3. Орфоепія та акцентуація (вимова голосних та приголосних звуків, наголос, інтонування).

Розділ мовознавства, який вивчає правила єдиної літературної вимови, називається орфоепією (від гр. orthos – правильний, рівний і epos – мова, слово). Орфоепічні норми СУЛМ склалися на основі вимови, властивої центральним українським говорам – полтавським і київським. Досить часто в усному мовленні спостерігаються відхилення від орфоепічних норм, що пояснюється впливом діалектів, а також впливом правопису на вимову в тих випадках, коли слово вимовляється не так, як пишеться.

1. Під наголосом усі голосні звуки звучать чітко, відповідно до написання, крім того, голосні [а], [і], [у] в ненаголошеній позиції також вимовляються чітко.

2. [о] - [о^у] – зозуля, голубка;

3. [е] - [е^и], [и^е] – весна, село;

[и] - [и^е], [е^и].

4. У приголосних вимова здебільшого відповідає написанню.

Послідовно зберігається дзвінкість в кінці слова: сторож, хліб, дуб.

Дзвінка вимова приголосних перед глухим в середині слова: голубка, стежка.

Виняток: кігті, нігті, легко, дігтяр.

5. Приголосні [ж], [ч], [ш], [дж], [щ] вимовляються завжди твердо.

Тільки перед [і] та при подовженні вони можуть бути напівпом’якшеними.

6. Якщо дзвінкі приголосні всередині слова перед глухими зберігають свою вимову, то глухі перед дзвінкими уподібнюються до наступного звука і вимовляються дзвінко: боротьба, просьба.

7. Прийменник і префікс з перед голосними послідовно оглушується: з тобою, схитнувся.

8. Префікси роз-, без-, через- мають паралельну вимову.

9.Губні завжди вимовляються твердо.

[В] ніколи не уподібнюється до [ф].

Найголовніша вимога – збереження милозвучності української мови. Ця вимога зумовлює чергування префіксів в – у, сполучників і – й, прийменників у – в – уві, з – зі – із, часток би – б, же – ж та ін.

10. Чергування у – в відбувається як у префіксах, так і в прийменниках.

Увживається для того, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:

а) між приголосними;

б) на початку речення перед приголосним;

в) незалежно від закінчення попереднього слова перед наступним в, ф, а також перед буквосполученнями льв, св, сф, тв, хв тощо;

г) після паузи.

Ввживається для того, щоб уникнути збігу голосних:

а) між голосними;

б) на початку речення перед голосним.

Після голосного перед приголосним залежно від темпу, ритму мови, уживається і у, і в.

11. Сполучник і та початковий ненаголошений і в ряді випадків чергуються з й у тих же позиціях, що й у – в.

І вживається, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, а саме:

а) між приголосними;

б) перед йотованими (й, я, ю, є, ї);

в) після паузи;

г) на початку речення;

д) при зіставленні понять (війна і мир, добро і зло).

Йуживається, щоб уникнути збігу голосних:

а) між голосними;

б) після голосного перед приголосним.

12. Варіанти прийменника з – із – зі (зрідка зо) чергуються на тій самій підставі, що й в – у, і – й. З уживається:

а) перед голосним початку слова незалежно від паузи та закінчення попереднього слова;

б) перед приголосним (крім с, ш), рідше – сполученням приголосних початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним;

в) на початку речення чи після паузи.

Щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, вживають із або зі:

а) варіант із уживається переважно між свистячими й шиплячими звуками (з, с, ц. ч, ш, щ) та між групами приголосних (після них або перед ними);

б) зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема коли початковими виступають з, с, ш, щ і т.ін., незалежно від паузи та закінчення попереднього слова;

в) прийменник зо як фонетичний варіант прийменника зі завжди виступає при числівниках два, три: працював зо три дні; може виступати й при займеннику мною: зі мною.

Орфоепічна норма, що регулює використання фрикативного г (голос) та проривного ґ (ґанок), яка була вилучена з української абетки в 1933 році:

а) у всіх грецизмах, якими є слова з компонентами гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо-, гомо-, граф-, лог- пишемо й вимовляємо г: гідродинаміка, гіпертонія, геліотерапія, логопедія, голографія тощо. У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати г: газета, гвардія, генерал, геній, градус.

б) у новіших запозиченнях з латинської та інших мов (крім грецької) г вживається на місці h, а ґ на місці g:

ґатунок (hattung), ґільйотина (guillotine), ґума (gumma), але гумус (humus), гуманізм (humanus), Гайдн (Haydn).

Особливу увагу слід звертати на слова, де є обидва звуки: Геґель (Hegel),Гюґо (Hugo).

В українській мові літерою х відтворюється, зазвичай, іншомовна фонема ch: Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea). Фонему h слід передавати через г: Ганс, Гофман, Йоганнесбург і под.

Норми наголошування.

Наголос– це виділення одного зі складів слова за допомогою посилення голосу.

Наголошуваність– це властивість усього складу, а не тільки голосного звука, тому в наголошеному складі і голосні, і приголосні вимовляться чітко й виразно.

Наголос притаманний кожному повнозначному слову; службові слова, як правило, не наголошуються.

Наголос в українській мові вільний, тобто не закріплений в слові за якимось складом, як, наприклад, в польській мові на передостанньому складі.

Деякі складні слова, крім основного, можуть мати ще й побічний (додатковий) наголос: зо́лотоволо́ска, висо́кокваліфіко́ваний.

В українській мові наголос рухомий, оскільки при змінюванні слова може переходити з одного складу на інший: ха́та – хати́, земля́ – зе́млю, книжка – книжки́.

Наголос може виконувати словорозрізнювальну функцію, коли звукова оболонка цих слів тотожна: по́тяг – потя́г, о́бід – обі́д.

Правильність наголошування є однією з ознак культури мовлення. При виробленні норм наголошування укранїська мова має далеко більше труднощів, ніж у формуванні лексики. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також впливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Ще один чинник, що не сприяє закріпленню нормативного наголошування серед широкого загалу мовців – надуживання в творах багатьох авторів, особливо сучасних, поетичними вільностями. Нерідко це просто мовна безграмотність, неохайність.

У всіх цивілізованих народів акцентуаційним зразком є мова акторів національних театрів та кіно, мова радіо- та теледикторів.

А в Україні часто українські артисти говорять українською мовою тільки на сцені. Коли, приміром, в українській мові є подвійний наголос, вибирають спільний з російською мовою: завжди́, догові́р, алфаві́т (замість за́вжди, до́говір, алфа́віт).

Займенник той, цей в Р.в. однини мають наголос на закінченні: того́, цього́. Але: до то́го, після цьо́го.

Треба пам’ятати, що наголос падає на той склад, на який падає в слові, від якого це слово утворене: імпе́рія – імпе́рський, ри́нок – ри́нковий.

Найчастіше порушують наголос у словах:

нови́й, близьки́й. тонки́й, ви́падок, сере́дина, нена́висть, текстови́й, фахови́й, ви́балок, ви́няток, ви́сновок.

О́зеро – озе́ра, але два о́зера.

Де́рево – дере́ва, але два де́рева.

Жі́нка – жінки́, але три жі́нки.

Правильно: візьму́, кажу́, роблю́, ідемо́, йдете́, пі́де, при́йду.

Стосовно акцентуаційних норм, то тут дуже відчутний вплив діалектів та інших мов.

В українській мові є слова з подвійним наголосом: завжди, помилка, алфавіт, весняний, усмішка, байдуже.

В офіційно-діловому стилі слів із подвійним наголосом нема: новий, близький, середина, чотирнадцять, фаховий, випадок, ненависть.

Візьму́, кажу́, роблю́, було́, взяла́, прийду́, 2 шля́хи, 3 бра́ти.

Іменники на –ання наголошуються так, як дієслова, від яких вони утворюються: чита́ння, писа́ння.

Але в двоскладових словах наголос падає на останній склад: знання́, звання́.

В іншомовних словах на –метр наголос падає на останній склад у назвах мір: сантиме́тр, дециме́тр, кіломе́тр.

Але на передостанній склад у назвах вимірювальних приладів: баро́метр, спідо́метр.

Іншомовні власні назви наголошуються так, як у своїй мові:

французькі – на останньому складі: Бальза́к, Стенда́ль;

англійські – на першому складі: Га́млет, Нью́тон, Ді́ккенс;

польські – на передостанньому складі: Міцке́вич, Сенке́вич.

У запозичених словах наголос є постійним для однієї моделі:

демокра́́тія, бюрокра́тія, аристокра́тія;

діало́г, катало́г, моноло́г;

данти́ст, ради́ст, спеціалі́ст.

У числівниках від 11 до 19 наголос падає на на.

Абстрактні іменники на –ина мають наголос на закінченні: старовина́, глибина́, новина́.

Географічні назви на –ина наголошуються на корені твірного слова: Ки́ївщина, Оде́щина, Терно́пільщина.