28. Самоусвідомлення представників “козацької нації” та його культурний зміст.

29. Травестія як форма засвоєння культурної традиції (на прикладі «Енеїди» Котляревського).

Травесті́я — один із різновидів бурлескної, гумористичної поезії, в якому твір серйозного або й героїчного змісту та відповідної форми переробляється у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів.Найоригінальніший приклад травестії, що став подією не лише в українській літературі була «Енеїда» Івана Котляревського, в основу якої покладена героїчна поема Верґілія, героїв якої Іван Котляревський перевдягнув в український національний одяг і гумористично зобразив на тлі українського національного побуту 18 століття. Твір І. Котляревського «Енеїда», який, з'явившись друком 1798 року, справив справжній фурор серед читачів. Жанрово це поема, але настільки самобутня та оригінальна, що дістала окрему назву на рівні жанрових різновидів. «Енеїда» традиційно вважається травестійно-бурлескною поемою. Читаючи поему, ми дізнаємося про Енея, античних богів та царів, їхні вчинки та характери. Виходить, ця поема про античну історію? Аж зовсім ні! Цей твір про український народ. Саме такий парадокс і називається травестією. Тобто письменник «переодягає» персонажів однієї епохи та країни в одяг і характери зовсім іншого народу та історичного часу. Тож, читаючи про троянців, ми насправді дізнаємось про життя наших пращурів, бачимо народний характер та народну душу в кожному рядку, а часто — і між рядками.

30. Роль “козацького міфу” в формуванні української національної ідентичності. Для наших сучасників образ козака встиг вже перетворитися на яскравий багатокомпонентний національних архетип. Разом з усталеним сьогоденним поглядом на нього, як на омріяного героя українського народу він розшаровується на різноманітні компоненти, що просочують не тільки різні сфери культури, але й історичні періоди, до яких козацтво немає жодного відношення. В давні часи спільного для всіх образу козака не існувало, як не існувало єдиного козацтва. Нам відомо про запорозьке, гетьманське, слобідське козацтво, разом з тим існувала і надвірна міліція великих польських магнатів, яку також сприймали як одну з верств омріяних народних героїв. Але найближчим образом для нас є козак-запорожець, який і вважався справжнім лицарем. Лицарський образ козака тьмянішає перед багатьма історичними фактами. Скажімо, під час альянсів с татарами запорожці уганяли невільників для того, щоб продавати їх на ринку Кримського ханства. Це є наслідком того, що на Запорожжі з одного боку існувала старшинська верхівка, яка зазвичай мала шляхетне походження і усвідомлювала свою відповідальність перед українським народом. А з іншого боку були так звані “сорома”, або “галота” з якою і пов’язують антисоціальну поведінку козаків. Згодом цей образ змінювався в залежності від ідеологій. Так, за радянських часів козак, це борець проти феодального гноблення, ревносний поборник єднання братських народів. Історичні факти, що не вписувалися у цей погляд рішуче відміталися. Наприкінці вісімдесятих на початку дев’яностих років українців охопила безоглядна романтизація запорожців. Козак перетворився ледь не на своєрідну ікону, а його образ, навіть, використовувався в дискусії стосовно виходу України з Радянського Союзу. Скільки легенд існує про козаків-характерників, які могли перевтілюватися на звірів, літати, ловити пальцями кулі, володіти дивовижними техніками двобою тощо . А скільки лишилося переказів про прокляті скарби, що й досі зберігаються в запорізьких степах схованими козаками з уберегти свою здобич від ворогів? Чимало байок і про переможених козаками відьом та інших нечистої сили, й про дружні стосунки запорожців з велетенськими зміями, що начебто населяв острів Хортицю кілька століть тому... 31. Конструювання модерної ідентичності: романтизм, народність, націоналізм.

Національна свідомість (ідентичність) — це насамперед уявлення про себе, як про національну спільноту, про націю. Коли особистість вважає себе частиною такої спільноти й усвідомлює особливі відмінні риси даної спільноти, можна стверджувати факт існування національної свідомості (ідентичності). Тут ідеться не лише про відокремлення «ми» від «не ми». Національна свідомість набагато складніший феномен. Е. Сміт пропонує такі параметри, присутність яких у суспільній свідомості свідчить про наявність національної ідентичності: 1. Історична територія, або рідний край. 2. Спільні міфи та історична пам’ять. 3. Спільна масова громадська культура. 4. Єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів суспільства. Дослідження представників «класичних» українських історіографічних шкіл (В. Липинський, М. Грушевський), сучасні історіографічні розробки (В. Смолій, В. Степанков, Т. Хінчевська-Геннель, С. Плохій, Ф. Сисин, В. Щербак, Н. Яковенко та ін.) вказують на те, що з певною /286/ мірою достовірності можна локалізувати часи формування елементів національної свідомості українців.

На основі аналізу згаданих раніше параметрів та складників «національної свідомості» дослідники досить упевнено стверджують, що протягом XVI—XVII ст. тривав процес акумуляції у свідомості (в культурі) «українських» еліт тих елементів, які дозволяли їм відмежуватися від ширшого культурно-політичного і релігійного довкілля (недиференційованого на той час культурно-політичного простору), де панувала культура, від якої треба було «відокремитися», або ж якій треба було протистояти. На цей час припадають і початки формування ідеї «політичної відрубності», «самостійництва» і державницької ідеї (їх не варто ототожнювати з «національною» ідеєю, яка була інтелектуальним продуктом кінця XVIII ст.). Говорячи про «національну свідомість» українців і про «націю», поміркованіші дослідники адресують ці поняття певним станам, не поширюючи їх на все населення тогочасних українських земель. Т. Хінчевська-Геннель згадує передусім шляхту і козацтво, як носіїв національної свідомості, інтелектуальну й частину політичної еліти . У деяких відношеннях, очевидно, сучасні автори не оригінальні, вони лише продовжують традицію початку XX ст., коли тогочасні діячі «національного відродження» писали про український «національний рух XVII—XVIII ст.», про український «національно-культурний рух XVI —XVII ст.» 43. У XVI—XVII ст. відбувалося соціально-психологічне відокремлення значної частини населення етнічних українських земель від спільного до цього часу комунікативного й суспільно-політичного простору ( ця спільність була до певної міри умовною передусім через розбіжності в релігійно-культурній сфері). Спостерігалися спроби зафіксувати цей стан речей у політичній сфері, інституалізувати його, що проявилося у формуванні державних інституцій, становленні державної бюрократії та специфічної соціально-станової ієрархії з відповідними формами політичної свідомості. В культурній /289/ сфері розпочалося творення нових символів і міфів, які можна розглядати як підґрунтя для становлення окремої, «руської», «української» форми суспільної свідомості: згадаємо хоча б «козацький міф» та його редуплікацію у XIX—XX ст. Особливе значення мав період Хмельниччини, не тільки і не стільки конкретним змістом тогочасних процесів, які були надто суперечливими і багатоаспектними, скільки його пізнішими інтерпретаціями і творенням надзвичайно живучої міфології — спочатку в літописах XVIII ст., а згодом — у діяльності неофітів «національного відродження». Зробимо висновок: в усі згадані періоди (Київська Русь — княжа доба — польсько-литовська доба — козацька держава — Гетьманщина — національне відродження XIX ст..), які представляються як «пункти поєднання» у схемі української історії, «національна свідомість» на рівні чи то «міфу», чи то «винайденої традиції» щоразу має іншу якість, що визначається не лише накопиченням її різноманітних елементів, які нібито роблять її дедалі «повнішою», а переформулюванням цих елементів і винайденням нових.

Очевидно, вирішальним періодом у становленні «національної свідомості» українців стали XIX—XX ст. Ми вже згадували про історичний нарис, присвячений перетворенню національної ідентичності в масовий феномен і про зміну природи цієї ідентичності (Б. Кравченко). Цих етапів, на думку автора, було п’ять за Грабовичем)

1. Котляревський та «котляревщина». Відбувається відокремлення «української стихії» (етносу, народної культури) від російської, заперечення спільного з російським канону.

2. «Історія Русів» і преромантики. «Основний момент тут — заякорення загального почуття тотожності й окремішності в історичній пам’яті.

3. Починається «критичне усвідомлення». Цей період пов’язаний з Т. Шевченком і кирило-мефодіївцями. 4. Пошевченківська доба. Центральною постаттю цього періоду є П. Куліш (важливу роль відігравав також і М. Костомаров).

5. Уособленням цього етапу є М. Драгоманов. З ним завершується процес національного самоусвідомлення як такого, формування концепційного виміру політичного націотворення.

Вказуючи на те, що згадані етапи були віхами еволюції одного явища, Г. Грабович водночас заперечує «лінійність» у розумінні цього процесу: справді, кожний етап виводив самоусвідомлення українців на вищий ступінь, проте усі вони були значною мірою синхронними і співіснували на певних відрізках часу. Можна розвинути цю думку далі: оскільки процес націотворення тривав також протягом усього XX ст. і не завершився й понині (Г. Грабович визнає це), можна припустити, що риси усіх згаданих етапів можна знайти на будь-якому відрізку часу, пов’язаному з черговим варіантом «національного відродження». 32. Перші дослідники українського фольклору.

Початок українській фольклористиці поклали збірки пісень, видані в 1827 і І834 роках М. О. Максимовичем, першим ректором Київського університету. Серед фундаторів фольклористики - О.Потебня, І.Франко, М.Грушевський, М.Драгоманов, І.Рудченко, Леся Українка, Т.Шевченко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, К.Квітка, М.Сумцов та ін. Своєю працею вчені-етнографи, фольклористи, письменники утверджували відчуття повноцінності українського народу, заохочували громадськість до знань про свою історію, культуру, традиції.Ще у першій половині дев'ятнадцятого сторіччя у Харківському університеті В. Н. Ка-разін, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко, І. І. Срезневський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський заклали традиції всебічного вивчення народної культури. У п'ятдесяті, роки мало хто зі студентів не мав власного зошита з різними етнографічними матеріалами, здебільшого піснями. Щоб допомогти молодим фольклористам, А. Л. Метлинський видав інструкцію «Про збір, приведення до ладу, приготовлення до видання й друку народних пісень й інших творів народної словесності» й «Правила при записуванні народних дум, пісень, казок, переказів тощо». Але найвидатнішим (і одним з перших) дослідників українського фольклору став О. О. Потебня. Він започаткував цілу школу фольклористики - її назвали міфологічною, результатом його досліджень стали роботи «Про долю й споріднених з нею істот», «Про купаль- і ські вогні і споріднені з ними уявлення» (1867 р.), «Малоруська народна пісня за списком XVI ст. Текст і примітки» (1877 р.), а також рецензія-дослідження на чотиритомне видання збірки «Народні пісні Галицької й Угорської Русі, зібрані Я. Ф. Головацьким» (1880 р). Він - автор монографій »Про деякі символи в слов'янській народній поезії» (1860 р.), «Про міфічне значення деяких обрядів і вірувань»- (1865 р.), «Пояснення малоруських і споріднених народних пісень» (т. 1, 1883 р., іт. 2, 1887 р.). Видатною подією в культурному житті України стало видання П.Кулішем у 1856 - 1857 рр. двох томів „Записок о Южной Руси". Книги були присвячені розгляду зразків українського фольклору, історії українського народу. До фольклорно-літературної та історичної збірки ввійшли 12 дум, легенди, перекази, декілька пісень, відомості про кобзарів і лірників, казки, міркування П.Куліша стосовно долі народної поезії.Збірник „Запорожская старина" в шести збірках була надрукована

завдяки зусиллям українського філолога-славіста І.Срезнєвського (1812 - 1880).

33. Народовська концепція походження і призначення української нації. У 60-х роках 19 століття у Галичині виникла суспільно-політична течія, представниками якої було багато молодих західних українців, яких цікавили постаті Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша. Це були молоді інтелігенти — учителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Найпомітнішими серед них стали Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ксенофонт Климкович, Данило Танячкевич та ін. Народовці, виходячи з того, що українці — це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Народовська ідеологія ґрунтувалася на засадах лібералізму й укр. нац. ідеї. Лідери Н. підкреслювали необхідність забезпечення природних прав кожної людини, незалежно від її соціального походження, класової приналежності, реліг. чи світоглядних переконань. Водночас Н. ставили нац. інтереси вище особистих, вважаючи обов’язком кожного індивіда через службу своєму народові знайти і власне добро. Ідею нації та нац. відродження вважали новою гол. ідеєю 19 ст. Осн. фактором у процесі націотворення виділяли суб’єктивно-психологічний, зазначаючи чималу роль і таких природних нац. рис, як мова, культурно-побутові особливості, соціально-екон. інтереси. Роль інтелігенції української, на їх погляд, полягала в духовному об’єднанні українців, формуванні почуття нац. спільності та поширенні нац. свідомості серед усіх прошарків укр. спільноти. На відміну від старорусинів, нац. самоідентифікація яких була невиразною, Н. чітко декларували самостійність «русько-українського» народу і його нац.окремішність від поляків та росіян. Спираючись на пріоритетність етногр. принципу й природного права народу на самостійний розвиток, вони відмовилися від концепції «історичного права», яким (старорусини і польс. політики) традиційно обґрунтовували справедливість національно-політ. вимог. Одним із пунктів своєї ідеологічної програми Н. ставили створення слов’ян. федерації на основі нац. самостійності кожного слов’ян. народу, його вільного культурно-нац. розвитку. Гол. роль у створенні такої федерації «вільного слов’янства», на їх думку, мала б відіграти Австро-Угорщина. Укр. народові (враховуючи його геополіт. розташування) відводилася в цьому проекті посередницько-консолідаційна функція.

34. Формування української літературної мови в контексті національно-культурного будівництва. Літературна мова – це особлива форма національної мови (поряд з просторіччям, діалектами, жаргонним мовленням, народними говорами). Літературна мова усвідомлюється носіми національної мови як її зразкова форма. Сучасна українська літературна мова почала формуватися в 19 столітті. Її започаткував І. Котляревський творами "Енеїда", "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник". В цих творах письменник використав київсько-полтавську селянську говірку. Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови належить Т. Шевченкові. Він поєднав народно-розмовну мову з засобами українського фольклору і старослов'янськими елементами урочистого стилю, пов'язаними з біблійною тематикою. Надзвичайно важливим етапом у становленні загальнонародної літературної мови було здійснене в поезії Шевченка розширення виражальних можливостей української мови, зокрема віднайдення мовних ресурсів для створення високого поетичного стилю. Слід зазначити: у першій половині й середині XIX ст. в середовищі українських літераторів переважав етнографічно-народницький погляд на розвиток української мови. На кінець XIX ст. письменникам в особі таких їхніх представників, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та ін., вдалося подолати жанрово-стильову обмеженість української літератури. В історії національної літературної мови цим письменникам належить заслуга переорієнтації її з "мови сільської баби", згідно з народницькою концепцією І. Нечуя-Левицького, на культурно опрацьовану мову, яка могла б служити потребам розвинутого суспільства. Творчість Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського піднесла літературну мову на вищий рівень, збагатила її словниковий склад, розширивши його науковою, виробничою, суспільно-політичною лексикою, удосконалила засоби образного виразу. Окремо слід відзначити внесок цих письменників, особливо Івана Франка, у справу формування публіцистичного і наукового стилів української мови. Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів – західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту "великої російської нації" і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки "общерусского языка", то на підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання. З наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори – прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії, в якій зіткнулися різні погляди на шляхи розвитку української літературної мови. Результати дискусії, хід якої позначався гостротою й нерідко представляв діаметрально протилежні думки, виявився, однак, позитивним. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів. Остаточне утворення спільної для всієї України літературної мови на засадах діалектної многоосновности, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу "українізації".