1.2. Адміністративний устрій мусульманської Іспанії

Араби називали свої нові володіння на Піренейському півострові «ал-Андалус». Як вважають, це спотворене «Вандалісія», яке, у свою чергу, утворене від слова «вандали». Назва додавалася тільки до тієї частини півострова, яка знаходилася під мусульманським контролем.

Для арабів ал-Андалус був всього лише провінцією (або навіть частиною провінції) обширної імперії, що тягнулася від ал-Андалуса і Марокко до Центральної Азії і Пенджабу. Правив імперією халіф («спадкоємець», «наступник»). Халіф вважався тимчасовим наступником світської влади Мухамада. Перші чотири наступники Мухамада правили з 632 по 661 р.; вони відомі як халіфи «правого шляху» («рашидун»). З 661 по 750 р. халіфат був під владою роду Омейядів, гілки мекканського племені курайш. Деякі представники цього роду ще за життя Мухаммада належали до провідних кіл мекканского купецтва. Омейядські халіфи вважали своєю столицею Дамаск, хоча двір їх часто розміщувався в інших сирійських палацах.

Держава Омейядів в ал-Андалусі була автократією. Влада була зосереджена в руках еміра або халіфа, хоча він міг при бажанні, як, наприклад, ал-Хакам II, перекласти на когось велику частину турбот про управління або навіть загальний контроль над політикою. На главі держави лежала відповідальність за зовнішні і внутрішні справи, верховне командування армією, він володів правом розпоряджатися життям і смертю підданих [5, 457-458].

Поступово государ наділявся різними знаками достоїнства, які були покликані захистити його від оточуючих і затруднити до нього доступ. Це стало особливо помітно після проголошення в 929 р. халіфату. До цієї дати на п'ятничній молитві в мечеті проповідник закликав благословення боже на аббасідського халіфа в Багдаді, як на главу мусульман (хоча політичне верховенство його не признавалося), але з 929 р. замість нього згадували Абд-ар-Рахмана III ан-Насира.

Звичайно при государі існував головний міністр з титулом хаджиба. Він володів приблизно тими ж повноваженнями, що і візир у східних землях; візират же в ал-Андалусі був не такий шанований, і представляли його менш значні міністри. Вони відповідали за велику центральну канцелярію, що поміщалася в Омейядському палаці в Кордові (вона залишилася там і тоді, коли в середині Х ст. сам халіф і його двір перебралися в новий палацовий центр – Мадінат аз-Захра) [5, 458].

У кожній з 21 провінцій (кура, мн. кувар), з яких (не рахуючи марок) складався ал-Андалус, існувала зменшена копія цієї адміністрації. На чолі будь-якої провінції стояв губернатор, або вали. Немусульманам надавалася відома автономія. Вони були організовані в общини по провінціях, і на чолі кожної з цих общин стояв відповідальний за подушну подать (джиз'ю) comes (арабське «кумис»), або граф. Були у них і свої судді.

Найманців вперше використав ал-Хакам I (796-822 рр.); поступово число їх збільшувалося. Багато хто з них був франками і слов'янами з колишніх рабів, пізніше серед найманців з'явилися північно-африканські бербери і негри. Деякі складали особисту охорону правителя. Окрім найманців на військову службу закликалися піддані: колишні джунди (яким були дані ленні володіння із зобов'язанням нести військову службу) і городяни. Третю групу воїнів складали добровольці «священної війни»; – збираючись у похід на християнські королів­ства, правитель оголошував спеціальний заклик таких добровольців [5, 459].