2. Українська освіта і педагогічна думка під владою Росії.

Шкільна справа на Україні розвивалася я к одна із складових частин загальнодержавної системи освіти і відповідно до змін, які відбувалися соціально-економічному та політичному житті країни. Так, уже в другій половині 18 ст. на школи України поширюється русифікаторська політика царського уряду, яку підтримували вище українське духовенство і козацька старшина (була зарахована царським урядом у дворянство – 1775 – й прагнула будь-якими засобами, в тому числі й через освіту та виховання, зрівнятись з російським дворянством.

У середині 18 ст. на Україні почали створюватися державні школи. Так, ще у 1746 р. в Єлисаветграді при фортеці було відкрито казенну школу, яку відвідували 60 дівчаток і 80 хлопчиків. Вони вивчали Закон Божий, російську, німецьку, французьку мови, арифметику, малювання, спів, танці. Відповідно до існуючих в школі правил тих, хто добре навчався, призначали в капрали, вахмістри, а лінивих – у слюсарі, ковалі, столяри, лінивих з поганою поведінкою – у сажотруси тощо.

Остання чверть 18 ст. у розвитку початкової освіти на Україні позначена впливом загальнодержавних реформ, які проводив уряд Катерини ІІ. Чимало мандрівних дяків було направлено на військову службу. Інші після ревізії 1782 р. змушені були обрати постійне місце проживання і потрапляли у кріпосну залежність. Відповідно погіршилась ситуація в початковій світі, оскільки мандрівні дяки не змогли навчати дітей простого населення.

У 1786 р. було затверджено “Статут народним училищам у Російській імперії”, за яким запроваджувалось 2 типи навчальних закладів: головні й малі народні училища. Шкільна реформа 1786 р. мала на меті дати освіту міському населенню, що диктувалось потребами виробництва та розвитку торгівлі. За статутом у кожному губернському місті передбачалося відкриття 4-класних головних народних училищ з 5-річним терміном навчання, а в повітових містечках – 2-класних малих народних училищ. Загалом в Україні було відкрито 18 головних і малих народних училищ: в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському, Охтирці, Сумах, Глухові, Стародубі, Каневі, Білій Церкві, Василькові та ін. Ця реформа одразу ж порушила питання про підготовку педагогів відповідної кваліфікації для народних училищ. На базі Петербурзького головного училища (засноване ще 1782 р.) було відкрито вчительську семінарію.

Продовжували діяти і колегії у Чернігові, Переяславі, Харкові. Поступово вони трансформувались у духовні семінарії.

З початку ХІХ ст. все більше виявляються риси централізації та уніфікації освіти за загальноімперським зразком. Система шкіл діяла за Статутом 1804 р. Початкова освіта здійснювалася парафіяльними (однорічними, сільськими), повітовими (дворічними, міськими) училищами. На Правобережні Україні до придушення польського повстання 1830-1831 рр. вони були у віданні католицького духовенства. З 1864 р. почали створюватися земські школи. Це були сільські школи з 3 і 4-річним терміном навчання, які фінансувалися земствами. Діяли також школи сільські, міністерські, фабричні, залізничні та інші.

Середньої освіти набували у гімназіях, перші з яких відкрилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. Освіта в гімназіях була класичного типу з вивченням однієї або двох давніх мов. Відповідно до прийнятого 1864 р. статуту було започатковано реальні 8-класні гімназії (замість повітових училищ), перетворені 1872 р. на реальні училища. Випускники цих навчальних закладів мали право вступу лише на природничі факультети університетів. Для дівчат освіта була обмеженою. У Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі, Києві діяли інститути шляхетних дівчат – закриті привілейовані заклади для дворянок з вузько становим характером виховання й навчання. Середня освіта була недоступною для широких верств населення України внаслідок високої плати за навчання.

Осередками вищої освіти були насамперед університети. Цар, даючи дозвіл на їх відкриття опікувався, насамперед, російськими загальнодержавним інтересами, які відверто висловив міністр освіти С.Уваров, характеризуючи завдання нових університетів: “Поширювати російську освіту і російську національність на спольщених землях Західної Росії”.

Перший український університет відкрився у Харкові 1805 р. за ініціативою місцевих просвітницьких кіл (засновник В.Каразін). У 1834 р. було відкрито Київський університет, який всупереч сподіванням московського царату став видатним науково-навчальним і освітянським центром, провідником української культури та центром формування національної самосвідомості українського народу.

Навчальними закладами підвищеного типу були: Рішельєвський ліцей (для дітей аристократії) в Одесі (1817), перетворений на Одеський (Новоросійський) університет (1865); гімназія вищих наук (для дітей незаможного дворянства) у Ніжині (1820), реорганізована в історико-філологічний інститут (1875).

Розвиток у Російській імперії початкової освіти після скасування кріпацтва (1861) був пов’язаний з прискореним процесом фабрично-заводського виробництва, впровадженням промислових технологій і наукових досліджень у промисловість і сільське господарство. Ці соціально-економічні умови об’єктивно вимагали підготовки численних кваліфікованих працівників, що стало важливою передумовою масової підготовки вчительських кадрів. З цією метою в Україні (60-ті рр. 19 ст.) було відкрито учительські семінарії – педагогічні навчальні заклади для підготовки вчителів народної (початкової) школи. За їх створення боролися К.Ушинський, його послідовники – Н.Корф та М.Драгоманов. Розроблений К.Ушинським “Проект учительської семінарії” (1861) – план, наукове обґрунтування змісту та процесу підготовки вчителів – було покладено в основу діяльності семінарії. Навчання тривало 3-4 роки, приймали осіб, які закінчило двокласні початкові училища. У 1870 р. було прийнято положення про учительські семінарії. При Харківському (1811) та Київському (1834) університетах було організовано трирічні вчительські інститути, які пізніше з’явилися також у Феодосії (1872) та Глухові (1874).

Зростанню національної свідомості в українського народу сприяла поява у 50-х рр. 19 ст. недільних шкіл (працювали в неділю і святкові дні), організованих кращими представниками української інтелігенції з метою надання початкової освіти дітям і дорослим. Одна з перших була заснована в Полтаві (1858), у Києві (1859), відкрито три школи для робітників і ремісників. Вже до 1860 на Україні було відкрито 68 недільних шкіл. Найвідомішою була організована (1870) Х.Алчевською харківська жіноча недільна школа, що проіснувала майже 50 років. У 1862 р. за поширення “шкідливого соціалістичного вчення” усі недільні школи були закриті. Але деякі з них існували нелегально, зокрема школа Х.Алчевської. вона діяла нелегально 8 років і лише в 1870 р. була відкрита офіційно. В умовах заборони української мови недільні школи стали зародком національної школи, засобом збереження освітянських традицій української школи.

Набагато ширші знання давали земські школи. У них запроваджувались так зв. необов’язкові предмети: гімнастика, ремесла, рукоділля (для дівчат), викладався спів, організовувались хори. Там почали використовувати звуковий метод навчання грамоти, наочність під час навчання арифметики і природознавства.

1863 р. валуєвський циркуляр забороняв видавати українською мовою навчальні посібники і книги для “початкового читання”. У 1876 р. був виданий закон про заборону української мови в школах і суспільному житті.

Підручники українською мовою:

1857 – Куліш “Граматика”,

1861 – Деркач “Українська граматика”,

1861 – Гащук “Українська абетка”,

1862 – Мороз “Арифметика” та ін.

У 1859 р. в Києві почала роботу перша жіноча гімназія.

Станом на 1917 р. в Україні діяло 27 вузів:

• 3 університети (в Харкові, Києві, Одесі),

• 3 технічні вузи (Київський політехнічний інститут, технологічний інститут у Харкові, гірничий і-т у Катеринославі),

• 1 ветеринарний інститут у Харкові,

• 2 комерційні вузи (Київ, Харків),

• 2 консерваторії (Київ, Одеса),

• 7 вищих жіночих курсів (Київ, Харків, Одеса),

• Ніжинський історико-філологічний інститут.