2. Проблема визначення національності юридичних осіб. Критерії встановлення національності юридичних осіб

Національність юридичної особи – це умовна категорія, яка позначає належність юридичної особи до конкретної держави. Саме національність організації дозволяє визначитися з питаннями щодо її правового положення (статусу), тобто є вона юридичною особою чи ні, які в неї порядок заснування та організаційна структура, вид (об’єм) правоздатності, підстави та порядок реорганізації й ліквідації. Оскільки особистий статут відображує національну належність юридичної особи, то відповідно критеріями встановлення національності юридичних осіб є теорія інкорпорації, теорія осілості, теорія експлуатації та теорія контролю.

«Національність» юридичної особи слід визначати через її «приналежність до певної держави». «Приналежністю до держави» стосовно юридичних осіб чи осіб з таким же статусом, але позначених іншою термінологією, слід вважати поширення на цих осіб законодавства і юрисдикції цієї держави в силу їх утворення відповідно до норм цієї держави. «Національність» юридичної особи зумовлює її «особистий статут».

У науковій літературі справедливо звернено увагу на посилення значення поняття «національності» юридичних осіб, оскільки суб'єктам права не байдужий ступінь зв'язку з певною державою, який з новою силою виявився в умовах інтернаціоналізації, концентрації виробництва і капіталу. На противагу цьому іноді стверджують, що для держави значення має встановлення тільки «власної» юридичної особи. Встановлення іноземної держави, до якої належить ця особа, для неї уже значення не має . З таким твердженням не можна погодитися, тому що факт «приналежності» іноземній державі юридичної особи може мати різні правові наслідки для суб'єктів права, що заінтересовані у встановленні такої приналежності. Наприклад, неоднаково можуть кваліфікуватися одні й ті ж дії суб'єктів права та правовідносини за їх участю.

Однак наведені вище критерії хоча і є доволі чіткими, але водночас вони є формальними. Практиці відомі випадки, коли ці критерії визначення належності юридичної особи не давали змогу досягнення конкретної мети, тому що вони не дозволяли побачити належність капіталу юридичної особи. Відомо, що як в Першу світову війну, так і в період Другої світової війни в практиці Великобританії та США при визначенні особистого закону юридичної особи («ворожої юридичної особи») виходили з принципу контролю, що дозволяв встановити, хто дійсно контролює відповідну юридичну особу у зв’язку з належністю капіталу, або управління юридичною особою.

Як в теорії, так і в законотворчості є певні зміни щодо врахування національності юридичної особи. М. М. Богуславський звертає увагу на те, що останніми роками в західній спеціальній літературі все частіше відділяється національна належність юридичної особи від особистого статусу юридичної особи. Більше того, пропонується при вирішенні колізійних питань щодо юридичної особи не звертатися до категорії особистого статусу. З’являється й така законодавча практика (ст.25 ЗУ «Про міжнародне приватне право») [7, С.47-48].

Від встановлення «національності» юридичної особи залежить встановлення цивільної та процесуальної правоздатності юридичних осіб, обґрунтування юрисдикції суду (арбітражу), вирішення інших питань. «Національність» юридичної особи має значення й для інших галузей публічного права, зокрема, міжнародного, оскільки вона пов'язана, наприклад, з проблемою дипломатичного захисту юридичної особи від неправомірних дій інших держав (абз. З ст. 232, абз. 2 ст. 676 Закону Ліхтенштейну «Про зміни в регулюванні осіб і товариств» від 30 жовтня 1996 p.), з реєстрацією своїх прав, наприклад, інвестицій у сфері адміністративних відносин, з реалізацією правосуб'єктності ТНК і їх учасників як платників податків (фінансове право) [8, С.75].