- •Частина ііі політична участь громадян україни в контексті партійно-політичної ідентифікації
- •3.1. Особливості партійно-політичної ідентифікації в Україні
- •Ставлення громадян до ідейно-політичних течій, %
- •Динаміка прихильності до політичних течій, %
- •Динаміка оцінки історичних подій по макрорегіонах, бали
- •Уявлення жителів Луганська про Донбас і Галичину, %
- •Уявлення жителів Дрогобича про Донбас і Галичину, %
- •Протиріччя між Сходом і Заходом України, %
- •Бажані відносини між Сходом і Заходом України, %
- •3.2. Політична участь в Україні у першій половині
- •90-Х років хх ст.
- •Склад Верховної Ради України II скликання за партійністю
- •3.3. Особливості політичної участі в Україні у другій половині 90-х років хх − початку ххі ст.
- •3.3.1. Парламентські вибори 1998 року та вибори Президента України у 1999 році: до і після виборів
- •Склад Верховної Ради України III скликання за партійністю
- •Підтримка політичних партій та рухів, що мали найбільший рейтинг серед львівського електорату, %
- •Політичні і посадові характеристики кандидатів у Президенти України на виборах 1999 року
- •Підтримка кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів по регіонах України
- •3.3.2. Вибори до Верховної Ради України 2002 року. Загострення суспільно-політичної ситуації в Україні після виборів
- •Думка про окремих політиків, %
- •Результати голосування по багатомандатному виборчому округу в 2002 році
- •Партійна належність депутатів, обраних в одномандатних округах у 2002 році
- •Відомості щодо активності політичних партій, виборчих блоків політичних партій на виборах Президента України 2004 року, %
- •3.4. Участь українських громадян у Помаранчевій революції і парламентських виборах 2006 року
- •Чи є нині в Україні політичні лідери, що можуть ефективно управляти? (%)
- •Чи є нині в Україні політичні партії і рухи, яким можна довірити владу? (%)
- •Результати президентських виборів в Україні
- •Література
Ставлення громадян до ідейно-політичних течій, %
Політичні течії |
Підтримую прихильників |
Не підтримую нікого з них |
Інше |
Важко сказати | ||
соціалізму |
капіталізму |
і тих, і тих, аби не конфліктували | ||||
Комуністична |
37 |
4 |
9 |
6 |
3 |
8 |
Соціалістична |
32 |
2 |
6 |
2 |
6 |
3 |
Соціал-демократична |
9 |
16 |
20 |
8 |
26 |
9 |
«Зелені» |
1 |
5 |
3 |
3 |
0 |
6 |
Ліберальна |
0 |
2 |
1 |
1 |
0 |
|
Християнсько‑демократична |
1 |
3 |
2 |
3 |
3 |
3 |
Національно-демократична |
1 |
23 |
10 |
5 |
29 |
7 |
Націоналістична |
0 |
4 |
1 |
2 |
0 |
1 |
Інші* |
0 |
1 |
0 |
1 |
6 |
1 |
Ніяка взагалі |
5 |
13 |
9 |
28 |
16 |
11 |
Ще не визначив своєї позиції |
5 |
16 |
23 |
19 |
3 |
23 |
Я не розуміюся на цих течіях |
8 |
12 |
16 |
20 |
6 |
30 |
* Наведені у таблиці політичні течії практично повністю відображають не партійний, а політичний спектр в Україні. До «інших» віднесено політичні течії, які не мають значного поширення, або ті, котрі респондентами визначалися як симбіоз різних течій.
Джерело: [19, 77].
Як зауважує соціолог О. Гончарук, за логікою ті, кому близька комуністична та соціалістична течії в політиці, мають підтримувати прихильників соціалізму, праві – прихильників капіталізму. Насправді, частина прихильників комуністичної та соціалістичних течій у політиці заявляють про підтримку прихильників капіталізму, а ще одна частина підтримує одночасно і прихильників капіталізму, і прихильників соціалізму. Хоча ця частина опитаних не є переважаючою, проте сам факт є досить значущим і засвідчує, що політичні уподобання хоч і мають значний вплив на підтримку тих чи інших дій, але не є єдиними.
Аналогічна ситуація характерна й прихильникам правих течій в політиці – серед них також є ті, хто підтримує прихильників соціалізму [19, 77].
Важливе значення має також політична ідентичність регіональних спільнот, операціоналізація якої здійснюється через прихильність до певної політичної течії (табл. 2).
Таблиця 2
Динаміка прихильності до політичних течій, %
Політичні течії за роками |
Динаміка прихильностей по макрорегіонах |
Загалом по Україні | ||||||||
центр |
захід |
схід |
південь | |||||||
N |
% |
N |
% |
N |
% |
N |
% |
N |
% | |
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
7 |
8 |
9 |
10 |
11 |
Ліві | ||||||||||
1994 |
593 |
17,9 |
320 |
6,6 |
396 |
34,6 |
481 |
24,1 |
1790 |
21,2 |
2004 |
590 |
25,6 |
323 |
10,5 |
402 |
34,8 |
482 |
27,8 |
1797 |
25,5 |
2005 |
590 |
21,2 |
326 |
10,1 |
402 |
26,1 |
482 |
21,6 |
1800 |
20,4 |
Центристські | ||||||||||
1994 |
593 |
14,5 |
320 |
29,1 |
396 |
11,6 |
481 |
14,1 |
1790 |
16,4 |
2004 |
590 |
24,1 |
323 |
34,7 |
402 |
16,2 |
482 |
24,9 |
1797 |
21,8 |
2005 |
590 |
26,1 |
326 |
39,9 |
402 |
29,1 |
482 |
30,1 |
1800 |
30,0 |
Праві | ||||||||||
1994 |
593 |
3,4 |
320 |
6,6 |
396 |
3,5 |
481 |
3,1 |
1790 |
3,9 |
2004 |
590 |
3,1 |
323 |
7,4 |
402 |
2,0 |
482 |
1,9 |
1797 |
3,3 |
2005 |
590 |
1,7 |
326 |
8,9 |
402 |
2,0 |
482 |
2,1 |
1800 |
3,2 |
Закінчення таблиці 2
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
7 |
8 |
9 |
10 |
11 |
Не визначилися/дистанціювалися | ||||||||||
1994 |
593 |
63,1 |
320 |
56,9 |
396 |
51,5 |
481 |
58,8 |
1790 |
58,3 |
2004 |
590 |
46,4 |
323 |
47,1 |
402 |
46,0 |
482 |
44,8 |
1797 |
46,0 |
2005 |
590 |
50,9 |
326 |
38,0 |
402 |
40,8 |
482 |
45,2 |
1800 |
44,8 |
Джерело: [101, 109].
Наведені результати підтверджують наявність упродовж останнього десятиріччя значимих відмінностей у симпатіях щодо політичних течій у регіональному вимірі. Проте важливим в контексті консолідації суспільства є поступове наближення орієнтацій регіональних спільнот до центристських політичних сил. Ця тенденція є особливо знаковою для респондентів Сходу і Півдня, де за останні два роки частка прихильників центристів перевищила кількість прихильників лівих [101, 109].
Можна погодитися із думкою української дослідниці Марії Пірен про те, що на початку 2000-х років в Україні спостерігалася «втрата значною частиною її народу ідентичності зі своєю країною і водночас самоідентичністю, відчуття власної причетності до соціетальних … процесів» [79, 38−39]. Це спричиняє, на її думку, кризу ідентичності, яка негативно впливає на процеси державотворення. Ідентичність не повинна бути примусовою, індивід завжди повинен мати можливість для власного вільного вибору ідейних або культурних, родинних, товариських уподобань. Саме так і відбувається у демократичних країнах. В цьому контексті потребує уточнення інша теза М. І. Пірен про те, що при радянській владі «існувала псевдоідентичність, бо механізми формування її мали примусовий характер», так званий «ідентифікуючий примус загального» [79, 39].
Дійсно, за радянських часів вирішальний вплив на свідомість людей здійснювала пропаганда, відбувалося масове маніпулювання поведінкою людей, панувала мобілізаційна політична участь. Однак все це не спростовує того факту, що значна частина радянських людей свято вірила в ідеали Жовтня і комуністичної партії, соціалістичний спосіб життя, особливо на початкових етапах будівництва комунізму. Свідченням того є приклади масового героїзму під час війн і воєнних конфліктів, трудові та спортивні подвиги в ім’я радянської батьківщини. Крім цього, участь в окремих випадках могла бути не наслідком мобілізації, а свідомим проявом лояльності до існуючої влади. До речі, дані соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова, показують, що 56 % громадян України відносять себе до української культурної традиції, майже кожний шостий – до радянської, кожен дев’ятий – до російської. Майже семеро зі ста – до загальноєвропейської [128].
Після президентських виборів 2004 року все частіше стали говорити про існування в українському суспільствірозколуміж окремими регіонами, суб’єктами соціальних і національних відносин. Дійсно, за даними соціологічних опитувань, на початку 2005 року 44 % українських громадян визнавали наявність розколу країни за регіональною ознакою, 40 % – не визнавали [137, 63]. Проте, здається, що така оцінка міжрегіональних відмінностей є швидше емоційною, ніж науково обґрунтованою. Як вже йшлося, західні вчені для визначення аналогічних процесів використовують поняття «розмежування», яке ціннісне більш нейтральне і не викликає негативних емоцій. В основі названої проблеми, на думку вітчизняного політолога Олександра Дергачова, лежитьнездатність політичного керівництва знайти парадигму формування політичної нації, подолання «надлишкової русифікації» й органічного вростання етнічних росіян у суспільство незалежної України [23, 40].
Деякі російські дослідники вважають, що в цілому глибина і масштаби поляризації українських макрорегіонів є такими, що, з одного боку, ставлять під сумнів перспективу консолідації української нації (у всякому разі – у найближчу перспективу), а з іншого – відкривають широкі можливості для політичних маневрів і створення ситуативних політичних коаліцій, спрямованихнадосягнення конкретних політичних цілей [47, 56]. Остання теза знайшла своє підтвердження під час і після парламентських виборів 2006 року.
Результати останніх виборчих кампаній в Україні засвідчують усталеність суттєвої регіональної диференціації громадян. При цьому виділяють: право-лівий поділ, що ґрунтується насамперед на світоглядних цінностях, ідеологічних вподобаннях, ставленні до ролі держави в економіці, розміру податків та соціальних програм; відношення до ринкових трансформацій і ступеня державного регулювання; ставлення до статусу російської мови; зовнішньополітичні орієнтації на Захід чи Росію та СНД; вступ України до НАТО тощо. В той же час, дані соціологічних досліджень, показники електоральних уподобань, міжособисті контакти населення різних частин України не дають підстав для тверджень про існування якогось «фатального» розколу між макрорегіонами країни. Більше того, за свідченнями соціологів спостерігається тенденція нівелювання поглядів на дражливі для суспільної свідомості проблеми – історичні, соціально-економічні та політичні.
За результатами опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» та Київським міжнародним інститутом соціології в квітні 2005 року, переважна більшість (68 %) очікує, що держава зобов’язана турбуватися про всіх своїх громадян, забезпечуючи гідний рівень життя. В орієнтаціях населення Сходу (40,6 %), Півдня (44,3 %) та Заходу (55,7 %) переважає підтримка розвитку приватного підприємництва як важливого фактору, що підвищує добробут більшості громадян. Приватну власність на землю підтримує пропорційно у регіонах половина населення України (52,5 %). Найприхильніше ставлення до приватної власності на великі підприємства у Західному та Східному регіонах – 37,5 % та 34,2 % відповідно. Водночас, у східних регіонах, особливо Донбасі, населення, завдяки сильним патерналістським настроям, прихильніше ставиться до державного втручання в економіку, ніж у західних областях [34, 128−129].
Однак між визначеними регіонами існують і суттєві розбіжності щодо мовного питання. Загалом, за надання російській мові будь-якого офіційного статусу (регіонального або загальнодержавного) висловлюється 76 % громадян. Серед них на Сході та Півдні – 93 %, Заході – 43 %, Центрі – майже 75 %. Позиція населення щодо мовного питання цілком збігається з позиціями громадянської самоідентифікації. На Сході та в АР Крим проживає найменша кількість тих, хто вважає себе громадянами України, і найбільша частка тих, хто продовжує вважати себе громадянами колишнього СРСР. Населенню західних областей властиві цілком протилежні погляди.
В той же час, як свідчать дані соціологічних опитувань, масова свідомість поступово позбавляється етнократичних стереотипів. Показовими є результати, отримані у Львові. Якщо у 1995 році 35 % опитаних вважали, що визначальною цінністю нового суспільства повинен стати націонал-патріотизм, кожний четвертий був переконаний, що у цьому суспільстві повинні забезпечуватися пріоритетні права українців як корінного етносу,то у 1998 році ці показники склали відповідно 25 % і 7 % [55, 23−24].
Ціннісні відмінності також суттєво виявляються в уподобаннях громадян щодо напрямів зовнішньополітичного курсу України. Головна суперечка точиться стосовно так званих проєвропейського або проросійського векторів. Зокрема на Заході третина населення (31,8 %) вважає, що кордони з Росією мають бути такими, як і з іншими державами, тобто закритими. На Сході надають перевагу такій позиції лише 2 % населення, натомість більше третини (35,5 %) підтримують ідею об’єднання України та Росії в одну державу. Проте приблизно однакова кількість населення різних регіонів (від 58 % на Заході до 63 % на Півдні) погоджуються, що Україна та Росія мають бути незалежними, але дружніми державами з відкритими кордонами. Вступ України до НАТО оцінюється респондентами недостатньо виразно та позитивно: 39 % вважають, що це суперечить національним інтересам нашої держави. При цьому на Сході таквважає критична частина населення – 72,5 %, на Півдні – 45,2 %. У Центрі – 28,1 % і на Заході – найменше по країні – 12,1 % [34, 129].
Таким чином, ціннісні відмінності населення різних регіонів України найбільш виразно проявляються у підтримці протилежних напрямів зовнішньополітичного курсу держави та статусу російської мови.
Як відмічають аналітики, українське суспільство залишається розділеним і за конфесіональними параметрами. Однак слід зауважити, що гострота протистояння між церквами, що спостерігалася на початку 1990-х років і була пов’язана з перерозподілом сфер впливу та церковного майна, зникла. Частіше загострення у релігійній сфері стає результатом втручання недалекоглядних політиків або відвертих провокаторів, які використовують історично обумовлені розбіжності між конфесіями у корисних цілях.
Дослідження, що проводив Центр Разумкова наприкінці 2005 − першій половині 2006 років, виявили складні й неоднозначні процеси, які відбуваються в культурно-мовному середовищі України. Соціологи звертають увагу на той факт, що українських культурних традицій дотримуються більше громадян, аніж тих, котрі вважають українську мову рідною (56 % проти 52 %), і значно більше, ніж користуються нею у спілкуванні (56 % проти 46 %). Окрім того, серед тих, хто зарахував себе до української культури, кожен п’ятий (20 %) – російськомовний. А серед послідовників радянської культурної традиції кожен четвертий (25 %) – україномовний.
Тобто є дуже поширеними й такими, якіне зовсім відповідають дійсності стереотипи, що російськомовний – ворог української культури або українськомовний – обов’язково належить українській культурі. «Звісно, кореляція між мовною такультурною ідентичностями висока… але вона не абсолютна» [128].
Спостерігається й інша позитивна тенденція, яка дозволяє з оптимізмом дивитися на майбутнє української соборності та інтеграції суспільства. Дані соціологічних моніторингів свідчать про зменшення за останні п’ять років рівня локальної самоідентифікації і, навпаки, зростання національної у всіх регіонах. Належність до колишнього Радянського Союзу є «лише для небагатьох простором, з яким вони емоційно ідентифікують себе». Помітне скорочення на Сході та Півдні кількості тих, хто ідентифікує себе з населенням колишнього Радянського Союзу, «цілком імовірно може призвести до поступової зміни конфігурації політичної ідентичності територіальних спільнот цих регіонів» [101, 105, 106].
За спостереженням вчених існує специфічна форма регіоналізму – історико-етнічна, ігнорування якої «створює передумови для помітної напруженості внутрішньополітичної ситуації» [101,96]. Як відомо, люди, що належать до різних субкультур, по-різному сприймають одні й ті ж факти історії. В цьому аспекті вельми корисним для з’ясування особливостей регіональної політичної ідентифікації є аналіз відмінностей, що спостерігається між людьми в їхній оцінці перебігу історичних подій. В якості індикаторів соціологами були обрані події, які досі викликають жваві дискусії у колі громадськості і неоднозначно сприймаються окремими верствами населення, представниками різних вікових груп і регіонів, а саме: Переяславська Рада 1654 року, Жовтнева революція 1917 року, розпад СРСР, і проголошення незалежності України (табл. 3).
Наведені дані дають підстави говорити про коливання в оцінці певних подій історичного минулого України регіональними спільнотами. Зокрема, до Переяславської Ради помітно зменшилося позитивне ставлення з боку населення Центру та Півдня. Що ж до Жовтневої революції, то її стали краще сприймати мешканці всіх регіонів, за винятком Півдня, де оцінка цієї історичної події набула більш негативного забарвлення, порівняно з опитуванням 1997 року. Ставлення регіональних спільнот до розпаду Радянського Союзу в межах указаного проміжку часу можна вважати усталеним, позаяк не зафіксовано кількості значних темпоральних відмінностей.
Таблиця 3