Вплив структури активів та пасивів на встановлення внутрішніх цін

Варі­анти	Структура пасивів		Структура активів	Ліквідність	Внутрішні ціни
1.	Др. + Вр. Кр.	= =	Дв. Кв.	Забезпечується	Цк.д. = Цпр.д. Цк.к. = Цпр.к.
2.	Др. + Вр. Кр.	< >	Дв. Кв.	Недостатня	Цк.д. > Цпр.д. Цк.к. < Цпр.к.
3.1.	Др. + Вр. частка Др. Кр.	> <	Дв. Кв. Кв.	Надлишок	Цк.д. < Цпр.д. Цк.к. > Цпр.к.
3.2.	Др. + Вр. частка Вр. + Др. Кр.	> <	Дв. Кв. Кв.	Перенадлишок	Цк.д. < Цпр.д. Цк.к. > Цпр.к.

Розглянемо більш детально механізм обліку зовнішніх те внутрішніх процентних доходів та витрат за бізнес-центрами.

Якщо центр відповідальності залучає ресурси, він має:

1. Зовнішні витрати — плата за залучені кошти у відповідності до заключних із клієнтами угод щодо різних видів залучення (залишки на розрахункових рахунках клієнтів, засоби. під видані банком векселі, внески населення). Облік таких витрат проводиться за рахунками витрат банку у відповідності до встановлених правил бухгалтерського обліку.

2. Внутрішні доходи — процентний дохід за залучені ресурси на основі встановленої внутрішнім банком внутрішньої купівельної ціни.

Аналогічно, центр відповідальності, який розмішує ресурси, має:

1. Зовнішні доходи — процентний дохід за активними операціями, який відображається на рахунках доходів банку у відповідності до встановлених норм бухгалтерського обліку.

2. Внутрішні витрати — процентні витрати за куплені у внутрішнього банку ресурси. які розраховуються на основі встановлених ним внутрішніх цін продажу.

Якщо ж центр відповідальності і залучає кошти, і розміщує їх. обсяг ресурсів, який при цьому продається у внутрішній банк, може бути визначений на основі одного з підходів, а саме;

1. «НЕТТО» підхід. У цьому випадку визначається вільний» залишок. Він дорівнює різниці між загальним обсягом залучення та обсягом розміщення даного центру відповідальності (включаючи розміщення у недоходні активи). Так само визначається і нестача ресурсів, яку центр відповідальності повинен купити у внутрішнього банку, якщо обсяги розміщення перевищують обсяги залучення коштів у цьому бізнес-центрі.

2. «БРУТТО» підхід. Він базується на тому припущенні, що кожен центр відповідальності продає у внутрішній банк усі залучені ним кошти, а потім купує у внутрішнього банку весь обсяг власного розміщення (табл. 3.2) [119, с. 55]. При цьому внутрішні ціни продажу та купівлі можуть бути диференційовані в залежності від видів ресурсів та строків залучення. Різниця в отриманому для центру відповідальності результаті за двома підходами буде мати місце, якщо внутрішні ціни продажу і купівлі ресурсів будуть відрізнятися.

Таблиця 3.2

Розрахунку зовнішніх процентних доходів і витрат у центрі прибутку

Показники	Значення
Обсяг залучених центром прибутку ресурсів — всього: короткострокових довгострокових	О = Ок + Од – Он Ок Од
Недохідні активи: каса ФОР: — під короткострокове залучення — під довгострокове залучення	Он = Окс + Ф Окс Ф = Фк + Фд Фк Фд
Обсяг залучених коштів, які підлягають продажу у внутрішній банк короткострокових довгострокових	Оз = О – Он Ок – Окс – Фк Од – Фд
Фактична ставка плати за ресурси, % річних: короткострокових довгострокових	Ск Сд
Обсяг ресурсів, що розміщуються центром прибутку в активні операції довгострокові короткострокові	Ор = Оак + Оад Оак Оад
Фактична доходність ресурсів, % річних: короткострокових довгострокових	Дк Дд
Ціни внутрішнього банку, % річних: Купівлі ресурсів: короткострокових довгострокових Продажу ресурсів: короткострокових довгострокових	Цкк Цкд Цпр.к Цпр.д
1. Зовнішній процентний дохід	Оак * Дк + Оад * Дд
2. Зовнішні процентні витрати	Ок * Ск + од * Сд
3. Внутрішні процентні доходи	(Ок – Окс – Фк) * Цкк + + (Од – Фд) * Цкк
4. Внутрішні процентні виграти	Оак * Цпр.к + Оад * Цпр.д.
Чистий процентний дохід (1 – 2 + 3 – 4)	Оак * (Дк – Цпр.к) * (Дд – Цпр.д) + Ок * * (Цкк – Ск) + Од * (Цкд – Сд) – – (Окс + Фк) * Цкк – Фд * Цкд

Розглянуто один з методів організації управлінського обліку у банках. Він передбачає утворення системи «внутрішнього банку», за допомогою якого можна досягти ефективного управління кожним окремим центром підтримки банку.

Але існують й інші методи організації управлінського обліку.

Так, наприклад. О. Заруба пропонує побудувати управлінський облік в руслі визначення собівартості окремих банківських операцій на основі операційно-вартісного аналізу [120, с. 60].

Організація управлінського обліку на основі операційно-вартісного аналізу

На основі операційно-вартісного аналізу можливе визначення собівартості банківських операцій. При цьому операційно-вартісний аналіз поділяється на:

• сукупний., або укрупнений, за допомогою якого охоплюються всі активні операції банку або переважна більшість їх;

• локальний, об’єктом якого є певна група активних операцій або навіть одна, яка становить істотну частину кредитно-інвестиційного портфеля.

Метою сукупного операційно-вартісного аналізу є розрахунок коефіцієнта собівартості банківських операцій (КСБО). для чого використовується формула:

(3.8)

де СВ — сумарні загальні банківські витрати;

ДД — величина додаткових доходів, одержаних не за рахунок основної діяльності банку, але які йдуть на покриття певної частини банківських витрат;

ОАБ — обсяг активів банку за період, який аналізується;

НДА — недоходні активи банку;

(ОАВ – НДА) — обсяг активів банку, які приносять йому процентний дохід.

Ця формула дозволяє встановити мінімальну ціну банківських послуг, яка забезпечує беззбитковість діяльності банку.

Практика ціноутворення на банківські послуги зумовлює також необхідність розрахунку максимального значення коефіцієнта собівартості банківських операцій (КСБОmax). Змістом його є визначення обсягу приросту загальних банківських витрат при збільшенні активів на один процент. Якщо припустити відносну стабільність додаткових доходів банку та обсягу непрацюючих активів, для розрахунку цього показника можна використати формулу:

(3.9)

де СВ — обсяг приросту загальних банківських витрат у залежності від його сумарних активів;

ОАБ — приріст обсягу активів банку за період, який аналізується.

Розрахунок мінімального і максимального значення показника КСБО дає можливість у кожному комерційному банку розробити систему заходів щодо зниження витрат. Це сприятиме зростанню доходності банківських операцій, а також зміцнить конкурентні позиції банку на грошово-кредитному ринку.

Метою локального операційно-вартісного аналізу є розрахунок собівартості окремих банківських операцій. При цьому можна застосовувати методи калькулювання:

• за елементами витрат;

• в цілому за витратами на відповідну операцію, з виокремленням:

— прямих, тобто такі, які безпосередньо зумовлені виробництвом та реалізацією певної послуги або певної сукупності послуг,

— непрямих, які за своєю економічною природою є загально банківськими і включаються певною мірою до собівартості будь-якої операції шляхом розподілу.

Можна також використовувати поділ витрат на змінні та постійні. У такому випадку до операційно-вартісного аналізу можна додати також і аналіз беззбитковості окремих операцій (або їх груп) і таким чином створити потужну систему аналізу діяльності банку за кожним напрямком, що допоможе організувати функціонування банківської установи з найбільшою ефективністю.

Отже, локальний аналіз займається визначенням індивідуалізованих значень собівартості певних банківських операцій. При цьому також доцільно розраховувати як мінімальне, так і максимальне значення.

Для визначення індивідуалізованого коефіцієнта собівартості банківської послуги (КСБОi.) можна застосувати формулу для визначення КСБО 0, але з певною модифікацією:

(3.10)

де ПВБ — прямі (або ж змінні) банківські витрати, які відносяться до операцій даного виду;

НБВ — частина непрямих (постійних) банківських витрат, яка пов’язана з проведенням даних операцій;

ДД — додаткові доходи, пов’язані з реалізацією банківських операцій, які аналізуються;

ОА — обсяг активів, які приймають участь у проведенні операцій даного виду;

НА — непрацюючі активи, які відносяться до обслуговування даного виду операцій.

Якщо допустити відносну стабільність величин ДД та НА, то можна формулу для визначення максимального значення індивідуалізованого коефіцієнта собівартості певної операції (групи операцій) (КСБОi.max) подати так:

(3.11)

де ПВБ — приріст прямих (змінних) банківських витрат, зумовлений збільшенням обсягу активних операцій даного виду;

НВБ — приріст частини непрямих (постійних) витрат, які відносяться на операції даного виду, зумовлений збільшенням їх обсягу;

ОА — приріст обсягу активів банку, які приймають участь у проведенні операцій даного виду.

При застосуванні вищенаведених формул в управлінському обліку важливим питанням є правильне розмежування та склад змінних (прямих) та постійних (непрямих) витрат щодо окремих видів послуг (груп банківських послуг).

Так, до змінних (прямих) витрат на проведення певної операції відносяться не лише витрати на залучення коштів, необхідних для їх здійснення, а й. наприклад, витрати на заповнення супроводжувальних документів, їх обробку, використання поштового зв’язку і телекомунікацій. Але значна частина зазначених витрат може бути визначена шляхом калькулювання. Що ж стосується їх величини, то тут можна сказати, що не викликає труднощів встановлення пропорційного співвідношення між грошовими обсягами певних активних операцій та сукупними витратами на проведення цих операцій.

Більші перешкоди виникають при визначенні загальнобанківських витрат, які доцільно включати в собівартість окремих видів і обсягів банківських активних операцій. Мова йде про витрат на забезпечення функціонування і розвитку банку, господарські витрат та витрати на побічну діяльність. Виникає потреба у використанні умовних способів і прийомів розподілу таких витрат між видами послуг, для чого необхідними стають різноманітні коефіцієнти та критерії, шляхом яких можна зіставити конкретну послугу з тією часткою загально банківських втрат, які відносяться до них.

Наприклад, для встановлення частки витрат, які відносяться на ту чи іншу банківську послугу, можуть бути використані такі критерії:

1) обсяг робочого часу на виконання операції всіма підрозділами і працівниками банку. Для застосування такого критерію необхідний розподіл всього робочого часу за операціями. Якщо відома величина повного робочого часу, використаного на всі види операцій, то нескладно розрахувати й ту його частку, яка припадає на конкретну операцію. Після цього залишається припустити, що зазначена частка тотожна частці загальнобанківських витрат в цілому, і на цій основі встановити величину витрат, яку правомірно включити в собівартість конкретної операції. Але все ж таки розподіл загально банківських витрат пропорційно трудовим е досить умовним. Та й затрати робочого часу різних співробітників не завжди відповідають складності їхніх функцій та оплаті;

2) розподіл витрат пропорційно рівням винагороди за працю співробітникам тих підрозділів, які забезпечують виконання конкретної операції. Цей метод дає змогу враховувати як затрати часу на здійснення операції, так і заробітну плату зайнятих при цьому працівників;

3) «закріплення» спеціалістів за тими операціями, які вони переважно виконують. Це дає змогу визначити ту частину працівників, які безпосередньо беруть участь у здійсненні даного виду послуг і прийняти цю частку як таку, яка відповідає частці загально банківських витрат на них.

На думку В. В. Ходзицької, традиційні методи обліку витрат, при яких наявність великої частки непрямих витрат, які розподіляються пропорційно нормо-годинам або заробітній платі, не відображають фактичну собівартість послуг. Крім того, вони не відповідають міжнародним стандартам обліку через високий ступінь узагальнення даних та неможливість деталізації інформації. Вона пропонує використати у цьому напрямку досвід зарубіжних країн з розвинутою економікою, а саме метод управління витратами Activity-Basioi Costing (далі — АВС) [121, с. 68].

Калькулювання собівартості при системі АВС включає такі етапи:

1) визначення основних видів діяльності;

2) визначення факторів собівартості конкретних видів діяльності, які віддзеркалюють обсяг витрат, здійснюють зв’язок між конкретними видами діяльності та відповідними витратами;

3) створення центрів відповідальності, на основі яких відбувається розподіл ресурсів по кожному виду діяльності;

4) перенесення витрат з видів діяльності на конкретні банківські послуги, причому базою розподілу вважати попит на них.

В умовах функціонування системи АВС калькулювання собівартості проходить у два етапи:

1. Витрати, які виникають внаслідок різноманітних видів діяльності, об’єднуються у вартісні групи в межах виробничих центрів.

2. Групи витрат розподіляють між конкретними видами послуг на основі

факторів, які формують витрати. Що стосується баз розподілу, то у системі АВС використовуються такі;

• відносно кількості замовлень щодо надання певного виду послуг,

• відносно заробітної плати.

Для організації управлінського обліку банківської установи можна використати ще один цікавий метод — оцінку доданої вартості, продукованої банком, що його пропонуєт З. Щибиволок [122].

Організація управлінського обліку на основі оцінки доданої вартості, продукованої банком

В основу цього методу покладена ідея про те, що критерієм оцінки керованості банківським майном є додана вартість, яка створена банком. Вона є основою стимулювання (матеріальної винагороди) адміністрації комерційного банку. Вона фокусує увагу управління на критичних проблемах розміщення і управління банківським капіталом для того, щоб спричинити зацікавленість у пошуку прибуткового зростання банківської установи.

Додана вартість є добутком різниці між прибутковістю власного капіталу і доходністю інвестованого у банк капіталу на середній сукупний власний капітал [122, с. 158]:

Дв = (Пч / Ка.сер. – В% / Зб.сер.) * Кв.сер. = (Пка – ЦЗр) * Кв.сер., (3.12)

де Пч — чистий прибуток за звітний період;

Ка.сер. — середній акціонерний капітал;

В% — процентні та прирівняні до них виплати;

Зб.сер. — середні зобов’язання комерційного банку перед партнерами;

Кв.сер. — середній власний капітал;

ПКа — норма прибутку на акціонерний капітал;

ЦЗр. — середня ринкова ціна фінансування комерційного банку партнерами.

Норма прибутку на акціонерний капітал (ПКа) розкриває здатність банку генерувати такі доходи» яких більше, ніж не вистачить для покриття і сплати усіх витрат і ціни боргу, а також зобов’язань перед акціонерами.

Середня ринкова ціна фінансування комерційного банку партнерами (ЦЗр) середня ціна компенсації ризику інвестування партнерів у банк.

У сукупності ця різниця вказує на достатність доходів, які отримує комерційний банк, відносно рівня виплати доходів інвесторам.

Стосовно величини доданої вартості може бути три ситуації, в залежності від чого приймаються відповідні управлінські рішення (див. табл. 3.3).

Додана вартість прямо залежить від курсу акцій банку-емітента на ринку цінних паперів. Необхідно зауважити, що усі ці твердження справедливі тільки в умовах розвиненого і ефективного ринку, якого в Україні ще не створено. Це значно послаблює оцінку доданої вартості комерційного банку, спотворює ринкову цінність банківського капіталу, обмежує свідому альтернативну дію банківських менеджерів при управлінні сукупним капіталом і активами банку у повсякденній практиці.

Таблиця 3.3