Угоди. Договір у цивільному праві

Угода - це вольова дія, яка відповідає вимогам закону, і внаслідок якої встановлюються, змінюються і припиняються цивільні права і обов'язки. Угоди - правовий засіб реального забезпечення обміну, обігу, виконання робіт та надання послуг.

Основні умови укладення угоди:

• повинна відповідати закону;

• сторони, які її укладають, повинні бути дієздатними;

• повинна бути виражена справжня воля сторін;

• повинна бути дотримана юридичної форми.

Угода вважається недійсною, якщо

• не дотримується хоча б одна із умов угоди;

• укладена невідповідно до закону, суперечить інтересам громадян, суспільства, держави;

• укладена неповнолітніми або особами, обмеженими судом у дієздатності або позбавленими дієздатності;

• укладена шляхом обману, погроз, насильства;

• мнима (укладена без наміру створити юридичні наслідки);

• удавана (укладена з метою приховати іншу угоду);

• суперечить цілям юридичної особи, яка її уклала.

Найпоширенішою основою виникнення зобов'язання є договір.

Договір - це угода двох або декількох осіб (сторін) про встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всіх істотних умовах і угоду належним чином оформили.

Договори бувають:

• планові - на основі державного замовлення і державних контрактів;

• регульовані - укладаються вільно їх суб’єктами;

• оплатними - кожна із сторін має вигоду з договору;

• безоплатні - тільки одна сторона має вигоду;

• реальні - набувають юридичного значення з моменту фактичної передачі речі контрагенту;

• консенсуальні - набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору;

• односторонні - обов'язки, покладені на одну сторону без надання їй прав, інша ж сторона, навпаки, наділена тільки правами;

• двосторонні - договір, у якому обидві сторони є взаємно уповноваженими і взаємно зобов'язаними;

• на користь третіх осіб - договір, у якому права отримують особи, які не є стороною в договорі, наприклад, внесення заощаджень.

Систему договорів можна поділити на такі групи:

• договори, правовим результатом яких є перехід права власності на річ або перехід повного господарського володіння чи оперативного управління: договори купівлі-продажу, поставки, обміни, дарування, позики, державну закупівлю сільгосппродукції;

• договори, які мають своєю метою надання іншим особам права користування майном: договори майнового найму (оренди), в тому числі житлового найму, прокату, договір безоплатного користування майном;

• договори, спрямовані на надання послуг: договори-доручення, перевезення та інше;

• договори на виконання робіт (підряд та інші.);

• договори, що встановлюють розрахункові і кредитні відносини;

• договори майнового і особистого страхування;

• договори на використання результатів інтелектуальної творчості: авторські договори, ліцензійні договори на використання об'єктів промислової власності.

Форма договору може бути усною і письмовою. В ряді випадків закон вимагає дотримання нотаріальної форми засвідчення договору.

Дві стадії укладення договору:

І) оферта - пропозиція однієї сторони укласти договір;

2) акцепт - прийняття пропозиції.

5. Спадкування за Цивільним правом

Спадкове право – це частина цивільного права, що регулює відносини по спадкуванню майнових і деяких прав і зобов’язань:

• порядок спадкування по закону;

• прийняття спадщини і відмову від неї;

• випадки переходу спадщини до держави;

• порядок складання заповіту;

• порядок та обсяг відповідальності спадкоємців по боргах спадкодавця;

• порядок розподілу майна спадкодавця;

• заходи охорони майна спадкодавця.

Спадкування - це перехід майна померлого до іншої особи.

Власник, після смерті якого залишилось майно, – спадкодавець.

Особа, до якої переходить майно після смерті його власника, – спадкоємець.

Спадкодавцем може бути тільки громадянин України. Спадкоємцем – фізична і юридична особа.

Право спадкоємця - приймати спадщину чи відмовитися від неї.

Спадщина (майно, що залишилось після смерті його власника) включає права спадкодавця і обов'язки спадкодавця (невиконані зобов'язання, неоплачені кредити тощо) Спадкоємці несуть відповідальність по боргах спадкодавця в межах дійсної вартості успадкованого ними майна.

Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування: за законом і заповітом. Перехід спадщини може бути універсальним (до спадкоємців переходять як права, так і обов’язки), та сінгулярним (до спадкоємців переходять тільки окремі права з спадщини).

Для того, щоб спадкоємець став власником спадщини, йому необхідно її прийняти. Для прийняття спадщини спадкоємець має учинити протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини (термін може бути продовжений в судовому порядку) одну з двох дій:

1) фактично вступити в управління або володіння майном;

2) подати державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Час відкриття спадщини - день смерті спадкодавця, день вступу в законну силу рішення суду при оголошенні особи померлою.

Місце відкриття спадщини - останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місце знаходження майна або його основної частини.

Спадщина відкривається тільки після смерті громадян (фізичних осіб). Спадкування між живими не буває.

Спадкоємцям, які прийняли належну їм спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоцтво про право на спадщину після закінчення 6-місячного строку, якщо є дані про те, що, крім осіб, що заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає.

Спадкове право визначає коло осіб, які можуть бути спадкоємцями:

• громадяни, які були живими на момент смерті спадкодавця а також діти померлого, зачаті при житті і народжені після його смерті.

• юридичні особи (тільки за заповітом),

• держава,

• іноземні особи та особи без громадянства

Не мають права бути спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом.

• які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь з спадкоємців або зробили замах на їх життя;

• батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялися від виконання покладених на них в силу закону обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.

Спадкування за заповітом має місце тоді, коли власник-спадкодавець бажає сам висловити свою волю, кому і в якій частині має перейти його майно після його смерті.

Заповіт - це розпорядження власника своїм майном після смерті.

Цивільний кодекс встановлює чіткі вимоги до заповіту:

• повинен бути складений тільки дієздатною особою;

• повинен бути письмовим із зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем та нотаріально посвідчений. Як виняток закон допускає можливість посвідчення заповіту іншими органами й особами;

• його зміст повинен відповідати вимогам закону;

• має бути укладений так, щоб розпорядження спадкодавця не викликали нечіткостей чи спорів після відкриття спадщини.

Заповідач має право:

- в будь-який час відмінити або змінити раніше складений ним заповіт (слід знати: якщо після смерті заповідача пізніше складений заповіт судом визнаний недійсним, то раніше складений заповіт зберігає силу);

- заповідати майно в різних частках;

- робити заповідальну відмову (виконання будь-якого зобов'язання на користь однієї чи кількох осіб);

- покласти на спадкоємця виконання будь-яких дій, спрямованих на здійснення будь-якої загально корисної мети.

Заповідач не може позбавити спадщини неповнолітніх і непрацездатних дітей (в тому числі і усиновлених), а також непрацездатну дружину (чоловіка), батьків і утриманців.

Зміну заповіту можна зробити шляхом складання нового заповіту, в якому заповідач зазначає, які саме зміни він вносить в раніше складений заповіт. Відмінити раніше складений заповіт заповідач може посвідченням нового заповіту або поданням до нотаріальної контори заяви про відміну раніше складеного заповіту.

Спадкування за законом має місце в таких випадках:

• немає заповіту;

• заповіт визнаний судом недійсним;

• спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини;

• спадкоємці, призначені в заповіті, відмовилися прийняти її.

Всі спадкоємці за законом закликаються до спадкування в порядку черги. В Україні встановлено 5 черг спадкоємців (ст. 1261 - 1265).

У першу чергу право на спадкування за законом одержують діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті; той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом одержують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід, як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі наступного ступеня споріднення усувають від спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У зазначену чергу право на спадкування за законом отримують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним основним засобом для життя.

Держава стає спадкоємцем за законом у таких випадках:

• спадкодавець заповідав спадкове майно державі;

• всі спадкоємці відмовились від спадщини;

• всі спадкоємці позбавлені права на спадщину;

• у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом;

• жоден із спадкоємців не прийняв спадщини.

Закон передбачає, що обов'язкову частину в спадщині (ст., 1241 ЦК) мають:

- непрацездатні повнолітні діти спадкодавця, неповнолітні діти;

- непрацездатні вдова (вдівець) та непрацездатні батьки, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.

При визначенні розміру обов’язкової частини враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

Новий цивільний кодекс містить чимало новел, метою яких є гармонізація відповідних інститутів українського цивільного права із законодавством європейських країн у цій галузі, встановлення низки положень, спрямованих на більш повний захист цивільних прав та інтересів учасників цивільних відносин. Незважаючи на ускладнення структури інституту спадкування, користування кодексом спрощується. Найважливішими новелами книги шостої можна вважати такі:

1. Дано чіткий перелік прав і обов’язків спадкодавця, які не входять до складу спадщини. Визначено, як має відбуватися спадкування, якщо протягом однієї доби померли особи, які б могли спадкувати одна після одної.

2. Розширено коло осіб, які не мають права на спадкування. До них віднесено суб’єктів, які умисно перешкоджали спадкоємцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню частки у спадкуванні. Це відноситься і до можливих спадкоємців за законом, якщо буде встановлено, що вони ухилялися від надання допомоги спадкоємцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

3. Вводиться обов’язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця, які були зроблені одним із них або іншою особою.

4. Зменшено розмір обов’язкової частки спадщини від трьох третин до половини того, що мало б належати спадкоємцям у разі спадкування за законом.

5. Подружжю надано право складання спільного заповіту щодо майна, яке належить йому на справі спільної сумісної власності.

6. Замість двох черг спадкоємців вводиться п’ять.

7. Право подання заявки про прийняття спадщини належить особі після досягнення 14-річного віку.

8. Крім поняття „відмова від спадщини” вводиться термін „неприйняття спадщини”.

9. Заповідачу надається право призначення виконавця заповіту.

10. Вводиться інститут спадкового договору.

6. Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність - це встановлені законом юридичні наслідки за невиконання або неналежне виконання особою обов'язків, зобов'язань, що пов'язані з порушенням суб'єктивних цивільних прав другої сторони.

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку загальним судом, арбітражним або третейським судом.

Мета цивільно-правової відповідальності - відновлення порушених майнових прав.

Цивільно-правовий проступок - правопорушення, вчинене у сфері майнових і певних немайнових відносин, що регулюються цивільним, трудовим, сімейним, фінансовим, екологічним та іншими галузями права.

Цивільно-правова відповідальність полягає у застосуванні до правопорушника (боржника) в інтересах другої сторони (кредитора) або держави установлених законом або договором правових заходів впливу, що несе для нього негативні, економічно невигідні наслідки майнового характеру, а саме:

- відшкодування збитків;

- виплата неустойки (штраф, пеня);

- відшкодування шкоди;

- виконання основних обов'язків.

Функції цивільно-правової відповідальності:

• відновлююча;

• каральна (штрафна);

• виховна.

Всі вони виконуються в сукупності. Цивільно-правова відповідальність виникає у разі невиконання або неналежного виконання договірних обов'язків (зобов'язань), заподіяння шкоди здоров'ю або майну; порушення зобов'язання, які за законом повинна виконувати друга сторона.

Різновиди цивільно-правової відповідальності:

1) залежно від підстав виникнення відповідальності.

- договірна відповідальність (виникає на підставі цивільно-правового договору);

- позадоговірна відповідальність (виникає у випадку, якщо санкція застосовується до правопорушник, який не має договірних відносин з особою, якій завдано шкоди);

2) залежно від характеру розподілу відповідальності між кількома боржниками розрізняють такі види:

- дольова відповідальність (кожний із боржників несе відповідальність перед кредитором лише у тій долі, яка припадає на нього відповідно до законодавства);

- солідарна відповідальність (кредитор вправі притягти до відповідальності як усіх боржників разом, так і кожного з них окремого, причому як повністю, так і в частині боргу);

- субсидіарна відповідальність (застосовується, коли у зобов'язанні беруть участь два боржника, один із яких є основним, а другий - додатковим).

Звільнення від відповідальності

- не підлягає відшкодуванню шкода, завдана в стані необхідної оборони;

- звільняється від відшкодуванні шкоди той, хто її заподіяв у випадку, якщо доведе, що вона заподіяна не з його вини. Казус -випадок, випадкова дія, що має зовнішні ознаки правопорушення, у якій, однак, відсутній елемент вини;

- обставиною звільнення від відповідальності є також непереборна сила - надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (стихійне лихо, повінь, землетрус; суспільне явище, бойові дії, страйк тощо). Проте у світовій практиці навіть за наявності непереборної сили не звільняються від відповідальності за завдану шкоду організації, які здійснюють авіаційні перевезення, які експлуатують атомні станції і т.п.

Відповідальність без вини

Юридичні та фізичні особи, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (транспортні, будівельні організації, промислові підприємства, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодовувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, тобто вони фактично несуть відповідальність без вини. Джерело підвищеної небезпеки -діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність щодо використання транспортування, зберігання предметів, речовин та інших обертів виробничого, господарчого чи іншого призначення, які мають такі самі властивості.

Шкода заподіяна у стані крайньої необхідності за загальним правилом повинно бути відшкодовано особою, яка її заподіяла. Однак суд, враховуючи обставини, може:1) покласти обов’язок відшкодування на 3 особу , в інтересах якої діяла особа, котра заподіяла шкоду, 2) або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково, як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

Запитання для самоперевірки знань

1. Дайте характеристику Цивільного кодексу України.

2. Що є характерним для суб’єктів цивільно-правових відносин щодо дієздатності та правоздатності?

3. Що є спільним та відмінним між фізичними та юридичними особами?

4. Що таке власність і які форми власності існують в Україні?

5. Охарактеризуйте форми та способи забезпечення виконання зобов’язань.

6. Коли має місце спадкоємство за законом, а коли за заповітом?

7. Назвіть черги спадкоємців за законом.