Тема № 3 європейський союз

1. Передумови створення Європейського Союзу.

2. Структура Європейського Союзу (Європейський парламент, Європейська Рада, Європейська Комісія, Європейський Суд, Рахункова палата).

3. Україна і Європейський Союз.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Особливе місце серед міжнародних організацій посідає Європейський Союз (ЄС), який є найбільш потужним і розвиненим об’єднанням європейських держав. ЄС досяг високого рівня політичної інтеграції, правової уніфікації, економічного співробітництва, соціального і культурного розвитку.

В процесі інтеграції Європейський Союз пройшов ряд еволюційних етапів, які необхідно визначити у контрольній роботі. Створення Європейського Союзу було зумовлено розвитком економічної, політичної інтеграції на континенті. Лише в другій половині 40-х років ХХ ст. виникли необхідні передумови для здійснення організованої інтеграції у сфері економіки, політики, права тощо. Саме тоді керівники провідних європейських держав почали висувати ідеї заснування міждержавних інтеграційних угруповань в Європі.

Особливості договірного процесу інтеграції дістали відображення в характерних рисах інституційного механізму ЄС. Інституційний механізм Європейського Союзу має складну будову, яка відбиває поступовий характер розвитку інтеграції. Основу його організаційної структури становлять Європейський парламент, Європейська Рада, Європейська Комісія, Європейський Суд і Рахункова палата. Їх повноваження, які закріплені в установчих договорах та актах про внесення змін та доповнень до них (ст. 5 Договору про Євросоюз) необхідно розкрити у контрольній роботі.

Дедалі більшого розвитку набуває практика укладання Європейським Союзом із третіми країнами широкомасштабних договорів, які охоплюють різноманітні напрями співпраці. Завданням контрольної роботи є також розкриття природи сучасних стосунків України з Європейським Союзом, правовою основою яких є Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством та їх державами-членами, підписана 14 червня 1994 року і ратифікована 10 листопада 1994 року Верховною Радою України. Європейський Союз надалі продовжує розвивати і посилювати політичні і економічні відносини з Україною, про що свідчать прийняті ним документи, а саме: про визнання Європейським Союзом за Україною статусу країни з перехідною економікою (червень 1996 рік); рішення Ради Міністрів Європейського Союзу стосовно Плану дій щодо України (грудень 1996 рік). Необхідно зазначити, що крім позитивних процесів на сьогоднішній день між Україною та Європейським Союзом існує ряд серйозних проблем, які впливають на двосторонні стосунки між Україною і ЄС і на здійсненні стратегії Україною щодо європейської інтеграції.

Рекомендована література:

1. Угода про партнерство та співробітництво. – Київ, Делегація Європейської Комісії в Україні. – 1996.

2. Про забезпечення виконання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Співтовариством (Європейським Союзом) і вдосконалення механізму співробітництва з Європейським Співтовариством (Європейським Союзом) // Урядовий кур’єр. – 21 березня. – 1998. – С. 4.

3. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу // Урядовий кур’єр. – 18 червня. – 1998. – С. 5.

4. Березовська І.А. Правове регулювання відносин з ЄС в світлі перспективи створення асоціації // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Вип. 30. Ч. ІІ. – Київ: Видавництво Київського Національного університету, 2001.

5. Гнатовський М. Деякі проблеми імплементації Угод про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та новими незалежними державами // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Вип. 15. – Київ: Видавництво Київського Національного університету, 1999.

6. Європейський Союз: консолідовані договори. – Київ., 1999.

7. Європейська інтеграція та Україна. – Київ: Видавництво К. Дуйсберг і Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, 2002.

8. Кучма Л.Д. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 – 2011 роки. – Київ: Преса України, 2002.

9. Опришко В.Ф., Омельченко А.В., Фастовець А.Ф. Право Європейського Союзу. Загальна частина. – Київ, 2002.

10. Петров Р.А., Опейда З.Й. Вступ до права Європейського Союзу: Навчальний посібник. – Донецьк, 2001.

11. Рудняков П. Європейський Союз – Україна: Еволюція підходів // Політична думка. - № 1. – 2002.

12. Політика “відкритих дверей” ЄС має тривати // Урядовий кур’єр. 2 жовтня. – 2003. – С. 3.

13. Тамм А.Є., Ріяка В.О., Коломієць Ю.М. Європейський Союз в міжнародно-правових відносинах: Навчальний посібник. – Харків, Штріх, 2003.

14. Татам А. Право Європейського Союзу: Підручник. – Київ, 1998.

15. Міжнародне право: Основні галузі: Підручник / За ред. В.Г. Буткевича. – Київ: Либідь, 2004.

ТЕМА № 4 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС УЧАСНИКІВ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

1. Міжнародно-правовий статус комбатантів.

2. Міжнародно-правовий статус некомбатантів.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

У збройних конфліктах міжнародного характеру воюючі сторони представлені своїми збройними силами, до складу яких входять організовані збройні групи і підрозділи. Належність учасника збройного конфлікту до тієї чи іншої групи визначає його правовий статус, що надає йому певні права й обов'язки. Коло осіб, що мають право брати участь у збройних діях окреслені в Гаазькій конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року і поділяються на дві категорії: комбатанти і некомбатанти. Згідно цього розмежування, комбатантами є особи, що входять до складу збройних сил воюючої держави і мають право брати участь у військових діях. Некомбатантами є особи, що безпосередньо не беруть участь у військових діях. Посилаючись на положення Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року необхідно розкрити правовий статус комбатантів і некомбатантів і вказати коло осіб, які до них відносяться.

При написанні контрольної роботи потрібно розкрити правовий статус найманців і добровольців, визначити їх відмінні риси. За міжнародним правом статус комбатанта на найманця не поширюється. При цьому, найманець, який бере безпосередню участь у військових або спільних насильницьких діях, вчиняє злочин. На відміну від найманця доброволець входить до особового складу збройних сил, у результаті чого набуває статусу комбатанта.

Певну увагу в контрольній роботі слід приділити правовому статусу парламентарів, військових шпигунів і розвідників. Посилаючись на Гаазьку конвенцію про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року необхідно визначити статус військових шпигунів і розвідників, вказуючи на їх відмінні риси у способах діяльності.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Гаагская конвенция о законах и обычаях войны от 1907 года. // Международное право. Ведение боевых действий. Сборник Гаагских конвенций и других соглашений. – М., - 1955.

2. Женевская конвенция о защите гражданского населения во время войны 12 августа 1949 года. Действующее международное право. В 3-х томах / Сост. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. Том 2. – М.: Издательство Московского независимого института международного права, 1999. – С. 681 - 731.

3. Арцибасов И.Н. Международное право (законы и обычаи войны). – М., 1975.

4. Арцибасов И.Н., Егоров С.А. Вооруженный конфликт: право, политика, дипломатия. – М., 1995.

5. Гассер Х.-П. Международное гуманитарное право. – М, 1995.

6. Кукушкина А. Действие норм международного права в период вооруженных конфликтов // Государство и право. – 1994. - № 1. – С. 102 – 108.

7. Международное гуманитарное право / Под общей ред. В.Ю. Калугина. – Мн.: “Тесей”, 1999.

8. Мелков Г.М. Международное право в период вооруженных конфликтов. – М, 1986.

9. Міжнародне право: Основні галузі: Підручник / За ред. В.Г. Буткевича. – Київ: Либідь, 2004.

10. Мулинен Ф. Де. Право войны и вооруженные силы. – Женева, 1993.

11. Полторак А.И., Савинский Л.И. Вооруженные конфликты и международное право. – М., 1976.

12. Права человека и вооруженные конфликты / Отв. ред. В.А. Карташкин. – М., 2001.

13. Пустогаров В.В. Международное гуманитарное право. – М.: ИГПРАН, 1997.

14. Сироїд Т.Л. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – Х.: ТОВ «Прометей-Прес». – 2005.

15. Фуркало В.В. Международно-правовая защита гражданского населения в условиях вооруженных конфликтов. - Киев: Наукова думка, 1986.

16. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник. – Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 1999.

17. Тиунов О.И. Международное гуманитарное право: Учебник для вузов. – М. Издательская группа Норма – ИНФРА, 1999.

ТЕМА № 5 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОВІТРЯНИХ СПОЛУЧЕНЬ

1. Міжнародно-правове регулювання польотів у повітряному просторі.

2. Правовий статус повітряного судна і екіпажу.

3. Правове регулювання повітряного простору України.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

При розгляді питань міжнародно-правового регулювання польотів повітряних суден у повітряному просторі важливо визначити такі поняття, як “повітряне судно”, “політ повітряного судна”. Загальноприйняте міжнародно-правове визначення поняття “повітряне судно” відсутнє, хоча спроби сформулювати його мають місце в Паризькій конвенції про повітряну навігацію від 1919 року і Чиказькій конвенції про міжнародну цивільну авіацію від 1944 року в Додатку 7. Серед інших міжнародно-правових документів, що регулюють польоти у повітряному просторі слід відзначити: Протоколи, стосовно змін до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1954 р.; 1962 р.; 1971 р.; 1984 р.; 1990 р.; 1995 р.; Угода про цивільну авіацію і про використання повітряного простору 1991 року; Варшавська конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень від 1929 року та ін. Значну роль у міжнародному повітряному праві відіграють так звані “міжнародні авіаційні регламенти” – стандарти, рекомендована практика, процедури та інше, які приймаються в рамках Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО).

У теорії і на практиці головним критерієм класифікації польотів повітряних суден у повітряному просторі виступає “географічний” критерій, сутність якого полягає в обов’язковому з’ясуванні суб’єктами відповідної правової системи географії запланованого польоту (внутрішні і міжнародні польоти). Необхідно визначити особливий статус міжнародних польотів, а також розкрити певні види (регулярні і нерегулярні) і форми (комерційні і некомерційні) польоту повітряного судна.

При написанні контрольної роботи необхідно розкрити правовий статус повітряного судна і екіпажу. Повітряне судно має національну належність, що визначається фактом реєстрації в тій чи іншій державі. Принцип національної належності створює безпосередній (публічно-правовий) зв’язок між державою реєстрації і повітряним судном, яке таким чином користується захистом цієї держави. Від зазначеного принципу необхідно відрізняти цивільно-правові питання власності, володіння і користування повітряним судном. В міжнародному повітряному праві не існує документа, який би в цілому визначав правовий статус екіпажу. Окремі права екіпажу і командира стосовно прийняття заходів для попередження і припинення злочинних діянь на борту під час польоту закріплені в Токійській конвенції про правопорушення і деякі інші діяння на борту повітряного судна від 14 вересня 1963 року. Правовий статус екіпажу, як правило, визначається національним законодавством держави реєстрації повітряного судна.

Україна як суб’єкт міжнародного права здійснює повний та винятковий суверенітет над своїм повітряним простором. Правовий режим повітряного простору України регламентується національним законодавством: Законом України “Про Державний кордон України” від 4 листопада 1991 року, Повітряним кодексом України від 4 травня 1993 року та міжнародними договорами. Крім того, необхідно зазначити порядок використання повітряного простору України, який визначається Положенням про використання повітряного простору України від 29 березня 2002 року і Правилами польотів повітряних суден та обслуговування повітряного руху в класифікованому просторі України від 16 квітня 2003 року.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Конвенция о международной гражданской авиации от 7 декабря 1944 года. Действующее международное право. В 3-х томах / Сост. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. Том 2. – М.: Издательство Московского независимого института международного права, 1999. – С. 550 - 567.

2. Соглашение о гражданской авиации и об использовании воздушного пространства от 30 декабря 1991 года. Действующее международное право. В 3-х томах / Сост. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. Том 2. – М.: Издательство Московского независимого института международного права, 1999. – С. 587 - 591.

3. Решение о Концепции охраны воздушного пространства государств-участников Содружества Независимых Государств от 19 января 1996 года. Действующее международное право. В 3-х томах / Сост. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. Том 2. – М.: Издательство Московского независимого института международного права, 1999. – С. 593.

4. Токійська конвенція про правопорушення і деякі інші діяння на борту повітряного судна від 14 вересня 1963 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1988. - № 1. – Ст.1.

5. Закон України “Про Державний кордон України” від 4 листопада 1991 // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 2. – Ст. 5.

6. Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 25. – Ст. 274.

7. Курс международного права: В 7 т. / М.М. Аваков, М.М. Богуславский, В.А. Вадапалас и др./ Отв. ред. Н.А. Ушаков. - М., 1992. - Т. 5. Отрасли международного права: Наука.

8. Бордунов В.Д., Котов А.И., Малеев Ю.Н. Правовое регулирование международных полетов гражданских воздушных судов. – М., 1998.

9. Грязнов В.С. Правовые основы воздушных сообщений. – М., 2001.

10. Дежкин В.Н. Конвенция о международной гражданской авиации 1944 года и некоторые другие вопросы противоправного поведения государств в области международной аэронавигации // Советский ежегодник международного права. – 1976. – М.: Наука, 1978. – С. 223 – 229.

11. Международное воздушное право: В 2 томах. – М.: Наука, 1980.

12. Малеев Ю.Н. Международное воздушное право: Вопросы теории и практики. – М., 1986.

13. Малеев Ю.Н. Конвенция для унификации некоторых правил международных воздушных перевозок // Московский журнал международного права. – 2001. - № 1. – С. 311 – 313.

14. Міжнародне право: Основні галузі: Підручник / За ред. В.Г.Буткевича. – К.: Либідь, 2004.

15. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник. – Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 1999.

16. Шоукросс К.Н., Бъюмонт К.М. Международное воздушное право. – М., 1957.