- •Частина ііі політична участь громадян україни в контексті партійно-політичної ідентифікації
- •3.1. Особливості партійно-політичної ідентифікації в Україні
- •Ставлення громадян до ідейно-політичних течій, %
- •Динаміка прихильності до політичних течій, %
- •Динаміка оцінки історичних подій по макрорегіонах, бали
- •Уявлення жителів Луганська про Донбас і Галичину, %
- •Уявлення жителів Дрогобича про Донбас і Галичину, %
- •Протиріччя між Сходом і Заходом України, %
- •Бажані відносини між Сходом і Заходом України, %
- •3.2. Політична участь в Україні у першій половині
- •90-Х років хх ст.
- •Склад Верховної Ради України II скликання за партійністю
- •3.3. Особливості політичної участі в Україні у другій половині 90-х років хх − початку ххі ст.
- •3.3.1. Парламентські вибори 1998 року та вибори Президента України у 1999 році: до і після виборів
- •Склад Верховної Ради України III скликання за партійністю
- •Підтримка політичних партій та рухів, що мали найбільший рейтинг серед львівського електорату, %
- •Політичні і посадові характеристики кандидатів у Президенти України на виборах 1999 року
- •Підтримка кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів по регіонах України
- •3.3.2. Вибори до Верховної Ради України 2002 року. Загострення суспільно-політичної ситуації в Україні після виборів
- •Думка про окремих політиків, %
- •Результати голосування по багатомандатному виборчому округу в 2002 році
- •Партійна належність депутатів, обраних в одномандатних округах у 2002 році
- •Відомості щодо активності політичних партій, виборчих блоків політичних партій на виборах Президента України 2004 року, %
- •3.4. Участь українських громадян у Помаранчевій революції і парламентських виборах 2006 року
- •Чи є нині в Україні політичні лідери, що можуть ефективно управляти? (%)
- •Чи є нині в Україні політичні партії і рухи, яким можна довірити владу? (%)
- •Результати президентських виборів в Україні
- •Література
Склад Верховної Ради України II скликання за партійністю
№ з/п |
Політичні партії |
Кількість членів партії у ВРУ |
Питома вага (%) |
1 |
Комуністична партія України |
99 |
22,7 |
2 |
Народний Рух України |
21 |
4,8 |
3 |
Селянська партія України |
19 |
4,4 |
4 |
Соціалістична партія України |
15 |
3,4 |
5 |
Українська республіканська партія |
11 |
2,5 |
6 |
Конгрес українських націоналістів |
6 |
1,4 |
7 |
Партія праці |
5 |
1,1 |
8 |
Партія демократичного відродження України |
4 |
0,9 |
9 |
Соціал-демократична партія України |
2 |
0,5 |
10 |
Демократична партія України |
2 |
0,5 |
11 |
Українська консервативна республіканська партія |
2 |
0,5 |
12 |
Громадянський конгрес України |
2 |
0,5 |
13 |
Християнсько-Демократична партія України |
1 |
0,2 |
14 |
Партія економічного відродження Криму |
1 |
0,2 |
|
Позапартійні |
245 |
56,2 |
|
Всього |
436 |
100 |
Джерело: [126, 11].
У складі парламенту лівим партіям належало 30,61 % депутатських мандатів, правим – 9,13 %, а центристам – 4,19 %. Найбільшого успіху ліві партії (КПУ, СПУ, СелПУ) досягли на Сході (52,6 %) і на Півдні (44 %) України. В центральних районах (25,2 %) і особливо на Заході (1,3 %) вони мали значно менший успіх, переможцями там стали праві та правоцентристські партії [16, 87−89].
Виборці західного регіону України віддавали перевагу представникам національно-демократичних сил. Це насамперед стосується Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. У той же час на Волині та Рівненщині до них ставилися досить обережно. Через це електоральну підтримку тут в основному знайшли безпартійні кандидати. Це саме можна сказати і про центральні області.
Аналізуючи результати виборчих перегонів весни та літа 1994 року, український історик Олександр Бойко зауважив, що вибори відбили зростаючі структурні зміни у свідомості народу України: з одного боку – політичну поляризацію та радикалізацію, з другого – прогресуючу індиферентність, що є безпосереднім результатом загострення кризової ситуації в країні. По-друге, розстановка сил у новообраній Верховній Раді України характеризувалась: посиленням лівого крила; послабленням центру; сильною регіональною зорієнтованістю депутатів, яка була прямим наслідком мажоритарної виборчої системи; багатопартійним політичним забарвленням депутатського корпусу. По-третє, голосуючи не стільки «за» нових політиків, скільки «проти» здійснюваного державного курсу, народ фактично проголосував за необхідність радикальних змін [8, 182] .
Вибори до Верховної Ради України 1994 року можна вважати більш демократичними в порівнянні з наступними виборами 1998 та 2002 pp. Це було зумовлено, по-перше, відносно невеликими фінансовими витратами на проведення виборчої кампанії, тому що політико-економічні групи на той час знаходилися у стані становлення і не брали активної участі у виборах, займаючись перерозподілом ринку на сфери впливу і, по-друге, відсутністю значного впливу, так званого, «адміністративного ресурсу» та «брудних» виборчих технологій.
Ще не закінчилося формування Верховної Ради України нового скликання, як почалася чергова кампанія довиборів Президента України і депутатів місцевих органів влади, що відбулися 26 червня 1994 року.Вперше громадяни мали право прямим волевиявленням обирати голів обласних, міських і районних рад. Вибори відбувалися у два тури.
У 1994 році із семи зареєстрованих кандидатів у президенти лише один – Олександр Мороз – безпосередньо представляв конкретну політичну партію. Головна боротьба точилася між позапартійними кандидатами – Леонідом Кравчуком та Леонідом Кучмою, які водночас мали доволі широку партійну підтримку. У першому турі президентських виборів ніхто із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) не набрав необхідної для перемоги кількості голосів. У другий тур вийшли Л. Кравчук та Л. Кучма, де перемогу здобув Л. Д. Кучма, за кандидатуру якого проголосувало понад 52 % виборців; за Л. М. Кравчука – 45 %.
Слід підкреслити, що, на відміну від парламентських виборів 1994 року, де ліві отримали перемогу, на президентських виборах вони опинилися в аутсайдерах. Кандидат від лівих сил О. О. Мороз отримав лише 13,09 % голосів виборців, що було значно менше, ніж у переможця.
У другому турі президентських виборів 1994 року відбулася поляризація суспільства за регіональною ознакою, що було новим явищем у розвитку суспільно-політичних процесів на теренах України. Вона поділилася на дві частини – переважно західну, де в кожній з дванадцяти суміжних областей, включно із Києвом, більшість голосів отримав Л. Кравчук, та східну, де в кожній з інших дванадцяти областей та Автономній республіці Крим більшість голосів отримав Л. Кучма. Саме завдяки підтримці східних областей з їхнім численним населенням, перемогу святкував Л. Кучма, який отримав там у 2,8 раза більше голосів, ніж Л. Кравчук (73 % і 26 % відповідно), в той час як у західній частині, навпаки, Л. Кравчук отримав у 2,9 раза більше голосів ніж Л. Кучма (майже 71 % проти 24 %).
Такий поділ не був випадковим. Аналіз соціологічних опитувань, які проводив у 1994 році Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), показав, що між Сходом і Заходом України присутні відмінні національно-політичні орієнтації – ставлення до членства України в СНД, до відносин між Україною й Росією і до статусу в Україні російської мови. Так, у західній частині України більше було бажаючих виключити російську мову з офіційного спілкування, ніж зробити її другою державною (29 % проти 26 %), а у східній частині це співвідношення було протилежним (3 % проти 61 %). Протилежними на Заході та Сході були й співвідношення бажаючих мати з Росією закриті кордони (з візами і митницями) і бажаючих об’єднання України з Росією в одну державу (29 % проти 15 % та 3 % проти 47 %, відповідно). За зауваженням президента КМІС Валерія Хмелька, особливо вражаючими були надзвичайно однозначні показники зв’язку між відсотком голосів, поданих у 26 регіонах (у всіх областях, Криму і Києві), за певного кандидата і відсотком виборців, які висловлювалися за об’єднання України і Росії та за надання російській мові статусу державної або місцевої офіційної. Чим більше в регіоні було прихильників об’єднання з Росією та надання російській мові певного статусу, тим більше голосів було за Л. Д. Кучму, і відповідно тим менше за Л. М. Кравчука. Отже, у 1994 році розподіл голосів між двома кандидатами в регіонах виявився найтісніше пов’язаним із розподілом виборців на прихильників і неприхильників близьких відносин з Росією [123].
Характерною ознакою цих кампаній були відносний демократизм та відкритість. Громадськість та політичні партії-конкуренти мали можливість контролювати хід виборчої кампанії. Розглядаючи результати парламентських та президентських виборів 1994 року, необхідно відмітити, що навіть за умов гострих економічних та політичних негараздів, зниження громадської активності населення, розчарування у реформах,– громадяни України підтримали провідників реформаторського курсу.
1994−1995 роки були періодом так званої конституційної кризи, коли тривале перебування у стані економічного спаду, зволікання з політичною і правовою реформами зумовило виникнення в Україні політичного протистояння різних гілок влади. Життя загострило необхідність зміцнення владної вертикалі: президент – місцеві органи виконавчої влади. Не останню роль в цьому процесі відігравали складні відносини між Верховною Радою та Президентом України. 18 травня 1995 року парламентом України було ухвалено Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування», який здійснив розподіл повноважень між центром та місцевими органами. За ним, Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав право формувати сам, без узгодження і затвердження Верховною Радою. Він очолив також і систему місцевих органів державної виконавчої влади. Місцеві ради депутатів були позбавлені левової частки своїх повноважень. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у Києві й Севастополі) ставали державні адміністрації, головами яких президент повинен був призначати обраних населенням голів відповідних рад. З ухваленням цього закону Україна перетворювалася в президентсько-парламентську республіку.