4.1 Поняття “припинення” діяльності суб’єктів господарської діяльності

Припинення діяльності суб’єкта господарської діяльності – одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття “припинення” входять юридичні підстави (”умови”), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як суб’єкта права. Ці підстави, акти та дії, передбачені законодавством про підприємства. Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів визначені Господарським кодексом та Цивільним кодексом. Загальний процесуальний (процедурний) порядок і форми припинення регулює Закон України “Про господарські товариства” та Господарський кодекс, Цивільний кодекс та Закон про державну реєстрацію. У разі банкрутства підприємства правовідносини припинення регулюються Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом “ .

Відповідно до ст.. 107 Цивільного кодексу, юридична особа припиняється в результаті передання свого майна, прав та обов’язків іншими юридичним особами – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як зазначалось вище, може бути двох видів :

• добровільним;

• примусовим;

Юридичними підставами добровільного припинення діяльності підприємств є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

Види юридичних підстав примусового припинення підприємства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді примірного переліку (ст. 19 Закону України “Про господарські товариства”).

Ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених Господарським кодексом України, - за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або господарського суду. [2, 4].

До речі, слід зазначити, що в новому Цивільному кодексі на відміну від Господарського кодексу, термін «реорганізація» не використовується. Виняток становить лише положення ст.. 129 Цивільного кодексу, де зазначено про примусову реорганізацію юридичної особи. Замість терміна «реорганізація» у новому Цивільному кодексі говориться про те, що її діяльність припиняється в результаті передання всього майна, прав, обов’язків іншим юридичним особам – правонаступникам.

Таким чином, виділяють такі наступні різновиди такого способу припинення юридичних осіб – злиття, приєднання, перетворення, поділ. Для всіх зазначених способів припинення юридичної особи притаманні дві особливості: по-перше, здійснюється фактичне припинення юридичної особи; по-друге, права та обов’язки переходять до правонаступників. Таке правонаступництво ще називають універсальним. Нові юридичні особи, до яких у результаті реорганізації перейшли майнові обов’язки, несуть за ними матеріальну відповідальність і у випадку, якщо отримане ними майно не покриває вимог кредиторів.

Підприємства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може бути перетворене шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством України. Реорганізація підприємства, яка може призвести до екологічних, демографічних та інших негативних наслідків, що зачіпають інтереси населення території, повинна погоджуватися з відповідною Радою народних депутатів.

На практиці траплялися випадки, коли в результаті припинення юридичної особи на її базі створювалося кілька суб’єктів. При цьому точно визначити правонаступника щодо конкретних обов’язків юридичної особи, що припинилося, було або неможливо, або з'являлися кредитори, вимоги яких безпідставно не включили до розподільчого балансу (передавального акту). Щоб вирішити це питання, до ст.. 107 Цивільного кодексу було включено положення згідно з яким юридичні особи - правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася.

Зараз в Україні юридичні особи вважаються такими, що припинили своє існування з моменту вилучення їх з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Факт вилучення юридичної особи з державного реєстру підтверджується довідкою органів статистики. За новим кодексом юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення[13].

4.2 Умови ліквідації і реорганізації підприємства

Закон передбачає дві правові форми припинення діяльності підприємства: реорганізацію (злиття, приєднання, поділу та перетворення) і ліквідацію (ст. 59 ГКУ).

За формою припинення суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних осіб воно підрозділяється на реорганізацію та ліквідацію. При реорганізації здійснюється універсальне правонаступництво, тобто всі права та обов’язки реорганізованого суб’єкта господарювання переходять до одного чи декількох іншим суб’єктам. Відповідно до Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств», нові підприємства, до яких в результаті реорганізації перейшли майнові зобов’язання, несуть за ними майнову відповідальність та у випадках, якщо прийняте ним майно не покриває вимоги кредиторів у об’ємах, визначених засновницькими документами про реорганізацію правонаступника.

У випадку ліквідації підприємство припиняється як суб’єкт права без правонаступництва тобто без переходу прав та обов’язків до інших суб’єктів. Відповідно до чинного законодавства, загальна процедура ліквідації підприємства за рішенням власника складається з таких дій:

1. прийняття рішення про ліквідацію, відповідно до вимог чинного законодавства і установчих документів;

2. створення ліквідаційної комісії;

3. розміщення в офіційній пресі за місцем знаходження підприємства, повідомлення про намір підприємства ліквідуватись, порядок і терміни заяв кредиторами своїх претензій ( не менше двох місяців з моменту публікації);

4. виявлення кредиторів і проведення з ними розрахунків за рахунок наявного майна (в першу чергу – заборгованість перед бюджетами і відшкодування шкоди , заподіяної природному середовищу);

5. розрахунки з власниками за рахунок решти майна;

6. складання ліквідаційного балансу з обов’язковим висновком аудиторів (висновок не потрібен структурам, що не займаються підприємницькою діяльністю);

7. повідомлення за встановленою формою по намір ліквідуватись до ДПІ, де зареєстроване підприємство;

8. перевірка підприємства податковими органами і видача довідки про відсутність податкової заборгованості;

9. повідомлення про ліквідацію до Пенсійного Фонду і проведення ним документальної перевірки ;

10. складання Пенсійним Фондом акта перевірки, що є основою для остаточних розрахунків;

11. аналогічні дії по відношенню до Фонду зайнятості, Фонду соціального страхування і до деяких інших фондів з проведенням відповідних перевірок і складанням актів, що є підставою для остаточних розрахунків;

12. закриття розрахункових рахунків у банках – до зняття з податкового обліку;

13. здача печаток і штампів до органів МВС з отриманням відповідної довідки;

14. подання заяви до органу державної реєстрації про виключення з Державного реєстру. На підставі Закону України “Про господарські товариства” підприємство вважається ліквідованим з моменту виключення з Державного реєстру України ”.

Згідно до Господарського кодексу України приймати рішення про ліквідацію підприємства можуть такі особи:

• власники (учасники , засновники)

• орган, уповноважений створювати такі підприємства (органи управління громадськими організаціями, відповідні державні органи управління тощо);

• загальні або господарські суди.

Втім, зустрічаються випадки, коли рішення про ліквідацію, про створення ліквідаційної комісії приймаються директором, головою правління або іншими особами , що не є власниками підприємства. У випадку наявності податкової чи цивільно-правової заборгованості, яку не можливо погасити за рахунок наявного у підприємства майна, це може стати перешкодою для ліквідації у вищенаведеному порядку.

Ліквідація підприємства являє собою складну і тривалу процедуру, здійснити яку в рамках нинішнього правового поля досить складно. Складність полягає не тільки у самій ліквідації підприємства, але й у неурегульованості на законодавчому рівні деяких важливих процедурних питань щодо порядку формування ліквідаційної комісії.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб’єктів права. Реорганізація суб’єктів господарювання можлива у декількох різновидах: злиття, приєднання, поділ, виділення.

При злитті декількох суб’єктів господарювання – юридичних осіб об’єднуються в одне; при цьому всі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до нового суб’єкту відповідно до передаточного акту. Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про них емісії під час реорганізації товариств, затверджених рішенням Державної комісії по цінним паперам та фондовому ринку, визначає порядок злиття та розділу для акціонерних товариств.

ЗЛИТТЯ ПІДПРИЄМСТВ

Приєднання характеризується тим, що один суб’єкт господарювання – юридична особа приєднується до іншого, при цьому приєднаний суб’єкт господарювання втрачає свою юридичну самостійність та стає частиною іншого суб’єкта, до якого переходять права та обов’язки приєднаного суб’єкта відповідно до передаточного акту. На відміну від злиття, коли припиняє існування два чи більше суб’єктів господарювання, при приєднання – припиняє існування тільки приєднаний суб’єкт господарювання.

ПРИЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

При розділі один суб’єкт господарювання – юридична особа поділяється на дві чи декілька нових юридичних осіб на основі раніше діючого одного; всі його майнові права та обов’язки переходять до нового створеного суб’єкту господарювання відповідно до роздільного акту. Для деяких видів суб’єктів господарювання законодавством встановлений порядок розділу. Для державних підприємств та підприємств, об’єднань господарських товариств, в уставному фонді яких доля держави складає 75 та більше відсотків, порядок розділу визначений Положенням про порядок розділу підприємств та об’єднань і виділення з них структурних підрозділів та одиниць, затвердженим Наказом Міністерства економіки, Мінстату, Антимонопольного комітету. Для акціонерних товариств порядок розділу регламентовано Положенням про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісії під час реорганізації товариств, затвердженим рішенням Державної комісії по цінним паперам та фондовому ринку.

РОЗДІЛ ПІДПРИЄМСТВ

З позиції Господарського кодексу України, виділ є окремим процесом реорганізації, який по своїй суті відрізняється від розділу. При виділі одного або декількох суб’єктів господарювання до кожного суб’єкту за розподільчим актом (балансом) переходять у відповідних долях майнові права та зобов’язання реорганізованого суб’єкта.

ВИДІЛ ПІДПРИЄМСТВ

Як відомо, юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. За різних обставин може виникнути необхідність змінити організаційно-правову форму юридичної особи, і закон допускає таку можливість шляхом перетворення. При перетворенні суб’єкт господарювання – юридична особа змінює свою організаційно-правову форму, що веде до зміни структури управління, прав та обов’язків учасників, відповідальності тощо, а також перехід всіх майнових прав та обов’язків до нового суб’єкта господарювання відповідно до передаточного акту. Відповідно до законодавства закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване. Така реорганізація є перетворенням, порядок якого визначений Положенням про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісії під час реорганізації товариств, що затверджено рішенням Державної комісії по цінним паперам та фондовому ринку.

ПЕРЕТВОРЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ

Ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, - за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду. Реорганізація підприємства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватись також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством. Реорганізація підприємства, яка може призвести до екологічних, демографічних та інших негативних наслідків, що зачіпають інтереси населення території, повинна погоджуватися з відповідною Радою народних депутатів.

4.3 Проблемні питання ліквідації суб’єктів господарської діяльності

Досить поширеною є ситуація, коли господарський суд приймає рішення про ліквідацію підприємства. Зокрема, цікавим є момент, пов’язаний з примусовою ліквідацією підприємств у зв’язку з прийняттям відповідного рішення судом, господарським судом, а саме: яким же чином виконати рішення про ліквідацію підприємства? Адже власник підприємства зазвичай ухиляється від проведення дій, спрямованих на виконання ліквідаційних процедур. Якщо рішення про ліквідацію підприємства приймається в порядку провадження у справах про банкрутство, то ускладнень майже не виникає, оскільки ліквідація підприємства відбувається в порядку, визначеному законодавством про банкрутство та за участі суду. Однак поза межами конкурсного процесу ситуація залишається невизначеною. Чинне законодавство не надає органам державної виконавчої служби повноважень діяти в якості та від імені ліквідаційної комісії. Так само законодавство про підприємства не передбачає можливості проведення ліквідації підприємства будь-яким іншим органом, крім ліквідаційної комісії. Останню ж створює сам власник підприємства. На цю проблему свого часу неодноразово звертали увагу Вищий господарський суд України й Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва, однак законодавчого вирішення цього питання на сьогоднішній день так і не існує. Зважаючи на необхідність виконання судових рішень, у такій ситуації можна порадити хіба що один варіант – намагатися порушити кримінальну справу проти власника підприємства чи його посадових осіб, на яких установчими документами покладено обов’язок здійснювати ліквідацію підприємства, та відсторонити їх від участі в управлінні підприємством у межах кримінально-процесуального законодавства. На жаль, чинне законодавство про виконавче провадження інших варіантів не передбачає, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 76 Закону України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV за неможливістю виконати рішення без участі боржника, виконавчий документ постановою державного виконавця, затвердженою начальником відповідного відділу державної виконавчої служби, повертається до суду чи іншого органу, що його видав.

Таким чином, отримання судового рішення про ліквідацію підприємства зовсім не означає реальної ліквідації такого підприємства. Досить часто трапляються випадки, коли під час ліквідації підприємства наявного майна підприємства виявляється недостатньо для повного погашення заборгованості перед численними кредиторами. В цьому випадку слід керуватися ч. 5 ст. 7 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, що зобов’язує боржника в місячний строк звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про власне банкрутство, якщо під час ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі[15].

Ліквідація господарського товариства, річний господарський оборот якого перевищує 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, має проводитися за участю аудитора (аудиторської фірми), адже вони мають підтверджувати достовірність і повноту ліквідаційного балансу. Якщо ліквідаційній баланс складений належним чином, то аудитор (аудиторська фірма) має його схвалити. Однак як бути в протилежному випадку? Невже слід знову призначати ліквідаційну комісію, проводити необхідні розрахунки з кредиторами й дебіторами? Законодавство України на це питання відповіді не дає. Звичайно, найбільш доцільним було б передбачати такий варіант розвитку ліквідаційних подій в установчих документах підприємства. Інакше події можуть розвиватися двома шляхами. По-перше, можна “домовитися” з аудитором, що є не прийнятним з правової точки зору. По-друге, призначити нову ліквідаційну комісію, адже саме вона має нести відповідальність за послідовність і правильність здійснення ліквідаційної процедури. За такої ситуації необхідно перерахувати кредиторську й дебіторську заборгованість, переоцінити майно товариства та здійснити відповідні виплати. До законодавства також слід включити положення про необхідність опублікування в пресі відомостей про перевірку повноти й достовірності ліквідаційного балансу підприємства аудитором (аудиторською фірмою) та передачі ліквідаційних документів до органу державної реєстрації з метою скасування державної реєстрації такого підприємства. Це положення передусім сприяло б захисту прав кредиторів підприємства [5].

Слід звернути увагу ще на одну проблему. Так, від моменту виключення з реєстру суб’єктів підприємницької діяльності підприємство втрачає статус юридичної особи. Однак ліквідованим, тобто таким, що припинило своє юридичне існування, підприємство вважається з моменту виключення його з Державного реєстру України. У зв’язку з цим виникає закономірне питання про правовий статус суб’єкта підприємницької діяльності, який нібито вже позбавлений правосуб’єктності, однак ще не припинив свого існування. Строк існування такого “паперового” суб’єкта становить близько десяти днів. Вважаємо, що протягом цього періоду кредитори ще зберігають своє право подати позов до такого підприємства, а суд, відповідно, не має підстав для відмови у його прийнятті, оскільки підприємство юридично ще існує. Водночас у період “клінічної смерті” підприємства залишається можливість подання позову до суду щодо визнання незаконним рішення про скасування державної реєстрації такого підприємства.

Відповідно до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України, при реорганізації товариства вся сукупність прав та обов’язків товариства переходить до його правонаступників. Ліквідаційна комісія створюється для проведення ліквідаційної процедури. До неї переходять всі повноваження по управлінню справами товариства. Порядок формування та склад ліквідаційної комісії, порядок її роботи, умови оплати праці її членів тощо повинні бути врегульовані в установчих документах товариства. Крім публікації інформації про ліквідацію товариства у триденний строк з моменту її призначення (із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій), ліквідаційна комісія відповідно до Господарського кодексу оцінює наявність майна товариства, виявляє його дебіторів та кредиторів та розраховується з ними, приймає заходи щодо сплати боргів товариства третім особам, а також його учасникам, складає ліквідаційний баланс та представляє його вищому органу товариства або органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Учасники товариства самостійно визначають умови розподілу між ними майна. Як правило, розподіл майна здійснюється пропорційно розмірам часток учасників в установчому фонді товариства, що не виключає встановлення іншого порядку розподілу цього майна в установчих документах. Законом встановлений шестимісячний строк, на протязі якого майно господарського товариства, що залишилося після кредиторів, повинно бути розподілено між учасниками. Він починає відчислятися з моменту опублікування об’яв про ліквідації товариства. Розподіл між учасниками товариства вказаного майна є обов’язком ліквідаційної комісії.

Цивільний кодекс України встановлює певні обмеження щодо зміни організаційно-правової форми товариств з обмеженою відповідальністю. Так, відповідно до норм ст.. 151 Цивільного кодексу, товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив. Вказана норма, перш за все, захищає права учасників, які володіють невеликими частками у статутному капіталі товариства, і, відповідно, не можуть вливати на результати голосування при прийнятті рішення про перетворення. У товариства з обмеженою відповідальністю, у виробничого кооперативу та в акціонерного товариства спільним є те, що учасники цих товариств несуть обмежену відповідальність за зобов’язаннями самого товариства. Тому, наприклад, перетворення товариства з обмеженою відповідальністю у повне товариство, створювало б додаткові обов’язки для учасників.

На повне товариство розповсюджуються загальні правила ліквідації, встановлені для юридичних осіб ст.. 110 Цивільного кодексу. Специфічною обставиною ліквідації повного товариства є випадок, коли у його складі залишається тільки один учасник. Однак цей учасник має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господарське товариство у порядку, встановленому Цивільним кодексом.

Це застереження зроблене для усунення можливих негативних наслідків щодо діяльності самого товариства.

Наприклад, було створене повне товариство з двома учасниками. Діяльність товариства є прибутковою, існує багато взаємовигідних відносин з іншими фірмами. Несподівано один із учасників повного товариства вмирає, що в свою чергу стає підставою для ліквідації повного товариства. Однак у учасника, який залишився, є можливість в шестимісячний термін перетворити існуюче повне товариство в інший вид господарського товариства. Таким чином, діяльність прибуткової організації не переривається і вона продовжує існувати. Окрім цього, передбачена також така ситуація, коли повне товариство у разі виходу учасника з повного товариства, виключення одного з його учасників із товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юридичної особи – учасника товариства або звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у складеному капіталі, може продовжити свою діяльність.

Це можливе тільки в тому випадку, коли виникнення однієї із зазначених подій, було попередньо обговорене у засновницькому договорі, або у випадку наявності попередньої згоди між учасниками, які залишилися у товаристві. Але ж ці правила застосовується у випадку, коли до складу створеного повного товариства первісно входило не менш трьох осіб.

Командитне товариство, як і всі інші види господарських товариств, є юридичною особою. Особливі випадки ліквідації командитного товариства випливають з сутності самого товариства.

Перший випадок – вибуття всіх вкладників. У цьому випадку втрачається весь необхідний суб’єктивний склад командитного товариства, а саме товариство перестає відповідати своїй формі. Однак у такому разі передбачено право повних учасників перетворити командитне товариство в повне. Таким чином, фактично відбувається не ліквідація, а реорганізація товариства у зв’язку зі зміною його правової форми.

Другий випадок – вибуття всіх повних учасників. У такому випадку товариство ліквідується у встановленому законодавством порядку. (ст.. 111 – 112 Цивільного кодексу)

Слід зазначити, що зроблене застереження відносно того, що командитне товариство не зобов’язане ліквідуватися, коли у ньому залишалися хоча б один повний учасник та один вкладник.

У випадку ліквідації товариства вкладники набувають переваги перед повними учасниками на одержання вкладів. Ця норма носить як захисний так і стимулюючий характер, який полягає в тому, що кожному вкладнику, який бажає вступити в командитне товариство, відомо про те, що у випадку ліквідації цього товариства він має більші шанси отримати свої кошти ніж повний учасник. Коли ліквідаційних коштів недостатньо, їх розподіл провадиться у наступному порядку: спочатку повертаються вклади усім вкладникам, а потім відбувається розподіл залишку між вкладниками та повними учасниками відповідно до їх внесків до складеного капіталу.

При недостатності коштів товариства для повного повернення вкладниками їхніх часток у складеному капіталі товариства. Слід зазначити, що в такому випадку кошти розподіляються тільки між вкладниками – повні учасники участі не беруть. Особливо слід підкреслити ту обставину, що вкладники не зможуть отримати ніяких ліквідаційних виплат для задоволення вимог всіх кредиторів товариства.

Вступаючи до складу об’єднання, його учасники не лише зберігають права юридичної особи, але й можливість вільного та добровільного виходу з нього. Але ж це не визначає припинення його зобов’язань та укладання договорів, які зберігають свою силу до їх належного виконання. Відповідно до ст.. 121 Господарського кодексу. Згідно з яким підприємство, яке входить до складу державного чи комунального господарського об’єднання, не має права без згоди об’єднання виходити з його складу. Реорганізація чи ліквідація господарського об’єднання здійснюється за рішенням самих учасників, а припинення державного чи комунального господарського об’єднання - по рішенню органу, що його утворив.

На ліквідацію об’єднання поширюються положення Господарського кодексу України про ліквідацію підприємств. Майно, що залишилося після ліквідації об’єднання, визначається його установчими документами.

Відповідно до Закону України «Про фермерське господарство» ст. 35 передбачає підстави для припинення діяльності фермерського господарства. [9]

Рішення про припинення діяльності фермерського господарства приймається:

а) власником у разі реорганізації або ліквідації фермерського господарства - відповідно до закону та Статуту фермерського господарства;

б) у разі якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства у порядку, встановленому законом;

в) у разі банкрутства фермерського господарства – відповідно до закону.

Відповідно до Земельного кодексу при ліквідації аграрного підприємства земля, що належала на праві власності підприємств повертається державі або відомствам.

Спори про припинення діяльності фермерського господарства вирішуються судом. Кошти, одержані від продажу майна фермерського господарства, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" [15 ]. Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між членами фермерського господарства відповідно до його Статуту. У разі припинення діяльності фермерського господарства до закінчення терміну надання господарству податкових пільг господарство сплачує до бюджету за весь період його діяльності суму податку, обчислену в розмірі, встановленому для фермерського господарства та викупу земельної ділянки для суспільних потреб чи примусового відчуження її з мотивів суспільної необхідності.

Реорганізація (злиття, приєднання, розділ, виділення, перетворення) виробничого кооперативу здійснюється згідно рішення загальних зборів членів кооперативу у порядку, визначеному законодавством чи статутом кооперативу. При реорганізації права та обов’язки кооперативу переходять до його правонаступників.

Виробничий кооператив ліквідується за рішенням загальних зборів членів кооперативу або зборів уповноважених; по рішенню суду. Ліквідація кооперативу здійснюється комісією, призначеним органом, який прийняв рішення про його ліквідацію. Цим же органом визначається порядок діяльності ліквідаційної комісії. З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження по управлінню кооперативом.

Ліквідаційна комісія зобов’язана провести роботу, пов’язану із стягненням дебіторської заборгованості кооперативу та виявленням претензій кредиторів, встановити порядок та строки проведення ліквідації, а також строк для заявлення претензій, який не може бути менш двох місяців з дня публікації інформації про ліквідацію кооперативу. Вона проводить ліквідацію кооперативу у порядку, встановленим законом.

Майно кооперативу, що залишилося після задоволення вимог кредиторів кооперативу, здійснення виплат членами кооперативу паїв та виплат на паї, кооперативних виплат, оплати праці, розрахунків з кооперативним об’єднанням, членом якого він є, розподіляється між членами кооперативу у порядку, визначеному статутом.

Майно неділимого фонду не підлягає розподілу між його членами та передається по рішенню ліквідаційної комісії іншій кооперативній організації. При цьому в рішенні повинні бути визначені напрямки використання майна.