1.Примордіалістські та модерністські теорії нації.

Примордіалістської концепції містить три основні ідеї, про це зауважують американський антрополог Джек Еллер та його співвітчизник, соціолог Рід Кафлан: 1. Всі види «прадавніх» ідентичностей, зв’язків вважаються апріорними, природними, біологічною «даністю». Вони мають духовний, психологічний зміст та основу й, відповідно, існують окремо від соціального досвіду і практики, до них. У будь-якому випадку соціальна сфера не розглядається як їхнє джерело, скоріше навпаки — вони безпосередньо впливають на суспільну практику. 2. Ці «прадавні» почуття і зв’язки не піддаються чіткому, раціональному формулюванню, самоаналізові й усвідомленню, водночас вони мають регулятивну силу, домінують над людською свідомістю. Якщо людина є членом певної спільноти (етнічної чи національної), вона не вільна у виборі, так чи інакше вона обов’язково належить до цієї групи, особливо з погляду мови та культури. 3. Примордіалізм має справу передусім з емотивною, чуттєвою сферою людського буття. К. Ґіртц, зокрема, оперує такими поняттями, як «почуття належності», «сентименти», «зв’язки» тощо. Завдяки цьому примордіалізм стає чимось більшим за «теорію інтересу», а прадавні ідентичності якісно відрізняються від будь-яких інших форм ідентичності (наприклад, класової) . «Модерністська» школа об’єднує різні методологічні підходи. Модерністами, зокрема, можна вважати марксистів усіх відтінків, для яких постання нації безпосередньо пов’язане або з народженням певних суспільних класів чи соціальних груп, або з переходом від феодалізму до капіталізму. Загалом, модерністи домінують у питаннях історії виникнення й розвитку націй. Модерністів представляють такі визнані наукові авторитети в галузі теорії націй і націоналізму, як Г. Кон, Б. Андерсон, Е. Ґелнер, Е. Гобсбаум та ін. У найзагальнішому вигляді модерністський підхід можна звести до таких основних постулатів: 1. Нація є продуктом модерної епохи, наслідком виникнення, розвитку та дії таких модерних явищ, як капіталізм, Промислова революція, бюрократична держава, секуляризація суспільної свідомості тощо. Модерна епоха — це епоха націоналізму. Домодерні цивілізації не знали організації людських спільнот за національним принципом. Наявність нації свідчить про модерність відповідної спільноти. 2. Ідея націоналістичних мислителів про «природність» та органічну історичну зумовленість націй здебільшого відкидається. Виникнення націй і націоналізму — не фатальна, а, значною мірою, випадковість, наслідок збігу цілої низки суб’єктивних та об’єктивних чинників. 3. Початковий період виникнення націй та націоналізму припадає на другу половину XVIII ст. Хронологічні рамки можуть змінюватися залежно від конкретно-історичних обставин, проте основна ідея зрозуміла — йдеться передусім про модерну добу, обличчя якої визначили Промислова і Французька революції. 4. Всі модерністські версії мають євроцентристську спрямованість. Модернізаційні процеси та еволюція націй і націоналізму починалися в Європі і поширилися в усьому світі. Європейська модель нації стала взірцем для наслідування й відтворювалась і відтворюється в різних варіантах в усьому світі. Характерною рисою примордіалістських версій є телеологія і біологічний чи культурницький детермінізм.

2. Поняття і суть національної культури. У широкому значенні слово «культура» означає створений певним суспільством «життєвий світ» , який суспільство вбудовує в природне оточення. Поняття «життєвий світ» і «природне оточення», яким послуговується А. Гелен в «Основах філософської антропології», є найважливішими для розуміння культури в її антропологічному значенні.

Самобутні культури здатні об'єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на основі історично витвореного культурно-психічного підтексту. Вони відрізняються від договірних спілок чи «суспільств» (М. Вебер). Словом «спілка» позначають групу людей, об'єднаних відповідним порядком, який регулює їхні взаємини, передбачає певну координацію дій. Установлювати такий порядок можуть звичаї, звичаєве або писане право. Вони можуть бути добровільно прийнятими (договірні спілки) або нав'язаними. Суспільства можуть різною мірою виявляти ознаки спілок і спільнот.

Спільнотами є сім'ї, етноси, нації, релігійні общини тощо. Етнос — спільнота, у яку люди об'єднані культурними чинниками різної природи (міфи, вірування, звичаї, мова), здатними породжувати почуття солідарності. Цим словом позначають, як правило, донаціональні культурні спільноти — общини і племена.

Слово «нація» двозначне і позначає такі поняття: а) спільноти людей, об'єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично

б) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави

Належність людей до націй-етносів обумовлюється не державними кордонами, а існуванням національної культури і тим, яку національну культуру особа вважає своєю, рідною.

Етнічні нації є продуктом етногенези: вони з'явилися внаслідок творення нового типу культури — національної культури, зрозуміти природу якої найпростіше через пізнання її виникнення. До появи націй люди усвідомлювали себе належними до общини, племені, поселення тощо. Не існувало єдиної культури, яка б об'єднувала навіть культурно споріднені племена в культурну спільноту.

Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Становлення націй рівноцінне творенню національної культури і національної самосвідомості.

Утвердженню і поширенню національної культури, національної самосвідомості сприяли адміністративні чинники (роль аристократичних і монархічних адміністрацій), релігійні, ідеологічні, економічні (роль капіталізму), технічні (поява друкарського верстата).

Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З-поміж об'єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі. Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в майбутньому

3. Основні елементи, необхідні для оформлення національної культури. 1. Історичне минуле. Можна вважати, що цивілізація включає в себе історичний розвиток і культурні досягнення конкретного народу (чи групи народів)  2.Визначення рівень розвитку суспільства, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.  3.Спеціфічні сфери діяльності або життя (культура праці, політична культура, художня культура)  4.Предмети - результати діяльності людей (машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі і права і т. д.)  5.Людські сили і здібності, реалізовані в діяльності (знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального та естетичного розвитку, світогляд, способи і форми спілкування людей).  6. НАЦІОНАЛЬНА МОВА, мова нації, що склався в процесі її розвитку; система кількох форм існування мови: літературна мова (усна і письмова форми), народно-розмовні різновиди мови і діалекти. Застосовуючи до історії культури цивілізаційний підхід російський вчений Н.Я. Данилевський (1822-1885) вважав, що «всяке плем'я або сімейство народів, що характеризується окремою мовою, ... становить самобутній культурно-історичний тип ...», який знаходиться в боротьбі і зв'язку з іншими.  7.Соціальні норми, правила мислення та поведінки. ТРАДИЦІЇ (від лат. Traditio - передача), елементи соціального і культурної спадщини, що передаються від покоління до покоління і зберігаються в певних суспільствах і соціальних групах протягом тривалого часу. Як традиції виступають певні суспільні встановлення, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди і т. д. Ті чи інші традиції діють в будь-якому суспільстві і в усіх сферах суспільного життя.  ЗВИЧАЙ, стереотипний спосіб поведінки, який відтворюється в певному суспільстві або соціальній групі і є звичним для їх членів. Застарілі звичаї змінюються в процесі історичного розвитку новими.  Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, які складалися протягом багатьох століть. Звичаї це неписані закони, якими керуються у щоденних справах. Звичаї і мова - це найменші елементи, які об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичай, як і мова формувалася протягом всього життя і розвитку кожного народу. У всіх народів існує повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом.  РЕЛІГІЯ (від лат. Religio - набожність, святиня, предмет культу), світогляд і світовідчуття, а також відповідна поведінка і специфічні дії (культ), заснована на вірі в бога або богів. Історичні форми розвитку релігії: племінні, національно-державні (етнічні), світові (буддизм, християнство, іслам).  Невід'ємною частиною соціального і духовного життя людини є його ставлення до релігії.  РИТУАЛ (від лат. Ritualis - обрядовий), вид обряду, історично сформована форма складного символічного поведінки, впорядкована система дій (у т. ч. мовних); висловлює певні соціальні та культурні взаємини, цінності. Ритуал відіграє важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. 

4. Співвідношення між державністю, ідентичністю і культурою.

Державу не можна ототожнювати із суспільством — вона є специфічним, багатоманітним його інститутом, який через організацію влади і управ­ління віддзеркалює всі його основні риси, особливості. Не випадково, ще Гегель зазначав, що держава і суспільство пов.язані в їхній ідентичності і відмінності багатовидовими взаємопроникненнями, що між ними є |безліч переходів, поєднань і залежностей.Згідно з цією тезою навряд чи можна стверджувати, що за рівнем відображення дійсності конституція — це виключно конституція держави або виключно конституція суспільства. Конституції, як свідчить практика переважної більшості країн, поряд із закріпленням основ державного ладу, найважливіших державних інститутів визначають і вихідні положення, що харак­теризують даний суспільний устрій, систему власності, соціально-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя саме конкретної країни. Отже, маємо підстави стверджувати, що за загаль­ною характеристикою конституція — це, насамперед, основний закон держави. Разом із тим відповідно до впливу на посутні ознаки держави конституція визна­чає основи суспільного ладу певної країни. Наприклад у статтях 13 і 14 Конституції України визначаються об.єкти права власності українського народу, регла­ментуються питання, пов.язані із соціальною спрямо­ваністю економіки нашої держави, соціальним і право­вим статусом землі та правом власності на неї. Ідентичність - психологічне уявлення людини про своє "Я", яке характеризується суб'єктивним почуттям своєї індивідуальної самототожності і цілісності, ототожнення людиною самої себе (частково усвідомлене, частково неусвідомлене) з тими чи іншими типологічними категоріями. 5. Мова, історія, етнографія та їх роль у національному самоусвідомленні. Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й

унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури. На

повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави і т.п. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.

Народ (грецькою - «етнос») - поняття багатопланове. Частіше за все в цей

термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка

склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови,

культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який само відтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, - своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.

Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка

дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого - загальнолюдських компонентів.

Етнічна культура, завдяки ефекту ціннісного єднання, виступає основою

формування національної ідентичності. Приймаючи культурні цінності етносу, людина осмислює себе його частиною, ототожнює себе з ним, та стає здатною боротися за його збереження, вбачаючи у цьому запоруку поваги до себе.

6. Українська демонологія та традиційні звичаї й обряди українців Українська демонологія — сукупність міфічних уявлень народу, яка спирається на віру в злих духів (демонів). Українська культура своєрідна і багата на різноманітні демонологічні персонажі. Уява пересічного українця завжди була багатою на різні вигадки, щось таємниче і цікаве. Так з’явилися у народному фольклорі чорти, водяники, русалки, домовики, перевертні та інші сили потойбіччя. Чорт (В народній уяві ця одіозна фігура нечистого світу постає у вигляді оброслої шерстю істоти з хвостом та невиликими ріжками), Русалки (ця істота представляє собою дівчину з риб'ячим хвостом. За народною уявою існує декілька типів русалок: польові, лісові та водяні. Русалками стають утопленики, самогубці а також діти, що померли нехрищеними), Вовкулаки (це перевертні, які можуть бути вночі вовком, а вдень чоловіком.Вони роблять дуже багато шкоди - переводять худобу по селах, розкрадають добро, іноді нападають на людей), Домовик (Дух оселі, що оберігає помешкання. Він не видимий і живе за піччю, або ж відразу біля порогу. Побачити домовика можуть зовсім маленькі діти. Іноді він показується на великі свята - Різдво, Великдень, Трійцю), Упирі (чоловік, який допомагає відьмам у їх нечистих справах. Здебільшого їх сила набагато більша, ніж у відьом та і шкоди вони роблять значно більше. Це вампіри, які поступово випивають кров тієї людини з якою живуть. Упирі - це душі нечестивих, які померли наглою смертю)

Трудові свята й обряди — органічна складова святково-обрядової культури українського народу. Взаємозв'язок свят і праці має традиції, що сягають доісторичних часів.Традиційна трудова обрядовість тісно пов'язана з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Обряди неодмінно супроводжували початок оранки, сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив. Сімейна обрядовість. Супроводжується різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Основні елементи сімейної обрядовості — родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Календарні свята та обряди - календар свят визначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив.

7. Традиційний побут українського селянства. Побут селянина й міщанина зосереджувався насамперед навколо його житла. І в XIX ст. українці продовжували споруджувати традиційні оселі. На Поліссі та в Східній Галичині селяни жили в курних і напівкурних хатах. На Поділлі, Полтавщині та Півдні житла зазвичай будувалися з печами, які обов'язково мали комини (димарі). На Слобожанщині, Середньому Подніпров'ї та особливо на Півдні України, де не вистачало деревини, частіше споруджували глиняні та кам'яно-вапнякові будинки. На Поліссі та в Західній Україні традиційно будували зрубні оселі. У всіх регіонах, попри певні територіальні відмінності, облаштування селянської хати мало багато спільного. При вході до неї в куті справа або зліва знаходилася піч. У протилежному (по діагоналі) від печі куті висіли образи, прикрашені рушниками і квітами, стояв стіл або скриня, застелені скатеркою. Від печі до причілкової (короткої) стіни встановлювався піл — настил із дощок, на якому спали. Над ним висіла жердка, де вішали одяг, а у святкові дні — килими чи дорогі рядна. Попід стінами стояли дерев'яні лави. Піч і протилежну від входу стіну розмальовували квітами. Іноді стіни прикрашали картинами. Біля входу висів мисник, на якому зберігався святковий посуд. Повсякденне кухонне начиння клали біля печі на припічок.

Повсякденний жіночий одяг складався із сорочки та запаски. Вона могла бути однотонною або картатою. У прохолодну погоду жінки вдягали керсетки, пошиті із сукна, свити, кожушки, великі вовняні хустки. У свята замість запаски носили плахту. Дівчата заплітали волосся в косу і прикрашали голову стрічками, квітами чи вінком. Жінки носили очіпок, прикриваючи його наміткою або хусткою. Шию прикрашали намистом і дукачами.

Чоловіки одягалися в полотняні сорочки й штани, у прохолоднішу погоду — сукняні штани та безрукавки. Голову прикривали солом'яним брилем або сукняною шапкою. В осінньо-зимовий період вони вдягали каптани, киреї, свити, сіряки, кобеняки. Узимку ходили в кожухах. Улітку носили шкіряні постоли, черевики, узимку — чоботи, валянки.

Одяг багатших міщан виготовлявся з матеріалів фабричного виробництва. Чоловіки носили кашкети. Жінки вдягали катанки — верхній одяг, пошитий із сукна з вилогами, обкладеними адамашком (шовковою тканиною) чи оксамитом, а чоловіки — сукняні куртки, бекеші. Підпорядковане становище жінки зумовлювалося особливостями аграрного та раннього індустріального суспільств, у яких насамперед цінувалася здатність до фізичної праці. Сільськогосподарська робота утвердила за кожним членом сім'ї традиційні функції. Чоловік та дорослі сини виконували «чоловічу роботу» — насамперед важку працю в полі. Дружина займалася «жіночою роботою». Однак у жнива жала й молотила нарівні з чоловіком. Діти випасали худобу й доглядали птицю, допомагали в домашній роботі та на городі.

Одруження в українському селі зазвичай ґрунтувалося на взаємній закоханості. Це, звичайно, впливало на становище жінки в сім'ї. Від підпорядкування її захищало й звичаєве право. Чоловік не мав права розпоряджатися майном і землею, отриманими жінкою як посаг.