити його від А. в., передавши матеріали на розгляд громадськості для вжиття заходів громадського впливу. Суб'єктами А. в. можуть бути фізичні особи, які досягли 16-річного віку. Законодавством встановлено певні обмеження А. в. для неповнолітніх, службових осіб, іноземців, які згідно з міжнародними договорами користуються імунітетом щодо адміністративної юрисдикції в Україні. На відміну від кримінального правопорушення за адміністративне правопорушення не передбачено позбавлення умовних прав (вступу у виш, права на службу в органах правопорядку та права на державні посади).

45.Цивільне право України є результатом тривалого історичного формування цивільно-правових конструкцій з урахуванням традицій відповідної цивільно-правової системи (сім'ї), що дає можливість найбільш адекватно регулювати суспільні відносини в сфері приватного права.

В юридичній науці під правовою сім'єю (legal family) розуміють сукупність національних правових систем, виділену на основі спільності їх ознак і рис.

Правові сім'ї створюються не на основі мовної спорідненості, спільності культури або географічного положення, а за спільністю критеріїв і факторів.

В доктрині права обґрунтовано різні теорії про фактори, які повинні впливати на класифікацію правових систем. Зокрема, за теорією "формального" права мають значення лише об'єктивні фактори (тобто лише "формальне" право), а за іншою теорією - повинні враховувати всі об'єктивні і суб'єктивні фактори (тобто і "формальне", і "живе" право).

Національне цивільне право кожної країни розвивається під впливом інших існуючих правових систем. Головним способом такого впливу є запозичення правових конструкцій. Таке запозичення може бути прямим (наприклад, рецепція римського права на території південної і середньої Європи) або опосередкованим, коли той чи інший інститут формувався виходячи із загальних засад інституту, який раніше існував, але з урахуванням тих чи інших національних особливостей (так, зокрема, запозичувалася конструкція довірчої власності в континентальному праві).

В результаті запозичення цивільним правом однієї країни більшості правових інститутів іншої формується цивільно-правова система. Формування цивільно-правової системи можливе також шляхом формування в різних країнах одних і тих самих економічних закономірностей. Однак цей спосіб не є визначальним, оскільки скопіювати завжди легше, ніж створити своє.

Цивільно-правова система або сім'я являє собою об'єднання декількох держав за ознакою єдності основних закономірностей здійснюваного в них цивільно-правового регулювання суспільних відносин.

Цивільно-правова система як поняття похідна від правової системи в широкому значенні цього слова.

В теорії порівняльного правознавства обгрунтовано кілька основних класифікацій правових систем сучасності.

За критерієм стилю права правові системи сучасності поділяють на нерелігійні і релігійні.

В нерелігійних правових системах виділяють три групи: 1) західне; 2) квазізахідне; 3) позазахідне.

46.Цивільно-правові відносини, їх виникнення, зміна та припинення

Цивільно-правові відносини - врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридична рівними носіями прав та обов'язків.

Відповідно до статей 1, 2 Цивільного кодексу України зазначені відносини виникають у: державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою; громадян із державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями; громадян між собою.

Для цивільно-правових відносин е характерними специфічні ознаки, які вирізняють їх з-поміж інших видів правових відносин, що виникають у суспільстві. Зокрема, слід відзначити такі особливості:

- цивільно-правові відносини - це майнові та особисті немайнові відносини;

- учасники цих відносин характеризуються майновою відокремленістю та юридичною рівністю;

- юридичні права та обов'язки суб'єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів. Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єктів і змісту.

Суб'єктами цивільно-правових відносин можуть бути фізичні та юридичні особи.

Правові відносини між фізичними особами виникають здебільшого з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З урахуванням зазначеного об'єктами цивільно-правових відносин можуть бути: речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Змістом цивільно-правових відносин є цивільні права та обов'язки суб'єктів таких відносин.

У даному випадку суб'єктивне право - це заснована на законі можливість конкретної особи здійснювати певні дії та вимагати задоволення свого інтересу від зобов'язаної особи.

Зміст суб'єктивного права знаходить свій вираз у відповідних можливостях учасника зазначених відносин:

- здійснювати певні дії (наприклад, купувати, продавати, дарувати речі, використовувати твори тощо);

- вимагати належної поведінки від зобов'язаних осіб (скажімо, виконати роботу, передати речі і т. ін.);

- можливість звернутися до застосування примусової сили державного апарату для реалізації права вимоги.

Суб'єктивний цивільний обов'язок - міра необхідної поведінки зобов'язаної особи, яку вимагає від неї уповноважена особа з метою задоволення своїх інтересів.

Цивільно-правові відносини поділяються на такі види:

1) за змістом: майнові цивільно-правові відносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб (приміром, правовідносини власності, передача майна однією особою іншій у порядку спадкування); немайнові цивільно-правові відносини щодо задоволення особистих немайнових інтересів учасників цих відносин (наприклад, авторські правовідносини);

2) за зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єктові протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб (скажімо, правовідносини власності, авторства); відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єктові протистоїть конкретно визначена особа, яка повинна здійснити уповноваженому суб'єктові певні дії (приміром, у разі купівлі-продажу, зберігання, постачання);

3) залежно від об'єкта правових відносин: речові цивільно-правові відносини, об'єктом яких є речі (наприклад, відносини володіння та користування майном); зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань (наприклад, відносини, що виникають із договору, спричинення шкоди);

4) залежно від структури: прості цивільно-правові відносини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій - тільки обов'язок (скажімо, правовідносини, що виникають із договору позики); складні цивільно-правові відносини, за яких дві сторони мають як права, так і обов'язки (наприклад, відносини, що виникають із договору купівлі-продажу);

5) за характером нормативного спрямування: регулятивні цивільно-правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання майнових та особистих немайнових відносин між їх учасниками; охоронні цивільно-правові відносини, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів цих відносин і спрямовані на їх відновлення.

Цивільно-правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки.

Цивільний кодекс України (ст. 4) передбачає, що цивільні права та обов'язки виникають внаслідок: угод; адміністративних актів; відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; заподіяння шкоди іншій особі; придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; інших дій громадян та організацій; подій, з якими закон пов'язує наступ цивільно-правових наслідків.

Юридичні факти в цивільному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії -це такі юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей та породжує певні правові наслідки (наприклад, укладання учасниками цивільних правовідносин певного договору).

Дії, що вчиняються відповідно до закону, визнаються правомірними (скажімо, угоди, адміністративні акти і т.д.), а ті дії, що вчиняються всупереч законові, - неправомірними (укладання фіктивних угод і т. ін.).

Юридичні події - це юридичні факти, що настають незалежно від волі людини (наприклад, природні явища стихійного характеру).

47Цивільне право — це можлива поведінка уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від поняття "цивільне право" у об'єктивному значенні. Суб'єктивне цивільне право належить певній особі, що виступає як суб'єкт цивільних правовідносин. Цивільне право в об'єктивному значенні — це сукупність норм і правил, що діють у сфері функціонування цивільних відносин.

Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти також від правоздатності. Основні відмінності між ними полягають у тому, що правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов'язки; натомість, суб'єктивне цивільне право конкретне і означає наявність точно визначених правомочностей стосовно цілком певних благ. Правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бути передане іншій особі. Цивільна правоздатність є органічною властивістю суб'єкта цивільних правовідносин, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин (юридичних фактів).

Традиційно суб'єктивне цивільне право характеризується через так звану "тріаду" можливостей: 1) можливість поводитися певним чином; 2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; 3) можливість захисту порушеного права за допомогою суду, державних органів, третейського суду тощо.

Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право власності самотужки; при цьому він має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому в здійсненні права власності; у випадку порушення його права власності він може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.

Згідно з ч. 1 ст. 12 ЦК, особа може на власний розсуд як здійснювати своє цивільне право, так і використовувати його частково або не використовувати взагалі.

Під здійсненням цивільного права розуміють реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права. Здійснення цивільного права може відбуватися шляхом вчинення як фізичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник користується майном (фактична дія), що належить йому, або продає його (юридична дія). Частина 2 ст. 12 ЦК встановлює, що нездійснення особою цивільного права не є підставою для припинення цього права, крім випадків, встановлених законом.

Важливою гарантією здійснення права є презумпція, тобто припущення добросовісності та розумності дій того, хто має це право. Така презумпція діє до того часу, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Отже, щодо кожної особи, яка має цивільне право, передбачається, що вона сама здатна визначити призначення цього права, доцільність та характер його здійснення. При цьому "добросовісність" має трактуватися як категорія моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а "розумність" як категорія інтелектуальна, що передбачає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідки здійснення або нездійснення цивільного права.

Цивільний обов'язок — це вимога до суб'єкта цивільного права діяти (або не вчиняти дій), забезпечена можливістю правового примусу до належної поведінки. Як цивільне право описують через тріаду можливостей, так і цивільний обов'язок може бути охарактеризований через аналогічну "тріаду вимог". Вона полягає в тому, що: 1) поведінка зобов'язаної особи окреслена вимогами норми права; 2) поведінка зобов'язаної особи окреслена вимогами уповноважених осіб; 3) поведінка зобов'язаної особи у випадку невиконання цивільного обов'язку забезпечується вимогою (присудом) суду виконати цей обов'язок.

Розрізнюють обов'язки активного і пасивного типу. Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаного суб'єкта здійснити ту чи іншу дію (дії). Невиконання ним цих дій спричиняє застосування санкцій, передбачених законом або договором. Обов'язок пасивного типу ґрунтується на вимозі дотримуватися правової заборони на здійснення певних дій, що забезпечується можливістю застосування правових санкцій. Така заборона може бути прямою або такою, що мається на увазі. Пряма заборона, наприклад, має місце, коли йдеться про обов'язок наймача житлового приміщення не порушувати правила користування приміщенням, правила співжиття і т. п. Заборона, що мається на увазі, випливає з самої суті відносин. Наприклад, з права власності випливає обов'язок пасивного типу для всіх третіх осіб — не порушувати права власника. Пряма заборона звичайно має місце у вже існуючому зобов'язанні (правовідносинах). Заборона, що мається на увазі, може бути як у правовідношенні, що вже існує, так і слугувати правовстановлюючим, правостворюючим тощо юридичним фактом.

Критеріями виконання цивільних обов'язків і підставами звільнення від них слугують умови договору і акти законодавства. Причому договір вказано першим, що свідчить про надання йому переваги (у тих випадках, коли він існує) перед нормами законодавства: спочатку мають бути з'ясовані умови договору, а якщо цього недостатньо, — то слід звернутися до актів цивільного законодавства.

3 Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актами цивільного законодавства.

4 Засоби заохочення можуть бути встановлені у договорі у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи, виплата премії за високу якість виконаної роботи або наданої послуги тощо). Однак на практиці стимулом до виконання обов'язків частіше слугують міри відповідальності або інші засоби "негативного впливу" на зобов'язану особу, що одночасно мають мету захисту інтересів уповноваженої особи

48.Право власності, відповідно до ст. 316 ЦК (Цивільний кодекс) це право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

Право власності в суб'єктивному розумінні є суб'єктивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно свого майна з додержанням певних меж, установлених законом.

ФОРМИ. В рамках публічного типу - власність Українського народу, державна та комунальна; в рамках приватного типу - юридичних та фізичних осіб.

ВИДИ. (в рамках кожної із форм)

- державна власність (власність держави Україна, іноземних держав, державного утворення - АРК)

-комунальна власність (власність територіальної громади села, селища, міста, району в місті)

-приватна власність фізичних осіб (громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства)

-приватна власність юридичних осіб (товариств та установ

СУБ'ЄКТИ.

ст. 318 ЦК зазначає про те, що суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних правовідносин, визначені у ст.2, а саме:

-фізичні особи

-юридичні особи

-держава Україна

-АРК

-територіальні громади

-іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Загальними гарантіями здійснення права власності є забезпечення всім власникам рівних умов здійснення своїх прав, невтручання держави у здійснення особою права власності, непорушність права власності.

49.Поняття зобов'язання закріплено в ЦК, а саме в ч.1 ст.509, відповідно до якої: Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ.

Зобов'язання виникають із таких самих, загальних для всіх цивільних правовідносин підстав, встановлених статтею 11 ЦК.

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; - тобто, зобов'язання виникають із неправомірних дій

4) інші юридичні факти. До них належать юридичні вчинки, які являють собою правомірні дії, що не є правочинами, але створюють правові наслідки внаслідок приписів закону.

До переліку підстав припинення зобов'язань, ЦК відносить:

-належне виуонання

-передання відступного

-зарахування

-домовленість сторін, у тому числі новація

-прощення боргу

-поєднання боржника і кредитора в одній особі

-неможливість виконання

-смерть фізичноі особи, ліквідація юридичної особи.

ЦЕЙ ПЕРЕЛІК НЕ Є ВИЧЕРПНИМ

Цивільно-правову відповідальність можна розглядати як застосування до правопорушника у разі вчинення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених договором чи законом заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільно-правових обов'язків майнового характеру.

Обов'язковою умовою є вина. Оскільки її відсутність звільняє особу порушника зобов'язання від відповідальності.

Правовими наслідками є:

-сплата неустойки

-відшкодування збитків

-відшкодування моральної шкоди

50.Загальновживаних значень терміна "договір" три:

-договір як правочин

-договір як зобов'язання

-договір як документ.

Договір як правочин являє собою різновид юридичного факту, дії, в основі якого лежить погоджена воля двох і більше сторін, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Договір як зобов'язальні правовідносини - це юридичний зв'язок, установлюваний між двома або більше суб'єктами, що породжує їхні суб'єктивні права й обов'язки відносно один одного. Тісний зв'язок між цими двома іпостасями договору не нівелює відмінностей між ними.

Договір як документ являє собою форму договору-правочину, як правило, письмову, але не обов'язково.

1. Договір купівлі-продажу

Поняття договору. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Юридична характеристика:

-може бути реальним чи консенсуальним

-оплатний

-двосторонній (синалагматичний)

Сторонами цього договору є продавець та покупець

Істотні умови договору. Єдиною умовою цього договору є предмет. Предметом, відповідно до ст.656 ЦК є товар.

75.Структура природно-заповідного фонду.Правові способи охорони навколишнього середовища. Природно-заповідний фонд – це ділянки суші і водного простору, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність та виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, рослинного та тваринного генофонду. До складу природно-заповідного фонду України входять як природні, так і штучно створені території та об'єкти.

У Законі встановлені принципи охорони навколишнього природного середовища:

— пріоритетність вимог екологічної безпеки;

— гарантування екологічно безпечного становища для життя та здоров'я людей;

— екологізація матеріального виробництва;

— науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

— збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних об'єктів і комплексів;

— гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

— науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

— стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів;

— вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права та обов'язки громадян України:

— право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

— участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення та реконструкції об'єктів, які можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

— участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

— одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;76. Загальна характеристика земельного права України. Види земель та їх правовий статус.

Земельне право - це галузь права, що регулює та охороняє земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення ефективності цього процесу, охорони прав організацій і громадян як землевласників і землекористувачів.

Загальна характеристика Земельного кодексу

Земельний кодекс було прийнято 13 березня 1992 р. Він установлює, що

завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин із

метою створення умов для раціонального використання та охорони земель,

рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання,

збереження та відтворення родючості грунтів, поліпшення природного

середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ та організацій

на землю. Його розділами є: 1. Загальні положення. 2. Використання

земель. 3. Охорона земель. 4. Відшкодування збитків власникам землі та

землекористувачам і втрат сільськогосподарського й лісогосподарського

виробництва. 5. Контроль за використанням і охороною земель та їх

моніторинг. 6. Державний кадастр земель. 7. Землеустрій. 8. Вирішення

земельних спорів. 9. Відповідальність за порушення земельного

законодавства. 10. Міжнародні договори.

Види земель та їх правовий статусУсі землі України, відповідно до цільового призначення, поділяються на:

• землі сільськогосподарського призначення;

• землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільськихнаселених пунктів);

• землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;

• землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного таісторико-культурного призначення;

• землі лісового фонду;

• землі водного фонду;

• землі запасу.

Переведення земель з однієї категорії до іншої здійснюється у разі зміни

цільового призначення цих земель.

77.Форми земельної власності. Порядок отримання права на землю,гарантії права на землю.

Форми власності на землю

Власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну,приватну. Усі форми власності є рівноправними.

Розпоряджаються землею ради народних депутатів, які в межах їхньої

компетенції передають землі у власність або надають у користування тавилучають їх.

Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок

місцеві ради народних депутатів можуть передати відповідно органам

державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевогосамоврядування.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки в разі:

одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні

подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну. Передача земельних

ділянок у власність громадян провадиться місцевими радами народних

депутатів за плату чи безкоштовно.

78) Органи управління у галузі використання та охорони земель мають розгалужену систему, яка діє у межах повноважень, визначених земельним та іншими галузями права України. Зазначена система функціонує як єдиний взаємопов'язаний механізм.Систему органів управління та охорони земель поділяють на два види: органи загальної компетенції та органи спеціальної компетенції. Особливістю управління у галузі використання та охорони земель органами загальної компетенції є те, що вони здійснюють зазначену діяльність і разом з тим вирішують інші завдання, віднесені до їхньої компетенції, - розвиток економіки, соціальної сфери, національної безпеки та оборони тощо. На відміну від них, для органів спеціальної компетенції управління у галузі використання та охорони земель є головним або одним з головних напрямів їхньої діяльності.До системи органів загальної компетенції, які здійснюють управління у галузі використання та охорони земель, належать: Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, місцеві органи виконавчої влади.Систему органів управління спеціальної компетенції у даній сфері становлять: Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет України по земельних ресурсах.Відповідно до ст. 75 Конституції України основними повноваженнями Верховної Ради України у галузі управління використання та охорони земель є: прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин; визначення засад державної політики у галузі використання та охорони земель; затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель; встановлення і зміна меж районів і міст; погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель; вирішення інших питань у галузі земельних відносин згідно з Конституцією України.

79) Кримінальне право України як галузь права - це сукупність нормативно-правових актів, у яких визначаються підстави і принципи кримінальної відповідальності, злочинність і караність діянь, а також підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності і покарання.Принципи кримінального права України - це основні начала (положення), що характеризують суть кримінального права. В чинному КК вони не закріплені, проте виводяться зі змісту КК. Назвемо, зокрема, такі принципи кримінального права України.Принцип законності. Означає, що до кримінальної відповідальності може бути притягнута особа тільки за діяння, передбачені в КК. Інакше кажучи, немає злочину без закріплення цього в законі. Латинською мовою це звучить так - nullum crimen sine lege. Вперше цей принцип було законодавчо закріплено в КК Франції 1791 року. В Україні - в КК 1960 року. Тобто, якщо особа вчинила якесь діяння і заподіяла таким чином певну шкоду, вона може бути притягнутою до кримінальної відповідальності, коли це діяння визнано в КК злочином. Якщо таке діяння в КК злочином не визнано, не дивлячись на його навіть тяжкі наслідки, особа не може бути притягнутою до кримінальної відповідальності.80) Кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, покладений на неї КК, не вчиняти злочин, а у разі вчинення - зазнати на собі впливу КК.Кримінальна відповідальність є двох видів: позитивна та негативна (ретроспективна).Позитивна кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, покладений на неї КК, не вчиняти злочинів. Виникає позитивна кримінальна відповідальність із набранням чинності КК. Ознаки позитивної кримінальної відповідальності є: об'єктивні та суб'єктивні. До об'єктивних ознак позитивної кримінальної відповідальності ми відносимо: наявність кримінально-правових встановлень, які містяться в статтях КК та забороняють вчиняти певні діяння (злочини) або надають особі право на певну поведінку, наприклад, на затримання особи, що вчинила злочин. До суб'єктивних ознак позитивної кримінальної відповідальності ми відносимо обов'язок особи вести себе відповідно вимогам КК, тобто не порушувати його встановлення. Не вчинення особою злочину означає реалізацію позитивної кримінальної відповідальності.Негативна (ретроспективна ) кримінальна відповідальність - це обов'язок особи бути відповідальною за вчинений нею злочин і перетерпіти передбачені законом заходи реагування. Виникає негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність із моменту вчинення особою злочину. Ознаки негативної (ретроспективної) кримінальної відповідальності також є об'єктивні та суб'єктивні. До об'єктивних ознак негативної (ретроспективної) кримінальної відповідальності віднесемо такі: наявність кримінально-правової заборони не вчиняти злочин; наявність в діянні особи складу злочину; перетерпіння особою заходів, передбачених КК. До суб'єктивних ознак негативної (ретроспективної) кримінальної відповідальності віднесемо наступні: обов'язок особи, в діянні якої є склад злочину, зазнати на собі заходів, передбачених КК. Завершується негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність у повному своєму розвитку фактом погашення або зняття судимості за вчинений злочин. Можуть мати місце випадки реалізації негативної (ретроспективної) кримінальної відповідальності і раніше, Наприклад, фактом звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим.Підстави кримінальної відповідальності (тобто чому особа повинна нести кримінальну відповідальність). Серед таких підстав виділяють: філософські, правові, фактичні.Філософські підстави кримінальної відповідальності. З позицій індетермінізму, як напрямку філософії, обов'язок особи нести кримінальну відповідальність пояснюється наявністю в особи волі. Саме воля особи є автономною силою. На волю особи зовнішні обставини не впливають. Інакше кажучи, особа сама вибирає лінію своєї поведінки. І оскільки особа вчинила злочин зі своєї волі, то така її воля і зумовлює відповідальність особи.Другий напрям філософії - детермінізм по-іншому пояснює, чому особа повинна нести кримінальну відповідальність. Така різновидність детермінізму як механічний детермінізм говорить, що поведінка особи детермінована (визначена) лише зовнішніми факторами. Підстави реагування на злочинну поведінку особи представники цієї філософської течії вбачали в необхідності захисту суспільства. Інша різновидність детермінізму - матеріалістичний детермінізм визнавав, що поведінка особи зумовлена як зовнішніми факторами, так і її волею. Тобто особа завжди має право вибору. І оскільки особа вибирає злочинний шлях - то за це і мусить відповідати.Правові підстави кримінальної відповідальності. В ч. 1 ст. 2 КК визначено наступне: підставою кримінальної відповідальності е вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК. Інакше кажучи, правовою підставою кримінальної відповідальності є положення ч.І ст. 2 КК.Фактичні підстави кримінальної відповідальності. Це безпосереднє вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК.

81. СКЛАД ЗЛОЧИНУ. СТАДІЇ ЗЛОЧИНУ.

ИЗ КОНСПЕКТА:

Состав преступления:

1) Объекты преступления.

2) Объективная сторона преступления.

3) Последствия деяния.

4) Причинная связь между деянием и последствием.

5) Субъект – вменяемое физ. лицо в возрасте от 16лет. В отдельных случаях с 14лет (особо тяжкие преступления).

6) Субъективная сторона.

7) Мотив и цель.

ИЗ ИНТЕРНЕТА:

Состав преступления -- это совокупность установленных уголовным законом объективных и субъективных признаков, характеризующих общественно опасное деяние как конкретное преступление. Значение состава преступления состоит в том, что он является необходимым основанием уголовной ответственности.

Состав преступления образуют четыре группы признаков: