NPK_do_KK_Ukrayini_T_1_Tatsiy

Стаття 9

9.Поняття інтересів України є оціночним і має визначатися з урахуванням значущості для держави охоронюваного КК об’єкта та суспільної небезпечності посягання. Зокрема, злочинами проти інтересів України можуть бути визнані злочини протиосновнаціональноїбезпекиУкраїни, певнізлочинипротигромадськоїбезпеки,

усфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації, проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (про інтереси держави див., зокрема, п. 3 Рішення КСУ від 8 квітня 1999 р. № 3-рп/99).

10.Застосуваннякосмополітичного(універсального) принципу, якіреального, до іноземців та осіб без громадянства, які не проживають постійно в Україні, можливе за умови, якщо такі особи не були засуджені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України.

Стаття 9. Правові наслідки засудження особи за межами України

1.Вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України.

2.Відповідно до частини першої цієї статті рецидив злочинів, невідбуте покаранняабоіншіправовінаслідкивирокусудуіноземноїдержавивраховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.

1. У частині 1 ст. 9 КК вказано на можливість врахування вироку суду іноземної держави до громадян України, іноземців або осіб без громадянства, які були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України, за який вони притягуються до кримінальної відповідальності. Це відповідає вимогам ст. 56 «Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків» (ратифікована Законом України від 26 вересня 2002 р.), згідно з якою «кожна ДоговірнаДержаваприймаєтакезаконодавство, якевонавважаєзадоцільне, длятого, щоб надати можливість своїм судам при винесенні вироку брати до уваги будь-яке попереднєєвропейськесудоверішенняукримінальнійсправі, винесенезаіншийзлочин... з тим, щоб додати до цього вироку усі чи деякі наслідки, які її законодавство надає вирокам, винесеним на її території. Вона визначає умови, за яких такий вирок береться до уваги».

Положення ст. 9 КК рівним чином можуть бути застосовані до громадян України, іноземцівтаосіббезгромадянства, якібулизасудженізамежамиУкраїниіщодояких обвинувальнийвирок, винесенийсудоміноземноїдержави, набувчинності. Прицьому врахування вироку суду іноземної держави є правом суду України або іншого відповідного органу, а не обов’язком. Таке врахування можливе як відносно осіб, що повністю або частково відбули призначене їм покарання, так і тих, які покарання не відбули.

31

Розділ ІІ. Закон про кримінальну відповідальність

2.Згідно з ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при: кваліфікації нового злочину; призначенніпокарання; звільненнівідкримінальноївідповідальності; звільненні від покарання.

3.Рецидив – це вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (див. коментар до ст. 34 КК).

4.Невідбуте покарання – див. коментар до статей 71 і 82 КК.

5.Інші правові наслідки – до них належать повторність і сукупність злочинів, вид

ірозмірпризначеногопокарання, зобов’язанняприумовно-достроковомузвільненні, зобов’язання відшкодувати заподіяну в результаті злочину матеріальну шкоду тощо.

6.Кваліфікація злочину – це встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками злочину, передбаченого нормою статті Особливої частини КК. Така відповідність встановлюється на підставі складу злочину.

7.Призначення покарання – див. коментар до статей 65–73 КК.

8.Звільненнявідкримінальноївідповідальності– див. коментардостатей44–49 КК.

9.Звільнення від покарання – див. коментар до статей 74–87 КК.

10.Застосування положень ст. 9 КК може бути обмежене дією міжнародного договору, учасником якого є Україна. Зокрема, при ратифікації Законом України від 3 березня 1998 р. Протоколу до Мінської «Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» (укладена державами – членами СНД 22 січня 1993 р. та ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 р.) (Укр. у між.-пр. відн. – С. 1014–1082), що був підписаний 29 березня 1997 р., було зроблено застереження щодо нової ст. 761 Конвенції «Визначення вироків». Зазначено: «Українанеприймаєнасебезобов’язаннявизнаватиівраховувативироки, винесені судами договірних сторін, при вирішенні питань про визнання особи особливонебезпечним рецидивістом, провстановлення фактувчиненнязлочинуповторноіпорушенняобов’язків, пов’язанихзумовнимзасудженням, відстрочкоювиконання вироку або умовно-достроковим звільненням» (ВВРУ. – 1998. – № 26. – Ст. 162). Спираючись на це застереження, суди України при вирішенні питань, зазначених у ньому, не враховують вироки, постановлені судами держав СНД (ВВСУ. – 2004. –

№ 5. – С. 19–20).

Стаття 10. Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину

1.Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають

вУкраїні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державідляпритягненнядокримінальної відповідальності тавіддання до суду.

2.Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчи-

32

Стаття 10

нений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.

3. Іноземці таособибезгромадянства, щопостійнонепроживаютьвУкраїні, яківчинилизлочинипозамежамиУкраїниіперебуваютьнаїїтериторії, можуть бутивиданііноземнійдержавідляпритягненнядокримінальноївідповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

1.У статті 10 КК закріплені основні положення інституту екстрадиції. Екстрадиція – фр. еxtradition, від лат. ex – з, поза і tradition – видача, передача (див.: Юри-

дична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К. :

Укр. енцикл., 1998. – С. 350).

Під екстрадицією особи, яка вчинила злочин, розуміють видачу або передачу такої особи однією державою (яку запитують), на території якої ця особа перебуває, іншійдержаві(яказапитує), натериторіїякоїбуловчиненозлочинабогромадянином якоївонає. Стаття передбачає дварізновидиздійснення екстрадиції: 1) видачаособи, яка вчинила злочин, для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду (частини 1 і 3) та 2) передача особи для відбування покарання (частини 2 та 3). Видача або передача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов’язком.

2.У частині 1 ст. 10 КК відповідно до статей 25 та 26 Конституції України наведені суттєві обмеження щодо можливості застосування інституту видачі особи. Ці обмеження стосуються громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України. Вони не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Водночас зазначене положення стосується лише національної, а не міжнародної юрисдикції. Щодовидачі зазначених осіб повноважному міжнародному суду, то вона можлива. КСУ у висновку (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 р. роз’яснив, що міжнародний кримінальний суд не може прирівнюватися до іноземного суду, оскільки створюється за участю та згідно з державами-учасницями на основі міжнародного, а не національного права (абз. 2 п. 2.3.2 мотивувальної частини зазначеного висновку). Отже, використані законодавцем у ч. 1 ст. 10 КК слова «та віддання до суду» треба тлумачити обмежено, маючи на увазі випадки віддання лише до іноземного суду, що здійснює національну юрисдикцію. Треба також зазначити, що видача, а точніше, «передача» зазначених у ч. 1 ст. 10 КК осіб до міжнародного суду можлива лише за умови приєднання України до відповідних установчих угод (конвенцій, статутів тощо) та прийняття на себе певних міжнародно-правових зобов’язань. Щодо«РимськогоСтатутуМіжнародногокримінальногосуду» від17 липня1998 р., підписаноговідіменіУкраїни20 січня2000 р., проякийідетьсяувисновку КСУ від 11 липня 2001 р., то на цей час приєднання України до цього Статуту не ратифіковане ВРУ.

Термін«передача», щозастосовуєтьсявокремихміжнароднихдоговорах, ратифікованих Україною, передбачає можливість повернення в Україну її громадян, щодо

33

Розділ ІІ. Закон про кримінальну відповідальність

яких було здійснено інтервенцію. Так, 15 листопада 2006 р. ВРУ ратифікувала своїм законом Угоду про незаконний обіг на морі, укладену на виконання ст. 17 Конвенції ООНпроборотьбузнезаконнимобігомнаркотичнихзасобівтапсихотропнихречовин. Законом було проголошено: «Україна заявляє, що, діючи як інтервенуюча Держава, вона здійснюватиме таку інтервенцію за умови, що особи, які мають її громадянство та були передані Державі прапору згідно зі статтею 15 Угоди і там засуджені за відповіднеправопорушення, матимутьможливістьбутипереданиминазадвУкраїнудля відбування призначеного покарання» (ВВРУ. – 2007. – № 2. – Ст. 11).

3.ВідповіднодонормконституційногоправаУкраїни(ст. 26 КонституціїУкраїни) не підлягають видачі також іноземці та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок у порядку, встановленому законом (див.: Конституція України. На-

уково-практичний коментар / редкол.: В. Я. Тацій (голова редкол.), О. В. Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та ін. ; Нац. акад. прав. наук України. – 2-ге вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2011. – С. 185).

Законом України «Пробіженців таосіб, які потребуютьдодаткового аботимчасового захисту» від 8 липня 2011 р. № 3671-VI визначені умови, за яких іноземець чи особабезгромадянства неможебутивисланийабопримусовоповерненийдокраїни, де їх життю або свободі загрожує небезпека (ГУ. – 2011. – 3 серп. (№ 142)). Сутнісні обмеження щодо можливості видачі іноземців та осіб без громадянства містяться також уЗаконі України «Проправовийстатусіноземців таосіббезгромадянства» від 22 вересня 2011 р. № 3773-VI. У статті 31 цього Закону встановлена заборона щодо примусового повернення чи примусового видворення або видачі чи передачі іноземця та особи без громадянства (ВВРУ. – 2012. – № 19–20. – Ст. 179).

4.Згідно з ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передачапередбаченаміжнароднимидоговорамиУкраїни. Видачаособи, якавчинилазлочин,

єсувереннимправомдержави, анеобов’язком. Підставоютакоївидачіслужитьвирок, який набрав законної сили, винесений судом держави, що запитується, щодо громадянинадержави, щозапитує, атакожміжнароднийдоговір, учасникамиякогоповинні бути Україна і держава, що запитує. При цьому видача для виконання вироку може бути здійснена лише щодо осіб, які вчинили діяння, що відповідно до законодавства України та законодавства держави, що запитує, є кримінально караними. Наприклад, така видача злочинців передбачена «Європейською конвенцією про видачу правопорушників» від 13 грудня 1957 р. (ратифікована Законом України 16 січня 1998 р.), Мінською «Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейнихтакримінальнихсправах» від22 січня1993 р. (ратифікованаЗакономУкраїни 10 листопада 1994 р.) та Протоколом із застереженнями до неї від 28 червня 1997 р. (ратифіковано Законом України від 3 березня 1998 р.), «Європейською конвенцією проміжнароднудійсністькримінальнихвироків» від28 травня1970 р. (ратифікована Законом України від 26 вересня 2002 р.). Так, згідно з ч. 2 ст. 56 Мінської конвенції видачадлявиконаннявирокуможливалишезатакедіяння, якевизначаєтьсязлочином

вобох державах і за вчинення якого особа, яку треба видати, була засуджена до по-

34

Стаття 10

збавлення волі на строк не менш одного року або до більш суворого покарання. Відповідно до Європейської конвенції 1970 р. «санкція може виконуватися іншою Договірною Державою тільки у разі, якщо згідно із її законодавством дія, за яку була встановлена санкція, була б злочином у разі її вчинення на її території, та особа, якій було встановлено санкцію, підлягала би покаранню, в разі якщо вона вчинила б цю дію там» (ч. 1 ст. 4).

5. Згідно з ч. 3 ст. 10 КК іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальностіівідданнядосудуабопереданідлявідбуванняпокарання, якщотака видача або передача передбачені міжнародними договорами України. Так, видачу з метою проведення кримінального переслідування установлено п. 2 ст. 60 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини від 27 травня 1993 р. (Укр. у між.-пр. відн. – С. 981–1019). Мінська конвенція 1993 р. та Протокол із застереженнями до неї 1997 р. передбачають видачу правопорушників для притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, які в запитуваній і запитуючій договірних країнах караються за законом позбавленням волі на строк не менше одного року або більш суворим покаранням (ч. 2 ст. 56 Конвенції). 7 жовтня 2002 р. держави – члени СНД підписали у Кишиневі нову Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка після її ратифікації ВРУ повинна замінити застосування в Україні Мінської конвенції та Протоколу до неї (лист МЮ від 21 січня 2006 р. № 25-53/7).

РОЗДІЛ III

ЗЛОЧИН, ЙОГО ВИДИ ТА СТАДІЇ

Стаття 11. Поняття злочину

1.Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

2.Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якогодіяння, передбаченого цимКодексом, алечерез малозначність нестановить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

1.Поняття злочину в кримінальному законі є універсальною і фундаментальною категорією: вонолежитьвосновізмістувсіхкримінально-правовихнорміінститутів як Загальної, так і Особливої частини КК і дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень.

2.Частина 1 ст. 11 КК дає загальне визначення поняття злочину, яке містить у собі сукупністьознак, обов’язковихдлябудь-якогоконкретногозлочину. Такимиознаками є: суспільна небезпечність діяння, передбаченність його КК, винність та вчинення йогосуб’єктомзлочину. Законненазиваєокремотакуознаку, яккараністьдіяння, але обов’язковістьїївипливаєзпередбаченності діянняКК: якщодіянняпередбачене КК як злочин, то за нього обов’язково в КК передбачене і певне покарання (ч. 2 ст. 1, ч. 2 ст. 4 КК та ін.).

3.Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є певною поведінкою, певним вчинком людини, у якому проявляється його свідомість та воля. Така поведінка може виявлятися у двох формах: дії та бездіяльності. Критерієм розподілу виступає фізична ознака: дія – це активна поведінка (в основі якої лежить певний рух людини); бездіяльність – пасивна поведінка (відсутність руху), яка виявляється в тому, що особа не виконує певних дій, які вона повинна і могла виконати.

Юридичний обов’язок особи діяти випливає із закону, іншого нормативного акта,

зпосади, яку займає особа, з попередньої її поведінки тощо. Можливість особи діяти встановлюється відповідно до конкретних обставин справи та характеристики особи. Відсутність хоча б однієї з цих умов (або обов’язку, або можливості діяти) виключає злочинну бездіяльність. Обов’язковість діяння як ознака злочину означає, що думки, погляди, переконання, які не знайшли свого втілення у конкретній дії чи бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, не можуть визнаватися злочином.

4.Діяння (дія або бездіяльність) як ознака злочину повинне виявляти свідомість

іволю суб’єкта, що його вчинює. Тому, якщо свідомість або воля суб’єкта виключаютьсячипригнічуютьсяпевнимиоб’єктивнимичисуб’єктивнимифакторами, діяння

36

Стаття 11

неможебутивизнанозлочином. Дотакихобставинналежать, наприклад, нездоланна (непереборна) сила, тобто такі об’єктивні та суб’єктивні обставини, які виключають можливість особи діяти за своєю волею (стихійні лиха, хвороба особи тощо). Так, якщо лікар унаслідок снігового замету не зміг своєчасно прибути до хворого і надати йому допомогу, унаслідок чого хворий помер, то він не буде нести кримінальну відповідальність за ненадання допомоги хворому (ст. 139 КК), тому що мала місце нездоланна сила, яку лікар подолати не міг. Як обставини, що також впливають на прояв волі особи і виключають відповідальність, КК передбачає непереборний фізичний примус(див. коментардост. 40 КК) абопсихічний примус, якийвідповідає ознакам крайньої необхідності (див. коментар до ст. 39 КК).

5.Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом, абоміститьусобіреальнуможливістьзаподіяннятакоїшкоди. Це– об’єктивна суттєва властивість злочину, реальне порушення відносин, щосклалися всуспільстві на певному етапі розвитку (наприклад, відносин з охорони основ національної безпеки України, охорони життя, здоров’я, свободи, власності, відносин у сфері господарської діяльності, у сфері службової діяльності тощо). Важливість, цінність суспільних відносин, які виступають об’єктом злочину, перш за все визначають його суспільну небезпечність, певну тяжкість, а тим самим впливають на: а) визнання діяннязлочином; б) відмежування йоговідіншихправопорушень; в) тяжкістьзлочину; г) суворість покарання; д) застосування певних інститутів, передбачених КК.

Злочин серед інших правопорушень характеризується найвищим ступенем суспільної небезпечності, і саме це дозволяє відмежовувати його від близьких за об’єктивними і суб’єктивними ознаками інших правопорушень, наприклад адміністративних. Так, ч. 2 ст. 9 КУпАП прямо передбачає, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачене КУпАП, настає, «якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності». Наприклад, порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. 1 ст. 41 КУпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке порушення було грубим, воно є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 172 КК.

6.Винність як обов’язкова ознака злочину виражає його внутрішній психологічний зміст – психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. У цій ознаці відбивається найважливіший конституційний принцип – принцип суб’єктивного ставлення до вчиненого, тобто відповідальності тільки при наявності вини, закріплений у ст. 62 Конституції України і відтворений у ст. 2 КК. Це означає, що Закон України виключає принцип об’єктивногоставлення: відповідальністьзавчиненесуспільнонебезпечнедіянняпри відсутності вини (див. коментар до ч. 2 ст. 2, а також до статей 23–25 КК). Отже,

злочин являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного: діяння і психічного ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв’язком із психічним ставленнямособидонього, такізмістпсихічного ставлення (вини) неможебутивизначений позахарактеромдіяння: об’єктом, наслідками, способомтаіншимийогооб’єктивними

37

Розділ ІІІ. Злочин, його види та стадії

ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння, ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином. Тому, яким би суспільно небезпечним об’єктивно не було діяння, але якщо в ньому не проявлена вина, воно не є злочином.

7. Протиправністьякознаказлочинувиявляєтьсявтому, щотількитакесуспільно небезпечне винне діяння може бути злочином, яке прямо передбачене КК, який є єдиним законом про кримінальну відповідальність.

Якщо діяння не передбачене КК, воно не є злочином. Це відтворює принцип законностіівиключаєзастосуваннякримінальногозаконузааналогією(див. коментар до частин 1–4 ст. 3 КК).

Кримінальна протиправність як формальна ознака злочину нерозривно пов’язана з його суспільною небезпечністю як матеріальною ознакою: вона є законодавчою оцінкою об’єктивної, реальної небезпечності передбаченого в законі діяння для охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин.

Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів: ч. 3 ст. 3 наголошує, що злочинність діяння визначається тільки КК. Тому, якщо навіть діяння становить певну небезпеку для суспільних відносин, але прямо не передбачене в КК, воно не може розглядатися як злочин.

8.Караність як обов’язкова ознака злочину означає, що якщо діяння, передбачене кримінальним законом, є злочином, то за нього обов’язково в санкції статті Особливої частини КК передбачене певне покарання. У статті 11 КК, яка визначає поняттязлочину, караністьневказуєтьсяяксамостійнаознаказлочину, аленеобхідність

їївипливає з інших статей КК (див. коментар до ч. 2 ст. 1, ч. 2 ст. 3, ч. 2 ст. 4 КК).

Разомізтимпомилковимєрозуміннякараностіякобов’язковогопризначеннязакожен злочин покарання. Кримінальний закон передбачає можливість звільнення від кримінальноївідповідальності абовідпокараннязавчиненийзлочинпринаявностіпевних підстав (див. коментар до розділів ІХ та ХІІ КК).

9.Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння тільки тоді є злочином, коли воно вчинене суб’єктом злочину, тобто фізичною осудною особою, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до ст. 22 КК може наставати кримінальна відповідальність (див. коментар до статей 18–22 КК). Із цього випливає неможливість ні за яких умов визнання злочином такого об’єктивно суспільно небезпечного діяння, яке вчинено юридичною особою, неосудною особою абоособою, яканедосяглавіку, зякогоможенаставатикримінальнавідповідальність. Якщо, наприклад, шкода охоронюваним кримінальним законом відносинам спричинена діяльністю юридичної особи (підприємством, організацією, установою), то кримінальну відповідальність за це може нести лише певна фізична особа, у діянні якої міститься склад злочину (засновник, директор, бухгалтер та ін.).

10.Частина 2 ст. 11 КК розкриває поняття і правові наслідки так званого мало-

значного діяння, яке не є злочином.

Специфіка такого діяння виявляється в обов’язковій сукупності трьох ознак:

1)наявність у вчиненому конкретному діянні ознак діяння, передбаченого КК, тобто всіх тих юридичних об’єктивних і суб’єктивних ознак, що у відповідній статті Особливої частини КК характеризують певний злочин. Тим самим у вчиненому ді-

38

Стаття 12

янні знаходить своє відображення кримінальна протиправність як формальна ознака злочину. Якщо хоча б одна з ознак, що передбачені в диспозиції статті Особливої частини, відсутняувчиненомудіянні, точ. 2 ст. 11 ККзастосована бутинеможе. Так, якщо при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364 КК) відсутня істотна шкода охоронюваним законом правам, свободам та інтересам і таке зловживання не було спрямоване на заподіяння такої шкоди, то воно не підпадає під ознаки ч. 2 ст. 11 КК: воно не містить такої об’єктивної ознаки цього складу злочину, як спричинення істотної шкодизазначеним інтересам. Таке діяння засвоєююридичною природою і характером протиправності не належить до злочинів, а є службовим проступком;

2)вчинене діяння лише формально містить у собі ознаки діяння, передбаченого

вКК: унаслідок усіх конкретних обставин його вчинення воно не відповідає тій суспільнійнебезпеці, якаєтиповоюдляпевногозлочину. Цевиражаєтьсявтому, щовоно або не заподіює взагалі шкоди фізичній та юридичній особі, суспільству чи державі, або заподіює їм явно, очевидно незначну шкоду;

3)малозначне діяння не повинно бути суб’єктивно спрямоване на заподіяння істотноїшкоди. Поняттяістотноїшкодимаєоціночнийхарактер, йогозміствизначається оцінкою правозастосовними органами всіх конкретних обставин справи.

Так, ВСУ правильно були визнані малозначними дії С., засудженої за ч. 1 ст. 366 КК за те, що, працюючи головним бухгалтером акціонерного товариства, використала своє службове становище і у відсутності директора підробила його підпис у 38 платіжних дорученнях, за якими банк перерахував кошти акціонерному товариству.

ВСУ визнав, що ці дії формально містили в собі ознаки діяння, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК, однак через малозначність неявляли собою суспільної небезпечності, оскількизапідробленимидорученнямибулиздійсненіплатежі, щобулиобов’язковими для підприємства та випливали з договірних правовідносин і закону. Вчинене не спричинило і не було спрямоване на спричинення матеріальної чи іншої шкоди підприємству чи окремим громадянам. На цій підставі суд визнав дії С. малозначними, тобто такими, що не є злочином.

11. Значення ч. 2 ст. 11 ККвиявляєтьсявтому, щовона, підкреслюючиважливість такоїматеріальноїознакизлочину, якйогосуттєвасуспільнанебезпечність, виключає злочин у випадках, коли вчинене діяння лише формально містить ознаки, передбачені у певній статті Особливої частини КК.

Стаття 12. Класифікація злочинів

1.Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2.Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання

увиді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

39

Розділ ІІІ. Злочин, його види та стадії

3.Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п’яти років.

4.Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу врозмірі небільше двадцяти п’ятитисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5.Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

6.Ступіньтяжкостізлочину, завчиненняякогопередбаченеодночасноосновне покарання у виді штрафу та позбавлення волі, визначається виходячи зі строкупокаранняувидіпозбавленняволі, передбаченогозавідповіднийзлочин.

(Стаття 12 в редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 р.)

1.Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію (умисні й необережні; закінчені і незакінчені тощо). Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має як теоретичне, так

іпрактичне значення.

2.Частина 1 ст. 12 КК передбачає класифікацію злочинів залежно від ступеня тяжкості на чотири категорії: а) злочини невеликої тяжкості; б) середньої тяжкості; в) тяжкі та г) особливо тяжкі.

Виходячи зцьогоматеріальнимкритеріємтакої класифікації виступає суспільна небезпечність певних видів злочинів, яка визначає ступінь їх тяжкості (див. п. 5 ко-

ментаря до ч. 1 ст. 11 КК).

3.Формальним критерієм цієї класифікації законодавець визначив певний вид

ірозмір покарання, типовий, що найбільш повно відображає тяжкість злочинів, віднесених до певної категорії злочинів. Закон визначає межі максимального покарання всанкціях зазлочини, які належать дооднієї категорії. Такі санкції передбачають для злочинів невеликої тяжкості – максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання, за винятком основного покарання, увиглядіштрафуврозміріпонадтритисячінеоподатковуванихмінімумів доходів громадян; для злочинів середньої тяжкості – основне покарання у виді штрафуврозмірівідтрьохдодесятитисячнеоподатковуванихмінімумівдоходівгромадян або позбавлення волі на строк більше двох, але не більше п’яти років; для тяжких злочинів – основне покарання у виді штрафу в розмірі від десяти до двадцяти п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк більше п’яти, але не більше десяти років; для особливо тяжких злочинів – основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумівдоходівгромадян, позбавленняволінастрокпонаддесятьроківабодовічне позбавлення волі.

4.Ці типові санкції і є обов’язковими формальними критеріями для вирішення на практиці питання про віднесення того чи іншого злочину до певної категорії.

40