[ 3_. гарвардська школа

розв'язання. Ця модель лежить в основі тієї чи тієї теорії, включає в себе сукупність основних положень і принципів, специфічний набір категорій і визнається певним колом учених. Із цього погляду сучасна західна соціологія поділяється на ряд пануючих парадигм та належних до них напрямів і шкіл, що може бути представленим у такій схемі:

[ 2. колумбійська школа

[ 1. чиказька школа

Інтерпретативні парадигми

структурні парадигми

^^ сучасна західна соціологія^J
теоретична соціологія		емпірична соціологія

6. структурний функціоналізм

7. соціологія кон­флікту

8. символічний інтеракціонізм

9. феноменологічна соціологія

інтегральна соціологія

Структурні парадигми розглядають організацію, функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні. Інтерпретативні парадигми акцентують увагу на дослідженні й тлумаченні людської поведінки на мікрорівні. Емпірична соціологія має за мету розв'язання практичних завдань із керування суспільними процесами, розробку засобів соціального контролю та соціальної інженерії тощо на рівні конкретно-соціологічних досліджень.

Структурні парадигми теоретичної соціології

Структурний До основних макросоціологічних парадигм зараховують структурний функціоналізм функціоналізм і конфліктологію. Особливе місце належить також

інтегральній соціології П.Сорокіна, яка охоплює всі соціологічні аспекти

соціокультурної реальності.

Засновниками сучасного структурного функціоналізму вважаютьамериканських соціологів Толкотта Парсонса (1902—1979) і РобертаМертона (нар. 1910), які у своїх працях творчо використовували ідеїГ.Спенсера, Е.Дюркгайма, М.Вебера та інших своїх попередників.Суть При структурному підході об'єкт дослідження (суспільство,

підходів

структурного і соціальний інститут чи соціальний процес) складається з одиниць чи ^{функціонального} елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру.

Функціональний підхід з'ясовує зв'язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. При цьому соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі сполучення елементів у ній, визначає набір функцій як способів поведінки, що притаманні певному системному об'єкту за умови збереження його структурної цілісності.

Соціальна

система

та її складники

Для Т.Парсонса система є сталим комплексом соціальних дій, які повторюються і взаємопов'язуються. Тоді соціальна система для нього є усталеним комплексом мотивованої людської поведінки. Соціальну структуру утворює система соціальних відносин людей, що діють, виконуючи певні соціальні ролі стосовно одне одного. Отже, роль — це одиниця соціальних відносин. У ролі, яку виконує індивід, поєднуються мотиви його дій з очікуваннями щодо дій інших індивідів. Саме поняття ролі з'єднує підсистему діючого індивіда з певною соціальною струк­турою, що зображено на схемі.

Т.Парсонс

соціальна структура
	роль
діючий індивід

Умови Парсонс намагається не лише розробити правила структурно-функ-

фу^нкціонУ^вання ціонального аналізу будь-якої соціальної системи, а й визначити сукуп-^{соціальних} ність необхідних умов для всіх соціальних систем. Кожна соціальна^систем система має задовольняти певні фізичні потреби своїх членів таким

чином, щоб вони могли вижити. Вона повинна мати також певні засоби розподілу матеріальних ресурсів; сформувати процес соціалізації людей, тобто їх входження у суспільство і підкорення їх конкретним нормам поведінки, чинним у цій системі. Кожна система повинна мати певну

Особа

і культура

як автономні

підсистеми

Модель

системи

та підсистем

дії

Відмінності між вченнями Т.Парсонса і Р.Мертона

організацію видів діяльності й засоби, щоб успішно боротися з порушеннями, використовуючи форми примусу або, навпаки, спонуки. У цій системі соціальні інститути мають бути сумісними між собою і функціонувати злагоджено. Кожне суспільство на доповнення до норм повинне виробити і мати певні цінності культури.

Одним з важливих положень концепції Т.Парсонса є розмежування таких відносно автономних підсистем дії, як особа і культура. Це дозволяє йому уникнути уявлень про цілком незалежну особу, з одного боку, і уявлень про індивідів, жорстко запрограмованих панівною культурою і залежних від її цінностей, з другого. У цьому останньому питанні Т.Парсонс принципово розходиться з Е.Дюркгаймом, у якого «культурні стандарти» домінують над особистістю. Т.Парсонс розглядає це співвідношення як систему вмотивованої поведінки особи, котра взаємодіє з культурними стандартами і цінностями, що виступають у ролі зовнішнього середовища.

У цілому до формалізованої моделі системи дії входять культурна, соціальна, особистісна і органічна підсистеми, між якими відбувається взаємний обмін. Кожна із цих підсистем спеціалізується на виконанні певних функцій: особа — функції досягнення мети, соціальна підсистема — функції інтеграції індивідів, культурна підсистема — функції поширення взірців дій, цінностей, вірувань, знань; організм — функції адаптації до середовища. На найбільш загальному рівні соціальний порядок є продуктом двох процесів: тенденції системи до самозбереження і самодостатності й тенденції до охорони своїх кордонів і стабільності стосовно довкілля. У 1970-х рр. Т.Парсонс завершує розробку теорії системи людської дії та її взаємообмінів із середовищем, котре, на його думку, становить сукупність підсистем світобудови (Всесвіту): світу фізичних об'єктів, біосфери і позасвідомого світу «кінцевих сенсів буття». Запроваджена Т.Парсонсом система понять має чималий вплив на сучасну західну соціологію.

Р.Мертон також створює цілісну теорію суспільства і парадигму функціонального аналізу. Але якщо Т.Парсонс основну увагу приділяє механізмам підтримки соціального порядку, то Р.Мертон зосереджується на дослідженні дисфункцій, поведінки, що відхиляється від суспільних норм, стану аномії, соціальних конфліктів тощо. Р.Мертон вдається, на відміну від Т.Парсонса, до глибшого пояснення суспільних і соціально-психологічних явищ.

У найголовніших вихідних положеннях функціональної теорії стверджується, що:

Доповнення Р.Мертона

Проблема соціальної інтеграції

Основні складові

структурного

функціоналізму

• соціальні види діяльності є функціональними для всієї соціальної системи (функціональна єдність);

• елементи соціальної системи виконують соціальні функції (функціо­нальна універсальність);

• тому ці елементи необхідні для системи (функціональна примусо­вість);

• функції поділяються на очевидні і латентні (приховані). Р.Мертон, погоджуючись із цими положеннями, вносить свої допов­нення. Повна функціональна єдність суспільства зазвичай суперечить фактам; соціолог повинен дослідити ступінь реальної інтегрованості суспільства. Соціальні явища можуть мати різні наслідки — сприяти інтеграції суспільства чи порушувати її; це виявить конкретний аналіз. Потреба певних функцій ставить проблему необхідності соціальних інститутів, які мають забезпечувати розподіл цих функцій і не допускати їхнього змішування чи невиправдану концентрацію. Соціолог також має чітко розрізняти мотиви й функції, шукати і досліджувати не лише очевидні, а й приховані, неусвідомлені функції та їхні віддалені наслідки. У цілому завданням соціології є пояснення соціальної організації і поведінки людей з незацікавленого погляду спостерігача через копіткий і ретельний аналіз.

У дослідженні соціальних систем і соціальних структур Р.Мертон робить акцент на властивих їм конфліктах, суперечностях, відхиленнях, дисфункціях, двоїстості. Інтеграція суспільства є для нього радше явищем проблематичним, таким, що трапляється зрідка. Різні ступені інтеграції встановлюють межі спектра: від повної згоди (консенсусу) до повної розбіжності (диссенсусу). Предметом уваги Р.Мертона є саме ситуації, близькі до розбіжностей, які порушують єдність суспільства. Йому належить ідея конфліктності суспільства, яку можна подолати шляхом зміни соціальної структури і створення нових відповідних організацій.

Отже, основними складовими теорій структурно-функціональ­ного аналізу є:

• розгляд суспільства як системи взаємопов'язаних структур, що складають його й утворюють єдине ціле; всі елементи системи залежні один від одного в силу різних виконуваних ними функцій;

• розуміння соціальних інститутів (держави, церкви, профспілок тощо) не так як самостійних утворень, як частин соціальної системи, що впливають на функціонування всього суспільства;

Конфлікто-

логічна

парадигма

Конфлікти як органічний стан

суспільства

Позитивна роль

конфлікту

• визнання індивіда (діючої особистості) як основного елемента системи; він входить до соціальної структури суспільства через виконувану ним соціальну роль;

• твердження, що суспільне життя залежить від солідарності, засно­вується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів;

• положення про те, що в основі соціального життя лежать норми й цінності; воно включає певні обов'язки людей і необхідність соціального контролю;

• висновки, що соціальні системи є інтегрованими і тяжіють до стабільності; дисфункції у суспільстві — це ненормальний, патоло­гічний стан, який слід змінювати на краще; велику роль у цьому відіграє соціологія, бо саме вона здатна виявляти соціальні відхилення і попереджати про них відповідні соціальні інститути.

У середині 60-х рр. XX ст. у західній соціології виникає свого роду повстання проти монополії на істину структурно-функціонального підходу, в якому чільне місце посідає теорія конфлікту, або конфлікто-логічна парадигма. «Теорії порядку» протиставляється «конфліктна теорія», ідеї «соціальної рівноваги» — ідея «соціальної зміни». Одним із перших критиків теорії структурного функціоналізму стає американ­ський соціолог Чарлз Райт Міллс (1916—1962). Він вважає, що теорія Т.Парсонса недосконала, бо формує переконання щодо гармонійності інтересів, стабільності, порядку суспільного життя, ігноруючи при цьому нестабільність і конфлікти, притаманні будь-якому суспільству. Інший американський соціолог Льюїс Козер (нар. 1913) не лише фіксує конфліктність як органічний стан соціальної системи, а й висловлює парадоксальну на перший погляд думку про позитивну роль конфлікту. Конфліктні процеси за певних умов сприяють збереженню, зміні й пристосуванню соціальної системи до нових обставин, її життєздатності й стабільності. Не може існувати повної згоди або відповідності в інтересах різних людей, тому соціальна напруженість у суспільстві є постійною; але конфлікт, особливо соціально контрольований, дозволяє очищати повітря, яким дихають його учасники, краще пізнавати одне одного і внаслідок цього навіть зближуватися у межах якоїсь спільноти. Конфлікт із зовнішнім ворогом, вважає Л.Козер, допомагає підтримувати згуртованість групи і суспільства в цілому. Конфлікт, нарешті, сприяє соціальним змінам і виникненню нового, він стимулює відкриття в економічній і технологічній сферах.

Трохи інше тлумачення конфліктів містить у собі «конфліктна модель суспільства» німецького соціолога Ральфа Дарендорфа (нар. 1929).

Конфліктна

модель

суспільства

Його концепція заснована на чотирьох положеннях, протилежних до положень структурно-функціонального аналізу:

• кожне суспільство безперервно перебуває у процесі постійних змін — зміни повсюдні;

• у кожному суспільстві є незгоди й конфлікти — соціальні конфлікти є повсюдними;

• кожний елемент у суспільстві сприяє його інтеграції та змінам;

• кожне суспільство ґрунтується на насильстві одних його членів над іншими.

Основні риси конфліктної парадигми

Суть соціального конфлікту в теорії Р.Дарендорфа зводиться до антагонізму влади і спротиву: діалектика влади й опору владі є рушійною силою історії, а влада неминуче породжує конфлікт. Визнаючи конф­лікти природним станом суспільства, Р.Дарендорф (як раніше А.Смолл) вважає, що їх слід регулювати й не допускати «соціальних потрясінь». Цю думку продовжує американський соціолог і економіст Кеннет Боу-лінґ (нар. 1910). Він наголошує, що конфлікт — велика руйнівна сила, і соціологія повинна досліджувати динаміку кризових ситуацій, щоб умож­ливити контроль над конфліктами і не допустити руйнації суспільства. Отже, основними рисами конфліктної парадигми є визнання, що:

• соціальні системи роздирають суперечності;

• соціальні системи прагнуть до змін;

• в основі соціального життя лежать непримиренні інтереси, тому конфлікт є постійним, органічним внутрішнім станом кожної соціальної системи;

• соціальні конфлікти мають радше позитивне значення для суспіль­ства, оскільки сприяють його адаптації до змін, появі нового й прогресу в кінцевому підсумку;

• соціальні конфлікти вимагають соціального контролю з метою запо­бігання соціальним вибухам і повної руйнації соціальної системи; соціологія посідає провідне місце у профілактиці конфліктів та їх оптимальному розв'язанні.

Інтерпретативні парадигми сучасної соціології

Символічний До другої гілки теоретичного соціологічного знання належать інтер-

^{інтеракціонізм} претативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства в цілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людей і малих груп. Серед них на чільному місці символічний інтеракціонізм (від англ. interaction — взаємодія). Ця течія визначається принциповою

Соціальний процес

та його зміст

відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних фак­торів, що зближує її з соціологічною феноменологією. Символічний інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини й суспіль­ства або їх розгляд як самостійних автономних підсистем, що характерно для структурного функціоналізму. Водночас намагання досягнути цієї мети призводить представників символічного інтеракціонізму до визнання пріоритету соціального над індивідуальним. Усі ці положення можна знайти у концепції американського соціолога Джорджа Міда (1863—1931) та його послідовників.

Дж.Мід та його учні вважають центральною категорією «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Отже, індивід з'єднується з суспільством через взаємозв'язок з іншими людьми, що відображено у схемі: