50.Соціально економічний розвиток України на початку хх ст.. (1900-1917)

Україна на початку ХХ ст. представляла собою один з найбільш розвинутих у промисловому відношенні районів Російської імперії. Тут було сконцентровано 20,9% промислових підприємств країни. Доля України у виробництві чавуну складала 69%, сталі – 57%, прокату – 58%. Тут випускалося понад 50% сільськогосподарських машин, 40% паровозів, цукрові заводи давали 81% загальноросійського виробництва цукру. Промислова продукція України складала 48% (проти 40% у Росії в цілому) у її валовому продукті, тобто вона перетворилася в країну із середнім розвитком капіталізму. На початку ХХ ст. значно збільшилися іноземні інвестиції у промисловість України, за їх участю створюються монополістичні об’єднання – синдикати “Продуголь”, “Продамет”, “Продруда”, “Продвагон” тощо. За ступенем концентрації виробництва та монополізації капіталу Україна займала одне з перших місць у світі. За переписом 1897 р. у промисловості України було зайнято 387 тис. робітників, у 1910 р. їх кількість становила 475 тис., а у 1917 р. зросла до 893 тис. У 1913 р. на 280 найбільших підприємствах України (понад 500 робітників) зосереджувалось 63,8% загальної кількості промислових робітників. Найбільшими центрами концентрації пролетаріату були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Луганськ, Юзівка, Маріуполь. Становище робітників було вкрай тяжким. Підприємці порушували закон від 2 червня 1897 р. про 11,5-годинний робочий день, доводячи його до 12-13 годин на добу. Заробітна плата була низькою, вона не забезпечувала (особливо у легкій та харчовій промисловості) прожиткового мінімуму. Ще гіршим робило становище пролетаріату широке застосування підприємцями штрафів. У 1904 р. було оштрафовано понад третину всіх робітників України. Вкрай незадовільними була техніка безпеки (у Донбасі у 1913 р. потерпіло від нещасних випадків 15,7% шахтарів) та житлові умови робітників. На початку ХХ ст. близько 70% промислових робітників в країні були українцями

В західноукраїнських землях, які на початку ХХ ст. перебували в складі Австро-Угорщини, промисловість займалася добуванням та первісною переробкою сировини, належала вона переважно австрійському, німецькому та французькому капіталу. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова промисловість (Беріслав). Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. У Галичині на початку ХХ ст. налічувалося 170 тис. робітників, на Буковині – 72 тис., в Закарпатті – 14 тис. найманих робітників. Заробітна плата в них була в 2-3 рази меншала за ту, що отримували робітники у Австрії. Галичина залишалася відсталим аграрним регіоном Австро-Угорської імперії. На початку ХХ ст. основною політичною силою у Галичині була націонал-демократична партія (з 1899 р.), якою керували М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук та Д. Савчук. Вона діяла в руслі народовської ідеї “українського Пיємонту”, який був розрахований на перетворення Галичини в плацдарм боротьби з “російським імперіалізмом”. На таких же позиціях стояла радикальна партія Буковини (С. Смаль-Стоцький, М. Василько). “Русько-католицький союз” (О. Барвінський, А. Шептицький) разом з греко-католицькою церквою відстоював інтереси австрійської монархії. Під впливом першої російської революції загострилася боротьба в краї за політичні свободи. Однак новий виборчий закон 1907 р. забезпечував панівне становище австро-угорських та польських буржуїв та поміщиків. Нарешті в лютому 1914 р. крайовий сейм схвалив новий виборчий закон, за яким українським партіям у парламенті краю відводилось 27,2% місць.