Тема 4. Культура і цивілізація.

1. Визначення цивілізації.

2. Співвідношення понять культури та цивілізації.

3. Теорії цивілізації.

Чому цивілізація є соціокультурним утворенням?

Культура людства при глибокому осмисленні постає не як цілісність, а як низка послідовних і співіснуючих соціокультурних утворень, розмежованих у просторі та часі. Для нелінійного осмислення цієї проблеми важливо опанувати поняттям “цивілізація” (з лат. – “громадянський”, “громадянське суспільство”). Поняття «цивілізація», як і «культура», у сучасній літературі не має однозначного тлумачення. У царині історичних досліджень початком зародження цивілізацій вважається: 1) виникнення міст; 2) наявність писемності; 3) поява гончарного виробництва, що є складним технологічним процесом.

У ХVI–XVII ст. цивілізацію розуміли як соціально-історичне явище, як ступінь розвитку суспільства, а цивілізуванням вважалося залучення людей до культури. Пізніше американський етнограф Льюїс Морган (1818 – 1885) назвав цивілізацією стан суспільства, відмінний від дикості та варварства. А російський соціолог Микола Данилевський (1822 – 1885) у книзі “Росія і Європа” вже розглядав історичний процес як низку автономних співіснуючих культурно-історичних типів, етап зрілості яких він назвав цивілізацією. Так з’явилася думка про множинність цивілізацій (у М. Данилевського їх охарактеризовано 10). Німецький філософ О. Шпенглер виділяв в історії 8 замкнених у собі культур, але для нього цивілізація була не злетом, а змертвіння культури.

По-іншому оцінив феномен цивілізації англійський історик і соціолог Арнольд Тойнбі (1889 – 1975) у 12-томній праці “Дослідження історії”. Він виділяв послідовне існування 30 культур і пояснював, що кожна з них не замкнене й уособлене явище, а таке історичне утворення, що має тисячі соціокультурних зв’язків з іншими. Така, наприклад, “цивілізація християнського Заходу”, яка є спільним здобутком багатьох народів.

А. Тойнбі пояснював, що серед компонентів зародження цивілізації наявні і Вселенська церква, й універсальна держава, і рух племен, і певні кліматичні умови тощо. Ці сили приводять у дію Виклик – ситуацію, яка загрожує існуванню суспільства (скорочення родючості земель, природні катаклізми, демографічні вибухи та ін.). Тоді суспільство, згуртовуючись і активізуючи дії проти Виклику, дає Відповідь. Хто не дає Відповіді – гине. Ключова роль в опорі Виклику належить творчій меншості, але повинна бути активною і нетворча більшість.

Творчою меншістю в цьому випадку виступає соціальна еліта (з франц. – “добірне”), яка є результатом тривалого соціального добору найбільш здібних, гідних представників суспільства, які обов’язково мають високі моральні прагнення й ідеали та не шкодують зусиль для процвітання країни. Тобто, соціальну еліту ніхто не може довільно оголосити чи призначити, оскільки її творить історія.

Дійсно елітарною, провідною є та менша частина суспільства, яку підтримує більшість усього населення. У кожного народу, у кожній країні наявне власне, неповторне співвідношення активної творчої меншості та решти громадян. Тому не може бути мови про лінійний, у всьому повторюваний цивілізаційний процес різних, навіть чимось дуже подібних народів.

Це означає, що в історичному процесі відсутні єдина світова вертикаль, ступені історії, а наявна розгалуженість шляхів розвитку. Для народів, що поставили собі за мету досягти найвищого рівня цивілізації, не обов’язково повторювати шлях передових країн. Та й об’єктивно вони не можуть того здійснити, адже кожна з цивілізацій за своєю сутністю є нелінійним утворення монадного характеру. Монада в даному випадку означає конструктивне начало кожної цивілізації. Сама цивілізація в такому розумінні постає не як щось відособлене від сутнісних характеристик інших подібних соціокультурних утворень, а має вигляд множини, що прагне ввібрати в себе ці характеристики, залишаючись цивілізацією, тобто самою собою.

Як кожна людина є унікальною за змістом, а по суті концентрує всі властивості живого, так і вбираючи в себе досягнення всього людства, кожна цивілізація, розвиваючись, стає неповторною, акумулюючи досягнення всього людства. Це означає, що такі складні системи, як людина чи соціум, однозначного лінійного виміру не мають. Тому розвиток людства, як і всього живого, у своїй різноманітності становлення та функціонування не передбачуваний.

Наприклад, на сьогодні виявилася марною надія людей на отрутохімікати в боротьбі з сільськогосподарськими шкідниками. Через кілька поколінь комахи стають байдужими до відповідної отрути. І взагалі, біологічні системи здатні “вислизати” з-під контролю людини.

Так само навіть найзвабливіші теорії щодо вдосконалення суспільного життя (на кшталт комуністичної) під час їх реалізації призводять до абсолютно непередбачуваних результатів, оскільки класична наука, яка намагається пояснити ці процеси, ґрунтується на стаціонарних законах функціонування і розвитку сущого. Вона потрапила в зачароване коло ілюзійних уявлень про кругообіг і лінійність існування як на рівні як простих об’єктів, так і надскладних систем.

Але досвід людства переконує, що історичної закономірності немає. Є лише тенденції (випадкові спрямування) розвитку суспільства. У соціальній реальності нерідко панує випадковість. А це означає, що лінійність у соціальному житті постійно чергується з непередбачуваністю.

Таким чином, уявлення про розвиток суспільства по сходинках прогресу і конкретні прогнози щодо його майбутнього не відповідають реальності. Цілісність соціуму не складається з “передових” і “відсталих” цивілізацій. Вона є поєднанням як власного, так і загальнолюдського прогресу.