Діти, які потребують допомоги батьків та вихователів

На даному віковому періоді поглибленої індивідуальної уваги потребують діти, чия пізнавальна та рухова активність важко піддається педагогічному керуванню: одних неможливо зупинити, інших - важко активізувати, залучити до рухової діяльності. Розглянемо основні принципи психолого-педагогічного супроводу дошкільників з проявами:

1) гіперактивності (неуважності, некерованості, непосидющості),

2) тривожності (надмірної емоційної вразливості, сором’язливості, полохливості);

3) уповільненості (неквапливості, відстороненості, пригальмованості)

Гіперактивні діти відрізняються некерованою імпульсивною рухливістю, невмінням концентрувати увагу, дотримуватись правил та обмежень. Така дитина – постійне джерело стресу для вихователів, оскільки ніхто не може передбачити, на яку небезпеку своєму життю і здоров’ю вона наразиться.

Причиною гіперактивності дитини є, як правило, тимчасове переважання сили збудження нервової системи над силою гальмування.Віковий пік збудливості нервової системи припадає саме на п'ятий рік життя дитини, тому в середній групі переважають «нормально збудливі» діти — емоційні, непосидючі, допитливі, трохи запальні, часто неслухняні, особливо в присутності сторонніх. Проте, у дітей з синдромом гіперактивності, цей дисбаланс збудження-гальмування є набагато більшим, що робить для них задачу керування власною активністю майже неможливою. Невиконання цими дітьми елементарних правил поведінки непокоїть дорослих і змушує їх посилювати виховні впливи, щоб не дозволити дітям зростати «невихованими», «егоїстичними», «безсовісними». Дітей переконують, заохочують, засуджують, але ці педагогічні методи не тільки не дають бажаного результату, але і погіршують поведінку і самопочуття вихованців.

Для того, щоб ввести основні правила ефективної педагогічної роботи з надто збудливими дошкільниками, необхідно здійснити психологічний аналіз причин неефективності типових виховних підходів до таких дітей:

- Оскільки збудлива дитина відзначається гіперактивністю, дорослі схильні заохочувати її біганину, рухливі та спортивні ігри, змагання: «Нехай витрачає зайву енергію». Однак, набігавшись, малюк не лише не вгамовується_, а навпаки, стає ще більш метушливим, дратівливим, некерованим. Це зумовлено тим, що змагання та спортивні ігри пов'язані з високою емоційною напругою (суперництво, перемога, поразка), яка провокує психічні зриви неврівноваженого малюка, виливається для нього в сварки, бійки, сльози. Ці конфлікти шкідливі як для здоров'я, так і для становлення характеру дитини, оскільки згодом стають звичним стилем її стосунків з оточуючими. Таким чином, доки збудливий малюк не навчиться стримувати свої небажані реакції, треба створювати якнайменше підстав для прояву його нестриманості: не перевтомлювати, не перезбуджувати, не провокувати спалахів роздратування.

Друга помилка — це переконання, що збудливу дитину можна примусити бути стриманою. Ні страх покарання, ні привабливість заохочення не дають бажаного ефекту, бо дитина ще не вміє стримуватись, як би вона не хотіла цього. До того ж сила бажання часто погіршує результат, бо підвищує рівень збудженості малюка, чим і перешкоджає йому вгамувати себе. Отже, замість того, щоб докоряти за погані вчинки або обіцяти нагороду за хорошу поведінку, доцільно просто запобігати проявам негативної поведінки дитини. Адже вони можуть стати звичкою і закріпитися в характері. Потрібно запобігати конфліктам, що назрівають, попереджати прояви запальності та впертості малюка, переключаючи його увагу на позитивний варіант поведінки (збудливі діти так само легко відволікаються, як малюки трьох-чотирьох років).

Наступна помилка полягає в неправильній реакції дорослих на провину збудливої дитини. Ця реакція, на жаль, частіше служить лише для висловлення обурення дорослого, ніж для виховання дитини. Щоб виховні впливи давали результат, варто розуміти, на що вихователь хоче вплинути. Коли дітям пояснюють, як погано вони вчинили, як їхніми вчинками обурені близькі люди («Як ти міг?», «Як тобі не соромно?», «Ти безсовісний»), – це може бути ефективним за умови, що дитині вдасться більше ніколи не повторити подібного. А якщо не вдається? Гіперактивні діти ще не здатні стримувати свої імпульси, а отже всі обурення спрямовуються лише на формування їх ставлення до себе: «Я не можу бути хорошим, отже я приречений бути поганим».

У дітей з синдромом гіперактивності дуже швидко відбувається переключення уваги, тому почуття сорому і провини також минають у них дуже швидко, що створює ілюзію їх «безсовісності». Замість «справедливої критики», яка є дуже небезпечною з точки зору схильності дитини орієнтуватися на оцінку дорослого при створенні «Я-образу», краще допомогти їй повніше пережити докори сумління. Це можна зробити через залучення дітей до ситуації спільного переживання: «Ти знаєш, як мені соромно! — каже дорослий схвильованим голосом, — мені навіть боляче згадувати, як ти вчинив. Пішли просити пробачення...». Цей спосіб ґрунтується на здатності співпереживати, яка яскраво виражена у малюків. Вони наслідують, відтворюють стан дорослого, його голос, вираз обличчя, позу. Отже, щоб навчити дитину відчувати докори сумління, дорослі мають демонструвати і описувати їй саме ці почуття, а не гнів, обурення, роздратування. В іншому разі дитина «приєднується» до переживання тих агресивних почуттів, що виявляє дорослий.

Ефективним способом культивувати морально-етичні почуття дошкільників є слухання казок, під час якого діти втілюються в казкових героїв, розділяють їх почуття і переживання; участь у психогімнастичних етюдах, учасники яких зображують тварину чи людину, яка переживає сором, каяття, почувається винною, співчуває іншим («Друзі», «Зла Маша», «Брати», «Неправдивий», «Соромно» і т. п.).

Умови успішної педагогічної роботи

Підтримувати впевненість дітей у своїй позитивності («Я-хороший, слухняний, старанний…») і віру в те, що скоро їм вдасться опанувати свою імпульсивність («Мені вже вдається п’ять хвилин мовчати!»).

Позитивний досвід контролю над імпульсивністю легше створювати в ігрових ситуаціях, коли дитина грає роль вартового, розвідника, лисички, що підкрадається, або мишки, що сховалася. Тоді невдачі можна сприймати весело, а найменший успіх помічати і емоційно підкріплювати, щоб складне для малюка навчання стримуванню приносило йому не прикрості, а радість.

У родинному колі

• Не варто сподіватись, що бурхлива фізична активність розрядить енергію малюка. Навпаки, коли він перевтомлений, він стає перезбудженим і ще менше керованим. Тому краще уникати занять та ситуацій, що перезбуджують дитину, а її енергію варто спрямовувати в прийняте русло.

• Найкраще поводиться гіперактивна дитина тоді, коли справа повністю захоплює її увагу. Тому важливо постійно знаходити для дитини такі заняття. Поки вона захоплена улюбленими іграми, справами - ризик, що у неї виникнуть небажані імпульси – мінімальний.

• Оскільки не порушувати вимоги дорослих гіперактивна дитина ще не здатна, важливо запобігати порушенню цих вимог: попереджати небажані імпульси, контролювати виконання доручень, спрямовувати енергію малюка в бажане русло. Для того, щоб зупинити енергійну дитину доцільно переключити увагу на щось емоційно значуще для неї: “Ой, дивись!”, «Я згадала!»…

• Бажано створювати такі умови, в яких дитина не мала б змоги проявити свою «некерованість», бо цей досвід негативно впливає на її уявлення про себе, підриває віру в свої сили бути «хорошою».

Показники успішного розвитку дітей. Гіперактивні діти завжди більш галасливі, метушливі, непосидючі, їм важко утримувати увагу на одній справі, доводити її до кінця, вони швидко відволікаються, «забувають» завдання. Дорослим доводиться перебирати на себе функцію зовнішнього гальмування імпульсивної активності цих дошкільників, приділяти їм більше часу і уваги. Показником правильності виховної стратегії є те, що дитина не пручається керівництву дорослого, не ображається і не гнівається на його звертання, позитивно сприймає себе і оточення, має в групі друзів і улюблені заняття.

Надмірна тривожність дошкільника може спричинятись як його типологічними властивостями (підвищеною чутливістю нервової системи), так і психоемоційним виснаженням (коли нервова система ослаблюється внаслідок фізичного або емоційного перевантаження дитини). Стратегія психологічного супроводу дошкільників з синдромом тривожності спрямована на зниження стресогенності середовища, зменшення рівня емоційної напруженості, запровадження такого режиму життєдіяльності, що забезпечує оптимальне відновлення психоемоційних ресурсів дитини і сприяє успішному розвитку її здібностей та впевненості у своїх силах. Особливості психолого-педагогічної допомоги тим дітям, чия тривожність спричинена негативними подіями їх життя – це необхідність визначити ту стресогенну ситуацію, переживання якої спричинило дистрес, і зробити все можливе для нейтралізації цього патогенного впливу на психіку дитини.

Тривожність дошкільників цього віку може проявлятися у несміливості і надмірних страхах, у плаксивості чи спалахах гніву, у перепадах настрою, капризах, неспокійному сні, проблемах травлення, частому головному болю тощо. Такі діти можуть бути досить слухняними і спокійними у звичній обстановці, а в ситуації, що викликає тривогу (нове приміщення, незнайомі люди) ставати надміру вередливими чи сором‘язливими, влаштовувати істерики або „грати в мовчанку”.

У дошкільнят цієї групи часто проявляються всілякі «дитячі страхи» (діти бояться темряви, висоти, собак, порожньої кімнати і т. п.).Дитячі страхи є нормальною реакцією дитини, яка усвідомлює недостатність своїх можливостей. По мірі розвитку умінь дитини одні страхи зникають, а інші з’являються, бо дитина доростає до усвідомлення нових небезпек. Здорова дитина – не та, яка нічого не боїться, а та, яка не боїться боятися. Шкідливими страхами є ті, що обмежують розвиток можливостей дитини (вона не пробує досягти того, чого хоче), або підривають її здоров’я – погіршують сон, знижують апетит, псують настрій, виводять з рівноваги. Дитина з такими страхами потребує спеціальної допомоги дорослих.

Щоб допомогти малюку подолати страх, «тренування» слід проводити не тоді, коли він злякався, а коли перебуває у стані емоційного піднесення і бажання погратися. У грі він слідом за дорослим забіжить до темної кімнати або побуде там деякий час з кимсь. Крім ігор у темряві та із заплющеними очима («Розвідники», «Прикордонники», «День — ніч», «Цирк», «Дід Панас»), доцільно проводити також психогімнастичні ігри, спрямовані на імітацію страху («Ой, я боюсь», «Зайченя», «Страшний ліс», «Темна нора», «Нічні звуки»). Переживаючи уявну небезпеку і зображуючи перебільшений страх, діти отримують психологічну розрядку, навчаються довільно викликати і долати свій страх. Ці ігри, а згодом і малювання на тему «Кого (чого) я боюся» допомагають змінити ставлення дитини до своїх страхів, відчути свою владу над ними. Один хлопчик сформулював це так: „Страх є, але я його більше не боюся”.

Якщо дорослі в присутності малюка розповідають про нього («Він у нас такий боягузик. Всього боїться!») або умовляють у стресовій ситуації подолати сором'язливість чи страх, вони тільки закріплюють відповідні труднощі в поведінці дошкільника, формують у нього хворобливе уявлення про себе. Ні на страхах, ні на сором'язливості, ні на плаксивості не слід акцентувати уваги. Потрібно, навпаки, формувати у дитини віру в себе, даючи наперед високі оцінки її дорослості, самостійності, активності.

Чутливі дошкільнята більше ніж інші діти потребують постійних підтверджень того, що вони хороші, що їх люблять. Активність та самостійність таких дітей безпосередньо залежать від того, чи відчувають вони любов і підтримку дорослих. Навіть коли вони завинять, не слід позбавляти їх своєї прихильності. Почувши від вихователя слова: «Я тебе знати не хочу! Мені не потрібна така дівчинка!» — дитина вже не думає про свій вчинок, а переймається тільки тим, яка вона „нещасна, скривджена, покинута”.

Невпевненість, несміливість дітей нерідко позначаються на їхній руховій активності. Вони фізично почувають себе скутими, невправними, рідко дозволяють собі попустувати. Ці діти дуже сильно орієнтовані на отримання схвалення від дорослих, і якщо дорослі не дуже схвалюють рухову активність, на відміну від спокійних занять, то діти схиляються до вибору тих справ, що подобаються батькам чи вихователю. Однак будь-яке обмеження рухової активності завдає цим дітям непоправної шкоди. Адже фізична активність дозволяє зняти м‘язові затиски, розрядити емоційну напругу, підняти настрій. Крім того через рухову активність відбувається зміцнення витривалості, імунітету, розвиток координації та моторних вмінь дітей. З огляду на підвищену потребу тривожних малюків у позитивній оцінці дорослих, їх необхідно всіляко спонукати не тільки до спокійних, але і до активних рухливих ігор, висловлювати схвалення їхньої влучності, вправності, спритності.

Умови успішної педагогічної роботи Основні принципи психологічного підходу до виховання надмірно вразливих дошкільнят ґрунтуються на врахуванні їхньої емоційної чутливості, швидкої втомлюваності, легкої навіюваності. Необхідно додержувати звичного режиму дня, привчати малюка до порядку, організованості. У малюка із слабкою нервовою системою не так багато зайвої енергії, щоб дозволити собі розкіш діяти безладно й хаотично.

Не можна залякувати вразливих дітей, яким і без того властива полохливість: «Зараз дядя тебе забере». Недоречно також попереджувати їх про можливу невдачу або небезпеку: «Ти ще не зможеш цього зробити! Впадеш! Поріжешся!» Внаслідок високої навіюваності будь-яке попередження може стати для емоційно чутливих дітей поштовхом до невдачі або виникнення страху.

Вразливі діти сильно і довго переживають свої невдачі, не хочуть братися за нове діло, боячись, що знову щось не вийде. Цей страх невдач не має нічого спільного з нетерпимістю до поразок у самозакоханих задавак. Тому тривожних дошкільників треба максимально оберігати від невдач, допомагати легше переживати неуспіх («скоро зможу!»), частіше нагадувати їм про їхні попередні досягнення. Впевненість у собі, віра у свої сили конче необхідні вразливій дитині, адже без цього властиві їй обережність і тривожність перетворяться на страх і пасивність.

У родинному колі

• Відвести більше часу в режимі дня на ті заняття, в яких дитина почувається спокійно і впевнено. Це дозволить їй відновити віру в свої сили. Забезпечити повноцінний сон, зменшити психоемоційні навантаження

• Щоб діти не „боялися боятися”, батькам, перш за все, варто допомогти їм спокійно сприймати сам факт наявності страхів. Якщо дитина вважатиме, що боятися - це неприпустимо, погано чи соромно, вона буде всіляко уникати тривожних ситуацій, щоб не зустрітися з недозволеними почуттями. Необхідно, щоб дитина повірила, що страхи – це природно, вони бувають у кожного, що батьки також, чогось боялися, але згодом потрохи подолали свій страх.

• Не варто розчаровуватися, якщо дитині поки що не вдається перемогти свій страх. Важливо підтримувати подальші спроби малюків: хвалити їх за наміри, відзначати непомітний прогрес – “страх став трохи меншим. Значить ти його потрохи переростаєш”.

• Якщо дитину переслідують страшні сни чи фантазії (наприклад, в темряві) необхідно, щоб батьки не лякалися страхів своєї дитини, не намагалися відволікати її від спогадів про жахливий сон чи страшну фантазію. Якщо ми женемо страх – він бігає за нами і наздоганяє тоді, коли ми найменше захищені від нього.

• Допомогти дитині «зустрітися» зі своїм страхом краще у затишній, безпечній обстановці: коли поруч близькі дорослі, коли вона почуває себе сміливою і сильною. Дитина може розповідати про те, що її лякає, або малювати це, головне щоб слухачі не знецінювали і не висміювали її переживання («І що тут страшного?! Ти сама все вигадала. Такого не буває!). Якщо дорослі зуміють «приєднатись» до дитини, «увійти в світ її фантазій», вони зможуть відшукали разом з дитиною шляхи приручення або подолання «монстрів». Іноді достатньо прикормити чудовисько, яке стає дружнім та вдячним, або винайти дієвий спосіб самозахисту (ритуальні слова, дії чи предмети); є випадки, коли малюку необхідно будь-що перемогти монстра і тоді доводиться розробляти спеціальну зброю («злобомет», який обертає злість чудовиська на нього самого, або «доброріст», який спонукає монстрів до добрих справ).

Показники успішного розвитку дітей

Діти з високою чутливістю нервової системи (за умови, що це її типологічна властивість, а не результат виснаження) є менш витривалими до емоційних навантажень: внаслідок сильних емоційних вражень (не тільки негативного, але і позитивного забарвлення) вони швидко втомлюються, що негативно відбивається на їхньому самопочутті та поведінці. Проте, якщо створювати для таких дітлахів більш спокійну обстановку і забезпечувати можливість повноцінно відновлювати сили, це дозволить реалізуватись і сильним сторонам типологічно високої чутливості. Такі діти краще відчувають найменші нюанси звуків, форм і кольорів, вони легше оволодівають руховою координацією (тому добре навчаються малюванню, вирізанню, майструванню, танцювальним рухам тощо); їм легше вдається відчути душевний стан іншої людини і тому вони вміють як ніхто співчувати і співпереживати оточенню. Поряд з високим розвитком емоційних здібностей, ці діти схильні також до випереджувального мовного і розумового розвитку (який, тим не менш, не можна форсувати).

Ще однією ознакою успішного розвитку чутливих дошкільників є їхня емоційна гнучкість: вони не застрягають на негативних емоціях (як емоційно неблагополучні діти), а легко переходять від одних почуттів до інших – від плачу – до сміху, від суму – до радості.

Уповільненість рухів і дій дитини може бути пов’язаною як з її типологічними властивостями (темпераментом), так і з суб’єктивними трудностями поведінки в стресових ситуаціях. В останньому випадку уповільненість дошкільника проявляється ситуативно – лише тоді, коли йому щось не подобається, або коли він відчуває, що хтось з дорослих невдоволений ним. Іноді така «гальмівна реакція» дитини може створювати враження, що вона навмисно тягне час, щоб подражнити дорослих, які поспішають. Насправді ж, причиною дезорганізації діяльності дошкільника стає саме психологічний тиск на нього – наприклад, якщо енергійна і нетерпляча мама обурюється неповороткістю малюка, постійно смикає та квапить його, він починає хвилюватися і «впадає у ступор»: втрачає контроль над своїми діями, забуває послідовність операцій, у нього все валиться з рук.

Щоб не провокувати у дітей таких реакцій «захисного гальмування», їх варто не квапити і не «вмотивовувати» (встигнеш, дам цукерку), а заспокоювати і підбадьорювати. Це дозволить зменшити стрес (напруження), який і загальмовує (дезорганізує) діяльність дитини.

У випадку, коли «уповільненість» є типологічною індивідуальною властивістю, тобто якщо всі прояви активності дошкільника характеризуються нижчим темпом у порівняні з швидкістю однолітків, то таким «флегматикам» потрібна допомога дорослих в розвитку таких здібностей, що дозволять в майбутньому компенсувати нижчий темп діяльності – її безпомилковістю (успішні флегматики діють «повільно, проте вірно»). Задачі економії часу відповідають такі вміння людини, як вміння орієнтуватись в умовах завдання, планувати роботу, уважно контролювати свої дії. Особистісними рисами, що сприяють високим досягненням людей з «флегматичним темпераментом» є акуратність, уважність, організованість, ґрунтовність вивчення проблеми.

Умови успішної педагогічної роботи з «повільними» дітьми:

- особливу увагу приділяти розвитку здібності планувати свої дії, уявляти послідовність виконання операцій;

- відводити спеціальний час на тренування нових навичок в ігровій ситуації, щоб знизити стресогенних вплив нестачі часу на психіку дитини;

- підтримувати, або навіювати малюкам любов до ґрунтовності та порядку, оскільки ці вподобання дозволять дітям в майбутньому заощаджувати час, необхідний їм для виконання діяльності.

У родинному колі

• .Замість того, щоб вимагати від дитини швидко відповісти на запитання або негайно приступати до справи, доцільно, навпаки, затримати її увагу на етапі підготовки до дії, попросити, щоб вона повторила запитання, розповіла, що збирається робити. Це дасть можливість малюку усвідомити завдання, обміркувати його. Коли дитина уявила собі, що потрібно зробити, їй стає значно легше виконати завдання без помилок та зволікань.

• Порівняно зі своїми однолітками «повільна» дитина досить довго оволодіває новими вміннями. Це зумовлено не стільки її індивідуальними особливостями, скільки умовами, за яких відбувається навчання. Наприклад, одягатись, умиватись, прибирати ліжко батьки навчають дітей зранку, поспішаючи відвести їх до дитсадка. «Повільна» ж дитина не може чогось навчитися при нестачі часу. Тому все навчання зводиться, як правило, до звинувачення малюка в неслухняності, незграбності, загальмованості.

Щоб зробити навчання ефективним доцільно виділити окремий час і, створивши ігрову або змагальну мотивацію, багаторазово відпрацювати спільно з дитиною необхідну послідовність дій. Це може бути гра у сповільнене або прискорене кіно, в те, як одягається (вмивається) ведмедик, тигреня, пожежник, солдат; ігри-наслідування «Дзеркало», «Мавпочка», «Тінь» та багато інших. Головне, щоб необхідні дії, а також послідовність їх виконання набули певного автоматизму, наблизились до рівня навичок. Тоді «повільна» дитина не буде так часто і довго відволікатися в процесі їх виконання, бо попередня дія вестиме за собою наступну.

У багатьох «повільних» дітей вже в чотирирічному віці виникає схильність приділяти надмірну увагу дрібницям: складати одяг по швах, класти кубики до коробки за кольорами і т. ін. Часто дорослі намагаються подолати цю «ваду» в характері малюка, сподіваючись дати йому виграш у часі. Однак те, що зараз пов'язано з витратами часу, згодом обернеться на його економію. Завдяки паросткам майбутньої організованості, послідовності, ґрунтовності дитина навчається не помилятись, робити все хоч і повільно, але правильно. Отже, слід не тільки підтримувати повільних дітей в їх «надмірній відданості» порядку, а й всіляко стимулювати формування цієї потреби: хвалити малюка за те, що він схожий на батька, теж любить в усьому порядок, що він - справжній господар, дбає про те, щоб усе лежало на місцях, навіть якщо малий поки-що і не виявляє таких якостей. До речі, можна зауважити, що ці діти, звичайно, можуть не любити складати свої іграшки, але вони краще за інших знають, де що лежить.

Показники успішного розвитку дітей:

Показником психологічного благополуччя дітей з типологічною схильністю до більш повільного темпу діяльності є те, що вони не соромляться цього, а спокійно заявляють про свої потреби. Якщо дорослі ставляться з розумінням до того факту, що дитині необхідний час, щоб закінчити одну справу і перейти до виконання іншої, вони знаходять спосіб попередити її завчасно або допомагають їй завершити розпочате.

За умов оптимального виховання, у «повільних» дітей проявляються сильні риси їх темпераменту: вдумливість, розважливість, послідовність, наполегливість, уважність... Вони можуть не просто значно довше за своїх однолітків «працювати» над отриманням бажаного результату, але і більш глибоко вивчати довколишній світ, знаходити ґрунтовні закономірності.

Обдаровані діти

Обдарованість дошкільників 5-го року життя може виявлятися в найрізноманітніших галузях: інтелектуальній (кмітливість, спостережливість, почуття гумору)_; академічній (інформованість, чіпкість пам'яті цікавість до літер, читання, математики), спілкуванні (легкої встановлюють контакт з новими знайомими, люблять спілкуватись), у художній діяльності (їх вправи змістовніші й досконаліші), в руховій сфері (більш витривалі, спритні).

Чотирирічні вундеркінди завдають дорослим багато клопоту і потребують постійної підтримки й піклування. Адже стаючи більш рухливими і допитливими, вони все частіше натикаються на роздратування вихователів («Не сунь всюди носа!», «Не кажи дурниць!», «Сідай тут, і шоб я тебе не чула — не бачила!»). Такі висловлювання завдають шкоди не лише розвиткові дошкільника, але і його стосункам з дорослими. Вихователю слід пам'ятати, що докори, накази, заборони, обмеження, зауваження, образливі висловлювання на адресу талановитої дитини — це засіб загальмувати їх творчий потенціал. Водночас слід пам’ятати і про необхідність упорядкування та унормування життя «вундеркіндів», оскільки вони схильні захоплюватися цікавою для них діяльністю, забуваючи про спілкування з іншими, їжу та сон. Тому для успішного особистісного розвитку малюка необхідно, щоб вихователь умів зацікавитись найдивовижнішою ідеєю, підхопити будь-яку вигадку, підтримати творчі ідеї, але і намагався спрямовувати розвиток дитини у напрямі його гармонізації.

Досить часто обдаровані діти не вміють спілкуватися із своїми ровесниками, дорослими. У плані формування комунікативних здібностей чотирирічна дитина вже здатна не лише додержуватись загальних правил поведінки, а й розуміти в певній мірі почуття і бажання інших людей, враховуючи їх у спілкуванні. Але це вміння не приходить саме по собі навіть до найобдарованішої дитини, цьому не можна навчити, вдаючись до розповсюджених у практиці запитань, як-от: «А якби тобі так зробили?», «Уяви себе на моєму місці. Що ти відчував би?». Малюк не здатен уявити собі те, що не становить його актуального досвіду. Щоб дитина відчула, як прикро тому, кого вона образила, їй потрібно принаймні в ігровій ситуації сприйняти його роль. Наприклад, вихователька може запропонувати: «Давай ти будеш бабусею, а я — тобою. Ти будеш мене годувати, умовляти, щоб я їла охайно, не пустувала, а я буду вередувати». І коли дитина під час гри відчує образу на неслухняного «вихованця», тоді тільки доречно згадати справжню бабусю, якій теж прикро, коли її не слухаються. Для розвитку комунікативних вмінь, соціальної спостережливості, вміння враховувати індивідуальні особливості та вподобання інших, здатності співпереживати оточуючим можна проводити в групі спеціальні ігри («4 фотографії», «День народження», «Провина», «Кухар», «Закінчи історію», «Що далі?» і т. п.).

Для того, щоб допомогти дошкільнятам, у яких лише деякі з вищеназваних здібностей випереджають вікову норму, важливо не квапити їх, не дошкуляти постійними повчан­нями, не давати прямих інструкцій стосовно того, чим вони мають займатися. Необхідно прищеплювати їм повагу до потенційних можливостей інших вихованців, шанобливе ставлення до індивідуальних розбіжностей, у тому числі до відмінностей у темпі діяльності, в інтересах, у поведінці.

Батькам необхідно порадити приділяти більше уваги індивідуальним інтересам і вподобанням дитини, поважати ті види активності, яким сам малюк віддає перевагу, і не намагатися будь-що перевиховати вундеркінда. Така наполегливість часто дає зворотний ефект. Наприклад, прагнучи навчити малюка читання (яке більшості дорослих видається індикатором обдарованості дитини), батьки часто стикаються з категоричною відмовою дитини від цього заняття, погіршенням стосунків у сім'ї, зниженням пізнавальної активності малюка. В той же час, безпосереднє дослідження навколишнього світу зробило б набагато більше для прищеплення дошкільняті схильності до читання, ніж насильне вивчення алфавіту. Отже, якщо дитина виявляє інтерес до читання — чудово! Якщо ні, — сподівайтеся, що інтерес до нього з'явиться пізніше.