№1 Психологія розвитку як наука. Поняття «розвиток» в психології розвитку. Основні поняття психології розвитку: ріст, дозрівання, становлення, формування.

Психологія розвитку – розділ психології, який вивчає закономірності розвитку людської психіки, досліджуючи механізми і рушійні сили цього процесу, аналізуючи різні підходи щодо функцій і генезису психіки, різні сторони становлення психіки. Психологію розвитку можна назвати «Віковою психологією», хоча цей термін буде не зовсім точним. Поняття вікової психології в принципі вужче поняття психології розвитку, оскільки розвиток тут розглядається усього лише як функція вікового періоду. У віковій психології розвиток вивчається тільки у зв'язку з певним хронологічним віком. Психологія розвитку вивчає не лише вікові етапи людського онтогенезу, вона також розглядає різні процеси психічного розвитку взагалі. Тому правильніше вважати, що вікова психологія – це один з розділів психології розвитку. Психологія розвитку відповідає на питання що і як саме змінюється. Психологія розвитку – фундаментальна, а не прикладна область психології.

Нині психологія розвитку є дуже великою областю досліджень, різних не лише по конкретній проблематиці, але і по об'єкту вивчення, цілям, методам, теоретичним підставам. Все більше поширення отримує погляд на психологію розвитку як область, не обмежену індивідуальним розвитком організмів, а спрямовану на встановлення загальних законів розвитку, на розгляд у світлі єдиних генетичних принципів філогенезу, онтогенезу і таких процесів розвитку, які зазвичай відносять до сфери патопсихології, етнопсихології, загальної і диференціальної психології.

Наука про розвиток людини відповідає на питання про взаємодію багатьох чинників, що допомагають нашому становленню: яким чином ми, як індивідууми, можемо визначати хід нашого розвитку? Як наші стосунки зі значущими іншими – з важливими для нас людьми – вплинули на те, ким і чим ми стали? тощо.

Таким чином, психологія розвитку безпосередньо стикається з цілим рядом психологічних і суміжних з ними дисциплін: загальною і порівняльною психологією (психологією тварин), соціальною психологією, психолінгвістикою, етнологією, генетикою, геронтологією, нейрофізіологією та ін. Загальним «радикалом», що дозволяє ученим об'єднувати під загальним заголовком психології розвитку надзвичайно різнорідні дослідження, виступає ознака закономірної зміни поведінки організмів (людини або тварини), що відбувається з часом. Відповідно, найбільш стале визначення психології розвитку представляє її як галузь науки, що досліджує процеси розвитку поведінки організмів.

У якості предмета психологія розвитку вивчає закономірні психічні зміни людини в часі, нові зміни, що спричиняють за собою, і пов'язані з цим факти і явища психічного життя. Психологія розвитку розглядає тенденції, закономірності і процеси розвитку людини, використовуючи для цього досвід декількох галузей знання.

Предметом вивчення психології розвитку є сам розвиток, який визначається як філо-, антропо-, онто- чи мікрогенетичні зміни поведінки і переживання, що утворюють процес, що містить, з одного боку, якісні зміни, які спадково слідують одна за однією, і, з іншого, лінії кількісних змін, що зв'язують їх між собою.

Поняття «розвиток» вказує на ті закономірні зміни, які відбуваються у психіці у часі. Ці зміни виражені у кількісних, якісних і структурних перетвореннях. Ми не можемо зрозуміти ті складні зміни, які відбуваються з людиною протягом її життєвого циклу, у відриві від історичного, культурного і соціального контекстів. Розвиток глибоко «вбудований» в контекст; цим терміном означають безпосередній широкий спектр умов, в яких він відбувається (наприклад соціальний контекст – сім'я, суспільство і культура).

Разом з тим, психічний розвиток – це абсолютно особливий, відмінний від інших процес, що детермінується не «знизу», а «згори», тобто зумовлюється тими формами практичної і теоретичної діяльності, які існують на даному рівні розвитку суспільства.

Особливістю психічного розвитку є те, що його кінцеві форми не визначені, а лише задані тими зразками, які існують в суспільстві. Психічні функції дитини розвиваються в процесі оволодіння нею суспільно-історичним досвідом. Психічна діяльність людини носить опосередкований характер, тобто досвід передається не прямо, а за допомогою знаків і мовлення. Виникнення і розвиток знаків і мовлення – це процес історичного розвитку психіки. Оволодіння знаками і мовленням – це процес індивідуального розвитку (онтогенез).

Розвиток людини – це надзвичайно складний процес, в якому змінюються одночасно, системно та нерівномірно різні сфери людського буття: почуття, інтелект, поведінка, свідомість. У пошуках рушійних сил, умов, специфіки, особливостей перебігу психічного розвитку дитини вчені-психологи різних часів та країн звертались до вивчення тих чи інших проявів людської психіки, в результаті чого і оформились основні напрямки та концепції. Так, психоаналіз звертається переважно до вивчення почуттєвої сфери людини, біхевіоризм – її поведінки, когнітивна психологія – до мисленнєвої діяльності, гуманістична психологія – до особистісного зростання. Та всіх їх об'єднує ідея про те, що розвиток властивий всьому людському життю, що, окрім вродженого біологічного патерну росту і розвитку, кожен індивід має тенденцію до психічного розвитку, і цей розвиток може включати в себе процеси, які розпочинаються не з моменту народження, а в більш пізні періоди життя.

Разом з поняттям «розвиток» в психології існують інші схожі поняття. Перш за все, слід уточнити, в чому полягає принципова відмінність поняття «розвиток» від інших змін об'єктів та змісту і специфіку психічного розвитку дитини. Об'єкти можуть зміню­ватись, але не розвиватись. Кількісні зміни об'єкта визначаються параметрами «більше-менше», перебігають у часі і вимірюються його координатами. Прикладами кількісних змін є: у фізичному плані – збільшення органів, ваги тіла, швидкості рухів; у психіч­ному – збільшення кількості навичок, знань, словникового запасу, розширення обсягу уваги, сприймання, пам'яті тощо. Але за цими процесами кількісного накопичення можуть відбуватись і інші явища та суттєві зміни в структурі процесів, які називаються розвитком.

Ріст. Таке розуміння розвитку як росту в сучасній науці майже не зустрічається. Зміни, які відбуваються в ході розвитку, можуть бути кількісними чи якісними. Ріст являє собою лише окремий аспект ходу розвитку – одномірний кількісний розгляд процесів розвитку. Розглядати розвиток в аспекті росту значить обмежитися дослідженням чисто кількісних змін, коли, наприклад, знання, уміння, пам'ять, зміст почуттів, інтереси тощо. розглядаються лише з погляду збільшення їх обсягу.

Так, збільшення запасу слів являє собою кількісні зміни. Фізіологічні зміни, які приводять до статевої зрілості, розуміння багатозначності слів у приказках є, навпроти, якісними змінами, тому приводять до появи нових форм поведінки чи нових інтелектуальних структур. Тому в парній категорії «кількість-якість» поняття росту відноситься до кількісного аспекту розвитку.

Дозрівання. Підхід до розвитку з погляду дозрівання панував у психології досить довго. До дозрівання прийнято відносити всі процеси, які спонтанно відбуваються під впливом ендогенно запрограмованих, тобто спадково детермінованих і внутрішньо керованих імпульсів росту. До таких процесів відносяться фізичні зміни, важливі для психічного розвитку – дозрівання мозку, нервової і м'язової систем, ендокринних залоз тощо. Про дозрівання говорять тоді, коли минулий досвід, научіння чи вправа (екзогенні фактори) не чинять вплив на характер змін. Поряд з обмеженням зовнішніх умов розвитку виділяють ряд ознак, які вказують на наявність процесів дозрівання: 1) аналогічність виникнення і перебігу; 2) виникнення в строго визначеному віці; 4) необерненість. У визначенні розвитку як дозрівання перебільшується значення спадковості і відповідно зменшується значення інших сторін розвитку.

Поняття становлення підкреслює природний, об’єктивний характер змін, які відбуваються.

На противагу цьому, поняття формування підкреслює штучний характер виникнення змін, тобто наявність цілеспрямованих педагогічних впливів, результатом яких і стають зміни психологічних функцій людини.

Научіння – це узагальнена категорія, що означає безліч процесів, що ведуть до змін поведінки. Останні розуміються в найширшому сенсі як отримання знань, запам'ятовування, засвоєння установок, мотивів тощо. Оскільки джерелом змін при навчанні є зовнішнє середовище (екзогенна регуляція розвитку), остільки навчання є поняттям, протилежним до дозрівання (ендогенна регуляція розвитку).

У загальному сенсі під навчанням розуміють досягнення прогресу шляхом цілеспрямованих зусиль і вправляння (наприклад, вивчення дієслів, навчання читанню, їзді на велосипеді тощо). Психологічне поняття навчання ширше: в нього входять все більш або менш тривалі зміни поведінки, що відбувається на основі досвіду, вправи або спостереження. При цьому не має значення, чи досягнуть при цьому який-небудь успіх, або зміни, що настали, виникли ненавмисно, спонтанно. Навчання включає як освоєння нових форм поведінки, так і зміну репертуару вже наявних форм.

Про навчання ми не говоримо в тих випадках, коли нова поведінка (чи зміна колишньої) викликана: 1) дозріванням функції, не залежним від досвіду і вправи; 2) скороминущим психологіч­ним станом (стомленням, сенсорною адаптацією, медикамен­тозним впливом тощо); 3) природженими тенденціями реагування (безумовні рефлекси або інстинктивна поведінка).

Соціалізація. Очевидно, що кожна людина за нормальних умов входить у вже існуюче суспільство з певними нормами поведінки і переживання. Починаючи з народження, підростаюча дитина вступає у взаємодію зі своїм соціальним оточенням, передусім з батьками, пізніше – з окремими особами і групами – в школі, на роботі тощо. В результаті вона набуває типові для її оточення ціннісні уявлення, норми і ролі. Завдяки цьому досвіду поведінки і переживання поступово освоюються значущі для певного суспільства форми поведінка і переживання. Цей загальний процес впливу соціокультурних чинників на розвиток в сенсі вростання в навколишнє суспільство і культуру описують поняттям соціалізації.

У понятті соціалізації виділяють дві сторони. Перша – це соціальне становлення людини, тобто процес спонтанного її вростання в соціальне оточення. Друга – соціальне формування людини, тобто процес її цілеспрямованої адаптації до існуючих цінностей, норм, ідеалів. Поняття соціалізації уперше було запропоноване Ч. Кулі в терміні «соціалізована свідомість». Залежно від того, в якій науці використовується цей термін, він набуває відповідного значення. Так, психологію цікавить передусім розвиток особистості, соціальний розвиток різних індивідів і процеси навчання, що лежать в їх основі.

№2 Класифікація методів, які використовуються в психології за Ананьєвим

  Метод — шлях наукового пізнання, засіб, за допомогою якого пізнається предмет науки. Специфіка психічної реальності потребує розроблення і застосування спеціальних методів її пізнання, що втілювали б вимоги об'єктивності, системності й генетичного підходу..    Класифікація методів психології. На основі аналізу особливостей усіх методів дослідження, які використовуються в психології, Б. Ананьев розподілив їх на чотири групи.    1. Організаційні методи. До цієї групи належать порівняльний, лонгітюдний і комплексний.    Порівняльний метод, який іноді ще називають методом поперечних зрізів, реалізується шляхом зіставлення результатів дослідження окремих індивідів або груп.    Лонгітюдний (англ. lomgitude — довгота) метод застосовують при вивченні результатів багаторазових обстежень тих самих осіб протягом тривалого часу.    Комплексний метод доречний тоді, коли те саме психічне явище вивчають різними засобами або навіть у різних науках.    2. Емпіричні методи. Сюди зараховують спостереження і самоспостереження, експеримент, тест, бесіду, анкету, інтерв'ю, аналіз продуктів діяльності, соціометрію та ін.    3. Кількісний і якісний методи оброблення даних. Кількісні методи — це визначення середніх величин якостей, що досліджуються, і мір їх розсіювання; визначення коефіцієнтів кореляції; факторний аналіз; побудова графіків, таблиць, матриць тощо. Якісний метод передбачає аналіз і синтез зібраних даних, їх порівняння й узагальнення.    4. Інтерпретаційні методи. Цю групу утворюють генетичний і структурний методи. Генетичний метод дає змогу інтерпретувати весь оброблений матеріал дослідження в характеристиках розвитку з виділенням етапів, стадій, критичних моментів тощо. Структурний метод є засобом встановлення структурних зв'язків між якостями особистості, що є предметом аналізу.    Спостереження. Воно є одним із основних методів психологічних досліджень, який, у свою чергу, має кілька модифікацій.    Спостереження — цілеспрямоване збирання психологічних фактів поведінки і діяльності особистості з метою їх подальшого аналізу і тлумачення.      Експеримент. Провідну роль у психологічних дослідженнях відіграє експеримент.    Експеримент (лат. experimentum — проба, дослід) — метод збирання фактів у спеціально створених умовах, які забезпечують активний прояв необхідних психічних явищ.    Експериментатор сам моделює ситуацію дослідження, може змінювати її у процесі експерименту, а за необхідності провести його повторно.    Експеримент буває констатуючим, коли вивчають наявні психічні факти без зовнішнього втручання, і формуючим, якщо психічні якості особистості досліджують у процесі навчання і виховання.    За місцем проведення й особливостями оснащення експеримент поділяють на лабораторний і природний.    Лабораторний експеримент проводять в спеціально обладнаному приміщенні за допомогою психологічної апаратури відповідно до інструкції, яка визначає дії того, кого Досліджують. Це найпоширеніший серед багатьох різновидів експерименту, бо в ньому найлегше створити умови, які визначають поведінку об'єкта дослідження, реєструвати і вимірювати його дії, математично обробляти їх.    Бесіда. Як допоміжне джерело фактів при проведенні психологічних досліджень використовують групу методів опитування, до якої належать бесіда, анкета, інтерв'ю та ін. Усі вони мають один спільний недолік — значну суб'єктивність одержаних результатів.    Бесіда — метод збирання фактів про психічні явища в процесі безпосереднього спілкування за спеціально розробленою програмою.    Її мета полягає у здобуванні необхідної інформації з відповідей співрозмовника на заздалегідь підготовлені запитання. Особливість бесіди як наукового методу виявляється в тому, що завдяки безпосередньому контакту зі співрозмовником є можливість, не змінюючи мети, переформулювати запитання, одержані відповіді. Характер, повнота і глибина одержаних у процесі бесіди відомостей значно залежать не тільки від змісту та форми запитань, а й від особливостей міжособистісних стосунків, які встановлюються при цьому. Тому співрозмовник повинен відчувати, що його розуміють і доброзичливо ставляться до нього.    Метод бесіди найкраще застосувати для отримання відомостей про минуле людини, пояснення її теперішніх дій і вчинків.    Інтерв'ю. Мета інтерв'ю — одержати необхідну інформацію з відповідей респондента на заздалегідь підготовлені запитання. На відміну від бесіди, інтерв'юер не повинен переривати респондента, коментувати його відповідь чи підштовхувати до певних висновків.    Інтерв'ю (англ. interview — зустріч, побачення) — метод отримання соціально-психологічної інформації шляхом усного опитування.    Розрізняють декілька видів інтерв'ю залежно від особливостей і кількості поставлених запитань та характеру мовленнєвого контакту між інтерв'юером і респондентом: стандартне (формулювання і послідовність запитань визначено заздалегідь), напівстандартне (з певною кількістю можливих запитань), глибинне (з'ясовують одне питання, запитання і відповіді мають вільну форму), вільне (запитання лише вказують на певну тему), опосередковане (запитання є опосередкованими, мета їх респонденту не відома), екстенсивне (має кілька етапів, охоплює численних респондентів, результати відображають закономірності) та ін.    Анкета. Анкета дає змогу зібрати матеріал, що стосується характеру, змісту, спрямованості думок, оцінок, настроїв людини.    Анкетування (лат. inquerere — розслідувати, шукати) — метод збирання фактів на основі письмового самозвіту досліджуваних за спеціально розробленою програмою.    Анкети поділяють на закриті та відкриті. У відкритій анкеті досліджуваний сам формулює відповідь на поставлене запитання, у закритій — вибирає одну із запропонованих. Відкриті анкети більш інформативні, але складніші під час оброблення матеріалів. Недоліком анкет є певний суб'єктивізм одержаних відповідей і неможливість перевірити щирість респондентів.    Аналіз продуктів діяльності. Цей метод широко використовують для з'ясування особливостей психології творчого процесу.    Аналіз продуктів діяльності — метод збирання фактів під час вивчення матеріалізованих результатів психічної діяльності людини — архівних матеріалів, щоденників, креслень, малюнків, виготовлених предметів тощо.    Застосовуючи цей метод, дослідник має справу не з конкретною людиною, а з матеріальними продуктами її попередньої діяльності. їх аналіз дає підстави ретроспективно встановити особливості психічної діяльності людини, наявність у неї певних навичок, умінь і знань про процес діяльності тощо. Для одержання правильних висновків треба дізнатися, є цей продукт типовим результатом діяльності людини чи створений випадково, в яких умовах відбувалася діяльність і т. ін.    Аналіз продуктів діяльності використовують у психології як допоміжний метод, бо не завжди на його основі можна визначити всі види психічної діяльності, що спричинили певний результат.    Реалізація будь-якого психологічного методу відбувається в умовах конкретного дослідження, яке складається з чотирьох етапів: підготовчий, експериментальний, кількісного оброблення даних дослідження та інтерпретації одержаних результатів.    На підготовчому етапі ознайомлюються з проблемою дослідження, збирають необхідний матеріал, вивчають стан її розроблення в літературних джерелах тощо.    Експериментальний етап передбачає реалізацію обраної методики дослідження.    Кількісне оброблення зібраних під час експерименту матеріалів здійснюється за допомогою математико-стати-стичних методів: ранжування даних, визначення середніх значень, застосування кореляційного, дисперсного чи факторного аналізу. Вони дають змогу встановити достовірність зроблених висновків.    Інтерпретують одержані результати на основі конкретних психологічних теорій.

№3 Психогенетичні методи дослідження, що використовуються в психології розвитку

Психогенетика використовує методи сучасної генетики. Найінформативнішим є метод близнят (близнюковий) Метод близнюків - психогенетичний метод вивчення впливу генотипічних І середовищних чинників на детермінацію індивідуальних відмінностей.

Метод грунтується на таких постулатах: 1) існує два типи близнят - монозиготні (МЗ) з ідентичним генотипом і дизиготні (ДЗ), генотипи яких різняться, як у звичайних сиблінгів; 2) постнатальні середовищні впливи для членів МЗ- і ДЗ-пар е однаковими. Зіставлення внутріпарної схожості у МЗ і ДЗ дає змогу визначити відносну роль генотипу і середовища в детермінації ознаки, що вивчається. Якщо ознака контролюється генотипом, то подібність МЗ-близнят повинна значно перевершувати подібність ДЗ-близнят. Такий варіант близнюкового методу отримав назву методу парних порівнянь (або контрастних груп).

Генеалогічний метод і метод прийомних дітей спрямовані на виокремлення чинників середовища і спадковості в індивідуальних варіаціях психологічних якостей.

Генеалогічний (грец. genealogнa - родовід) метод - метод вивчення характеру успадкування певної ознаки або оцінювання вірогідності її появи в майбутньому в членів досліджуваної сім'ї, що грунтується на з'ясуванні споріднених зв'язків (родоводу) і простежуванні ознаки серед усіх родичів.

Підставою для використання методу стало таке положення: якщо певна ознака спадкова і кодується в генах, то чим ближча спорідненість, тим більша подібність між людьми за цією ознакою. Тому в генеалогічному методі обов'язково використовують інформацію про родичів першого ступеня спорідненостіі. Метод прийомних дітей - дослідження дітей, максимально рано відданих на виховання біологічно чужим батькам (вихователям).

Оскільки з біологічними батьками діти мають 50% спільних генів, але не мають спільних умов життя, а з прийомними, навпаки, не мають спільних генів, але живуть в однакових умовах, то можливе розведення якостей, зумовлених спадковістю і середовищем. Ознаку, що цікавить, вивчають попарно (дитина - біологічний батько, дитина - прийомний батько).

№4 Типи розвитку: преформований та непреформований розвиток;фізичний, когнітивний та психосоціальний розвиток; еволюційний та революційний розвиток; кількісний та якісний розвиток.

Основними формами розвитку є філогенез і онтогенез. Психічний розвиток у філогенезі здійснюється шляхом становлення психічних структур в ході біологічної еволюції виду або соціокультурної історії людства в цілому. В ході онтогенезу відбувається формування психічних структур впродовж життя конкретного індивіда, іншими словами, онтогенез – це процес індивідуального розвитку людини. У психології розвитку виділяють такі типи розвитку:

– преформований тип розвитку – розвиток, при якому заздалегідь задані і закріплені ті стадії, які організм пройде впродовж деякого часу (наприклад, ембріональний розвиток).

– непреформований тип – це такий тип розвитку, коли процес заданий не зсередини, а ззовні. Дитячий розвиток – непреформований тип розвитку, оскільки розвиток відбувається в першу чергу завдяки впливу оточення на організм. Це якісно своєрідний процес, який визначений тією формою розвитку суспільства і соціуму, який безпосередньо оточує дитину, в якому вона знаходиться.

Ріст і зміни, що відбуваються впродовж кожного періоду, розділяються на чотири головні напрями (області): 1) фізичний ріст і розвиток; 2) когнітивний і мовний розвиток; 3) розвиток особистості; 4) соціокультурний розвиток.

До фізичного розвитку відносяться зміни форми і розмірів тіла, а також зміни мозкових структур, сенсорних здібностей і моторних навичок.

Розвиток в когнітивній області включає набуття навичок сприйняття, мислення, рішення завдань тощо, а також розвиток складних процесів і вживання мови.

Розвиток особистісних характеристик полягає в набутті відносно стабільних і стійких рис і почуття унікальності власної особистості.

Соціокультурна область складається з соціалізації, яка відбувається у міру того, як дитину навмисно навчають і тренують відповідати вимогам суспільства і функціонувати в ньому (спільно з формальною шкільною освітою або без неї). Другою її складовою є освоєння культурних знань у міру того, як ми за допомогою своїх власних зусиль, через спостереження і засвоєння, набуваємо ту або іншу інформацію про нашу культуру.

Процес розвитку підрозділяється на області умовно. Зміни і їх послідовність в кожній області взаємодіють з іншими аспектами розвитку в інших областях. Маленький хлопчик, що тільки що навчився стояти (моторна навичка), починає сприймати світ інакше (перцептивна навичка). Він може гордитися своїм новим умінням (емоційна подія або особисте досягнення) і може відмінно взаємодіяти з людьми новими способами (соціальні навички). Так само когнітивний розвиток школярки у багатьох відношеннях пов'язаний з її соціальним розвитком, і це призводить до ускладнення її розумових процесів і свідомості, необхідних для розуміння фізичного і соціокультурного світу. Розвиток не витканий зі шматочків; він характеризується цілісністю.

Деякі процеси розвитку, такі як ріст впродовж пренатального або на початку пубертатного періоду або посивіння волосся, є головним чином біологічними. Дані підтверджують, що ранній мовний розвиток також в першу чергу детермінований біологічно. Багато інших аспектів розвитку, такі як навчання усному рахунку, користування інтернетом або вироблення пристрасті до смаку суші, можуть залежати головним чином від особистого досвіду. Привласнення особливостей мовних патернів, словника, «акценту» і інтонацій людей, разом з якими ви виросли або вивчали другу мову, є додатковим прикладом розвитку, що відбувається переважно під впливом досвіду. Розвиток в цілому не можна визначити як детермінований тільки біологічними чинниками або тільки впливом досвіду; швидше він є тривалою динамічною грою цих двох головних причин. До процесів зміни, що відбуваються разом або незалежно одна від одної, відносяться поняття дорослішання і навчання. Такі терміни, як «ріст», «дорослішання» і «старіння», відносяться виключно до біологічних процесів. Навчання – це зміна, що відбувається з часом і пов'язана з практикою або з досвідом, який набувається.

Таким чином, психічний розвиток являє собою не послідовність змін, а має цілісний, системний характер, внаслідок чого зміни в одній області спричиняють зміни й в інших областях.

Прийнято розрізняти:

– еволюційний тип розвитку (характеризується поступовим повільним накопиченням змін, які в сукупності проявляються в новій якості. Характерний для стабільних періодів розвитку);

– революційний тип розвитку (характеризується швидким, стрибкоподібним виникненням нової якості (відбувається під час вікових криз, супроводжує їх)).

№5 Механізм психічного розвитку.

№6. Проблема норми в психології розвитку. Види норми. Основні підходи до визначення норми.

Нині в психології все ще не існує єдиного уявлення про норму. Одним з провідних джерел запозичень в психології є понятійний апарат медицини, зокрема психіатрії. У психіатрії поняття «норми» традиційно існує у вигляді дихотомії «норма-патологія».

Уперше питання про норму виникло в тих областях психології, які мали справу з так званими пограничними явищами, такими як психопатії. На сьогодні Всесвітня Організація Охорони здоров'я (ВООЗ) пропонує наступне визначення норми: норма – етичний стандарт, модель поведінки, що розглядається як бажана, прийнятна і типова для тієї або іншої культури.

Н.Є. Бачерикова дає таке визначення: «Психічна норма є індивідуальною динамічною сукупністю психічних властивостей конкретної людини, що дозволяє їй адекватно своєму віку, статі і соціальному положенню пізнавати навколишню дійсність, адаптуватися до неї і виконувати свої біологічні і соціальні функції відповідно до особистих і громадських потреб, які виникають.

Види норми (за А.Д. Марковою):

– предметна норма – знання, уміння і дії, необхідні учневі для оволодіння предметним змістом програми (відбивається в стандартах освіти);

– соціально-вікова норма – показники інтелектуального і особистісного розвитку (психологічні новоутворення), які повинні скластися до кінця певного вікового етапу;

– індивідуальна норма – проявляється в індивідуальних особливостях розвитку і саморозвитку дитини (А.Д. Маркова).

Проблема норми і її варіантів включає такі питання, як норма реакції (моторної, сенсорної), норма когнітивних функцій (сприйняття, пам'яті, мислення тощо), норма регуляції, емоційна норма тощо. Сюди ж відносяться питання статевих і вікових відмінностей.

Поняття «аномалія» в перекладі з грецької означає відхилення від норми, від загальної закономірності, неправильність в розвитку. Питання про аномалії в розвитку психічних процесів, в поведінці людини може розглядатися тільки в контексті знань про нормальні параметри цих процесів і поведінки. Аномалія є таким відхиленням від середньої величини, яке здатне порушити баланс, але яке не переходить межі патології, патологія – крайня протилежність норми, яка може характеризуватися як деяке виродження. Запропоноване формулювання вимагає врахування трьох методологічних чинників.

По-перше, відхилення від норми повинно носити кількісний і якісний характер. Якісний стан виражається в системі кількісних характеристик. Якщо одиниці кількості такі об'ємні, що не можуть знаходитися у рамках цієї якості, то якісні характеристики змінюються.

По-друге, незначні відхилення від норми допустимі. Наприклад, грецький ідеал – гармонія тіла, розуму і духу – може виражатися у більшій або меншій рельєфності м'язів, більшому або меншому розумово-духовному потенціалі. Але якщо один з компонентів спотворений, то буде спотворено якість, що не відповідає ідеалу. Таке відхилення слід вважати таким істотним, що можна говорити про патологію на відміну від відхилення несуттєвого, здатного привести до аномалії.

По-третє, відхилення від норми не повинно переходити меж патології. Якщо це сталося, то таке положення набуває статус якісно протилежного стану, тобто антипода норми.

З поняттям психічної норми тісно пов'язано поняття психічного здоров'я, оскільки за внутрішньою логікою психічна норма припускає і наявність психічного здоров'я, тобто відсутність чітко визначного психічного розладу, наявність певного функціонального резерву організму, що дозволяє людині долати психосоціальні стреси і екстремальні ситуації».

2. Основні підходи до визначення норми

У сучасній науці виділяють декілька підходів до розуміння норми.

Статистичний підхід. Найпоширенішим для багатьох психологів і психіатрів є розуміння норми як чогось середнього, сталого, такого, що не виділяється з маси, як найбільш пристосованого, адаптованого до довкілля. Як правило, чим рідше зустрічається та або інша форма поведінки, тим більше вірогідність, що її сприйматимуть як аномальну. Бути нормальним означає бути, як всі, відповідати усередненому стандарту (середньостатистичному нормативу) оцінки можливостей людини.

Приклад: оцінка розумової відсталості по IQ.

Нижче 20 – глибока розумова відсталість

20–34 – виражена розумова відсталість

35–49 – помірна розумова відсталість

50–70 – легка розумова відсталість

71–84 – розумова відсталість близька до норми

85–114 – НОРМА

115–124 – інтелект вищий за норму

125–134 – високий інтелект

135 і вище – геній

Статистичні нормативи відносні, оскільки культурно обумовлені. Такий підхід викликає давню критику, у тому числі і з боку психологів. Вони справедливо вказують, що ототожнення нормальності з тим, що часто зустрічається різко знижує уявлення про людський розвиток, зводячи його до рівня пристосування до розхожих шаблонів поведінки. Французький психіатр Д. Кюльєр говорив, що «в той самий день, коли більше не буде напівнор­мальних людей, цивілізований світ загине, загине не від надлишку мудрості, а від надлишку посередності». Дійсно, статистично «нормальне» суспільство не розвиватиметься і в результаті загине. Отже, потрібні варіації нормативу для розвитку суспільства.

Адаптаційний підхід. Бути нормальним означає бути пристосованим, адаптованим. Цей підхід найбільш близький до цілісного погляду на людину, яка живе в умовах, що змінюються. При цьому соціальна адаптація є звуженням пристосованості. Так, Домбровський вважав, що здатність соціально адаптуватися до будь-яких умов і на будь-якому рівні свідчить про нерозвиненість особистості.

Послідовники цього підходу розглядають норму і не норму у зв'язку з поняттям «адаптація». При цьому адаптація розуміється, по-перше, як динамічна рівновага між організмом і середовищем, а по-друге, як динамічна рівновага між психічними процесами і діяльністю людини.

Для норми характерною ознакою є наявність життєвої мети; наявність стійких структурних рис особистості в процесі її розвитку і тих рис, які змінюються в процесі її розвитку.

В цілому норма і не норма – це завжди процес, в ході якого особистість досягає або не досягає свого функціонального оптимуму (оптимуму психічного функціонування). Тобто, норма – процес досягнення особою функціонального оптимуму і динамічної рівноваги в реалізації цілей самозбереження, розвитку і самореалізації.

Поняття «норми» зміщується до меж індивіда. Кожна людина розглядається по відношенню до самої себе: якою вона була, якою вона стала. Таким чином, проблема норми зовсім знімається.

Культурно-релятивістський підхід. Не вирішує проблеми і підхід з позиції культурного релятивізму. Згідно з ним, про норму і патологію можна судити лише на підставі співвідношення особливостей культури певних соціальних груп, до яких належать досліджувані. Те, що цілком нормально для однієї соціальної групи, для іншої виглядатиме як патологія. Нормально те, що відповідає уявленням цієї культури про норму. Проте, як вважають окремі дослідники, при такому підході принаймні дві обставини роблять неможливим однозначне визначення нормальної і патологічної поведінки: множинність соціальних стосунків, «соціумів», до яких належить будь-який індивід, і неоднорідність вимог, що пред'являються кожним таким соціумом. Тому поведінка індивіда регулюється не єдиним набором норм, а безліччю вимог, хоча і пов'язаних між собою, але які не співпадають і таких, що іноді не узгоджуються одна з одною (вимоги сім'ї, трудового колективу тощо). До того ж, існують універсальні психічні розлади, наприклад, старече слабоумство, які не залежать ні від культури, ні від рангу.

Психопатологічний підхід. Досить поширеним серед дослідників стало прийняття негативних критеріїв норми. Згідно з цим підходом норма розуміється, передусім, як відсутність яких-небудь виражених патологічних симптомів. Якщо у людини цих симптомів не виявляється, значить, вона нормальна, значить, вона здорова. Здоров'я визначається через нездоров'я, норма – через аномалію. По такому шляху йдуть багато дослідників за кордоном, які у своїх тестах і опитувальниках виходять з уявлень і категорій, запозичених з психіатрії, і на їх основі будують структуру як хворої, так і здорової людини.

Гуманістичний підхід. Цей прямо протилежний підхід описує критерії психічного здоров'я і намагається виділити те позитивне, що несе в собі нормальна особистість. Широко ставиться питання про її здоров'я як про деяке особливе надбання, повноту, а не про одну відсутність тих або інших недуг.

Цей підхід тісно пов'язаний з теорією особистості. Норма – це людина, яка самовдосконалюється, самоактуалізується.

А. Маслоу пропонує наступні характеристики осіб, які самоактуалізуються:

– ефективне сприйняття реальності, стійкість до того, що сприймається;

• прийняття себе, інших, природи;

• відсутність сорому, провини, тривоги;

– безпосередність, простота, природність;

– центрованість на меті;

– незалежність і наявність потреби в самоті від метушні;

– автономія, тобто незалежність від культури і оточення; наявність відповідальності за свою долю;

– спокійне відношення до соціальних заохочень;

– свіжість сприйняття, відкритість новим враженням, уміння радіти життю;

– вершинні переживання, стани підйому і екстазу;

– глибокі міжособистісні стосунки;

– розмежування цілей і засобів;

– філософське почуття гумору;

– опір окультуренню.

Е. Фромм виділяє такі характерні риси норми :

– продуктивна діяльність, тобто творення;

– зв'язок людини із зовнішнім світом через емоції і переживання;

– досягнення об'єктивної реальності своїм інтелектом;

– усвідомлення власної неповторності за наявності зв'язку з ближніми і з іншими людьми;

– відсутність визнання ірраціональних авторитетів, але мисливське підпорядкування раціональним;

– постійне відродження нормальної людини;

– нормальна людина дивиться на життя як на найбільше з благ, що дарували їй.

№7. Психічне здоров’я та його рівні. Критерії оцінки ступеня тяжкості відхилень у поведінці

У світовій науковій літературі налічується близько 80 визначень поняття «здоров'я» як сутнісної якості людини. Проте жодне з них не стало загальноприйнятим передусім тому, що не знайшло конкретної реалізації в практиці.

Всесвітня організація охорони здоров'я сформулювала такі критерії психічного здоров'я:

– у людини має бути усвідомлення і почуття безперервності, постійності і ідентичності свого фізичного і психічного «Я»;

– почуття постійності і ідентичності переживань в однотипних ситуаціях;

– критичність до себе, своєї власної психічної діяльності і до її результатів;

– відповідність психічних реакцій силі і частоті впливів середовища, соціальним обставинам і ситуаціям;

– здатність до самоврядування відповідно до соціальних норм, правил і законів;

– здатність планувати і реалізовувати власне життя;

– здатність змінювати спосіб поведінки залежно від зміни життєвих ситуацій і обставин.

У цих критеріїв немає ієрархії і немає їх точної кількості. Їх межі визначаються інтуїтивно.

ВООЗ виділяє такі рівні психічного здоров'я:

еталонне здоров'я (ідеальне) – повна адаптація індивіда, гармонійний розвиток, позитивно представлені усі критерії психічного здоров'я, не є видимою вірогідність психічних розладів.

середньостатистичний рівень – стан показників психіки відповідає популяційним з урахуванням статі, віку, соціального становища, соціокультурних умов тощо. На цьому рівні є вірогідність розладів поведінки і психіки (кризи індивідуального розвитку).

конституційний рівень – пов'язаний з типологіями будови психіки і тіла. На цьому рівні існує група ризику внаслідок статури.

рівень акцентуації – загострення особистісних рис. У результаті цього людина робиться вразливою.

передхвороба – наявність окремих симптомів психічного розладу. З вірогідністю в 92% такі симптоми, як головний біль, розлади сну, стомлюваність, дратівливість, запальність, емоційна лабільність, тривожність, можуть перейти в хворобу.