Микола вороний Інфанта (1907 — 1922)

Різьблю свій сон... От ніби вчора ми  Зійшлись, — і стріча та жива. На землю тканками прозорими Лягли осінні дерева. Акордами проміннострунними День хвилював і тихо гас. Над килимами вогнелунними Венера кинула алмаз. У завивалі мрійно тканому  Дрімала синя далечінь, —  І от на обрії туманному Замиготіла ваша тінь. Дзвінкою чорною сильветою Вона упала на емаль, А поза нею вуалетою Стелився попелястий жаль. Ви йшли як сон, як міт укоханий. Що виринає з тьми століть. Вітали вас — мій дух сполоханий.  Рум'яне сяйво і блакить. Бриніли в серці домінантою Чуття побожної хвали, Коли величною інфантою  Ви поуз мене перейшли. Ви усміхнулись яснозоряно Холодним полиском очей —  І я схилився упокорено, Діткнутий лезом двох мечей.

Освячений, в солодкій муці я Був по той бік добра і зла... А наді мною Революція  В червоній заграві пливла.  

Коментар У поезії «Інфанта» поет М. Вороний розмірковує над враженням, яке справила на нього старовинна картина під такою ж назвою. Твір починається романтичною пейзажною картиною, в якій багато авторських неологізмів, створених його поетичною уявою («проміннострунними», «мрійнотканому», «вогнелунними»). З чуттям «побожної хвали» ліричний герой оспівує жіночу красу, що, виринувши із глибини століть, залишилася вічною й нетлінною. А світ продовжує жити, у ньому є завжди «два мечі» — добро та зло, і це слід сприймати як належне. Червоний колір полотна нагадав поетові червоні заграви революції.

«За Україну»

За Україну З огнем завзяття Рушаймо, браття, Всі вперед! Слушний час Кличе нас — Ну ж бо враз Сповнять святий наказ! За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ! Ганебні пута Ми вже порвали І зруйнували Царський трон, З-під ярем І з тюрем, Де був гніт, Ми йдем на вільний світ! За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ! О, Україно! О, рідна Ненько! Тобі вірненько Присягнем. Серця кров І любов — Все тобі Віддати в боротьбі! За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ! Вперед же, браття! Наш прапор має, І сонце сяє Нам в очах! Дружний тиск, Зброї блиск, В серці гнів І з ним свобідний спів: За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ!

«Іванові Франкові»

Hi, мій учителю і друже,  Про мене все це не байдуже.  Життя з його скаженим шалом,  З погонею за ідеалом,  З його стражданням і болінням  І невгамованим сумлінням,  Життя — се дві противні сили,  Що між собою в бій вступили.  Одна з них — велетень-гнобитель,  А друга — геній-визволитель;  Його двосічна гостра криця  Влучна, як з неба блискавиця;  Але і велетень могучий  В руці тримає меч блискучий?  Страшні, тяжкі його удари,  А ще страшніш таємні чари...  Як маю я його цуратись  Чи від ударів ухилятись?  О, ні! Я, взявши в руки зброю,  Іду за генієм до бою.  Рубаюсь з ворогом, співаю,  В піснях до бою закликаю  Всіх тих, що мляві, чи недужі,  Чи під укриттям сплять байдужі.  І знаю я, що замість плати  Мене чекають кари, страти...  Та чи ж грізний удар обуха  Там, де буяє творчість духа?  Одна хвилина раювання  Там відкупляє всі страждання.  Бо то чуття свобідні, щирі  Бринять у святобливій лірі.  І прикро, як ураз зі мною  Стають, немовби теж до бою,  А справді для пихи своєї  З порожнім серцем фарисеї  І паперовими мечами  Вимахують над головами.  Хто кликав їх? Чого їм треба?  Чи хробакам потрібно неба?  Нехай ідуть всі ті нездари  На торговиці та базариї  Нікчемний крам, дрібні вигоди —  От їх найвищії клейнодиі  Але коли повсякчас битись,  То серце може озлобитись.  Охляти може, зачерствіти,  Зав'януть, як без сонця квіти.  Душа бажає скинуть пута,  Що в їх здавен вона закута,  Бажає ширшого простору —  Схопитись і злетіти вгору,  Життя брудне, життя нікчемне  Забути і пізнать надземне.  Все неосяжне — охопити,  Незрозуміле — зрозуміти!  О, друже мій, то не дурниці.—  Всі ті щасливі небулиці  Про райських гурій, про нірвану,  Про землю ту обітовану.  Вони тягар життя скидають  І душу раєм надихають.  Чи все ж те розумом збагнути,  Що дасться серцеві відчути?  І чи можливо без утрати  Свобідний творчий дух скувати?  І хто Поезію — царицю  Посміє кинуть у в'язницю?  Хто вкаже шлях їй чи напрямок,  Коли вона не зносить рамок?  В ній в с і краси кольори сяють,  В ній в с і чуття і змисли грають!..  До мене як горожанина  Ставляй вимоги — я людина.  А як поет — без перепони  Я стежу творчості закони;  З них повстають мої ідеї —  Найкращий скарб душі моєї.  Творю я їх не для шаноби;  Не руш, коли не до вподоби.  І ще скажу, мій славний друже,  Я не беру життя байдуже.  Високих дум святі скрижалі,  Всі наші радощі і жалі,  Всі ті боління і надії  І чарівливі гарні мрії, —  Все, що від тебе в серце впало,  Не загубилось, не пропало...  Моя девіза: йти за віком  І бути цілим чоловіком!

Леся Українка

Contra spem spero! (2 травня 1890 р.)

Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть - і настане Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.*

В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей - Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей.**

Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні!