L 1.3. Виникнення і становлення психіки в процесі біологічної еволюції та історичного поступу людства

Для пояснення природи психіки важливо спиратися на наукові дані про закономірності її виникнення і станов­лення в умовах еволюції протягом багатьох мільйонів років та історичного розвитку людства. Ці дані здобуті археоло­гами, біологами, антропологами, фізіологами та узагальнені

психологами.

Зародження і розвиток психіки пов'язуються з еволюцій­ними процесами в природі на стадії виникнення живої ма­терії. Деякі дослідники вбачають коріння психіки в неживій матерії, інші пов'язують появу психіки з виникненням тва­рин

Погляди відомого французького філософа і палеонтолога П'єра Тейяр де Шардена (1881 — 1935) на еволюцію матерії та психіки були підтримані і розвинуті видатним ученим, першим президентом Української академії наук В. І. Вернад-ським (1863 — 1945). Співзвучні погляди відображені у пра­цях Б. Г. Ананьева.

П. Тейяр де Шарден вважав, що розвиток матерії, або, за його термінологією, універсуму, триває упродовж кількох мільярдів років і виявляється в розширенні «первісного ато­ма* до розмірів сучасних галактик. Цей висновок відповідає відомій у фізиці теорії великого вибуху. Процес просторово­го розширення матерії здійснюється водночас із протилеж-

ним процесом — органічним згортанням універсуму до са­мого себе від дуже простих тіл до винятково складних. Процес «згортання складності» пов'язаний з відповідним переходом зовнішнього у внутрішнє, психіку, тобто з про­цесом інтеріоризації. Між складністю та свідомістю у масш­табах усього космосу, включаючи планету Земля, існує струк­турний зв'язок. Універсуму одвічно притаманні зовнішня матеріальна і внутрішня духовна, тобто фізична і психічна енергії, що взаємодіють, переходять одна в одну. Відтак наявність рудиментарних, розсіяних форм психіки в частках матерії — навіть з малими параметрами складності. Життя і психічне пробиваються усюди і завжди, і ніщо не може зупинити процес «згортання складності», інтеріоризації. Роз­виток психіки — психогенез — є складовою космогенезу.

Таке розуміння психогенезу наближається до теорії пан­психізму. Воно спирається на наукові дані біології, палеон­тології, геології, космології, психології і має не менше право на існування, ніж інші концепції виникнення житгя та пси­хіки, наприклад, такі, як гіпотеза О. І. Опаріна про виник­нення життя на Землі у формі коацерватів чи гіпотеза Г. Кастлера про космічне походження живого на Землі.

П. Тейяр де Шарден виділяє в процесі еволюції універ­суму чотири стадії — Переджютя, Життя, Думку та Над-житгя. Кожній з них властиві відповідні стадії психогенезу.

На стадії Переджитгя суб'єктивне, психічне втілене в матерію у вигляді потенції. Планета Земля має природже­ний потенціал переджиття і відповідну йому масу елемен­тарної психічної, духовної енергії — передсвідомості. Ос­тання зростає із збільшенням складності матерії і розгор­тається на вузькій оболонці планети — передбіосфері, в якій зосереджується та поглиблюється внутрішнє Землі, її органічне ціле.

На стадії Життя формується біосфера, яка поширюється на оболонці планети у вигляді живої маси організованої матерії — мікроорганізмів і мегамолекул; остання розгалу­жується у вигляді дерева життя. В ході клітинної революції здійснюється й внугріїїшя революція психічного, тобто стри­бок від передсвідомості до свідомості. Еволюція елементів універсуму приводить до появи тварин, а серед них ссавців, які займають на дереві життя головну гілку. Вершок цієї їілки утворюють примати й людиноподібні мавпи. На стадії Життя геогенез універсуму перетворюється на біогенез, нас­лідком чого стає поява людини як носія психогенезу.

Для стадії Думки характерне інтенсивне зростання сві­домості. Завдяки здатності людини до рефлексії універсум зосереджується на собі, оволодіває собою. Феномен людини виявляється у парадоксальному явищі: при незначних мор­фологічних змінах людини починається небачене потрясін­ня усіх сфер життя на планеті. Виникає особистість з прита­манною їй здатністю до персоналізації, тобто безмежної ін­дивідуальної еволюції. Здійснюється стрибок розуму як в індивідуальному плані, так і у вигляді конвергенції духу особистостей. Рефлексія охоплює усе людство, чим сприяє його піднесенню. Починається процес гомінізації, перехід від інстинкту до думки, одухотворення усіх сил, що міс­тяться у тваринному світі. Трансформація охоплює все жит­тя на планеті.

Психогенез переходить у більш високу стадію — ноогенез, на якій зароджується і розвивається єдиний дух цивілізації. Поряд із біосферою поступово створюється новий «мислячий пласт», що розгортається над світом рослин і тварин, — ноо­сфера. Земля вступає в нову еру з економічними, промис­ловими та соціальними змінами. Соціальний феномен стає на стадії Думки кульмінацією біологічного феномена, фено­мена людини.

Для стадії Наджиття характерним є об'єднання народів, духовне оновлення Землі, формування Надлюдства. Ноогенез приводить до олюднення часу й простору, до виникнення Надособистості. У пункті Омега персоналізація сягає свого максимуму. Вершиною розвитку людства, вінцем оригіналь­ності стає не окрема індивідуальність, а універсальна осо­бистість, одухотворення, любов та усвідомлення вічності життя. Отже, на стадії Наджиття ноогенез досягає своєї найвищої точки завдяки консолідації, взаємодії особистос­тей й утворенню Надособистості.

Філософська концепція П. Тейяр де Шардена є однією з гіпотез про еволюційний та історичний розвиток психіки. У формуваїшя наукової картини філогенезу психіки значний внесок зробили й інші дослідники, такі як Б. Г. Ананьев, Е. Г. Вацуро, Н. Ю. Войтоніс, Я. Дембовський, В. Келер, Н. М. Ладигіна-Котс, О. М. Леонтьев, M. Ф. Нестурх, Н. О. Тих та багато інших.

Спираючись на наукові дані, можна стверджувати, що психіка постала у процесі взаємодії найпростіших живих істот з навколишнім середовищем. Завдяки психіці вдоскона­лювалася регуляція цього процесу, що забезпечувало виживання

й життєдіяльність живих істот. Психіка, таким чином, виникла як необхідний механізм сигналізації, орієнтації, організації поведінки живих істот, що поліпшувало умови 'їхнього життя. Розвиток психіки здійснювався як доцільний процес і проходив ряд етапів, набуваючи на кожному з них якісно нових ознак.

Реконструкція процесу виникнення та становлення пси­хіки грунтується і на тій обставині, що у тваринному світі ще й досі існують різні за своєю складністю й давністю походження живі організми. Вони є носіями психіки різ­ного рівня розвитку — від найпростішої, як у амеб, до найскладнішої у світі — психіки людини. Крім того, існу­ють численні археологічні дані, що свідчать про ступінь розвитку мозку та його функцій у тварин і людини у мину­лому, про характер результатів їхньої поведінки й діяль­ності. Тому процес філогенезу психіки значною мірою може бути відтворений на підставі як зазначених даних, так і більш або менш вірогідних гіпотез.

Розвиток психічних механізмів регуляції поведінки жи­вих істот проходив ряд етапів: чутливість щодо окремих властивостей об'єктів у найпростіших організмів — сприй­мання цілісних предметів у більш складних живих істот — практичний інтелект вищих тварин — практичний і абст­рактний інтелект як основа первісної свідомої психіки у прадавньої людини — свідомість і самосвідомість старо­давньої людини — особистість людини до нашої і нашої ери, зокрема епох Відродження, Просвітництва, промисло­вої революції та сучасного соціального і науково-технічного поступу. При переході від попереднього до наступного етапу форми психіки трансформуються у досконаліші психічні системи регуляції поведінки та діяльності живих істот, де­далі ефективніше забезпечуючи їхню життєдіяльність.

Виникнення первісної психіки пов'язане з переходом від допсихічних форм регуляції поведінки — так званих тро-пізмів, або таксисів, найпростіших рослинних і тваринних організмів — до власне психічних, сигнальних форм регу­ляції тварин. Завдяки тропізмам організм реагує залежно від контакту з середовищем. Так, якщо організм потрапляє у середовище з несприятливими фізичними параметрами, на­приклад, дуже високою чи низькою температурою, то він, перегріваючись або переохолоджуючись, намагається відій­ти у безпечніше місце. Навпаки, потрапляючи в середовище з оптимальним температурним режимом, він залишається

там і шукас таке місце, яке б сприяло кращому перебігу обмінних процесів. У наведених прикладах регуляція пове­дінки здійснюється за допомогою термотропізму. Існують й інші види тропізмів: фототропізм як форма рухової реакції на безпосередню дію світла; хемотропізм — рухова реакція на дію хімічних агентів середовища; топотропізм — рухова реакція на механічну дію середовища тощо. Тропізм, таксис — це засоби рухового реагування найпростіших організмів на фактори, від яких залежить їхнє біологічне існування. До біотичних факторів належать об'єкти харчування, темпера­тура, механічні властивості об'єктів тощо. Тропізми утворю­ють одну з важливих форм подразливості живих істот — до безпосереднього реагування на біотичні подразники, що при­таманно більшості одноклітинних рослинних і тваринних організмів.

У процесі еволюції виникає інша форма відображення, яка надає організмам значних переваг у виживанні та роз­витку. Вона пов'язана з переходом від реакції на без­посередній вплив біотичних подразників до опосередкуван­ня цього впливу за допомогою сигналів. З'являється чут­ливість — здатність реагувати на біотично значущі об'єкти не в процесі безпосереднього контакту з ними, а на від­стані— за допомогою сигналів про них, завдяки чому орга­нізми можуть уникнути загрози для свого існування або скористатися сприятливими умовами.

Спочатку чутливість регулює найпростіші рухові реакції, на основі яких поступово складаються і фіксуються складні ланцюги дій організму. Закріплюючись при переході від по­коління до покоління у генетичному апараті тварин, тобтр за законами еволюції (спадковості й мінливості), чутливість сприяє здійсненню інстинктивних форм їхньої поведінки. Фізіологічною основою інстинкту є безумовні рефлекси, які передаються спадково. Характерною ознакою інстинкту е його причетність до конкретної ситуації, що приводить у рух весь ланцюг автоматизованих дій тварини.

Чутливість притаманна як одноклітинним організмам, на­приклад інфузоріям, так і багатоклітинним, наприклад гід­роїдним поліпам, медузам. Формується нервова сітка як об'єднання чутливих до сигнальних подразників клітин. За­роджується нервова система. В ній диференціюються ана­лізатори, тобто органи почуттів, а серед них — рецептори, центральні нервові механізми переробки інформації та ефекторні механізми дії, що слугує основою сенсорної пси­хіки, здатної до відображення окремих якостей.

Об'єктивна дійсність виступала для живих Істот" jњ тільки через окремі властивості, а й через різноманітні пред­мети. Тому поступово сформувався новий тип ціліенрго сигнального, психічного відображення предметів у сукуп­ності їхніх якостей. Виникає так звана перцептивна ncuxдta як здатність тварин до сприймання, перцепції цілісних предметів і до предметного відображення дійсності

Здатність до сприймання різноманітних предметів об'єк­тивної дійсності стимулювала формування ще складніших ланцюгів інстинктивної поведінки тварин як природжених безумовнорефлекторних актів. На базі інстинктів виника­ють нові форми поведінки, які значно підсилюють можли­вості адаптації тварин до середовища упродовж життя одно­го покоління. Одним із видів набутої окремою особиною популяції форми поведінки є навичка, що формується на основі умовного рефлексу. Сприймання і навички помітно розширюють межі можливостей організму у взаємодії з дов­кіллям.

Перцептивна форма психічного регулювання поведінки властива таким представникам біологічного світу, як хро­баки, комахи, птахи, риби, плазуни тощо. Ці тварини вже можуть орієнтуватися серед складних предметів та у пред­метних ситуаціях, адаптуватися до мінливих умов існування. Розвиток у них нервової системи, зокрема виділення спин­ного й головного мозку, поглиблення спеціалізації аналіза­торів та розширення міжаналізаторних зв'язків створюють мозкові механізми аналізу й синтезу складних предметних ситуацій, підводять тварин до нових можливостей психічної регуляції поведінки при взаємодії зі складним та динаміч­ним навколишнім середовищем.

Вершиною психічного розвитку тварин є практичний ін­телект, який дає змогу відображати не лише окремі якості об'єктів, цілісні предмети й предметні ситуації, а й дина­мічні міжпредметні відношення, що виступають переважно у вигляді наочних образів. Інтелектуальна психіка прита­манна так званим вищим тваринам, наприклад вовкам, ли­сицям, ведмедям, дельфінам, собакам та особливо мавпам.

Практичний ситуаційний безпосередній інтелект вищих тварин разом Ь сенсорною та перцептивною психікою знач­но розширює можливості ефективної регуляції поведінки. Остання здійснюється завдяки формуванню складних без-умовних, умовних, зокрема орієнтовно-дослідницьких, реф­лексів і виявляється у вигляді розвинутої системи шстинктів, навичок і практичних інтелектуальних дій. Усе це в сукуп-

нос-ri створює величезний фонд засобів реалізації доцільної поведінки тварин, якою вони іноді вражають людей.

Великого значення набуває у вищих тварин, особливо в мавп, не лише використання предметів, наприклад гілок, кісток, каміння, а й маніпулювання ними, що передує їх уживанню як знарядь праці. У мавп спостерігаються складні види поведінки, наприклад, щоденне створення місця для ночівлі. Цьому сприяє поступове вивільнення передніх кін­цівок, завдяки чому маніпуляції мавп перевершують за свої­ми можливостями подібні акти в інших вищих тварин.

Мозок мавп має розвинуту центральну і периферійну нервову систему, характеризується складними міжаналіза-торними та внутрішньомозковими зв'язками, що дає змогу здійснювати тонкий аналіз і синтез предметної ситуації, між-предметних відношень та регулювати складні форми пове­дінки. Варто нагадати також про спосіб життя мавп, якому властиві групова диференціація та інтеграція між членами стада, виділення субординаційних відносин, використання звукової та «позової» сигналізації для організації поведінки у стаді тощо. Всі ці обставини, на думку багатьох біологів, фізіологів, зоопсихологів, створюють можливість для фор­мування за певних умов якісно нових форм психіки та ке­рованої нею поведінки.

Принципово новий етап у розвитку психіки у філогенезі пов'язаний із змінами в поведінці людиноподібних мавп та прадавніх людей, що відбулися кілька мільйонів років тому. Вони виявлялися передовсім у виготовленні матеріальних знарядь дії на об'єкти середовища. Це приводило до на­копичення знань про властивості, об'єктів, умінь застосову­вати знання і знаряддя у різних ситуаціях, до значного роз­ширення фонду навичок.,Велику роль при цьому відіграва­ло формування різних форм спільної діяльності членів пер­вісних угруповань прадавніх людей. Важливе значення в організації спільної діяльності мала мовленнєва діяльність, яка формувалася у процесі перетворення звукової сигна­лізації у стаді на засіб означення компонентів діяльності, її координації, передання досвіду від одного члена первісних угруповань до іншого, від одного покоління прадавніх лю­дей до іншого.

Нині важко визначити, як і в якій послідовності взаємо­діяли зазначені фактори розвитку психіки й поведінки лю­дини. Поява цих факторів спонукала до виникнення якісно нових трансформацій юнуючих психічних механізмів регуляції поведінки, які включались у причиново-наслідкове діа-

лектичне коло умов і результатів процесу становлення ново го типу психіки.

За даними відомого німецького психолога Ф. Клікса, розвиток людського інтелекту проходить три фази. Перша фаза еволюційного розвитку вищих тварин — научіння та навички. Научіння спирається на індивідуальну пам'ять, за­вдяки якій фіксуються апробовані ефективні засоби пове­дінки. Научіння формує індивідуальну пам'ять, стає рушієм її інтенсивного розвитку.

Інформаційний та операційний зміст пам'яті, що нако­пичується в процесі научіння, стає основою для розвитку розумових процесів. Починається друга фаза розвитку інте­лекту — період переходу від тварини до людини. Мислення людини базується на використанні збережених у пам'яті знань та засобів. Процеси пошуку необхідних елементів змісту пам'яті можна вважати вихідними формами мислен­ня. Такий пошук вимагає актуалізації минулого досвіду, по­рівняння його елементів між собою, виявлення нових взаємозв'язків за умов невизначеності. На основі наявного досвіду будуються передбачення подальшого розвитку по­дій, приймаються рішення. Це головний стимул для здійс­нення на основі мислення екстраполяції майбутнього.

Відрив процесів мислення від реальності, поява суто люд­ського абстрактного інтелекту становить зміст третьої фази. Як відомо, пам'ять живиться сприйняттями, а мислення — змістом пам'яті, який фіксується в людини у формі образів і слів. Мова виконує комунікативну й когнітивну (пізнава­льну) функцію, слугує для означення об'єктів зовнішнюго світу, що фіксуються в пам'яті Відбитий у мові світ ре-Іультатів мислення, що є підсумком усіх пізнавальних про­цесів — уваги, нам'яті, відчуття, сприймання, уяви і власне мислення, утворює внутрішню реальність, якої немає у ви­щих тварин.

Відносно об'єктів внутрішнього світу операції мислення можуть застосовуватися так само, як і до продуктів сприй­мання зовнішнього світу. Суттєвим результатом розвитку інтелекту прадавньої людини завдяки впливу мови є утво­рення та фіксація в її пам'яті понять різних рівнів абст­ракції. Введення абстрактних понять високого рівня дає змогу людині охоплювати ширші сфери дійсності у просторі та часі. Постає можливість розробки числових систем, пізнан­ня законів природи, суспільства і, нарешті, самого людсько­го мислення.

Отже, у прадавньої людини, крім практичного інтелекту, формуються такі компоненти абстрактного інтелекту, як мислення й уява, словесна нам 'ять та довільна увага, воля, а також дедалі зростаюча система знань, умінь і навичок. Формувалися суспільні засоби фіксації та передання досвіду у вигляді обрядів посвячення, фольклору, навчання тощо. Поступово винаходилися зовнішні матеріальні — зарубкові та письмові — і внутрішні (знакові) засоби фіксації досвіду. Суспільна організація трудової діяльності спонукала до розподілу ролей між членами первісних людських угрупо­вань, обов'язків у здійсненні спільної справи. Суспільна організація діяльності означала не просто сумарне поєднан­ня зусиль і результатів праці окремих членів угруповань, а значно більше. Завдяки системній організації суспільної праці, зростанню досвіду людські спільноти досягали таких результатів, яких не могло досягти жодне угруповання тва­рин.

Виникає опосередковуюча сфера спонукання — моти­вація, що відповідає цілісному характеру суспільної діяль­ності членів прадавніх груп. Розподіл та об'єднання функцій передбачають виділення власних цілей і дій окремої людини та відповідних психічних засобів координації, інтеграції із загальною метою та діями інших членів групи. Тобто поряд із потребами в їжі, теплі, безпеці тощо виникають нові пси­хічні утворення — мотиви та цілі діяльності.

Спільні види діяльності (полювання, кочування, виро­щування рослин, приручення тварин, будівництво житла тощо) мали, як правило, тривалу часову характеристику і значний предметний та операційний зміст. Це вимагало на­явності в людини більш досконалих форм мотиваційної, пізнавальної, цілеутворюючої, вольової функцій психіки. Роз­виток цих функцій здійснювався завдяки вдосконаленню абстрактного мислення й уяви, здатності до запам'ятову­вання змістової та операційної сторін мотивів, цілей, дій, до довільного розподілу уваги, планування дій, що забезпечу­вало успішну участь людини в суспільній діяльності.

З виникненням соціальної за своїм характером форми активності людини починається процес становлення профе­сійної діяльності (виробничої, управлінської, торговельної, військової тощо) з їх подальшою спеціалізацією та інтег­рацією, що супроводжується виникненням спочатку роду, потім племені, об'єднання племен, міста-полісу та держав­ного утворення. Починається соціальний, історичний період

розвитку психіки людини, який прийшов на зміну біологічному, еволюційному періодові.

Вирішального значення у розвитку психічних властивос­тей людини набуває слово як засіб організації суспільної діяльності, фіксації та передання досвіду, як внутрішнє зна­ряддя організації і розвитку власної поведінки та психіки. Слово виконує функції сигналу другого порядку, або сиг­налу сигналів, утворюючи, за визначенням І. П. Павлова, другу сигнальну систему.

Як вважають антропологи, на початок історичного пе­ріоду розвитку психіки у прадавньої людини загалом скла­дається суто людський організм із здатністю до прямохо-діння, з розвинутими руками та іншими органами, а голов­не — людський мозок з його складною структурою та функ­ціями, в цілому — людський індивід.

У прадавньої людини виникають і формуються початки свідомої психіки з притаманними їй ознаками — первісними формами а) суто людських пізнавальних, інтелектуальних процесів (уваги, пам'яті, мислення, уяви); б) потрібнісно-мотиваційної та цілеутворюючої сфер діяльності й необ­хідної для її здійснення системи знань, умінь і навичок; в) емоційно-почугтєвої сфери як важливого фактора регу­ляції діяльності й суспільних стосунків.

Цей прадавній період розвитку людської цивілізації три­ває сотні тисячоліть і відбивається у пам'ятках культури стародавнього світу (Єгипту, Китаю, Індії, Греції, Риму). Можна припустити, що за кілька тисячоліть до нашої ери у стародавньої людини була сформована свідомість як вища на той час форма психічної регуляції поведінки та діяль­ності. Свідомість забезпечувала продуктивну трудову діяль­ність людини, яка стала важливим фактором забезпечення її виживання.

За умов безперервного розвитку психіки завдяки діяль­ності філософів, медиків, педагогів, державних діячів, ви­нахідників тощо створюються знаряддя праці, інструменти, транспортні засоби, нові форми життя, література, образо­творче, скульптурне, будівельне мистецтво тощо, тобто пред­метний і духовний світ людської цивілізації.

Інтенсивно формується новий тип людської психіки, сві­домості, пов'язаний не лише з репродуктивною діяльністю індивіда, а й із новою її якістю — творчістю. Цей тип психіки виявляється у винаході та накопиченні окремими представниками людства в індивідуальному порядку (а не

«народному», розподіленому протягом тисячоліть серед ба­гатьох поколінь) нових знань, у творчій розробці нових матеріалів, інструментів, літературних творів, напрямів об­разотворчих шкіл, соціальних, філософських, медичних, ре­лігійних систем тощо. У стародавню епоху цей процес набу­ває дедалі більшої індивідуальної виразності та виявляється у досягненнях таких історичних постатей, як Конфуцій, Со­крат, Піфагор, Гіппократ та ін.

Початок нашої ери знаменує фігура Ісуса Христа, що має величезний вплив на духовне життя людства. За Біб­лією, ця божественна людина ціною свідомої самопожертви вказала шлях порятунку й духовного розвитку людства.

У межах свідомості виникає якісно нове психічне утво­рення — самосвідомість, внутрішній рефлексивний меха­нізм саморозвитку, саморегуляції психіки людини. Регуля­тором творчої діяльності з перетворення зовнішньої дійс­ності та внутрішнього самотворення власної психіки стає особистість. Особистості властиві величезний творчий по­тенціал і реальний вплив на природу, на інших і на себе.

На рівень особистісного розвитку психіки виходять пред­ставники епох Відродження, Просвітництва, першої про­мислової революції. В останні два—три століття за умов бурхливого розвитку промисловості, науки, освіти, мистецт­ва, соціального руху цей процес набуває великої інтенсив­ності та масовості.

У XIX—XX ст. особистість формується як рівень роз­витку психіки людини з притаманною їй системою вищих психічних функцій. У цю систему входять: здатність до різ­них форм спілкування та активної соціальної взаємодії осо­бистості з соціумом, засвоєння досягнень цивілізації і твор­чого самовираження; здатність до формування складної системи цілеутворення, мотивації, смислової регуляції влас­ної поведінки і спрямованої діяльності; система рис харак­теру, що дає змогу формувати та здійснювати програму адекватної індивідуальної поведінки у суспільстві; самосві­домість як дієвий засіб самопізнання, саморегуляції та са­мовдосконалення; розвинена система знань, умінь і нави­чок, придатність до включення у суспільну структуру про­фесійної діяльності; інтелектуальні процеси, завдяки яким людина пізнає і перетворює навколишнє середовище, усві­домлює і розв'язує особистісно і суспільне значущі проб­леми, питання, завдання; психофізіологічні якості, під впли­вом яких формується індивідуальність й особистість займає належне місце у суспільній організації, доповнюючи своїми

неповторними індивідуальними якостями інших членів люд­ської спільноти.

Ці здібності справді є вищими психічними функціями, бо вони набувають небачених у природі можливостей за­вдяки застосуваніпо внутрішніх знакових знарядь розвитку та функціонування (слово, знакові системи науки, техніки, мистецтва тощо) і зовнішніх підсилювачів (технічні при­строї, транспортні системи, інформаційні технології, засоби глобальної комунікації, «штучний інтелект» та ін.).

Особистість стає вершиною філогенезу психіки. В кон­тексті розвитку особистості трансформуються попередні фор­ми психіки. Вони включаються у перетвореному, окультуре­ному, соціалізованому вигляді у принципово нову, особис-тісну систему психічних властивостей, на основі якої здійс­нюється регуляція складних форм продуктивної, творчої, ін­дивідуальної та соціальної поведінки й діяльності людей.

Філогенетичний шлях розвитку психіки схематично пред­ставлений у вигляді табл. 2.

Таблиця 2. Основні етапи розвитку психіки та видів поведінки, які вона регулює

Форми психіки	Етапи	Види поведінки
Подразливість до біотичних властивостей середовища — допсихічна форма відобра­ження й регуляції	0	Таксиси (тропізми) — елементарні безпосередні контактні рухові реакції найпростіших організмів
Елементарна чутливість (сен­сорна психіка, відчуття) — початкова сигнальна форма відображення дійсності	І	Інстинкти — природжені види реагування на умови середовища
Предметне сприймання (пер­цептивна психіка)	II	Навички — вид поведінки, що набувається твариною за життя і фіксується в індивідуальному досвіді
Практичний інтелект вищих тварин на основі безпосе­редньої пам'яті, наочно-об­разного мислення	III	Відносно складні види по­ведінки вищих тварин — маніпулювання предмета­ми- знаряддями, будівельна діяльність тощо

Закінчення табл. 2

Форми психіки	Етапи	Види поведінки
Практичний і абстрактний інтелект прадавніх людей на основі довільної уваги, пам'яті, конкретного й абст­рактного мислення, уяви, знань, умінь, навичок	IV	Складні види групової та індивідуальної предметної поведінки щодо пристосу­вання до навколишнього середовища з використан­ням матеріальних і знако­вих засобів, знарядь праці, навичок, досвіду
Свідомість і самосвідомість — сукупність пізнавальних, мо-тиваційншг, т^ілеутапріпючих,	V	Продуктивна та репродук­тивна діяльність індивіда в процесі засвоєння та ви­користання зовнішніх і внутрішніх засобів, мате­ріальних та ідеальних зна­рядь праці, рефлексивної організації поведінки
емоційно-почуггевих і реф­лексивних здатностей інди­віда
Особистість — соціальне зу-, мовлена система вищих пси­хічних властивостей, здат­ностей до спілкування, про­грамування, самопізнання і самовдосконалення, абст­рактного мислення та уяви, формування системи знань, умінь, навичок, індивідуаль­ного стилю діяльності та по­ведінки	VI	Складні види творчої ді­яльності та соціальної по­ведінки з перетворення навколишнього світу та власної психіки
Нові форми психіки, що за­роджуються у сучасних умо­вах (понадсвідомість, гені­альна творча особистість, надособистість)	VII	Глобальні, космічні за своїм масштабом види творчої діяльності та поведінки з перетворення, вдоскона­лення людської цивілізапії,
		ноосфери, Всесвіту

Розвиток психіки людини, її психічних здібностей три­ває в умовах наукою-технічного поступу і соціальних перет­ворень світової цивілізації, яким притаманні інтенсивний розвиток структури професійної діяльності, необхідність постійно переучуватися через 5—10 років; залучення лю­дини до різних видів творчої діяльності й поведінки; вплив на людину величезних потоків інформації; активне функ-

ціонування інститутів формування і самовираження особис­тості — систем освіти, науки, виробництва, культури, охо­рони здоров'я, правової системи тощо; формування осо* бистісно зорієнтованого штучного предметного середовища як важливого фактора становлення і функціонування люд­ської особистості; глобальні екологічні перетворення плаг нети і практичне формування ноосфери; вихщ у Всесвіт.

ЦІ УМОВИ Детермінують РОЗВИТОК НОВИХ ПСИХІЧНИХ ЯКОСг

тей особистості Наприклад, деякі вчені вважають, що по­ряд зі свідомістю та самосвідомістю виникає так звана по­надсвідомість (П. В. Симонов), а поряд з людським інтелек­том з'являється понадінтелект, підсилений «штучним інте­лектом» сучасних комп'ютерів. Такий розвиток психіки лю­дини можливий тому, що він здійснюється не через зміну анатомо-фізіологічної структури мозку, а завдяки формуван­ню на його основі нових «функціональних органів» (О. О. Ух-томський, О. М. Леонтьев), яке не має меж,

Отже, в процесі філогенезу виникає і розвивається безпе­рервна низка форм психічного відображення живими істотами навколишньої дійсності, які сприяють досконалішій регуляції їхньої поведінки та життєдіяльності. До цих форм належать чутливість (сенсорна психіка), сприймання (перцептивна пси­хіка), практичний інтелект вищих тварин, практичний і аб­страктний інтелект прадавньої людини, що перетворюється в процесі історичного розвитку суспільства (на основі вико­ристання чимдалі досконаліших матеріальних та ідеальних, зовнішніх і внутрішніх знарядь діяльності) на свідомість, самосвідомість і особистість як соціальна зумовлену систему виших психічних властивостей індивіда. Це забезпечує мож­ливість не лише повніше відображати об'єктивну дійсність, а й перетворювати її та себе.

1.1.4. Мозок і психіка

Об'єктивна логіка розвитку психологічних знань потребує з'ясування поняття відображення, яке є ключовим у теоретичній психології. Передусім це пояснюється тим, що в цьому понятті міститься ідея розвитку та функцію-вання різних рівнів та форм існування — від простих до складних. Погляди на фізіологічні механізми поведінки не­одноразово змінювались. Було переконливо доведено, що певний рівень поведінки та життєвих можливостей орга­нізму залежить не лише від спеціалізації органів, а й від зсобливостей їх взаємозв'язку.

Психіка являє собою властивість мозку, а психічна ді­яльність організму здійснюється за допомогою спеціальних фізіологічних механізмів. Об'єднуючись у структури, вони забезпечують сприйняття і переробку інформації, прийняття рішень та їх виконання, орієнтацію організму в середовищі, його активну поведінку. Тому знання анатомо-фізіологічних особливостей нервової системи людини необхідні для розу­міння матеріальної основи психіки.

Нервова система має центральну і периферійну частини. Центральна нервова система складається з головного та спинного мозку, розташованих відповідно у черепі та хре­бетному стовпі (рис. 1). Мозкові структури утворюються з нервових клітин — нейронів, пов'язаних між собою склад­ною системою відростків, волокон (рис. 2). Місця контактів

Рис. 1. Схема центральної нервової системи:

І — півкулі головного мозку; II — проміжний мозок; III — середній мо­зок; IV — задній мозок; V — дов­гастий мозок; VI — мозочок; VII — спинний мозок

між нервовими волокнами та клітинами називаються синап­сами.

Синапси мають велике значення, оскільки утворюють певний бар'єр на шляху збудження, забезпечуючи цим ви­бірковість напрямку проходження імпульсів. Частина ней­ронів проводить збудження від рецептора до центральної нервової системи, інша частина — від неї до ефекторів, переважна їх кількість забезпечує зв'язки між різними час­тинами центральної нервової системи.

Периферійна нервова система складається із спинномоз­кових та черепномозкових нервів.

Спинний мозок являє собою довгий тяж, розташований у хребетному каналі. Його довжина у чоловіків сягає у се-

редньому 45 см, а у жінок — 41—42 см. Він поєднує го­ловний мозок та периферійну нервову систему, його волок­на передають інформацію від головного мозку до тіла й назад.

Спинний мозок самостійно здійснює лише дуже прості рефлекси, зокрема колінний рефлекс. Входячи в череп, спин­ний мозок розширюється і створює стовбур мозку, в якому містяться структури, що відповідають за основні фізіоло­гічні функції: дихання, роботу серця, травлення тощо.

Рис. 2. Нервова клітина (нейрон)

Головний мозок складається з довгастого мозку, варо-лієвого містка, середнього мозку, проміжного мозку, мозоч­ка та великих півкуль. Довгастий мозок, вароліїв міст, се­редній і проміжний мозок утворюють стовбур головного мозку. Цей стовбур не лише забезпечує вегетативні функції, а й підтримує тонус м'язів кістяка, реалізує рефлекси бо­ротьби із земним тяжінням, рефлекси орієнтації у просторі та природжені рухи.

Великі півкулі головного мозку як відділ центральної нервової системи в людини досягають найвищого розвитку. Середня вага головного мозку людини — 1360 г. Проте вага головного мозку є не єдиним показником розумових здіб­ностей людини, котрі зумовлені не лише його побудовою, а

й діяльністю; Межа ваги головного мозку, поза якою розу­мові здібності різко знижуються, становиш для чоловіків 1000 г, а для жінок — 900 г. У людини вага головного мозку у 45—49 разів більша, ніж вага спинного мозку, а у тварин (слон, шимпанзе) — тільки у 15—18 разів, що підкреслює значення головного мозку для людини.

Основну масу великих півкуль утворює біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. Зверху великі півкулі вкриті тонким шаром нервових клітин завтовшки 2,5—3 мм, який називається корою великих півкуль. У складі кори великих півкуль розрізняють три види нейронів: пірамідні, зірчасті та веретеноподібні, котрі розташовуються у сім шарів.

Загальна кількість нейронів людського мозку становить у середньому 14—15 млрд. Порівняно з тваринними вони ма­ють більший обсяг, зокрема перевищують нейрони шим­панзе у два рази. Кору великих півкуль за характером побу­дови й локалізації функцій можна розподілити на 52 поля (за Бродманом) або більш як на 200 полів (за С. і О. Фог­тами).

Спинний мозок і мозковий стовбур виконують головним чином види рефлекторної діяльності, котрі є природженими (безумовні рефлекси), а кора великих півкуль — це орган набутих упродовж життя форм поведінки, що регулюються психікою.

До кори головного мозку надходять імпульси з рецеп­торів, або органів чуття, що утворюють периферійний кі­нець аналізаторів. Схематично аналізатор складається з трьох частин: рецептора, провідних шляхів і мозкового кін­ця аналізатора, який розташований у певній ділянці кори великих півкуль (рис. 3).

Сучасна наука дійшла висновку, що мозок як саморегу­лююча система складається з трьох основних блоків (О. Р. Лу-рія). Один із них — енергетичний блок — підтримує тонус, необхідний для нормальної роботи вищих відділів кори го­ловного мозку. Він складається із систем верхніх відділів мозкового стовбура, сітчастої, або ретикулярної, формації, а також утворення давньої (медіальної та базальної) кори. Другий блок забезпечує прийом, переробку та зберігання інформації різної модальності. До нього входять задні відділи обох півкуль, тім'яні та потиличні відділи кори. Тре­тій блок забезпечує програмні дії та рухи, регуляцію актив­них процесів і порівняння ефекту дій з початковими намі­рами. Всі три блоки беруть участь у психічній діяльності

людини, в регуляції її поведінки, причому кожен викону свою функцію. Порушення роботи одного з них призводили до порушень психічної діяльності. Так, ненормальна робота першого блоку здатна викликати нестійкість уваги, швидку виснаженість, сонливість, байдужість або ж сильне занепо­коєння. Порушення роботи другого блоку спричиняється до

Рис. 3. Зображення різних частин тіла в руховій ділянці кори (за Пенфільдом)

відхилення у прийомі та переробці інформації різної модаль­ності. Порушення третього блоку призводять до дефектів поведінки людини у сфері організації її дій: цільові дії за­мінюються інертними стереотипами, безглуздими повторами рухів, не спрямованих заданою метою.

Нервова система виконує дві взаємозумовлені функції; взаємодії організму із зовнішнім середовищем (вища нерво­ва діяльність) і об'єднання й регулювання роботи внутріш­ніх органів (нижча нервова діяльність).

Вища нервова діяльність людини забезпечує єдність ор­ганізму та умов життя і виявляється в рухах. Важливою її

властивістю є пластичність, здатність швидко й тонко змі­нюватись відповідно до мінливих умов життя. Вона вдоско­налюється тренуванням при виконанні фізичної праці та розумової діяльності. Вищою нервовою діяльністю володі­ють також усі тварини, що мають розвинену нервову сис­тему.

Рухові умовні й безумовні рефлекси, з яких складається вища нервова діяльність, узгоджуються з вегетативними реф­лексами, що утворюють нижчу нервову діяльність.

Теоретичною основою для розуміння діяльності нервової системи є положення рефлекторної теорії, сформульованої І. М. Сєченовим та експериментальне розробленої І. П. Пав-ловим, Н. Є. Введенським, О. О. Ухтомським, В. М. Бех-терєвим та ін. І. М. Сеченов вважав, що рухові рефлекси здійснюються за зразком не рефлекторної дуги, а рефлек­торного кільця. Він наводив аргументи, що свідчать про необхідність зворотної інформації від м'язів для створення рухів.

Анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної діяльності забезпечує:

прийом зовнішніх впливів;

перетворення їх у нервові імпульси (кодування) та пере-дання в мозок;

декодування й переробку прийнятої інформації, подання команд у вигляді нервових імпульсів до м'язів та залоз;

прийом і передання в мозок інформації про наслідки виконаного акту (зворотний зв'язок);

корекцію наступних дій з урахуванням інформації зво­ротного зв'язку.

Рефлекторне коло складається з п'яти ланок:

рецепторного нейрона шкіри, тіло якого знаходиться у спинномозковому вузлі;

вставного нейрона, що міститься у задніх рогах спин­ного мозку;

рухового нейрона, розміщеного у передніх рогах спин­ного мозку;

рецепторного нейрона пропріоцептора, розташованого у спинномозковому вузлі, через який проходить зворотна ін­формація;

доцентрового нейрона, що знаходиться у бічних рогах спинного мозку.

Рефлекторна саморегуляція внутрішніх органів здійс­нюється за допомогою спеціальних рецепторів. На думку

І. П. Павлова, рефлекторна саморегуляція внутрішніх орга­нів відбувається у нижчих відділах нервової системи. Вона здійснюється і під час сну, при «вимиканні» кори великих півкуль.

Особливий інтерес для психології становить екснеримен-тально виявлена школою І. П. Павлова складна форма фі­зіологічного синтезу — системність у роботі великих пів­куль головного мозку, або динамічний стереотип. Якщо умов­ні подразники багаторазово повторюються в певній послі­довності з однаковими часовими інтервалами, то у великих півкулях утворюються сполучення осередків збудження і гальмування, що формують систему позитивних і негатив­них умовних рефлексів. Повторюючись, динамічний стерео­тип здійснюється дедалі легше й автоматизується. Крім то­го, він характеризується більшою економністю рухів і зни­женням втомлюваності, але залишається динамічним.

Крім локалізації функцій у корі великих півкуль, самі півкулі мають власну спеціалізацію. Існує функціональна асиметрія головного мозку — півкулями виконуються різні функції. Права півкуля контролює сенсорні й рухові функції лівої половини тіла, а ліва здійснює контроль його правої половини. Як свідчать результати вивчення розщепленого мозку, ліва півкуля в основному відповідає за мову, за ана­літичну й послідовну переробку інформації, забезпечуючи тим самим послідовне аналітичне мислення. Розлади у ді­яльності лівої півкулі призводять до порушень мовної діяль­ності, блокуючи здатність до нормального спілкування, а також викликають серйозні дефекти розумової діяльності. Права півкуля оперує образною інформацією, переробля­ючи її одночасно й цілісно (симультанне), керує навич­ками, пов'язаними із зоровим і просторовим досвідом, за­безпечує орієнтацію в просторі, емоційне сприйняття об'єктів, зокрема музики.

Вища нервова діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна розбіжність вищої нервової діяльності лю­дини й тварини полягає у тому, що тільки в людей існує система умовних й безумовних рухових рефлексів, яка забезпе­чує функцію мови, вимовляння й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Друга сигнальна система, або система систем (за І. П. Павловим), забезпечує якісно нову форму відображення зовнішнього світу завдяки функції мови.

ПРИНЦИПИ, МЕТОДИ, СТАН

І СТРУКТУРА СУЧАСНОЇ ПСИХОЛОГІЇ