12. Застосування критичного методу в роботі з історичними джерелами.

Найбільший внесок у розвиток вітчизняної критики історичних джерел, на думку сучасних дослідників, зробив М. Максимович [19]. Його вважають засновником науково-критичного методу в українській історичній науці [19, c. 207; 18, c. 68]. Програмовими статтями з українського джерелознавства вважаються "Повідомлення про літопис Григорія Грабянки" та "Повідомлення про південно-руські літописи, видані Миколою Білозерським у Києві в 1856 році" [2]. В них історик не лише висловлює теоретичні міркування щодо критики джерел, але й наочно демонструє її прийоми. Сам історик окреслює тему цих двох досліджень як критику "малоросійського літописання".Відмітивши внесок М. Максимовича у розвиток джерелознавчої критики в Україні, слід зазначити, що для історика вона мала, перш за все, прикладне значення, зокрема у праці над давньоруськими текстами. У праці 30-х рр. "Пісня о полку Ігоревім", критичний розгляд" [16] М. Максимович виявляє свою обізнаність з "вищою" і "нижчою" критикою в дусі М. Каченовського. Історик проаналізував лексику пам’ятки та її граматику в розділі "Про спосіб вираження та мову". В сукупності з іншими статтями з цієї теми, а також з неопублікованими архівними матеріалами це є великим доробком (мовознавчі студії над "Словом о полку Ігоревім" М. Максимовича та метод, яким при цьому користувався вчений, докладно дослідив М. Корпанюк [11]). М. Максимович не обмежується "критикою слів", а демонструє обізнаність із найновішими досягненнями критичного вчення, зокрема весь текст "Пісні" він поділив на 14 глав – 14 смислових сюжетів. На основі поділу тексту визначає головну сюжетну лінію та відступи від неї. Свої висновки щодо тексту робить уже на основі перекомбінації сюжетів (визначивши основну сюжетну лінію, виключає або переставляє виділені ним смислові блоки у "Слові"). Такий підхід до тексту дає йому можливість зробити "прозорим" смисл тексту. Наприклад, у главі 11 він виокремлює незрозумілу фразу, що відрізняється за смислом, а також, за М. Максимовичем, вирізняється за тональністю й емоційним забарвленням. М. Максимович вважає, що порушення смислу відбулося не лише за рахунок перестановки окремих слів (як вважали інші дослідники "Слова"), а й тому, що вона взята з іншої частини тексту.  Велика заслуга в розробці критичного методу належить Д. Зубрицькому: "Д. Зубрицький перший у Галичині критично підійшов до вивчення історичних джерел". Він зробив великий внесок у розвиток спеціальних історичних дисциплін, зокрема дипломатики, метою яких було встановлення достовірності джерел. Я. Ісаєвич зазначає, що Д. Зубрицький розробив специфічні методи зовнішньої і внутрішньої критики, які він спробував застосувати під час аналізу давніх грамот: "Опублікувавши ряд грамот Лева Даниловича, в тому числі грамоту для львівської церкви Миколи (1229), Д.І. Зубрицький в примітці переконливо доводить, що грамота для Миколаївської церкви є середньовічним фальсифікатом.

13. Спеціальні історичні дисципліни та їх роль в дослідженні минулого.

1). Спеціальні історичні дисципліни в структурі джерелознавства

Системний аналіз структури джерелознавства дає можливість з'ясувати місце і роль у ній спеціальних історичних дисциплін, які вважаються підлеглими джерелознавству, є його субдисциплінами. Будучи підсистемою джерелознавства, спеціальні історичні дисципліни самі виступають як система, що має власну структуру. Деякі історики за основу групування дисциплін беруть типи і види джерел, котрі вивчають спеціальні дисципліни, інші — проблеми, які ними досліджуються. Найбільш обґрунтованим і чітким нам видається поділ спеціальних історичних дисциплін на два класи: 1) дисципліни, завданням яких є вивчення окремих типів (видів) джерел (нумізматика — монети, сфрагістика — печатки, геральдика — герби); 2) дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами і вивчають окремі риси та елементи, притаманні джерелу, незалежно від його видової приналежності (палеографія — зовнішні ознаки писемних пам'яток, хронологія — системи літочислення тощо). Так, свого часу від нумізматики відокремились фалеристика та медальєрика. Кожна з цих дисциплін має сьогодні усталений предмет дослідження і користується вивіреною методикою та прийомами дослідження. Від дипломатики відмежувалась сфрагістика, яка вивчає печатки і на основі їх аналізу може встановити не тільки справжність або підробку документа, а й вирішувати цілий ряд інших питань, пов'язаних з еволюцією органів державного управління, проведенням суспільних та адміністративних реформ тощо. Від палеографії відокремилось філігранознавство — наука, що вивчає водяні знаки на папері. Таким чином, окрім датування рукописів шляхом проведення текстологічного та палеографічного аналізу, філігранознавство самостійно вивчає технологію виробництва паперу та його поширення, час написання недатованого документа, водяні знаки виробників і користувачів паперу та багато інших питань. Велику джерельну цінність мають печатки Війська Запорозького, гетьманського управління, козацької старшини, військових територіальних об'єднань — полків, сотень. Найдавнішою з козацьких печаток, що дійшла до нас, є печатка гетьмана Григорія Лободи на Універсалі 1595 р. Сфрагістичні знаки виконували різноманітні за своїм характером функції. Найважливіша з них — затвердження документів, надання їм юридичної сили — збереглася до наших днів. їх використовували для запечатування листів, ними ж засвідчували приватну власність. Нерідко печатки-штампи відтискувались на ремісничих виробах — на металевому та гончарному посуді, зброї, цеглі, черепиці. Традиційно процес джерелознавчого дослідження сфрагістичного матеріалу поділяється на три етапи: 1) пошук, виявлення та підготовка до вивчення сфрагістичних пам'яток; 2) тлумачення легенд, з'ясування зображень, хронологічне визначення і виявлення осіб, які використовували печатку, встановлення достовірності джерела; 3) класифікація сфрагістичних пам'яток та використання їх в історичних дослідженнях (зазначимо, що цей процес залежить від завдань і мети, що їх ставить перед собою дослідник). Отже, місце сфрагістики у структурі джерелознавства визначається тим, що вона вивчає широке, специфічне коло питань. Як продукт певної історичної епохи, певного суспільного устрою сфрагістичні пам'ятки відбивають характерні риси свого часу. Як наукова дисципліна хронологія бере свій початок у XVI ст., хоча потреба вимірювати час виникла у глибоку давнину. Вже первісні люди фіксували послідовно повторювані явища природи: зміну дня і ночі, фаз місяця, пір року. Розробкою питань хронології займалися у найдавніші часи в Єгипті, Месопотамії, Китаї. Величезний внесок у розвиток хронології зробив олександрійський астроном Созіген (І ст. до н. е.), який розробив варіант календаря, що дістав назву юліанського і ліг в основу сучасного літочислення.

2)Для більшості з них використовують термін «допоміжні історичні дисципліни». Умовно їх поділяють на дві групи. До першої відносять займаються вивченням різних видів джерел з якої-небудь однієї сторони. Це такі допоміжні історичні дисципліни, як археографія, генеалогія, архівознавство, палеографія, історична метрологія, епіграфіка, папірологія, хронологія, текстологія. Так, наприклад, хронологія займається вивченням систем літочислення, для чого використовуються різні види письмових джерел. Історична метрологія вивчає одиниці виміру ваги, довжини та інших величин, що існували в різних країнах. Без неї ми б навряд чи змогли уявити собі, що таке пуд, фунт або талант, про які повідомляється в багатьох відомих нам писемних джерелах. Фахівців з епіграфіки цікавлять короткі за змістом написи - на каменях, виробах ремісників, стінах будівель і т.п. До другої групи відносять дисципліни, які займаються вивченням конкретних видів джерел, але в той же час розглядають їх з різних сторін. Для прикладу можна навести нумізматику, сфрагістики, геральдику, фалеристика. У кожної з них вузький предмет дослідження. Нумізматика вивчає грошові знаки (паперові та металеві), сфрагістика - печатки, геральдика - герби, фалеристика - види нагород.

Існує ще один термін - спеціальні історичні дисципліни. Це галузі, які вважаються цілком самостійними частинами історичної науки. Найбільш відома з них - археологія. Це наука зі своїми термінами і періодизацією і широким колом речових джерел. Сюди ж відносять історіографію, що вивчає процес розвитку історії як науки. Також до спеціальних можна віднести такі історичні дисципліни, як етнографія, джерелознавство, історична географія. В цілому цей термін у науці поки не устоявся - його використовують і для заміни слова «допоміжні», і для самостійних дисциплін. По-різному історики визначають і самостійність тієї чи іншої дисципліни.

Роль допоміжних і спеціальних дисциплін у дослідженнях

Яку ж роль відіграють спеціальні та допоміжні історичні дисципліни в процесі пізнання історії? Фактично, це цеглинки, з яких складається історичне знання. Будь-якому професійному історику доводиться опановувати спеціальними знаннями, щоб успішно досліджувати конкретний період. Так, спеціалісту з історії середніх віків доведеться опановувати і вузькою палеографією, що вивчає письмові рукописні пам'ятники, і більш широким джерелознавством. Допоміжні історичні дисципліни дають нам знання, завдяки яким ми поступово представляємо загальну картину того чи іншого періоду. Наприклад, наявність написів на ремісничих виробах епохи Київської Русі свідчить про те, що грамотність була поширена не тільки серед знаті, але і серед простих людей. Знахідки античних судин з клеймами в похованнях кочівників в причорноморських степах дозволяють визначити напрямки торгівлі, яку вели ці кочові народи. Генеалогія дає нам знання про родинних зв'язках в середовищі аристократії, династичних контактах правителів. Величезну роль в історичних дослідженнях грає хронологія, що вивчає системи літочислення в різних країнах. Без неї ми б просто не змогли визначати послідовність і час подій в історичних документах.

В цілому розподіл історичних дисциплін на допоміжні і спеціальні дуже умовно. Адже кожна з них є невід'ємною частиною історичної науки, що допомагає вченим більше дізнатися про минуле.

14. Найважливіші принципи аналізу історичних джерел.

Абстрагуючись від конкретних дослідників, авторів історичних праць, можемо допускати, що вони при дослідженні та висвіт­ленні тих самих процесів і подій минулих часів переважно користуються однаковими джерелами, принаймні, як професійні історики знають про існування тих чи інших джерел. Незважаючи на це, їхні оцінки, інтерпретація, висновки з приводу дослід­жуваних подій часто бувають діаметрально протилежними: норманісти й антинорманісти — у висвітленні проблем походження держави Київської Русі та самого етноніма Русь; російський історик Михайло Погодін і український Михайло Максимович — у трактуванні тяглості етнічного розвитку українського народу від давньокиївських часів і до кінця XIX ст.: перший сконструював як уже згадувалося, так звану теорію пустелі, яка нібито витворилась на подніпровських землях за наслідками Батиєвих плюндрувань, і втечі населення у верхів’я Волги й Оки; другий доводив, що місцеве подніпровське населення попри всі втрати від ординців, знищення окремих міст постійно і в XIII ст., і у XIV ст. заселяло свій край, зберігаючи києво-руську етнічну сутність і культуру; українські історики ХГХ-ХХ ст. однозначно кваліфікували Східну Галичину як український за історією і складом населення край; польські здебільшого кожного разу прагнули доводити, що Східна Галичина разом зі Львовом за історичною традицією, культурним обличчям і населенням — польська земля. Діаметрально протилежними в українській, польській, російській історіографії витворено стереотипи таких історичних персоналій, як Богдан Хмельницький, Петро Доро­шенко, Іван Мазепа, з новіших часів — Симон Петлюра, Степан Бандера. Особливо діаметрально відмінними є оцінки частини польських і частини українських авторів волинських подій 1943 р. Поляки всю вину за кровопролиття покладають на ОУН і УПА, українці вбачають причину цього кровопролиття у за­гарбницькій позиції польських структур, зокрема емігрантського уряду Польщі.

В чому ж справа? Два історики дивляться на минуле через призму одних і тих самих джерел, а бачать минуле зовсім по-різному. Великою мірою це залежить від того, яких методологічних принципів вони дотримуються при читанні історичних джерел. Особливе значення має національна, “патріотична” залежність позиції істориків. Подібно до того, як сучасний політик рішуче захищає національний інтерес власної держави навіть тоді, коли в нього мало аргументів, так здебільшого національні історики прагнуть “захищати” минуле своїх народів від фальсифікації істориками чужих держав, а надто тих, що здійснювали стосовно батьківщини історика ворожі дії. Хочемо ми того чи не хочемо, а така позиція істориків захисту історичного національного інтересу відома у світовому масштабі. Навіть радянська російська історіографія, оцінюючи Катерину II, акцентувала на її здібностях, волі та працелюбності, а українські автори кирило-мефодіївці дали їй визначення: “…курва всесвітня, безбожниця явна”; багато польських, як і багато українських істориків оцінюють радянсько-польське мирне врегулювання про держав­ний кордон орієнтовно “лінією Керзона” 1919 р. несправедливим. Однак польські історики вважають, що врегулювання знехтувало територіальною цілісністю Польської держави в кордонах до вересня 1939 р., а це віднесло “польський Львів” до радянської України і призвело до видворення 800 тис. польського населення з “польських Кресув Всходніх”. Натомість на українському боці врегулювання вважають несправедливим через те, що велика смуга українських етнічних земель від Підляшшя на півночі та до Лемківщини на півдні була не просто відторгнута від України, а й українське населення було з неї вигнане. Різні оцінки історичних подій і процесів залежно від національної приналеж­ності істориків — явище загальновідоме. У багатьох випадках, часом навіть тоді, коли йдеться про археологічні культури, подібні явища пояснюються необхідністю захисту національних інтересів усіма можливими засобами. Очевидно, жодна національна історіографія не може бути вільною повністю від потреб сучасного їй буття народів, але при оцінці історичних джерел, їх прочитанні й інтерпретації, як і при висвітленні історичних подій взагалі, історики повинні дотримуватись низки методологічних вимог.

Найпершою з них є вимога врахування історичної інформації всіх відомих джерел, доповнення її інформацією ще не викорис­товуваних чи заново відкритих. Справа в тому, що всі викривлені національні, конфесійні, корпоративні й інші інтерпретації минулого найчастіше трапляються внаслідок однобокості джерел, коли історик для обґрунтування тези бере інформацію з одних джерел, не зауважуючи інформації з інших. Загальновідомо, що кожне джерело мало свого творця з його суб’єктивним баченням явищ свого часу і як окреме не може об’єктивно відображати історичну дійсність у її відносній повноті. З огляду на це, неод­мінною методологічною вимогою до дослідника процесів, явищ і подій минулого є використання джерел різнорідного походження, що несуть інформацію про ту чи іншу грань історичної дійсності, тобто вимога зіставляти й аналізувати весь комплекс джерел, який можливо виявити. Цю вимогу дослідницької праці історика можна назвати методологічним принципом комплексності джерел.

Оцінюючи історичну інформацію окремого джерела і зістав­ляючи її з інформацією інших джерел, передусім необхідно виявити ступінь об’єктивності кожного з джерел. Для цього важ­ливо виявити, хто був творцем джерела й якими можливими цілями він керувався, знати місце і час його створення, причинний зв’язок з іншими джерелами. Лише в такому випадку дослідник зможе виявити ступінь об’єктивності чи суб’єктивності джерела і на цій основі доходити того чи іншого висновку про характер досліджуваних історичних процесів і подій.

В історіографії відомі численні приклади, коли зіставлення інформації одного історичного джерела з інформацією іншого руйнувало достовірність першого. В нашому Найдавнішомулітописі йдеться про те, що київські слов’яни приблизно в другій половині IX ст. запросили у варягів-русі “собі князя, який би володів нами і радив за угодою, по праву”. І ніби такий князь не тільки сам прийшов і створив державу над Дніпром, а й ім’я своє Русь дав тій державі й найважливіше — також тому народові, що проживав на Подніпров’ї. Однак, згідно з угорськими хроні­ками з першої половини XI ст., угорські королі кожного разу, надаючи в управління синам територію сучасного Закарпаття, іменують його Руською маркою, руським князівством та ін. Чи ж можна допустити, що привнесена з чужини назва народу на Подніпров’я за півтори сотні літ стала загальноприйнятою як власна для одноплемінників того подніпровського племені аж на Закарпатті? Проте коли це підпадає під сумнів, то таким є і літописне твердження, що народоназву Русь подарували нам варяги.

Приклад з пізнішого часу. Львівський підкоморій Б. Москов­ський, який у січні-лютому 1649 р. перебував у складі польської делегації А. Киселя до Б. Хмельницького, записав у своєму щоденнику слова гетьмана: “Виб’ю з ляцької неволі весь руський народ. І якщо раніше воював за свою шкоду і кривду, то тепер буду воювати за нашу православну віру… Досить нам на Україні, і Поділлі, і Волині, тепер досить достатку в землі і князівст­ві своєму по Львів, Холм і Галич”. Ця цитата, що нібито вира­жає формовану державно-територіальну візію Б. Хмельницького вже на початку 1649 р., обійшла всі українські підручники з історії України і, видається, її правдивість в українській істо­ріографії не піддається сумніву дотепер, хоча повідомлення Б. Мясковського про таке бачення державної території України Б. Хмельницьким уже на початку 1649 р. — єдине і своєрідне. Б. Мясковський міг написати так, щоб налякати польське панство, підштовхнути його до активізації боротьби з україн­ськими повстаннями. Як відомо, навіть в апогеї своєї анти-польської боротьби Б. Хмельницький вдовольнявся західною межею козаччини по р. Случ, що, зокрема, підтверджують козацькі літописці. У будь-якому випадку об’єктивність нар-ративного джерела, витвореного свого часу львівським підко­морієм, дуже сумнівна.

Приклади, коли об’єктивність джерела викликає сумнів, можна навести і з пізнішого часу. Дмитро Паліїв, підхорунжий УСС, у своїх спогадах написав, що йому належала найвагоміша роль у діяльності львівського Центрального Військового комітету, що готував збройне повстання австрійських вояків української національності у Львові в жовтні 1918 р. З ним перегукувався інший сучасник Листопадового Чину Михайло Гуцуляк: “Віддаючи справедливість і правду історії, мушу тут ствердити, як наочний свідок…, що фактичним конструктором-архітектором Листопадового Чину був ніхто інший , а таки Дмитро Паліїв. І смію твердити, що якби не він, то хто знає, чи Листопадовий Чин був би відбувся, а якщо так, то чи був би вдався”. Це свідчення повторив 1996 р. автор кандидатської дисертації М. Лазарович, хоча існує чимало сумнівів, щоб сприймати його за об’єктивне. По-перше, найавторитетніші мемуаристи й історіографи першолистопадового чину М. Лозин-ський, О. Кузьма, С. Шухевич, М. Чубатий та інші в жоден спосіб не акцентують на такій ролі Д. Паліїва, а О. Кузьма, наприклад, як прес-секретар української команди у Львові перебував у вирі подій. По-друге, серед творців того Чину було ще 60 старшин (офіцерів) і майже всі мали вищі від підхорунжого звання. Прийнявши версію М. Гуцуляка, історик західноукраїнської національної революції 1918 р. незаслужено применшив роль багатьох її інших героїв.

 

Отже, іншою методологічною вимогою до прочитання істо­риком інформації історичного джерела є встановлення ступеня об’єктивності кожного окремого джерела, що також можливо визначити через порівняння його інформації з інформацією інших джерел, внаслідок критичної оцінки з позицій здорового глузду.

При аналізі джерельної інформації методологічне значення має врахування репрезентативності джерела. Безумовно, важливу інформацію можуть нести всі без винятку види писемних та інших джерел. Проте одну вагу має інформація, закодована в законодав­чому акті, іншу — в мемуарі або нарративі. Універсал Б. Хмель­ницького набагато ширше і правдивіше відображає політику Козацької держави стосовно міського населення України, ніж, скажімо, “Пам’ятки про події в Польщі” литовського гетьмана Альбрехта С. Радзівілла; універсали Центральної Ради акуму­люють в собі головні державотворчі політологічні концепції української національної революції від червня 1917 до січня 1918 р.; публіцистичні ж статті Михайла Грушевського з 1918 р. — це лише відображення еволюції політичної позиції їх автора, так само, як і відома мемуарна праця “Відродження нації” Володимира Винниченка — це лише історичні рефлексії останнього, в чомусь правдивіші, в чомусь надмірно суб’єктизовані.

При оцінці кожного історичного джерела дослідник зобов’я­заний дотримуватися методологічного принципу історизму. Кожного разу джерело слід розглядати як продукт своєї епохи, свого часу, беручи до уваги, чи порівняно з іншими явищами епохи свого походження джерело було важливим здобутком, цінністю, звичаєво виправданою реальністю, а чи вже свого часу покликане було слугувати гнобленню одних людей іншими, інакше кажучи, було злом, а не добром, чи вже у своєму часі сприяло розвитку, а не деградації суспільства та ін.

Присуди війтівських громадських судів ХУІ-ХУПІ ст., за русько-волоським звичаєвим правом у Карпатах, із сучасного погляду видаються нам аж надто суворими, негуманними, коли виносилось фізичне покарання за крадіжку, наприклад, 100 або й 500 київ у громадському місці після Служби Божої, або коли за аморальну поведінку (образу словом батьків, подружню зраду, голосну сварку з сусідкою тощо) присуджувано тричі “хрестом лежати” в церкві під час Служби Божої. За найбільші злочини відрізували вуха, ніс, відрубували палець, останнє за суворістю покарання — вигнання злочинця з громади. Сьогодні аналогічні присуди, покарання вважалися б за приниження гідності людини, реакційними. Однак порівняймо їх з присудами судів, які діяли в ті історичні періоди часто в сусідніх поселеннях 18 магдебурзьким правом, і переконаємось, що з позицій нашого часу вони були ще суворішими, антигуманнішими, дикунськими. (‘уди, згідно з магдебурзьким правом, вдавались до видобування признань під тортурами, застосовували кару “на горло” відру­буванням голови, кару смерті “між небом і землею” (повішання), страту через колесування, страту через спалення на вогнищі. На цьому тлі покарання за русько-волоським правом видаються навіть поміркованими. Так їх можна оцінювати з позицій історизму.

Викопний посуд, наконечники стріл, давній колісний засіб транспорту, відбиток тканини на черепку становлять для нас просто історичні пам’ятки, джерела. Однак чи для часу свого створення і побутового вжитку всі вони призначалися для потреб людей, виконували свої особливі функції? Погляд на кожну річ, що дійшла до нас з минулого саме з огляду їх місця і ролі у тому минулому, й означає врахування методу історизму при аналізі історичних джерел. На межі методологічних і методичних вимог до вивчення й аналізу історичних джерел є завдання та прийоми встановлення достовірності історичних джерел. Це насамперед стосується масових писемних джерел з доби XIV— XVIII ст.: різних ділових грамот (про купівлю і поділ майна, землі, угідь), духовних заповітів (зокрема, про спадщину), грамот на привілеї, присвоєння почесних знань, що найчастіше збері­гаються в архівних фондах судових документів. Для встановлення достовірності таких сумнівних джерел використовують дані хронології, метрології, мови, стилю, історичної географії, згадки про персоналії, організації, установи, які не повинні суперечити інформації сумнівного документа. Великого значення надають ознакам палеографії, дипломатики, водних знаків — філігра-нології.

Загальновідомо, наприклад, що папір у Північній Русі з’явився лише у XIV ст. (Китаї — у II ст., Японії — у VI ст., Західній Європі — в X ст.). Якби було виявлено певний документ із зазначенням місця його створення, скажімо, у Північній Русі, та часу появи до XIV ст., його достовірність слід було б піддати сумніву і застосувати відповідні методики його перевірки. Це ж необхідно було б зробити з документом, надрукованим у Росії “гражданкою” у XVII ст., оскільки добре відомо, що “граждан­ський шрифт” почав впроваджуватися у російське книгодру­кування лише з 1708 р.

Для встановлення місця творення джерела вивчають відомості про топоніми та гідроніми, що згадуються в тексті джерела. Так, у виданні книжки “Руское весілє” Йосифа Лозинського не зазначено місця запису весільного обряду, на основі якого писалася книжка, але в наведених у ній весільних піснях є слова:

Поїхали на ню ловці, Панове гусаковці,

а в іншому місці:

Через село Радохонське їдуть купці чужоземці.

Знаючи, що села Гусаків і Радохонське розташовані у Мостиському районі Львівської області, можемо стверджувати: И. Лозинський вивчав весільний обряд для написання книжки “Руское весілє” насамперед в околицях м. Мостисько.

Багато історичних джерел, зокрема нарративного і науко­вого жанрів, дійшли до нас під псевдонімами їхніх творців. Ця обставина для дослідника джерела утруднює його прочитання, оскільки, окрім самого джерела, додатково нічого не відомо про політичну, громадянську чи іншу позицію автора, а звідси — про ступінь суб’єктивності інформації залишається судити лише на основі самого документа. Безумовно, джерелознавство виро­било певну методику розшифрування псевдоніма, аналізуючи лексику, стиль документа, натяки на походження, захоплення чи уподобання можливих авторів. Проте, як відомо, українські історики дотепер не мають однакової думки або й жодної — про авторство навіть унікальних знаменитих пам’яток нашого істо­ричного письменства. Не існує беззастережної думки про автор­ство “Повісті временних літ” (Нестор чи Сильвестр), Літопису Самовидця (очевидно — Роман Ракушка-Романовський), Густин-ського літопису (ймовірно, Захарія Копистенський), Історії Русів (можливо, Григорій Полетика), “Синопсиса” (тривалий час приписували Інокентію Гізелю) тощо.

Багато власних творів підписували псевдонімами українські діячі М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та ін.