Розвиток драматургії та театрального мистецтва на Закарпатті в д.П XIX-xXст.

Включення Закарпаття до складу Чехословацької Республіки створило сприятливі умови для заснування місцевого драматичного театру. Передували професійному українському театру на Закарпатті аматорські гуртки, організаторами і керівниками яких від Волосянки до Ясіня були учителі шкіл

Популярність драматичних колективів товариства «Просвіта» зростала з дня у день. Досить сказати, що драмгурток під керівництвом Михайла Виняра вже у 1920 році вважався справжнім театром, який подорожує по краю і «дає руські вистави театральні». Організований у липні 1920 року, цей драматичний колектив до кінця року підготував і виніс на суд глядача вистави: «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Ясні зорі» Бориса Грінченка, «Вечорниці» Петра Ніщинського, «Жидівка-вихрестка» Івана Тогобочного, «Святий Миколай» Марійки Підгорянки та «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького.

Відкриття першого на Закарпатті театру привернуло увагу багатьох відомих культурних діячів і урядових осіб. У 1923-1925 рр. «Руський театр» в Ужгороді очолював Олександр Загаров (І877-1941), актор, режисер, справжній реформатор закарпатського театру. За плечима цього досвідченого актора була театральна діяльність у Московському Художньому театрі, у театрі Корша (Москва), на сцені Александрійського театру в Петербурзі та Державного драматичного театру в Києві. Значно розширився репертуар театру. В цей період актори ставили вистави на твори російських, українських, німецьких, угорських письменників та драматургів, зокрема В. Винниченка, Е. Калмана, Д. Мережковського, Б. Грінченка, О. Островського, М. Кропивницького, О. Толстого, Ж. Оффенбаха. У першій половині 20-х років виникають драматичні гуртки при читальнях «Просвіти», які ставили вистави на аматорському рівні.Визначним представником закарпатського театрального мистецтва 20-30-х рр. XX ст. 1930-1934 рр. – це період, коли робилися певні спроби відновити діяльність українського театру в Закарпатті. Великі надії покладалися на М. Аркаса, який перебував тоді в Празі. Відомий актор дав згоду, хоча добре розумів, що коштів, фактично, нема, а борги надзвичайно великі. У репертуарі театру були всього дві вистави – оперета «Гейша» Сідні Джонсона і «Король бавиться» Рудольфа Нельсона. Новий театр почав свою діяльність оперою «Запорожець за Дунаєм». Утворення та діяльність «Нової сцени» були новим якісним етапом у розвитку театрального мистецтва на Закарпатті. Історія цього театру є яскравим прикладом самопожертви його акторів, які за власні кошти ставили вистави у різних куточках краю, виготовляли костюми, сприяли розвиткові сільських самодіяльних, театральних колективів тощо.

Таким чином, протягом всього міжвоєнного періоду центром театрального мистецтва в Закарпатті були Ужгород, а згодом Хуст. Однак це зовсім не свідчить про те, що не діяли театри в окремих містах краю. Уже в другій половині 20-х років виникає драматичний гурток, який перетворився в театр, у Берегові.

Отже, театральне мистецтво на Закарпатті у 20-30-х роках XX ст. відіграло визначну роль як у розвитку самого театру як такого, так і у піднесенні культурного рівня населення краю, його національної свідомості. «Театр на Закарпатті, як і взагалі в українському народі, – писав сучасний зарубіжний дослідник В. Маркусь, – відограв вийняткову роль національного каталізатора, а навіть пробудника... театр став школою народного самоусвідомлення, засобом пізнання свого минулого, зрозуміння своєї вчорашньої і нинішньої долі, геральдом, що закликав народ творити своє краще завтра. Це у вищій мірі стосується українського Закарпаття». Сучасні дослідники театрального мистецтва краю розділяють точку зору відомого дослідника. Шлях Закарпатського українського професійного театру охоплював неповних два десятиліття – від 21 січня 1921 року до 13 березня 1939 року. Це був шлях від «Руського театру» товариства «Просвіта» до українського національного театру «Нова сцена». Він заслужив доброї згадки і великої пошани нащадків за священну працю на ниві відродження української культури і піднесення національної свідомості закарпатських українців у 20-30-х роках XX століття.