О. Вишневський Сучасна укр педагогіка
.pdfпроміжною ланкою між людиною і Ним виступає релігія у поєднанні з мистецтвом та наукою. Вона так само намагається пояснити людині, що є Бог і прищепити їй віру у його реальність. Звідси і визначеність поняття "духовності" у християнському світобаченні буде аналогічною. Духовність – це зумовлена світоглядом і вірою скерованість людини до Бога, її прагнення
наблизитися до Нього.
Функціонування осі Людина – релігія (псевдорелігія) – Головний Ідеал не тільки забезпечує духовне самовизначення людини, але й зумовлює становлення духовного поля суспільства. На його тлі формується концепція виховання дітей та молоді – сімейного та громадського. Зміст виховання часто репрезентується переліком "видів виховання". Останнім часом педагоги говорять також про "напрямки" виховання. Нижче ми торкнемося їх детальніше, а тут лише назвемо кілька з них для прикладу з арсеналу комуністичної педагогіки: ідейно-політичне, матеріалістичне, патріотичне, моральне, естетичне, колективістське, інтернаціональне, трудове, фізичне та ін. За кожним з цих "видів" вгадувалася певна група специфічних цінностей, бо, зрозуміло, що, наприклад, зміст трудового та інтернаціонального виховання – речі доволі різні.
Особливістю всіх цих "виховань" було те, що, по-перше, вони визначалися цілком стихійно, емпірично, їхня кількість і послідовність ніколи не обґрунтовувались. А, по-друге, – сам зміст цих "виховань" не був самостійним. Він завжди підлягав трактуванню крізь призму комуністичного ідеалу. Образно кажучи, якщо цей ідеал уявлявся "червоним", то всі "виховання", попри свою специфіку, автоматично "рожевіли". В такому разі мораль перетворювалася в служницю ідеології і називалася "мораллю комуністичною", національне самоусвідомлення людини трактувалося як історичний пережиток, громадянські стосунки між людьми носили характер авторитарності (всесильна партія і безсила людина), конвеєризувалося раннє виховання дитини тощо.
Така орієнтація на Головний ідеал є, зрештою, нормою для будь-якого суспільства і для будьякої педагогіки. Християнство тут теж не є винятком. Взаємодія духовного поля суспільства і практики виховання завжди передбачає, щоб виховник і вихованець, з одного боку, зважали на пропоновані педагогікою правила поведінки у різних сферах життя, а з другого, – звіряли, чи відповідають вони змістові цього ідеалу. Його роль тут визначальна.
Оскільки викладене вище матиме для нас надалі важливе значення, то вважаємо доцільним зробити ще одне зауваження. У згадуваній уже формулі Василя Сухомлинського комуністичний ідеал названо "найголовнішим спонукачем сумління". Це означає, що цей "спонукач" не є єдиним і що автор визнавав це. Існують також інші джерела мотивації поведінки людини, серед яких і бажання подобатися іншим чи самому собі, страх покарання та ще чимало другорядних мотивів. Для нас же тут важливо лише підкреслити, що цей ідеал мав у системі конкретне місце, виконував конкретну функцію і був у ній визначальним.
Крах системи і пошуки головного ідеалу
Коли говоримо про крах системи, то маємо на увазі не лише систему виховання. Навіть розвал «союзу» був історичним епізодом на тлі глобального краху комуністичної доктрини, з допомогою якої впродовж багатьох років зумисне приховувалися тоталітарні, неофеодальні відносини (аналіз цього процесу подано у розділі 2 цього підручника). Тут лише підкреслимо, що у сфері свідомості людини він позначився повною зневірою в ідеал комунізму. А тому втратила свою функцію й ідеологія. Людина загубила зв'язок навіть з тим псевдобожеством, якому колись поклонялася, перестала дивитися за горизонт. Тотального руйнування зазнало, отже, псевдодуховне поле суспільства. Розмитість головного ідеалу автоматично призвела до духовної кризи та деградації. Наслідком і свідченням духовної поруйнованості людини стає алкоголізм,
наркоманія, прагнення дармового комфорту, порнографія, садизм тощо, які торкнулися не лише обездоленої, а й матеріально забезпеченої молоді. Не підлягає сумніву, що все це – насамперед наслідки втрати людиною будь-яких духовних орієнтирів. Дефіцит духовності став сьогодні настільки очевидним, що потребу її визнають навіть ті, хто з «духом» не дуже в злагоді.
Ситуація, яка таким чином склалася у суспільстві, торкається і педагогіки: вона втратила духовну опору для своїх виховних зусиль. А тому, якщо визнати факт, що джерелом духовності у комуністичній системі був ідеал комунізму і, як засвідчує Василь Сухомлинський, саме він мав бути «найголовнішим спонукачем сумління», то сьогодні педагогіці випадає думати над тим, що можна і треба поставити на спорожніле місце після його краху. Що для нас сьогодні може стати головним ідеалом і джерелом духовності? Як відновити духовне поле суспільства і, отже, підвалини педагогіки?
Навряд чи варто серйозно сприймати помітну тенденцію до пошуку духовності, ігноруючи її джерело. Натомість на більшу увагу заслуговують різні спроби богошукацтва, що тепер теж про себе заявляють досить голосно. Випробовуємо «на зуб» усілякі псевдорелігійні сурогати, об'являються філософи, які хотіли б оголосити вищим авторитетом будь-що, що не є Богом. Бо важко повертатися до джерел, у які напльовано. Спроби такого богошукання ведуться у декількох напрямках.
Найперше, заперечуючи існування Бога як реальності, в ранґ божества пропонують підняти «дух народу», «дух нації» (Див. дискусію навколо публікації В.Корсунського. – «Рідна школа», №7, 2001р.). Такий підхід, звичайно, наповнює змістом нашу модель, оновлює ідеологію, яка націлює людину на молитву до нації, повноціннішим стає її духовне життя. Відповідно, нового забарвлення набуває і зміст виховання. От тільки куди заведе нас таке виховання? Якщо до цього змісту головного ідеалу пристосувати формулювання Василя Сухомлинського, то вийде, що «головним спонукачем сумління» мали б стати інтереси нації. Чуємо в цьому вже щось знайоме, але таке, що суперечить сутності нашого традиційного виховного ідеалу – служіння Богові і Україні.
Напрям розвитку сучасної модерної, переважно північноамериканської культури, що брудним потоком пливе на нас з телеекрана, підказує ще один варіант вищого авторитету – саму людину. Свої послуги готова надати і романтика прометеїзму, і філософія антропоцентризму – такі ж давні, як і сам світ.
Антропократичний світогляд лукаво відвертає погляд людини від образу її Творця і зосереджує його на її власному образі. За цих умов втрачається не тільки будь-яка узгодженість між індивідуальним і соціальним у людині: вони стають антагоністами, а відтак посилюється процес домінування індивідуального і нехтування в ній соціальним. Соціальне стає лише тлом для самовозвеличення людини. Паростком такого демонізму в наших умовах є образ «крутого», що все може і що часто стає предметом захоплення дітлахів і повій.
Як засвідчують сучасні дослідження, "у західній цивілізації духовне життя проходить під знаком жорстокої, смертельної ворожнечі між двома вірами: вірою в Бога і вірою в людину» [Савчин М., 2001: 77]. Людина стає істотою, якій все дозволено і яка нібито власними силами здатна забезпечити розумовий і моральний прогрес. Тим часом, з-під тоненької оболонки освіченого європейця час від часу виглядає садист [Савчин М., 2001: 77]. Самообожнення людини зумовлює в ній патологічну потребу наживи, сексуальних та наркотичних насолод, задоволення інстинкту вбивці тощо. «Коли людська особистість нічого не хоче знати, крім себе, вона розсипається, допускаючи вторгнення нижчих природних стихій, і сама знищується у цій стихії» [Бердяєв Н., 1990: 120].
Зауважимо принагідно, що головним ідеологом цього напрямку богошукання був Ніцше з його теорією Людини-Бестії, і про наслідки такого світогляду ми теж вже знаємо.
Отож, шлях богошукання, зорієнтований на людину (для нас він сьогодні, можливо, найнебезпечніший) теж не можемо приймати. Зважимо, що в цьому разі запропонована вище формула Василя Сухомлинського зазвучала б так: людина має керуватися совістю, а головним спонукачем її сумління має бути прагнення стати Надлюдиною. Є тут над чим подумати.
Відновлення духовного поля
У другому розділі вже мовилось про закономірність і природовідповідність повернення нашої свідомості і нашого українського виховання до традиційно-християнських засад. Системний підхід до проблеми також наводить нас на думку про те, що визначальним орієнтиром у виховних зусиллях мусимо обрати Авторитет Бога. Заклик В.Сухомлинського «умій бачити і відчувати зло» [Сухомлинський В., 1976: T. 2; 240] одержує сенс лише тоді, коли людина «володіє» еталоном Добра, яким є образ Всевишнього, і може зіставити ці антиподи. Саме зіставлення, отже починається з вибору Головного Ідеалу і з віри в Нього. Очевидно, що він – цей Головний Ідеал може бути позитивним і негативним, втілювати добро або зло (див. схему 9), але цього вибору уникнути неможливо. Проте зробивши його, людина чує себе впевнено і духовно захищеною.
Вибір Головного Ідеалу веде нас за межі самої педагогіки - до духовного поля, яким живе все суспільство і яким збирається жити. Власне воно – духовне поле – дає можливість нового прочитання слів В.Сухомлинського: "...людина повинна чинити за велінням совісті, а найголовнішим
спонукачем сумління має бути Бог Любові і Добра".
Не слід у цьому виборі стратегії відразу вбачати апологетику якоїсь конфесії чи, тим більше, шукати в такому визнанні ознаки релігійного фанатизму. Дивимось на проблему християнства у нашому вихованні так не тому, що вважаємо віру в Бога у системі "комусь потрібною" чи "бажаною", а тому, що це – об'єктивна неминучість, об'єктивна необхідність, – дивимось суто прагматично, майже по-вольтерівськи, хоча це й не цілком по-християнськи. Бо альтернативи тут не існує, скільки б ми не намагалися її відшукати. Без Авторитету Бога і віри в Нього неможливо сьогодні відновити позитивне духовне поле суспільства, а отже, і структуру виховання неможливо наповнити новим, гуманістичним змістом. Водночас і відвертатись від цієї проблеми, прикриваючись вдаваним нейтралітетом, пускати справу самопливом означає давати зелене світло всілякому богошуканню і псевдорелігіям, що так активно захоплюють тепер духовний простір нашої свідомості і далеко не завжди ведуть людину до добра.
Таким чином, як комуністична, так і традиційно-християнська стратегія виховання мають у своїй основі одну і ту ж саму універсальну структуру. Якщо, зрештою, підійти до проблеми хронологічно, то можемо стверджувати, що вона сьогодні збереглася такою, якою свого часу була запозичена більшовиками із системи традиційної, бо тоді – в час становлення комуністичної педагогіки – відбувся лише демонтаж у ній християнського змісту і заміна його на віру в ідеал комунізму – шляхом утвердження ідолопоклоніння. Отже, сьогодні йдеться, лише про відновлення в структурі того змісту, на основі якого вона колись фактично сформувалася. Всі компоненти структури мали і мають у ній свій зміст, потребують глибшого трактування, що й стане предметом висвітлення у наступних розділів.
Завдання для самоконтролю
1.Назвіть основні елементи структури системи виховання.
2.Вкажіть на різницю між структурою і змістом системи виховання.
3.Що розуміється під терміном "духовне поле" суспільства?
Розділ 15.
Людина в концепції традиційно-християнського виховання
Людина як "витвір природи"
"...Хоч би якими були ваші погляди, читачу, на філософію і психологію, погодьтесь, що коли ми говоримо про виховання людини, то повинні заздалегідь скласти собі уявлення про людину..." – писав К.Ушинський [Ушинський К.,1954: Т.1.; 305]. Цю його настанову приймаємо і сьогодні, бо від того, як дивимося на людину, дуже залежить те, як будемо її виховувати.
Вивчення людини як предмета педагогіки розпочинається з питання про її походження. Маємо, як відомо, достатньо обґрунтовану точку зору, відповідно до якої вона є продуктом еволюції тваринного світу і, отже, якщо не вдаватися до евфемізмів, – високо розвиненою твариною. Такий погляд на людину часто спирався на дослідження Ч.Дарвіна. Звідси випливає, що виховання людини повинно б нагадувати "виховання" тварин, а точніше – відповідно пристосовану до її рівня "дресуру", коли за успіхи нагороджують, а за невдачі карають.
Подібні погляди поширені в педагогіці. У європейських державах і, особливо, в США – завдяки філософії бігевіоризму, одним з фундаторів якої був Б.Скіннер. Людина в системі цих поглядів трактується виключно як поєднання двох чинників – генетичних особливостей організму і впливу на нього зовнішнього середовища. Вся мудрість педагогіки, таким чином, зводиться до знаменитої формули R - S ("стимул - реакція"): впливайте на людину, безпосередньо чи відповідно використовуючи середовище, і ви матимете те, що хочете.
Слід відзначити, що хоч комуністична пропаганда критикувала філософію бігевіоризму як "буржуазну", саме ці погляди (часто з поверненням до вчення І.Павлова) лежали в основі сталінської педагогіки. Теорія бігевіоризму відповідала її глобальним цілям: пристосувати людину до системи тоталітарного устрою суспільства. Заперечуючи її автономію в зовнішньому середовищі та у вихованні, не визнаючи фактично поняття свободи вибору і гідності людини, цей авторитарний підхід вів і досі веде до "людини колективної", зумовлює становлення "комунального мислення" – в основі своїй безвідповідального. Людина потрапляє під закон стандартизації і перетворюється на "гвинтик" соціальної будови.
Очевидно, що в контексті подібних поглядів людина відчуває себе "випадковою" і "загубленою" у космічному бутті, позбавленою будь-чиєї опіки, а з іншого боку, – ніким не керованою і нікому не підзвітною. Статус її – не визначений. Вона може трактуватися і як цар природи, і як бидло. Не випадково, отже, матеріалістичні погляди імпонували диктаторам і приживалися в тоталітарних суспільствах. На словах людину тут прирівнювали до Бога, а насправді поводилися з нею як з твариною.
У тій ділянці, однак, звертають на себе увагу факти, які ставлять під сумнів однозначність матеріалістичного погляду на людину. По-перше, і сам Дарвін, і Павлов були людьми глибоко віруючими і вважали, що за предметом їх досліджень стоїть Вища сила, яка все сотворила. На це звертає увагу Іван Франко: Дарвін “по-своєму був чоловік глибоко релігійний і зовсім не говорив ані не навчав, що чоловік походить від мавпи…” [Франко І., 1982: T. 35; 266]. В існування Бога вірили не тільки філософи-ідеалісти, але й такі вчені як І.Ньютон, А.Вольт, І.Берцеліус, Д.П.Джоуль, А.Айнштайн, В.Браун, Т.А.Едісон, М.Планк та ін.
По-друге, якщо походження видів і можна вважати обґрунтованим (ця теорія сьогодні ставиться під сумнів), то походження життя все ж залишається таємницею. На цю обставину звертає увагу К.Ушинський. Аналізуючи вчення Дарвіна, він доходить висновку: "воно фактично показує нам, що ми живемо серед великого процесу творчості і вічного удосконалювання, рушієм якого є незнана, але відчувана нами причина, перед якою і найбільш гордий розум
схиляється з благоговінням" [Ушинський К., 1952: Т. 5.; 264]. На його думку, вчення Дарвіна повинно бути звільнене від тупоумного галасу з боку недоуків у природознавстві і слугувати повноцінним предметом пізнання людини [Ушинський К., 1952: Т. 5.; 264].
Варто відзначити також, що і В.Вернадський категорично заперечував походження живого від неживого. Сьогодні засвідчуємо, що навіть метод клонування передбачає участь уже живого, яке дає початок новому життю. Це – теж біогенез, хоча для людини – неприродний. За усіх випадків переконуємося, що питання походження життя не має в науці свого вирішення.
Людина - творіння Боже
Поруч з матеріалістичним трактуванням людини поширений також погляд на неї як на творіння Боже, що має безсмертну душу, господарем якої є лише Творець. Правила своєї поведінки вона сприймає розумом і душею – крізь почуття віри, надії і любові, формує в собі готовність відстоювати добро – в собі і в навколишньому світі. Прихильники таких поглядів виходять з того, що духовне начало в поведінці людини є визначальним.
Можна по-різному ставитися до описаного в Біблії акту творення світу і людини. Але важко заперечити бодай його метафоричний сенс, тобто повністю відкинути думку про керованість людського буття. А відтак і постановка питання про існування Бога – Творця життя – є спекулятивною – хоча б тому, що ґрунтується лише на раціоналістичному мисленні і, фактично, ігнорує духовне пізнання світу. Сприймати серйозно аргумент: "Бога немає, бо я його не бачу" – все одно, що повірити глухій людині, яка заперечує існування музики. З огляду на це, правомірнішим і, зрештою, продуктивнішим був би інший підхід до проблеми: що для людини вигідніше – світ з Богом, чи світ без Нього? Що робить людину людиною – віра в Бога, чи віра у власне тваринне походження? Нарешті, якщо людина зрікається Бога, то в що вона готова повірити? В Його антипод? Бо, як відомо, святе місце порожнім не буває.
Трактуючи ці запитання як риторичні, звернемо увагу на головне: у традиційнохристиянському вихованні людина має чітко визначений і для себе оптимальний статус. З одного боку, вона богоподібна, а отже, не "гвинтик" і не "людський фактор" у чужих руках, які маніпулюють нею з метою осягнення власних цілей. А з другого боку, – вона і не цар, і не безконтрольний та безвідповідальний "володар світу". Вона підзвітна за те, що чинить, перед своїм Творцем, а тому повинна собою керувати.
Зіставлення двох поглядів на людину – матеріалістичного і християнського – дає Г.Ващенко, чиї слова тут наведемо: "Для матеріаліста – людина лише матеріальна річ, що відрізняється від інших речей тільки більшою складністю своєї будови і своїх функцій. В кращому випадкові – найцінніший "капітал" (вираз Сталіна); але, як всякий капітал, вона є лише знаряддям в чиїхось руках і легко може загубити свою вартість і навіть стати "ворогом народу", що підлягає знищенню.
Для християнина людина є образ і подоба Божа. А тому її гідність не залежить ні від її матеріального, чи соціального стану, ні від національності. Обернення її на знаряддя або капітал є образою її гідності і порушенням справжньої свободи. На засадах такого розуміння свободи, яка разом з тим є і обов'язком щодо інших людей і суспільства, й мусить бути побудоване виховання молоді" [Ващенко Г., 1997: 409–410).
Людина – наділена волею і розумом. У філософії християнства ця засада має принципове значення. Бог не диктатор, яким часто хоче Його бачити людина з рабською психологією. Він поклав на людину відповідальність за себе, а отже, зобов'язав її завжди робити власний вибір, керуватися власною волею і розумом. "Заборонений плід" – це лише попередження доброго батька про те, що людині не все можна, але вирішувати все вона мусить сама. "Господь сотворив
тебе без тебе, – каже св. Августин, – але спасти тебе без тебе не може". Розум, воля і сумління стають чинниками, з допомогою яких людина виробляє правила своєї поведінки. Вона є морально відповідальною перед Творцем, але автономною у своїх рішеннях. У цьому зв'язку вічні спроби приписати Богові те, що "натворила" людина, є некоректними.
Якщо цей очевидний висновок про самотворчу автономію людини перенести на педагогіку, то виявляється, що він цілком відповідає сутності ідей партнерства і співробітництва. Вихованець певною мірою сам тримає ключі від власної душі і власної долі у своїх руках. Звідси і принципова позиція демократичної педагогіки щодо внутрішньої сутності людини: вона визначається не лише спадково-біологічним чинником та впливом зовнішнього середовища, але й участю самої людини, її власною волею, розумом і сумлінням (див. у зв’язку з цим: [Лосскій Н., 1991: 207] та [Ушинський K., 1954: T. 5; 309–310].
Людина суспільна і людина індивідуальна. Людина - єство суспільне. Людська особистість не може розвиватися і удосконалюватися поза суспільством. У ній глибоко вкорінений суспільний інстинкт, котрому завдячуємо появою самого суспільства, народу, держави як цілісних організмів. "Людина відчуває живу потребу доповнювати себе іншими людьми..." [Юркевич П., 1993: 224]. Тому виховання мусить всіляко розвивати цю якість у людині і вчити її підпорядковувати свої інтереси інтересам інших .
Проте, людина – також єство автономне, індивідуальне – в тому сенсі, що вона не "розчиняється" в масі. Людина у суспільстві зберігає свою окремішність. Людське середовище є для неї дзеркалом, в якому вона пізнає себе, свої індивідуальні здібності і свою вартісність. Головним її співрозмовником є Бог, а розмова з Ним – завжди індивідуальна, навіть у церкві: кожен говорить з Богом своєю мовою. У кожної людини – індивідуальна віра, індивідуальна любов, індивідуальна ненависть. Християнство відкидає поняття "колективної" людини. Характерний для марксизму культ "класу", "трудового колективу" втілює в собі ідею загальної безвідповідальності, стихію розбещеного зла. Носієм аморальності виступає людина безлика, що ховається за "масу", за "колектив", як справжній злодій – у натовпі. Така істота творить зло і тут же заявляє: "В цьому не моя вина – така воля колективу".
Сучасне українське виховання приділяє велику увагу індивідуальності. Вбачаючи велику спорідненість прагнень галицької педагогіки 30-х років і нашої сучасної педагогіки, – підсумовуємо словами відомого педагога того часу П.Біланюка: "Тільки тоді, коли усуспільнюємо, а рівночасно індивідуалізуємо дітей, розвиваємо у тих дітей їх характер і розбуджуємо властивий дитині рід енергії" [Біланюк П., 1938: 13].
Людина між добром і злом – завжди в дорозі. Сім'я, школа та інші виховні інститути не є фабриками, які випускають "готовий до вжитку продукт". Людина в жодну пору свого життя не може вважатися повністю вихованою, бо вихованість – це не якась стабільна якість, а лише готовність до вибору, що супроводиться напруженням і ваганням. В дійсності людина завжди в дорозі, в намаганнях і все життя виховується на ґрунті власного вибору.
Ця особливість людини зумовлена її природою як істоти двоєдиної, що складається з матеріального і духовного, земного і астрального, видимого і невидимого. З одного боку, кожна особистість наділена великими духовними благами, певними засобами духовного "виживання":
розумом та волею; здатністю розрізняти добро і зло, і, нарешті, симпатією до добра та антипатією до зла. Все це складає золотий фонд її душі, подарунок Творця.
А з другого, – хоча душа людини єдина, сама вона все ж вкорінена у два різні начала – поєднана з Богом, але, водночас, причетна і до гріховного світу і не завжди має шанс у "чистому стані" реалізувати свою християнську свідомість. Людина – "двояке і суперечливе єство, єство найвищою мірою поляризоване, богоподібне і тваринноподібне, високе і нице, вільне і рабське, здатне до піднесення і падіння, до великої любові та жертовності, а також до великої жорстокості і
безмежного егоїзму" [Бердяєв H., 1995: 12]. Трагедія людини в тому, що вона завжди повинна вибирати між бажаним, але невигідним добром, і небажаним, але (здебільшого матеріально) вигідним злом. Бажане і корисне – виражають протиріччя, закладене у самій природі людини, а тому до добра вона може йти, лише долаючи в собі своє емпіричне начало, приборкуючи його і утверджуючись у духовному через жертовність. У нашому серці, за виразом Достоєвського, "Бог бореться з дияволом". Це і є дорогою людини до власного п'єдесталу.
Крім того, людина часто буває поставлена перед драматичною необхідністю брати участь у боротьбі зі злом, і це нерідко передбачає вибір між меншим і більшим злом. У гріховному світі їй важко залишатися чистою. Бо і пасивність, і втеча від боротьби зі злом є гріховними. До речі, саме цей гріх супроводив наше суспільство в минулому столітті. Звідси - у вихованні головним предметом зусиль повинно бути формування в людині шляхетних прагнень, добрих намірів, щирих намагань, які можуть завершуватися перемогою над злом у собі і навколо себе.
Людина на шляху самореалізації. Виконуючи своє призначення на землі, людина реалізує дві свої великі потреби – природовідповідності і гармонійності розвитку.
Природовідповідність – передбачає можливість і потребу повноцінного розвитку в людині тих якостей, які ще в зародку закладені в ній природою. Звідси відвічне прагнення людини до утвердження власної гідності, до свободи думки, до можливості реалізувати свої національні і духовні потреби, зокрема засобами національної культури, мови тощо, бажання наблизитись до Природи, мати простір для активності власної волі і серця і т.ін.
Гармонійність – ґрунтується на природовідповідності і максимально враховує природні потреби людини, але, як підкреслює Г.Ващенко, вона інтегрує всі природні задатки людини в одне ціле і орієнтує на певну головну мету, у зв'язку з чим усі ці задатки займають у структурі особистості своє місце і відіграють свою роль. На його думку, такою метою українця є служіння Богові й Україні. Цей ідеал організовує навколо себе розвиток усіх закладених природою психічних і фізичних якостей людини. До "золотого фонду" гармонійної особистості Г.Ващенко відносить: світогляд, добру фахову підготовку, розвинені інтелектуальні здібності, міцні моральні засади, працьовитість, бадьорість та життєрадісність, естетичний розвиток, фізичне здоров'я, навички чемної поведінки тощо [Ващенко Г., 1994: 183].
Таким чином, шлях до гармонії виховання і розвитку лежить не через репресивні заходи та індоктринацію людини, не методом "викорчовування" негативних якостей, а через розкриття перед нею привабливості головного ідеалу виховання і орієнтацію всіх сил організму на об'єднання навколо нього.
Людина творча. Відома заповідь "Не укради" не є лише примітивною пересторогою – не брати чужого. В її основі – вимога до людини жити за свій рахунок, лише ціною власної праці і старань. У Біблії так і записано: "Хто не робить, той не їсть". У філософському сенсі це означає, що людина зобов'язана все життя прагнути, намагатися активно діяти, працювати, винаходити, творити і т. ін. Потреби – це головний висхідний імпульс активності людини. Бог не забезпечує їй дармовий матеріальний комфорт. Не заперечуючи в принципі прагнення до нього, християнство все ж орієнтує, що добре життя людина для себе повинна будувати сама. Дарований комфорт руйнує людину, а здобутий власними силами збагачує і удосконалює ці сили. Звідси вічний обов'язок людини – творити життя і творити себе. Ця вимога християнства — вимога творчості – є головною передумовою саморозвитку як окремої людини, так і суспільства. Якщо це вічне джерело потреби творчості перекривається, як це було зроблено за комуністичного режиму, людина деградує, а з нею занепадає і суспільство.
Зрозуміло, що цей погляд не виключає і допомогу слабкому чи хворому. Але вона повинна приходити лише як вияв християнського милосердя та соціального гуманізму – індивідуального чи суспільного (з боку держави). Водночас така допомога не повинна "узаконюватися" як
обов'язок одного "класу" перед іншим, коли в працьовитого забирають силою і передають лінивому. Такі умови не сприяють становленню почуття самовідповідальності. Людина опускається і починає виснути на плечах суспільства, а якщо ця хвороба охоплює маси, то опускає руки все суспільство.
Людина в контексті завдань сучасної української педагогіки
Названі вище основні аспекти традиційно-християнського трактування людини дають підстави зробити кілька суттєвих для педагогіки висновків.
1. Суттєвою ознакою сучасного українського виховання є орієнтація на розвиток сумління людини. Воно (сумління) скероване на підтримку того, що людина сама для себе визначила як добро. Проте сумління і само потребує постійної підтримки. “Людина … не має достатньо сил, щоб вільною волею, спираючись на саму себе, здійснити Божий задум”, - пише проф. М.Савчин [Савчин М., 2001: 76]. Вона шукає опори в Авторитеті.
Ця природна потреба – мати авторитет – є настільки сильною, що на світі немає народу, який не шукав би Бога і не створював би власної культурної форми наближення до Нього – своєї релігії. Щоб контролювати і оцінювати свої вчинки, людина мусить мати ідеальний взірець, зіставлення з яким вказує на те, що у її поведінці є добром і що є злом. Звідси – визнання того факту, що для виховання фундаментальне значення має віра, як, зрештою, і вся сфера духовності людини.
2. Виховання – не дресура, а взаємодія двох рівних перед Богом людей, їх діалог. Не лише виховник, але й вихованець користується правом вибору. Людині властива природна схильність самій визначати напрям свого життя, самій творити чи формувати його. У дійсності весь демократизм сучасної педагогіки виводиться з традиційно-християнських поглядів. Те, що людина володіє абсолютною гідністю, складає основу її прав і свобод у суспільстві. І саме на цих підвалинах сформовано ідеологію Загальної Декларації Прав Людини та інших подібних документів. Християнська концепція передбачає реалізацію двох цілей: а) з одного боку, осягнення людиною духовної, внутрішньої свободи шляхом пізнання на ґрунті віри, надії та любові, б) з другого – свободи зовнішньої в громадському житті – шляхом підпорядкування себе добру суспільному.
3.Оскільки людина – істота двоєдина, то її поведінка визначається не тільки (і не стільки!) знаннями моральних істин, але й станом її душі, рівнем розвитку сумління і схильності до добра. А звідси і специфічна вимога до виховання: не відкидаючи традиційних прийомів і методів, сучасна педагогіка повинна виробляти та застосовувати й такі підходи, які апелювали б до внутрішньо-чуттєвого, ірраціонального в людині. Бо духовність, що є стрижнем виховання, не можна збагнути розумом, її можна лише відчути, а відтак " ... навіть наймудріший наставник не може досягнути останньої глибини тієї потаємної боголюдської реальності, якою є людська особистість" [Франк С., 1992: 367].
4.Давши людині волю і розум, Творець поклав на неї відповідальність за себе, зобов’язав її бути самодостатньою. Педагогіка, отже, покликана допомогти людині цей важкий обов’язок здійснювати, розвиваючи в собі власну життєву стратегію, здатність адекватно осмислювати і будувати свою діяльність, а також волю до того, щоб цю діяльність доводити до бажаного результату. Це означає – сприяти її саморозвитку.
5.Християнська повага і любов до людини є основою християнського гуманізму, а отже, і гуманізму соціального, що завжди був властивий нашій виховній традиції, нашій етнопедагогіці.
Людина – завжди найвища цінність як істота богоподібна, яка, однак, завжди усвідомлює себе творінням Когось, Хто вищий від неї. "Людина не є свавільним властителем свого життя; вона – вільний виконавець вищих повелінь, які водночас є вічними умовами її життя" [Франк С., 1992: 35]. Вона є виконавцем необхідного, потрібного, правди, волі Божої [Франк С., 1992: 108]. Ця формула відбиває головну сутність саме християнського гуманізму і ту межу, яку педагогіка в своєму трактуванні людини не має права переступати: межу неминучого і необхідного підпорядкування людини Вищій Силі.
Таким чином, з точки зору традиційно-християнської стратегії виховання, людина не є "продуктом" діяльності виховника, вона завжди є чимось більшим, бо живе своїм власним внутрішнім життям. Людина – істота, котра перебуває вічно в стані внутрішньої боротьби, але водночас істота самодостатня. Вона досвідчена і обмежена, сильна і слабка, добра і зла, правдива і брехлива і т.п. Вона завжди в дорозі. Але за всіх обставин – вона Людина, і в цьому сенсі, власне, християнство пропонує педагогіці демократичні засади виховної взаємодії.
Завдання для самоконтролю
1.Чи відповідає теорія Дарвіна на питання про походження людини? Як трактується питання походження людини у філософії християнства?
2.Порівняйте статус людини в контексті антихристиянського (матеріалістичного) і християнського світоглядів.
3.Назвіть основні аспекти трактування людини, де протиріччя цих двох світоглядів особливо відчутні.
Розділ 16.
Віра і виховання та розвиток
Головна проблема виховання
У сучасній педагогіці існує чимало пропозицій і підходів до вирішення проблем виховання, їх можна по-різному й трактувати. Однак, при аналізі будь-якого з них, мусимо найперше враховувати, як кожен з них вирішує головну проблему виховання: чому людина повинна поводити себе морально? Чому вона повинна прагнути до здійснення національних ідеалів? І т.ін. Якщо відповіді на ці питання немає – пропонована система поглядів уваги не варта, вона будується на піску.
Зрозуміло, що в тоталітарних суспільствах так питання і не ставиться. Як уже йшлося, людина за комуністичного режиму собою не керувала: система нагляду змушувала її поводитись так, як їй пропонували. Тим часом умови свободи проблему мотивації позитивної поведінки оголюють і ставлять гостро. Що за відсутності нагляду спонукатиме людину рахуватися не лише зі своїми інтересами, але й з чужими? Сьогодні виховник покликаний чітко знати, як "працює мораль в людині", як в її свідомості діють національні та інші вартості тощо. Бо не треба доводити, що саме лише знання моральних норм та інших вартостей – позитивної поведінки людини ще не забезпечує. Без сильнодіючого мотиву вона не зможе вибрати невигідне добро і відкинути вигідне зло.
Традиційно-християнська стратегія виховання дає на ці питання відповідь: головним джерелом мотивації позитивної поведінки людини може бути лише "віра в Когось або в Щось", що надає сенсу нашому життю і що пояснює головну таємницю – Таїну Буття. "Будуйте себе найсвятішою вашою вірою" – пише апостол (Юд. 20).
Розуміння того, що дає віра в Бога Любові і Добра для формування моральності людини, розкриває К.Ушинський у своїй "Педагогічній антропології". На його думку, моральне значення мають не уявлення, не знання, але комбінування уявлень з почуттями. Образ Творця тут персоніфікує Добро. З цього приводу він наводить цікавий приклад того, як виховували у Спарті: показуючи дітям п’яного ілота, спартанці комбінували уявлення про нього ("знання" про нього) з почуттями огиди. Згодом цю думку концентровано висловить і Василь Сухомлинський: "Істина виховує лише тоді, коли є певне ставлення до неї" [Сухомлинський В., 1976: Т. 2; 228]. Так само до серця доходить лише комбінація уявлень про моральний вчинок і почуття Любові і Добра, джерелом якого є Бог і віра в Нього. Варто тут також ще раз підкреслити – не просто божества, бо вони часто спрямовують людину до зла, а Бога Любові і Добра. Моральне значення має лише така мораль, яка поєднана з переживаннями, спричиняє переживання, як пише К.Ушинський, – "бере за серце" [Ушинський К., 1983: Т. 1; 263].
Таким чином, хоча цінності і віра – речі різні, вони завжди мусять йти поруч і діяти разом. Це з великою переконливістю доводить також практика нашого народного виховання, нашої етнопедагогіки. Надійним помічником батьків у вихованні дітей завжди була Церква, глибока віра в ідеали добра, ікона на стіні, яка "стежила за поведінкою дитини", спільна молитва перед образом, релігійні свята і обряди тощо. Памфіл Юркевич підкреслює, що людяність в людині "виховується правильними впливами науки, живих прикладів, а надто істинною, теплою релігійністю, до якої все добре не тільки добре, але й священне..." [Юркевич П., 1993: 225].
Усі добрі і злі вчинки людини йдуть із її душі. Але без віри і релігії відчинити двері до неї і щось змінити в ній неможливо. "А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого", – каже апостол Павло (Еф. 6:16).