О. Вишневський Сучасна укр педагогіка
.pdfВ.Вернадський, – що вона не є чимсь випадковим, незалежним від довкілля (біосфери чи ноосфери) вільнодіючим природним явищем. Вона репрезентує неминучий вияв великого природного процесу, що закономірно триває протягом щонайменше двох мільярдів років" [Вернадский В., 1989: 67].
Порушення людиною принципу єдності з природою є головною небезпекою її виживання. З якогось часу, розвиваючи свою господарську самовпевненість, людина протиставила себе природі, що згодом виразилося відомим гаслом: "Нам не варто чекати милостей від природи, наше завдання – силоміць взяти їх у неї". За цих умов людина почала ставитись до природи, як до свого ворога, якого треба "змусити", "завоювати", "знищити" і від якого треба взяти все, що тобі заманеться.
Формуванню такої споживацької свідомості сприяв і раціоналістичний, відчужений від людини, характер точних наук у XX столітті, різні концепції яких намагалися подробити світ на "об'єкти" і розкласти на споруджені ними полиці. Цьому світогляду, як відомо, В.Вернадський протиставляє натуралістичний погляд, що розглядає всю природу у єдності, не виключає людину з неї і робить її "присутньою" у процесі будь-якого дослідження. Саме тут знаходимо і витоки сучасної ідеї гуманізації точних наук.
Розрив між людиною і природою не був характерним для науки у минулому. Навпаки, людина відчувала свою близькість до Природи і свою єдність з нею, що позначилося на деяких релігіях, де тварин трактують і досі "як наших молодших братів". На думку В.Вернадського, натуралістичний погляд повинен зблизити знову гуманітарне і фізико-математичне пізнання.
У широкому сенсі примирення людини і природи є сьогодні єдиним шляхом для вирішення головних екологічних і здоровоохоронних проблем. Проте це примирення не може ґрунтуватися лише на простому регулюванні утилітарно-господарської діяльності людини, а будуватися на збалансованості фізичного й духовного сприймання і буття її та природи. Людина вкорінена у два начала – матеріальне і духовне. Перше – пов'язане з біологічними потребами, що не виходять за межі потреб усіх живих організмів і які можуть трактуватися як матеріальні: харчування, дихання, забезпечення житлом, одягом тощо. Друге – втілює в собі цивілізованість людини, процес і наслідок її "олюднення", відхід від суто тваринної природи, що передбачає також усвідомлення нею потреб такої поведінки, яка була б зручною не лише їй, але й іншим, а також природі. Ця двоєдність людини зумовлює потребу засвоєння фактично двох систем
цінностей – тих, які регулюють поведінку у різних сферах суспільного буття, і тих, що визначають ставлення до матеріального середовища, з яким поєднане тіло людини, її матеріальне існування і матеріальна діяльність. Досьогочасні системи цінностей, наприклад, та, що відбита в Катехизисі, зорієнтовані переважно на зміст одного способу життя людини – духовного, а звідси і морального, соціального тощо. У другій половині XX століття все актуальнішою стає також система цінностей, що відбиває стосунки людини і природи. Зрештою, й протиставлення цих систем є досить умовним, бо духовність людини – її ідеалізм – невіддільна і позначається як на її суспільному, так і на матеріальному житті. З цього випливає, що і догляд за здоров'ям людини і догляд за здоров'ям природи мають в собі багато спільного. І навіть більше. Природа завжди є виразником і духовного, вона носій духовних цінностей і в цьому сенсі виступає також як чинник виховання людини. Такими поглядами зумовлена і проблематика цього розділу. Вона вирішується в трьох площинах: а) проблеми, що стосуються здоров'я самої людини; б) проблеми, що відбивають стосунки людини і природи; в) проблеми, що трактують процеси становлення природоохоронної свідомості людини (освіти, виховання) та вказують на загальні виховні можливості самої природи.
Людина – "споживач природи"
Єдність людини і макроприроди позначається на тому, що вони поділяють і добро, і зло, здоров'я і хвороби, розквіт і занепад. І якщо людина, будучи універсальним інтелектом (В.Вернадський), не дбає про свою власну природу, то, отже, не дивно, що вона так само ставиться і до макроприроди. Глобальне потепління, кислотні дощі, парниковий ефект, руйнування озонового шару, міський смог, забруднення вод, занечищення землі нафтопродуктами та відходами від їх спалювання, отруєння продуктами і викидами хімічних заводів, пересичення ґрунтів пестицидами й гербіцидами, деформація і нищення гумусу, порушення природного балансу між землею, водою, полями, лісами, повітрям – усе це найочевидніші симптоми хвороби нашої Великої природи. До них, зрештою, слід додати епізодичні, але все частіші техногенні й природні катастрофи тощо. Проте, якщо вдуматися, то ці "захворювання" Макроприроди є наслідком діяльності людини у її гонитві лише за матеріальним комфортом, бо для душі науково-технічний прогрес не дає нічого.
Процес "захворювання" Макроприроди, звичайно, має глобальний характер, але ми тут, як завжди, попереду.
Природа нашої землі була завжди до людини прихильною – своєю родючістю, кліматом, краєвидами, чистими ріками і озерами, лісами, флорою і фауною тощо. Тому наші предки, не відаючи про космічні кораблі і систему Internet, жили у єдності з Нею, формувалися як природолюби. Багато від цього ставлення українця до Природи позначилося і на його характері. Науково-технічний прогрес значно змінив ці стосунки; сильний вплив на них здійснила також специфіка нашого життя за умов комуністичного режиму. Гігантоманія і свідомо-хижацьке ставлення до землі призвели до знищення Степу, Дикого поля, Дніпра. Недолугі плани "меліорацїї", зумовлені низькою продуктивністю колгоспного господарства, створення так званих "водосховищ", що заболотили і поховали під собою великі масиви найкращого у світі чорнозему; підпорядкування нашого господарства імперським ("союзним") структурам, що призвело до появи численних низькопродуктивних хімічних, металургійних та гірничих монстрів, чорнобильська катастрофа – все це логічний наслідок не просто господарювання, а господарювання чужої щодо природи людини, матроса з маузером.
Проте, найгірше, що залишив після себе комуністичний режим в тій ділянці, – "корозія гумусу духовного" (П.Кононенко), відчуження людини від Природи, від власної землі, яка стала нічиєю. Людина стала "перекотиполем", не вкоріненим у власну територію. На нашій землі запанував "всесоюзний експлуататор" землі, який не рахувався з природою, а відтак десь підсвідомо ненавидів її та переніс це північне вороже силове ставлення до довкілля на беззахисну природу України.
Так, глобальний господарський (науково-технічний) прогрес взагалі, і наше "господарювання", зокрема, призвели до того, що "людина й природа стали антагоністами" [Кононенко П., 1994: 105], а Україна в цьому контексті – ще й пограбованою світовою старчихою, що зависла над прірвою [Кононенко П., 1994: 104]. І все це – не від Бога, а від самої людини, яка в погоні за міфами та матеріальним ілюзорним комфортом забула про Нього.
Чорнобильська трагедія вдарила по здоров'ю нашого народу, але й примусила схаменутися та обмежити свою самовпевненість тих, які задля "прогресу" всього людства готові були його погубити. Життя спонукає нас задуматися глибше над перспективами – куди йдемо і чого варте суспільство, якщо його доля вирішується кастою злочинців. Неволя руйнує здоров'я і людини, і природи. Сучасний стан нашої природи є, отже, більшою мірою наслідком нашого підневільного життя.
Мусимо визнати, що й решта людства в цій ділянці зайшла надто далеко. Оптимістичним тут можна вважати лише факт, що природа завжди готова сама себе відновити і оздоровити та
відродити. Вона не вимагає спеціальних зусиль людини, вона лише просить пощади. Як справедливо зауважують дослідники "...не треба занадто опікувати природу, бо це зменшує її внутрішні сили. Природа може сама відновлюватися і примножуватися..." [Ігнатенко П. та ін., 1997: 53]. Але їй треба дати шанс. І щадити її повинна найперше наука: вона покликана замінити своє хижацьке ставлення до природи – на партнерське. А відтак і кожна людина – шляхом виховання і "олюднення" повинна повернутися до неї обличчям як до частини себе самої.
Людина і її власне здоров'я
Переживаємо процеси звільнення людини і відродження її душі та тіла.
Повернення до ідей гуманізму передбачає відродження культу здоров'я і фізичної краси людини, гармонійного розвитку. Слабкість і немічність негативно впливають на свіжість мислення, на почуття, волю. Дбати, щоб у здоровому тілі була здорова душа (mens sana in corpore sano), – радив ще знаменитий римський сатирик Ювенал. А в епоху Просвітництва Ж.-Ж. Руссо знову повертається до цієї думки: чим слабше тіло, тим більше наказує, а чим воно сильніше, тим слухняніше є духові.
Сьогодні здоров'я перестає бути лише "справою держави" – сама людина повинна дбати про це, бодай тому, що лікування хвороб передбачає значні матеріальні витрати. Здоров'я більше не "даруватимуть" – його треба плекати самому ще змалку. Звідси і потреба виховання в дітей уміння доглядати за власним здоров'ям – вести здоровий спосіб життя, займатися спортом, дотримуватися правил гігієни, уникати шкідливих для здоров'я звичок і вчинків тощо.
Здоровий спосіб життя, як вважають, це – поняття і соціальне, і моральне, і педагогічне. "Пізнай себе" і "сотвори себе" – такими були гасла древніх, що випливали не лише з їхньої мудрості, але й з самої природовідповідності життя людини. Неосвіченість і байдужість щодо свого здоров'я, повна "відчуженість" від нього, неувага до свого тіла, психіки, духу, розуму тощо – все це надбання однобокої цивілізації і "хлівного" способу життя, що в кінцевому результаті ведуть людину до деградації.
Поширення здоровоохоронної культури набуває сьогодні дуже актуального значення. Лише вона може допомогти людині відслідковувати "передхворобні" стани, що виявляють себе не стільки больовими відчуттями, скільки через настрій, незадоволенням собою і навколишніми людьми. Ніхто, крім самої людини, не може краще зауважити такі стани. Сучасна світова медицина все більше утверджує думку про те, що здоров'я забезпечується не лікуванням, а вчасним попередженням хвороб. Добре відомі також міркування російського фізіолога І.Павлова з приводу того, що людина могла б жити до 100 років, якби вона своєю нестриманістю, своєю непорядністю, своїм злочинним ставленням до власного організму сама не вкорочувала свій вік. Чинить вона це через байдужість, безхарактерність, але часто також через відсутність у ній здоровоохоронної культури.
Види здоров'я
Можна говорити про різні види здоров'я: а) фізичне, що визначає повноцінне і правильне функціонування організму; б) психічне, що зумовлює рівновагу і нормальне протікання психічних процесів; в) духовне - як прагнення до ідеалу, що є головним джерелом сили і енергії людини. З певною мірою умовності до видів здоров'я можна віднести також правове здоров'я, що засвідчує ставлення людини до правових норм суспільства, та соціальне, від чого залежить безконфліктна взаємодія з довкіллям. Як засвідчують дослідження, стан усіх названих видів
здоров'я у наших дітей, як і стосовно всього нашого суспільства, дає серйозні підстави до занепокоєння.
Маємо переконливі статистичні дані про наявність порушень у сфері фізичного здоров'я. Соціальний розвиток школярів вирізняється агресивністю, відчуженістю дітей від батьків, грубістю у спілкуванні тощо. Помітні відхилення спостерігаються в психічній і, особливо, в духовній сферах, де зазнали глибинної девальвації поняття честі, сумління, доброти, терпеливості.
Між різними аспектами (видами) здоров'я існує тісний і прямий взаємозв'язок: хвороба фізична часто є чинником дисгармонії психічної, емоційної і соціальної. За даними деяких досліджень, у половини хворобливих дітей спостерігаються проблеми з вихованням. Серед породжуваних фізичним нездоров'ям явищ – схильність до наркотичних речовин, алкоголю, куріння, лихослів'я, статева розпуста, брутальність у поведінці. Нервово-психічне навантаження, посилене зовнішніми чинниками, призводить до п'ятикратного збільшення показника вживання наркогенних речовин (тютюн, алкоголь, наркотики). За даними тих же досліджень 21 % п'ятикласників виявляють схильність до куріння, 17 % – до алкоголю. Ці дані, зрештою, особливо вражають у старших класах: 57 % учнів курять, 56 % – вживають алкоголь. В ряді сфер суспільного життя спостерігаємо сьогодні і поширення правового нігілізму, про що даних маємо вдосталь [Оржеховська В., 1997: 88–191].
Педагогічне середовище, як і родинне, може розвивати прагнення дитини до самоудосконалення, до зміцнення свого здоров'я або навпаки – заважати його становленню. Реальність така, що в школі сьогодні діти втрачають здоров'я. Бо, як вже мовилось, жоден європейський народ не ставиться до здоров'я своїх дітей так безжалісно, як ми, силуючи їх годинами, днями, тижнями, місяцями і роками сидіти непорушно за партою і вдавати, що їм усе тут цікаво. Відповідно до проведених досліджень, простудні захворювання, гіпертонія, міокардити, гастрити, коліти, вегетосудинні дистонії, астенія, виразкова хвороба, сколіози, кіфози, а також безліч психічних, соціальних, духовних, правових тощо відхилень – усе це наслідок несприятливого режиму роботи школи: поза всяким сумнівом він ослаблює організм і знижує його відпірність. Нерідко і прямої шкоди здоров'ю дітей завдають невідповідні меблі, освітлення тощо. В свою чергу, перераховані захворювання часто є причиною негативних зрушень у поведінці дітей (Там само).
Великої шкоди здоров'ю наших дітей завдають і методи навчання у школі, що передбачають "тихосидіння", яке не компенсується відповідними рухами на перервах і на уроках руханки. Так, у 14-22% школярів порушена постава, 18% – погіршений зір, у 38% – зайва вага, у 2% – підвищений тиск [Оржеховська В., 1997: 88–191]. Серед причин такої ситуації дослідники називають погіршення матеріального стану, зниження можливостей займатися фізичною культурою і, водночас, – психоемоційні перевантаження. Як виявляється, "при вступі до школи рухова активність дитини знижується наполовину і з кожним навчальним роком її дефіцит зростає" [Оржеховська В., 1997: 88–191]. Навіть у дітей з відносно повноцінних сімей відсутні яскраво виражені прагнення бути здоровим.
Головні чинники догляду за здоров'ям
Здоров'я не можна сприймати як щось кимсь дане задарма. Це само собою зрозуміло. Про здоров'я людина повинна дбати свідомо і докладати відповідних зусиль, аби ці прагнення здійснилися. Тому першим і головним чинником, що вирішує долю і стан здоров'я, є воля самої людини. У так званій Оттавській хартії зміцнення здоров'я (1986) підкреслюється, що охорона здоров'я – це турбота про себе самого і про тих, хто оточує тебе. До навичок, що забезпечують
здоровий спосіб життя і саме здоров'я, відносять також вміння приймати рішення, критично
мислити, підтримувати добрі стосунки з навколишніми людьми, здатність давати собі раду в різних життєвих ситуаціях тощо. Ряд зарубіжних авторів, які досліджували шляхи зміцнення здоров'я, відзначають велику залежність стану здоров'я від самосвідомості людини і можливості її самореалізації, стану її громадських зацікавлень тощо. Звідси – природний висновок, що здоров'я і здатність вести здоровий спосіб життя формуються як компонент цілісного гармонійного і міцного характеру людини. Деякі особливості поведінки людини вказують на це з особливою очевидністю, наприклад, рухливість, урівноваженість, координованість рухів, самоопанування при зустрічі з невідомим тощо. І саме глибинним поєднанням здоров'я людини і її характеру зумовлена однозначність твердження, що здоров'я мусить стати найперше предметом власної уваги і власної волі. Людина повинна навчитися володіти власним тілом і бути господарем свого інтелекту та своєї поведінки. Безхарактерна особа виявляє у догляді за своїм здоров'ям певну байдужість і нехіть. Дуже часто навіть профілактичні вимоги лікарів сприймаються неохоче і з обуренням. Тим часом різні заходи підтримки фізичного стану вимагають не лише згоди, але й волі, витривалості, наполегливості. Ці чинники, як відомо, іноді здійснюють "диво", повертаючи до життя безнадійно хворих та інвалідів.
Легковажність щодо власного здоров'я – це не завжди наслідок заклопотаності, це часто вияв звичайних лінощів чи байдужості. Ось чому охорона здоров'я – це також проблема педагогічна. Такою вона постала вже на Першому українському педагогічному конгресі 1935 року, де ставилося питання виховання в людині відповідальності за своє власне здоров'я та здоров'я інших людей ["Перший український…", 1938: 117].
Серед зовнішніх чинників охорони здоров'я дитини слід назвати найперше сім'ю, школу і
місце праці молоді.
Фізичне здоров'я – на основі вроджених даних – зміцнюється або руйнується вже в перших стосунках з матір'ю, з близькими. Рівний, добрий психологічний клімат у родині сприяє становленню повноцінної психіки дитини. Гартування і обтирання холодною водою, розумний стиль одягу, рухові вправи і масажі тощо – все це надійні і корисні засоби, до яких може вдатися мати. Народна педагогіка і народна творчість, якщо до неї уважно придивитися, підказувала матері такі засоби (наприклад, "Кую, кую чобіток...", що, фактично, є масажем рефлексогенних зон п'яток тощо). Вже в перші роки життя у процесі рухових вправ дитина відчуває м'язове задоволення (повзання, перекидання тощо). З 2-3 років життя дитині прищеплюють певні гігієнічні навички. Далі буде вихід у природу і спілкування з нею, на чому постійно наголошували Г.Ващенко, С.Русова, В.Сухомлинський та ін. З цього спілкування дитина черпає і своє здоров'я, і вчиться любити саму природу.
Серед чинників охорони здоров'я дітей все ж ідеальним вважають школу. Доведено, що інвестиції, вкладені в охорону здоров'я через школу, є найбільш вигідними. У школі маємо можливість здійснювати імунізацію, додаткове введення мікроелементів, статеву освіту, домагатися відповідності харчування і медогляду, протистояти вживанню тютюну та наркотиків, попереджувати СНІД тощо. Школи розвинутих країн сприяють охороні здоров'я також шляхом широкої освітньої роботи – валеологічної, економічної тощо.
Зрештою, найпершим завданням нашої сучасної школи є хоча б не шкодити здоров'ю дитини. З цією метою школа повинна здійснити бодай кілька суттєвих заходів.
1. Перебудувати стиль і методи організації процесу едукації – найперше шляхом відмови від традиційних форм і режиму діяльності на уроці, коли діти сидять практично нерухомо протягом всього уроку, весь день, тижнями і місяцями, а вчитель "навіює" їм знання. Тут немає інтенсивної праці дитини, але є дуже шкідливе для здоров'я сидіння за партою без руху. Доцільний, отже, перехід до такого стилю діяльності, коли учень може самостійно
виконувати навчальні завдання (задачі) у стані повної свободи: не тільки сидячи нерухомо, а й стоячи, ходячи, якщо дозволяють умови, – лежачи "по-домашньому" на долівці, застеленій килимом. Дитина повинна мати змогу самовільно змінювати позицію. Зменшення учнів у класі сприяло б вивільненню потрібної для цього площі.
2.Школа повинна розвантажити від зайвої інформації свої навчальні плани і програми. Йдеться про значне скорочення інформативного навчання, про інтеграцію навчальних предметів, щоб загальна кількість їх становила 7-10 у початкових класах і 10-12 – у старших, як це характерно для європейських шкіл.
3.Сучасна українська школа повинна повернутися обличчям до фізичної культури та до вимог гігієни, про що мова піде окремо.
Нарешті, стан здоров'я людини залежить від того, якою працею вона зайнята і в яких умовах працює. Тут значення мають багато чинників: матеріальні умови, гігієна і безпека праці, стосунки з керівництвом та оточуючими людьми тощо.
Особливу вагу у підтримці здоров'я має те, що іноді називають "груповим мікрокліматом". Якщо він будується на стосунках егоїстичних, лише матеріальних, то це часто призводить до конфліктів, заздрості, інтриганства, страху і непевності у собі, а все це – сприятливий ґрунт для розладу здоров'я – навіть фізичного. Навпаки, якщо у середовищі працюючих людей панує гуманізм, інтелігентність, духовність, коли вони об'єднані якоюсь вищою метою, то тут пануватиме оптимізм, гарний настрій, почуття гумору, віра в себе і в сенс власної праці. Це – запорука доброго здоров'я.
Фізична культура і здоров'я
Потреба руху є в людині вродженою. Саме вона змушує чемну на щойно скінченому уроці дитину гасати коридорами, стрибати, зчиняти галас, тікати і доганяти тощо. Це – ще дитина, і потреба руху в ній не заглушена. Вона діє стихійно. Проте, пройде час, і доросла людина, що пройшла у школі каторгу "тихосидіння", зруйнує в собі цю потребу руху. Навіть одержавши можливість для відпочинку в русі після виснажливих лекцій, вона не скористається нею. Це відчувається під час навчання учителів на курсах підвищення кваліфікації: вони нарікають на те, що довго сидіти важко, але на перерві не встають. Подібне спостерігається вже і в старшокласників.
Потреба руху – це здорова потреба, а відсутність її засвідчує про нездоровий спосіб життя. Як зауважував С. Гайдучок ["Перший український…", 1938: 181] стародавні греки розробляли систему фізичних вправ, йдучи за покликом природи. Потреби руху вони навіть нормували державними законами (Лікург у Спарті, 880 р. до Хр.; Солон в Афінах, 594 р. до Хр. та ін.). Платон закликав до рівномірного виховання духу і тіла та вимагав допустити до фізичних вправ і жіноцтво.
Наше ставлення до фізичної культури за комуністичного режиму було специфічним. У школі на неї відводилося 1–2 години на тиждень. Особлива ("державна") увага зосереджувалася на пошуках рекордсменів, а звідси і "нормативоманія": йшлося про традиційне плекання стандартизованих "бійців революції" і використання фізкультурних досягнень з метою прославлення "досягнень соціалізму". Таким чином, фізичне виховання слугувало не потребам організму кожної дитини, а потребам ідеології і намірам партії. Це було очевидним свідченням, що фізична культура може трактуватися і як засіб реалізації природної потреби людини в русі – як запорука її особистого здоров'я, і як засіб підготовки народу до боротьби за панування над іншими народами або самооборони. Сьогодні ми також стоїмо перед вибором свого шляху у фізичному вихованні. Зокрема, доходимо висновку, що воно повинно приносити ще й радість та задоволення,
а особливо – впливати на формування характеру, про що мова піде у наступних розділах. Світовий досвід переносить акцент на фізичну культуру як чинник розвитку всіх форм активності школярів. Прищеплення спеціальних навичок і одержання великих "результатів" – мета другорядна. Головне завдання – загальний гармонійний фізичний розвиток дитини. У цьому зв'язку спеціалісти радять також: а) використовувати національні особливості фізичного виховання кожного народу (національні ігри тощо); б) поєднувати фізичне виховання з іншими шкільними предметами (ігрові моменти на уроці, піші екскурсії тощо). Ці чинники теж зорієнтовані на повноцінний стан серцево-судинної та респіраторної систем, фізичної сили, рухливості суглобів, витривалості, будови тіла та постави. Згадуваний уже С.Гайдучок у виступі на Першому українському педагогічному конгресі відзначав, що фізичні вправи ("руханка") випростовують поставу, зміцнюють організм, роблять обличчя свіжим, а око ясним; несміливі діти з їх допомогою осягають сміливість, відвагу і завзяття, здобувають перевагу над лінивими, відчувають самовпевненість. Фізичні вправи сприяють вихованню духу, бо постійна напруга веде до успіхів, а розслабленість – до занепаду ["Перший український…", 1938: 117].
Як уже йшлося, потреба заняття спортом наштовхується на заклопотаність сучасної людини і на відсутність належних умов (спортзалів, спортобладнання тощо), а водночас і на природну ледачість людини, якій не під силу долати себе – вставати раніше, намагатися стрибнути вище, гартувати своє тіло холодною водою тощо. Заважає також певний загальний скептицизм і зневажливе ставлення до активного спорту. Тим часом, у світі чинник суспільної психології – суспільної прихильності до спорту – вирішує дуже багато. Дитина теж "ліпить" себе в цій атмосфері, беручи приклад з батьків і старших. Там, де вони займаються спортом, спонукати дитину до нього не треба. Суспільства, де вірять у життєве значення спорту, є загалом здоровіші і розумніші, ніж ті, де ним не займаються.
Сказане вище спонукає зробити кілька суттєвих висновків.
1. Масові заняття спортом повинні бути справді масовими і давати кожній дитині змогу виконувати доступні їй вправи протягом усього заняття. Фізкультура мусить стати руханкою (забави, групові вправи, індивідуальні одночасні вправи на тренажерах, спортивні ігри для всіх тощо). Це сприяло б підтримці тонусу життєдіяльності учнів, нормальному їх розвиткові та профілактиці захворювань. Конче потрібні щоденні заняття фізичною культурою, бодай у позаурочний час. До речі, ми сумніваємося, чи варто фізкультуру взагалі вважати навчальним предметом в академічному сенсі. Це – форма активного відпочинку. І вона має працювати на здоров'я, розвиток та на задоволення фізіологічних потреб дитини, а отже, стати елементом загальної культури.
2.Потрібна методично-концептуальна перепідготовка вчителів фізкультури, яка орієнтувала б їх на нові завдання школи, а також різке збільшення їхньої кількості завдяки масовій підготовці у педагогічних навчальних закладах спортивних інструкторів (як додаткової спеціальності). Не кожен вчитель повинен бути майстром спорту, але любити спорт, мати певну методичну підготовку і слугувати прикладом ставлення до спорту – може і повинен кожен.
3.Конче – в міру можливості – необхідно розширювати спортивну матеріальну базу школи: будувати спортивні зали, спортмайданчики, кімнати здоров'я, обладнані індивідуальними засобами тренування. З цією метою доцільно використати практично будь-який вільний куток, коридор, рекреаційні площі, розмістивши у них зручні й привабливі тренажери, щоб діти мали можливість покористуватися ними навіть під час перерви.
4.Фізкультура і туризм у школі, раціональне харчування та методико-гігієнічний нагляд повинні стати предметом постійної пильної уваги адміністрації школи.
Особиста гігієна
Глибока перебудова суспільства можлива лише шляхом виховання нового (свідомого нових завдань) покоління. Саме тому так важливо, щоб відповідальність за власне здоров'я формувалася в молоді з дитинства – з сім'ї та школи. Звичайно, у часи великих скрут найпершим обов'язком суспільства є нагодувати і забезпечити дитину притулком, особливо, сироту. І лише після цього, зрозуміло, можна говорити про здоров'я. Проте завжди людина має справу з гігієною життя і праці.
Проблеми гігієни ставились активно галицькою педагогікою 30-х років. За школою тут визнавали головну роль: вона повинна була закладати основи всієї санітарної праці і оздоровлення побуту ["Перший український…", 1938: 30]. Така орієнтація видається доцільною і сьогодні. Щоденне перебування дитини у сім’ї і школі дає можливість широко застосовувати метод приучування, що для прищеплення дитині корисних гігієнічних навичок має вирішальне значення. Цей метод ґрунтується на особливостях фізіології: якщо дитину невтомно, щоденно і послідовно спонукати до виконання певних гігієнічних дій, наприклад, до руханки вранці, до миття рук, нормальної посадки за партою тощо, то це дасть набагато більше користі, ніж голослівні розповіді і рекомендації. У цей спосіб формується звичка гігієнічної поведінки, що є, як відомо, "другою натурою". Існує, зрештою, переконання, що гігієни і уваги до власного здоров'я до певного віку треба навчати лише практично ["Перший український…", 1938: 117]. Саме в дошкільному віці виробляється життєвий ритм, що включає момент харчування, прогулянок, сну, забав, схильності до порядку і чистоти тощо. Ці моменти поєднуються з процесом становлення характеру, що пізніше виллється у витривалість, чіткість, підприємливість, ініціативність. Все це – предмет найперше сімейного виховання.
Звичайно, гігієнічне виховання в школі дасть добрі наслідки, якщо сам педагог має віру і волю щодо нього. На жаль, такі якості сучасного вчителя є дефіцитними. Потрібна, отже, переорієнтація загального світогляду вчителя – з функції інформацієдавця на функцію організатора діяльності дитини і носія прикладу, "еталону" бажаної гігієнічної поведінки. За таких умов шлях плекання дитиною свого здоров'я лежить через: а) засвоєння мінімуму інформації про природу організму та способів його удосконалення і б) багаторазовості застосування здоровоохоронних знань на практичному рівні. На такому підході повинні також будуватися відповідні програми для студентів, які готуються до роботи в школі.
Переорієнтація свідомості людини із "стихійної" боротьби проти своїх захворювань на плекання власного здоров'я за участю самої особи є глобальною тенденцією нашого часу. Вона спирається і на досягнення медицини, але також і на загальний розвиток культури. В останні часи ця тенденція зумовила появу і спеціальної згадуваної вже науки - валеології. Повсюдно ця переорієнтація свідомості розпочалася ще в першій половині XX століття (Там само). Проте в нас за комуністичного режиму вона носила суто формальний характер, бо людина була, хоч і на мізерному, але на "повному" державному утриманні. До того ж, ця переорієнтація передбачала наявність у людині волі і характеру, а ці якості в ті часи були вельми дефіцитними.
Торкаючись сфери здоров'я, не можна оминути гігієни статевого життя. Із низки проблем тут виділимо бодай одну – проблему абортів. Певною мірою вона є прихованою, і лише медики володіють жахливими даними: на сто вагітностей сьогодні припадає до 95 абортів. Важко заперечити, що такий жахливий стан має фатальне значення для всієї родини і для її репродуктивної функцїї.
З одного боку, якщо людина істота двоєдина – має тіло і душу, – то і "продовження її" вже в зародку – має таку саму природу. Сучасні дослідження спонукають до визнання, що зародок людини від самого зачаття в тілі матері є автономним, володіє власним електромагнітним полем, втілює в собі окрему матеріальну і духовну сутність (т.зв. "ембріональні поля"). Звідси руйнування
зачатого життя в тілі матері є вбивством живого організму і підлягає під категорію гріха.
Важко бути тут категоричним, бо і гріх християнин вимушений іноді брати на себе, коли опиняється перед вибором між злом меншим і злом більшим. Таким є вчинок аборту, який може бути виправданий лише загрозою смерті матері, але ніколи його не можуть виправдати менш значущі обставини, а надто бажання уникнути відповідальності за власний безхарактерний вчинок.
З іншого боку, оскільки зародок органічно все ж поєднаний з материнським лоном, то таке вбивство вражає теж і її фізичне тіло (залишається виразка), і її духовну субстанцію. Руйнування започаткованого життя калічить і тіло, і душу матері, її лоно втрачає свої життєтворчі сили та орієнтації і засвоює тенденцію до смерті, прагне її наближення, стає носієм "фантому смерті", що позначається на її власному здоров'ї (передчасні онкологічні жіночі захворювання) та на здоров'ї пізніше народжених дітей. Існують навіть припущення, що цей фатальний вплив організму жінки поширюється на здоров'я чоловіка, який живе з нею. Катастрофічні дані про те, що на 450 тисяч доношених вагітностей народжується до 160 тисяч дітей з вродженими, часто несумісними із життям вадами, не слід пояснювати лише екологічними умовами. Логічним буде й інше припущення: розгнуздане статеве життя, що супроводиться негативним ставленням до можливого зачаття, є у своїй основі протиприродним і руйнує саму репродуктивну функцію як жінки, так і чоловіка.
Із сказаного випливає, що природа людини вимагає справедливості і потребує, щоб розум керував нею, опікувався нею. Ця потреба втілена у християнській філософії догляду за тілом, зокрема, у дотриманні постів, у вимозі вести себе завжди стримано, в культі працьовитості тощо. Саме такий стиль життя веде до перемоги духу над тілом, але ця перемога дається легше, якщо тіло здорове.
У пошуках джерел здоров'я
Природа пропонує людині великий ресурс здоров'я, але він функціонуватиме лише за умови його нормального застосування і раціонального тренування. У багатьох країнах світу школи пропонують спеціальні предмети, що стосуються догляду за власним здоров'ям (США, Австралія, Канада, Японія та ін.). Існує така рекомендація викладати валеологію ("валео" – бути здоровим) і з боку МОН України нашим школам. Проте інерція мислення, невпорядкованість змісту освіти, відсутність справжніх фахівців у тій справі, а найбільше – відсутність духовного ґрунту в суспільстві для таких заходів дуже заважають.
Вельми помітним і вартим уваги арсеналом засобів оздоровлення тіла і душі володіє християнство. Серед пропонованих ним чинників звернемо увагу на піст, що має, зрештою, під собою дохристиянську філософію. Бо ще Гіпократ, що спирався на досвід минулих віків, серед цілющих заходів називав: голод, рослинні харчі, ніж хірурга і "як останній" – вогонь. Метою посту було очистити тіло до такої міри, щоб у ньому могла запанувати душа. Навіть Христос відповідно до традиції постив перед своїм Великим подвигом – 40 днів.
За рекомендаціями більшості релігій під час посту пропонується уникати харчів тваринного походження, а часом відмовлятися і від іншої їжі, крім води і фруктових та овочевих соків. Українські монахи в XVII столітті у їжу вживали біб, сушені на сонці оливки, цибулю та іншу городину, двічі на день з'їдали по шматку хліба, а в понеділок, середу і п'ятницю їли лише один раз. Особливо стримано щодо харчів монахи вели себе під час великого посту (40 днів перед Великоднем), коли вони їли один раз на два дні.
Дотримання постів є важливим елементом юдейського віросповідування. Постійно практикований піст передбачає виключення м'яса, птиці, риби, яєць, але від посту звільнялися
хлопці до 13-го – і дівчата до 12-го року життя, а також вагітні жінки і матері, що годують грудним молоком немовлят. Людина, яка постить, зміцнює свою духовність, наближається до Бога. У такому стані легше просити ласки Божої, прощення тощо.
Варто відзначити, що юдейський календар передбачає пости, які пов'язані із значними, здебільшого трагічними датами в історії єврейства. Цим релігійна практика посту веде не лише до єднання з Богом, але й до утвердження національного самоусвідомлення людини.
Велике значення мають пости і в ісламі. Найважливішим із них є "Рамадан". Тут теж підкреслюється його фізичне, духовне і релігійно-національне значення: саме він – цей піст – виділяє мусульман серед інших спільнот світу. "Рамадан" триває один місяць і має відповідні приписи (не їсти від сходу до заходу сонця тощо).
Як засвідчують дослідники, у деяких народів Південної і Середньої Америки ще до ХІХ століття голодування застосовувалося (навіть проходили змагання на випробування голодом) як чинник виховання молоді. Вважалося, а зрештою це згодом підтверджено і серйозними дослідами, що піст є корисним як для здоров'я, так і як засіб виховання волі. Зокрема, поширеними є рекомендації постити (нічого не їсти) протягом одного дня. При цьому рекомендується споживати лише воду – до 1 літра, або соки – моркви, буряка, яблук тощо [Зощук С., 1984].
Про голодування як засіб очищення і оздоровлення тіла існує, як відомо, і велика кількість медичної літератури, а також джерел, що відбивають народний досвід і народну філософію у цій сфері.
"Нова модель здоров'я і хвороби"
Слова, винесені у підзаголовок, є назвою книжки американського лікаря, прихильника альтернативної медицини [Вітулкас Д., 1997]. Пропонований у ній погляд на організм людини і на природу хвороби видається не тільки цікавим, але й безпосередньо стосується виховання і самовиховання, а відтак дає підстави висунути суттєву педагогічну гіпотезу, яку запропонуємо в кінці підрозділу. Отож, для початку – міркування доктора Дж.Вітулкаса.
Будова людського організму. Людський організм включає в себе три рівні структури: ментально-духовну, психічну і матеріально-фізичну. Вони складають цілісну систему, що прагне до чистоти, гармонії і рівноваги, що і є здоров'ям (див. схему 11).
Порушення гармонії і рівноваги є хворобою. Припускається також, що певний розлад гармонії може виникати і на якомусь окремому рівні, а відтак і "мандрувати" з одного рівня на інший. Оскільки названа праця стосується філософії медицини, то звідси і суто медичний висновок: будь-яку хворобу слід лікувати, виходячи з цілості організму, тобто зважаючи на всі стани людини – ментальний, емоційний і фізичний.
Схема 11.
Три рівні структури людини: духовний (Д), емоційний (Е) і фізичний (Ф).
Зв'язок між рівнями системи має форму ієрархії, вершину якої складає ментально-духовний рівень. Пошкодження, пригнічення чи руйнування його веде до знищення всього людського в людині і зводить її до рівня тварини. Другу за важливістю позицію займає емоційно-психічний рівень і третю – наше фізичне тіло.
Ієрархізм пронизує і самі рівні структури людини, хоча він найбільш доступний для