1.1. Поняття легалізації господарської діяльності та порядку створення суб’єктів господарювання.

Здійснення господарської діяльності допускається лише за умови її реєстрації у встановленому законом порядку та здійснення інших правовстановлючих дій. Лише суб’єкт господарювання, що виконав всі передбачені чинним законодавством умови і вимоги щодо отримання необхідних свідоцтв, ліцензій (дозволів), патентів та інших документів, має право здійснювати діяльність у законному порядку, розраховувати на державну підтримку своєї діяльностіі захист прав і законних інтересів. [ 2]

Легалізація господарської діяльності означає наділення суб’єкта господарювання необхідними юридичними документами, що дозволяють йому законно здійснювати господарську діяльність.

При реєстрації суб’єкта господарювання (при легалізації) органи реєстрації видають суб’єктові господарювання виписку з Єдиного державного реєстру і не несуть відповідальності за відповідність його установчих документів вимогам законодавства, окрім наявності потрібних законодавством відомостей. Проте, виявлені надалі (у процесі легітимації) факти порушення закону при створенні юридичної особи, які не можна усунути, є підставою для прийняття судового рішення про припинення юридичної особи (визнання її нелігитімною). [4, 38]

Таким чином, у тих випадках, коли мова йде про державну реєстрацію суб’єктів господарювання, їх ліцензування, патентування та здійснення інших дозвільних процедур, що супроводжуються видачею дозвільних документів таким суб’єктам, потрібно говорити про їх легалізацію.

У літературі під легалізацією розуміється здійснення суб’єктом ряду послідовних, юридично значущих дій, направлених на набуття прав та обов’язків суб’єкта господарської діяльності (правосуб’єктності). І в цьому плані легалізація повинна розглядатися як сукупність двох груп правових дій: внутрішніх і зовнішніх. Відповідно, легалізація характеризується ініціативною стадією, проходить через організаційну складову та закінчується формалізацією.

Здійснення господарської діяльності без відповідної легалізації спричиняє за собою господарсько-правову (ст. 240 ГК України), адміністративну (ст.ст. 160-2, 164 КУпАП) і кримінальну (ст.ст. 202 – 203 і 205 КК України) відповідальність.

Виходячи з характеристики дозвільних процедур, потрібних для державного підтвердження законності входження суб’єкта в господарський обіг, легалізація суб’єктів господарської діяльності включає від 1 до 10 і більше складових: 1) державну реєстрацію суб’єктів господарювання;

2) ліцензування певних видів господарської (підприємницької) діяльності;

3) патентування деяких видів підприємницької діяльності;

4) отримання дозволу на виготовлення печаток і штампів;

5) отримання дозволу на розміщення об’єкту торгівлі, громадського харчування і послуг;

6) дозвіл (висновок) органів санітарного, пожежного та екологічного контролю, органів охорони праці та інших органів на початок експлуатації торговельно-промислових об’єктів;

7)квотування та ліцензування господарської діяльності у зовнішньоекономічній діяльності;

8) реєстрація (прийняття на облік) у органах доходів і зборів, органах соціального і пенсійного страхування;

9) дозвіл органів Антимонопольного комітету на концентрацію та узгоджені дії, що обмежують конкуренцію тощо.

Перелік етапів легалізації не є вичерпним і залежить від виду та сфери господарської діяльності. Їх склад залежить від суспільних вимог до безпеки, якості та інших характеристик господарської діяльності. Так, у сфері морських перевезень додатково встановлюється порядок реєстрації морських судів, у сфері автоперевезень – реєстрація та періодичний техогляд автотранспортних засобів тощо.

Ліцензування та патентування певних видів господарської (підприємницькою) діяльності є засобами державного регулювання у сфері господарювання, направленими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів (ч. 1 ст. 14 ГК України).[2] Це означає наявність у держави (окрім податкових, фінансово-кредитних, цінових та інших заходів) можливості використання системи ліцензування, патентування та квотування певних видів господарської (підприємницькою) діяльності як заходу впливу на економіку.

Само по собі отримання суб’єктом господарювання свідоцтва про державну реєстрацію ще не означає, що одночасно він наділяється правом на зайняття всіма видами господарської діяльності. На деякі з таких видів господарської діяльності суб’єкт господарювання повинен отримати ліцензії та (або) патенти, та (або) інші дозвільні документи (наприклад, дозвіл місцевих органів самоврядування на розміщення об’єкту торгівлі, квоту на експорт / імпорт окремих видів продукції тощо).

Найважливішими дозвільними документами у сфері господарювання є ліцензії та торгові патенти.

Суб’єкт господарювання, який бажає займатися ліцензованим видом господарської діяльності, повинен особисто або через уповноважену особу звернутися у відповідний орган ліцензування із заявою встановленого зразка та прикласти документи, що підтверджують державну реєстрацію суб’єкта господарювання і наявність організаційно-майнової бази для виконання ліцензійних умов. Вичерпний перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності, встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Здійснення суб’єктом господарювання деяких видів господарської діяльності вимагає патентування. Відповідно до ч. 4 ст. 14 ГК України, у сфері торгівлі за грошові кошти (готівка, чеки, а так само з використанням інших форм розрахунків і платіжних карток на території України), обміну наявних валютних цінностей (зокрема, операції з наявними платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, і з платіжними картками), у сфері побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання. На відміну від ліцензування, патентування не вимагає дотримання ліцензійних умов, тобто одержання суб’єктом господарювання патенту підтверджує виключно внесення ним плати за право займатися певними видами діяльності, визначеними законом.

Підставою для придбання торгового патенту є заявка. Встановлення будь-яких додаткових умов щодо придбання торгового патенту не дозволяється. Відомості, наведені в поданій суб’єктом господарювання заявці, звіряються з оригіналами або нотаріально посвідченими копіями документів, на підставі яких заповнена така заявка. Звірка відомостей, наведених в поданій суб’єктом господарювання заявці, здійснюється в момент подання такої заявки. Торговий патент видається особисто фізичній особі – підприємцю або особі, уповноваженій юридичною особою, під підпис у триденний термін з дня подання заявки. Датою придбання торгового патенту є зазначена в ньому дата. Бланк торгового патенту є документом суворого обліку. У разі втрати або зіпсування торгового патенту платнику збору видається дублікат торгового патенту в порядку, установленому для видачі торгового патенту. Для провадження торговельної діяльності, діяльності з надання платних послуг та діяльності з торгівлі валютними цінностями для кожного відокремленого підрозділу, який не є платником податку на прибуток, торгові патенти придбаються суб’єктами господарювання за місцем реєстрації такого відокремленого підрозділу.

Для провадження торговельної діяльності, діяльності з надання платних послуг та діяльності з торгівлі валютними цінностями торгові патенти придбаються окремо для кожного пункту продажу товарів, пункту з надання платних послуг, пункту обміну іноземної валюти.

Термін "створення" - це правове поняття господарського права. Це поняттявключає врегульовані нормами господарського права умови фактичного виникнення та легітимації суб'єкта господарювання, суб'єкта права.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують суб'єкти господарювання різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальний і спеціальний порядок їх створення.

Так, згідно з ч. 1 ст. 56 ГК суб'єкт господарювання може бути утворений:

а) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу (загальний порядок). Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Наприклад, щодо державних унітарних підприємств - це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні органи державної виконавчої влади. Вони приймають рішення про створення державних підприємств, затверджують статути і контролюють їх дотримання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження.

Засновники реалізують засновницькі права шляхом:

• обрання організаційної форми суб'єкта господарювання; визначення цілей і предмета його діяльності;

• прийняття рішення про його створення; затвердження в установленому порядку статуту;

• передачі безоплатно на баланс суб'єкта господарювання основних фондів та обігових коштів;

• формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо.

Утворення суб'єкта господарювання в юридичному розумінні - це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення суб'єкта господарювання, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), свідоцтва про державну реєстрацію.

б) у випадках, спеціально передбачених законодавством, - за рішенням інших органів, організацій і громадян (спеціальний порядок). Так, в окремих випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) функції і повноваження щодо утворення державних унітарних підприємств Кабінет Міністрів України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо.

Стаття 56 ГК визначає також способи утворення суб'єкта господарювання:

- шляхом заснування нового суб'єкта господарювання;

- шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання;

- шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства.

Закон вимагає, щоб створення суб'єктів господарювання здійснювалося з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

Отже, поняття легалізації є однією із головних умов, виконання якої, надає суб’єкту господарюванню право - на здійснення господарської діяльності.