1945 Рік для людей був дуже важкий, але було і свято Перемоги,

яке було радістю не для всіх. Багато сімей в селі зустрічали Велику Перемогу з гіркими слізьми. Бо їхні чоловіки або сини не поверну- лися з війни. Повернулося з вйни тільки 113 чоловік. З них багато інвалідів. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинули 235 душ з нашого села. Це були такі радичевці: (однакові прізвища не повторюються)

Бабченко Максим Тер., Білий Данило Тих.,- Митрофан Трох.,- Мусій Тих.,- Федір Тих., Вишняк Андрій Пав., Вовк Іван Анд., Губеня Олексій Влас.,- Потап Влас., Деркач Антон Оноп.,- Іван Кир.- Іван Степ.,- Михайло Оноп..,- Микола Іван., Петро Оноп.,-Пилип Кир., Дорош Нестер Карп.- Микола Нес., Дудко Петро Степ.,- Петро Як.,- Сергій Демен., - Трохим Сем., Дудченко Харитон Кост., Карасюк Микола Карп., Карпенко Василь Петр., - Григорій Іван.,- Юхим Парф.,- Прокіп Як.,- Федір Дан., Кедюх Дмитро Пил., - Тихон Лукич.,- Трохим Микит., Клименко Андрій Павл.,- Василь Сем.,- Євдоким Федор. - Іван Олексій.,- Павло Кузьмич.,- Петро Куз.,- Петро Павл.,- Петро Федот.,- Семен Логв., Коляда Андрій Карп.,- Григорій Мих.,- Йосип Ст.,- Микита Олександр.,- Павло Мих., - Петро Мих.,- Сергій Андр.- Сергій Євд.,- Федір Олепксанд., Коробейник Йосип Фок., - Макар Йосип.,- Семен Парф., Коструб Митрофан Харит.,- Нестер Зах.,- Микола Фед., - Павло Андр.,- Пантелій Харит.,- Прокіп Олексій., Кочубей Петро Григ., Кривець Єгор Ант.,- Гнат Карп.,- Кузьма Авр.,- Микола Ів.,- Родіон Ант.,- Тимофій Куз.,- Трохим Петр., Криволап Данило Анд., - Іван Фед., - Йосип Микит., Кузьминський Олексій Гавр., - Антон Мих.,- Єфрем Гавр., Куцов Петро Степ., Макаренко Дем’ян Григ.,-Євмен Григ.,- Леонтій Як.,- Сергій Зах., Мельник Олексій Микол.,- Архип Петр.,- Опанас Микол.,- Василь Юхим., - Іван Ісак.,- Іван Харт.,- Карпо Мус.,- Карпо Петр.,- Мусій Лар.,- Терентій Вас., Мержа Харитон Апат., Никипорець Олексій Гер.,- Андрій Влас.,- Андрій Дм.,- Андрій Карп.,- Андрій Сем.,- Антип Тит.,- Антон Вас.,- Опанас Мих.,- Василь Прок.,- Василь Тит.,- Гаврило Антон.,- Григорій Анд.,- Григорій Іван.,- Григорій Кінд.,- Данило Леон. - Данило Митроф.,- Дмитро Гавр.,- Захарко Онопр.,- Іван Єфр.,- Іван Кост.,- Гнат Макс., Йосип Трох.,- Кирило Тит.,- Марко Як., Микола Карп.,- Павло Фед.,- Пантелій Карп., - Пимон Микол.,- Савко Микол.,- Семен Єгор.,- Степан Анд.,- Степан Кінд.,- Степан Тит., - Тихон Ант.,- Тихон Юхим.,- Тихон Карп.,- Федір Антон.,- Пилип Антон.,- Кирило Тит., Огієнко Олексій Єгор.,- Дмитро Никип.,- Микола Опан., Осовик Олексій Кост.,- Андрій Дмит.,- Архип Тим.,- Василь Клим.,- Григорій Гер.,- Григорій Як. - Данило Мих.,- Дем’ян

- 95 -

Івн.,- Дмитро Кл.,- Апатій Пим.,- Євстрат Пим.,- Іван Тим.,- Іван Харт., Гнат Яким.,- Ілля

Мих.,- Ілля Пав.- Апатій Пав.,- Максим Мар.,- Мина Григ. Михайло Петр.,- Мусій Ісак., - Миккита Єлиз.,- Микола Єлиз.,- Микола Марк.,- Пимон Митроф.,- Семен Митроф., - Пилип Кон.,- Пилип Митроф.,- Яків Дан.,- Яків Іван.,- Яків Петр., Петренко Лука Леон., - Терешко Анд., Прокопенко Дмитро Гр.,- Іван Мих.,- Михайло Вас.,- Микола Дм., - Сергій Вас., Сапошко Олексій Сем.,- Андрій Сем., Сапон Дементій Карп.,- Ілля Антип.,- Максим Олексій.,- Трохим Антип.,- Яків Олексій., Сапошко Олексій Семен., Сикольчук Григорій Демент.,- Максим Кінд., Сиса Михайло Сем., Скорий Євдоким Гавр., Смашний Григорій Кон.,- Ілля Март.,- Микола Кінд., - Пилип Ів.Супрун Єлисей Павл.,- Іван Макс., - Кирило Мих. - Максим Мих, - Михайло Єлис., - Сидір Мих., - Тихон Степ., Сурай Данило Федор.,- Марко Макс.- Матвій Степ.,- Павло Кінд., Терещук Андрій Ілліч, - Андрій леон.,- Максим Вол.,- Роман Микит., Тихоновський Гаврило Лавр.,- Ілля Омел., - Михайло Гавр.,- Микола Олександ.,- Петро Гавр.,- Пилип Кир., Швець Олександр Трох.,- Григорій Тимоф.,- Дмитро Лукич - Іван Тимоф., Ювченко Павло Никип., Ющик Ілля Вас., - Семен Парф., Ященко Федір Якимович,- Олексій Трох.,- Андрій Арх., Андрій Мих., - Андрій Сем.,- Архип Микит.,- Василь Дан.,- Володимир Лавр.,- Григорій Гер.,- Захарко Анд.,- Лука Куз., Михайло Григ., Микола Антип.,- Микола Григ.,- Микола Як.,- Павло Петр.,- Петро Захар., Петро Степ.,- Прокіп Анд.,- Сергій Вас.,- Сидір Авксентійович, - Яків Нест.

20 душ були розстріляні при німцях. У німців були ще списки на 80 дворів, які підготували наші поліцаї на наших людей для розстрілу сім’ями. Але вони не встигли привести в дію цей план, бо

наша Червона армія не дала їм цього зробити.

На фото група радянських солдат, які визволяли нашу країну від німецько-фашистських загарбників, визволяли Європу і штурмували Берлін. Серед них був Никипорець Михайло Олексійович. Він посередині ззаду. Фото зроблено в Німеччині після закінчення війни. Михайло Олексійович народився в 1924 році.

- 96 -

Це фото теж зроблене в Німеччині 9 травня 1945 року. В передньому ряду крайній справа сидить Кузьминський Андрій Григорович. Він народився 8 серпня 1918 року. Пройшов всю війну і закінчив штурмом Берліна. Працював у колгоспі комірником, бригадиром садогородньої бригади, головою сільпо та на інщих роботах. Помер 16 вересня 2010 року.

Михайло Олексійович в місті Хемніц Кузьминський Андрій Григорович.

(Chemnitz) Німеччина - 1945 рік. Берлін 1945 рік.

- 97 -

За героїчні подвиги на фронті 292 воїни з Радичева були нагороджені орденами і медалями. Багато з них загинули, не дочекавшись перемоги.

На мітингу стоять ветерани війни: Пясковський Леонід Климович, Дудко Дмитро Іванович, Мельник Михайло Хомич, Сологуб Микола Тимофійович, голова колгоспу Василь Прокопович, сільський голова Федір Михайлович та учні, які прийшли на мітинг зі школи з піонервожатою Деркач Людмилою.

Лісосплав

Незабаром після закінчення бойових дій у нашій місцевості, почали відновлюватися виробництва. Відразу стали вирішувати проблему відбудови зруйнованих міст і сіл. Для цього терміново потрібно було багато лісу. Тому одним з найнагальніших завдань стала заготівля і сплав лісу. В найближчій від нас дільниці в Мезині розпочалась робота по підготовці плитів. На початку 1944 року взимку частина наших чоловіків, які по різних причинах були звільнені від фронту, кожен день ходили пішки на роботу в Мезін

- 98 -

Плитники спереду зліва направо: Коробейник Павло Кирилович, Никипо- рець Григорій Андрійович (батько Марусі Коробейник), Сапон Пилип Олек- сійович. Другий ряд: зліва Білий Василь Йосипович (староста при німцях), в центрі Ященко Григорій Омелькович, справа Карпенко Микола Іванович (дід Ніни – начальника пошти). 3-й ряд: зліва другий Клименко Іван Кузьмич, Макаренко Костянтин (Паказій), Сикальчук Дементій Зінов’євич. Позаду зліва Осовик Мина Григорович, справа Коструб Ларіон Терентійович. Решта плитників були з інших сіл. Це довоєнне фото.

для заготівлі і пов’язки колодок з бору у плити. Всі пов’язані колодки, спущені на воду, з’єднували в один великий караван. Навесні цей караван декілька чоловік гнали до Чернігова або до Києва. Старшого називали дубовик. Гнати доводилось самопливом за течією. Це було дуже довго. Інколи караван зачіплював пароплав і тягнув. Це було набагато швидше, але плитники повинні встигати відпихати плити від берега на поворотах з допомогою шостів.

Я вже писав, що колись, до революції, багато чоловіків з нашого села працювали на лісосплаві. Багато працювали і після революції. Найтяжче було після війни. Грошей для виплати зарплати не вистачало і тому замість грошей давали натуральну оплату: різні консерви американського виробництва, які наша країна отримувала

- 99 -

по ленд-лізу, а також німецькі, видавали трохи цукру. Іноді давали по декілька метрів мануфактури. А в магазинах тоді цього всього ніде не було. Тоді, щоб виплатити податки, отриману мануфактуру несли продавати на базар, а самі ходили в полотняному одягу свого виготовлення. В той час на Мезинській дільниці лісосплаву працю- вали: начальник дільниці Швець Тимофій Матвійович, майстрами працювали Ющик Микита Пилипович і Клименко Іван Кузьмич (Гнип). В’язали колодки в плити і ганяли по Десні і далі по Дніпру: Осовик Михайло Степанович (Чорниш), Ющик Мартин Семенович та інші. Частина плитників показані на фотографії, що на попередній сторінці. На Сосницькій дільниці працював Супрун Микола Дмитрович (батько Михайла Миколайовича – Кримського).

Відбудова села після війни

Тяжко було жити і працювати в перші роки після війни. Якщо в роки німецької окупації було дуже страшно німців і поліцаїв, бо в них була вся влада, то не так важко, як після війни.

Більшість чоловіків загинули на фронті і тому майже всі роботи були вимушені виконувати жінки, які працювали і вдень, і вночі. Не вистачало коней. Багато орали і возили волами. А на присадибних ділянках орали і своїми коровами. Навіть орали самотужки,

- 100 -

коли жінки самі запрягались і гуртом тягли плуга. Крім важкої роботи ще й були непосильні податки і позики на відбудову народного господарства.

В таких умовах, щоб вижити, багато допомагали діти. Особливо діти в тих сім’ях, де не стало батьків. Вони ще невеликими були змушені пасти корів і тому навесні і восени не ходили до школи, а вже підлітками виконували всяку роботу в колгоспах. Деякі з них були відзначені похвальними грамотами. Цією грамотою від комсомолу був нагороджений за роботу в колгоспі Коструб Павло Тихонович. Грамота показана на попередній сторінці.

1946 рік видався неврожайним і серед населення відчувалася голодовка, яка була до середини 1947 року, коли вже зібрали перший врожай зерна на присадибних ділянках.

В березні 1946 року головою сільради був обраний Ященко Іван Семенович (Котів), який працював один рік. В квітні 1947 року поставили Смашного Сергія Мартиновича, який працював три місяці і в липні 1947 року призначили Осовика Антона Семеновича (це був чоловік учительки Марії Данилівни). Він працював до жовтня 1947 року і найактивніше грубо правив податки, незважаючи на бідність людей. Його змінив Мельник Михайло Хомич, який працював до грудня 1953 року. На роботі з людьми був грубуватий, але в той час це було нормально. Після нього довго працював головою сільської ради Сапон Микита Григорович, аж до самої пенсії, на яку він вийшов у 1969 році. Він був більше поміркованим і реально оцінював можливості людей. А якщо було потрібно, то допомагав людям і чесно виконував свої службові обов’язки.

Крім післявоєнних труднощів, жителів села спіткало велике лихо. 21 липня 1949 року, якраз було свято Казанської Божої Матері, виникла пожежа. Це було на початку ночі. Загорілася хата біля Десни по вулиці Сапішківка у Сапошко Насті Аврамівни. Тієї ночі великий вітер дув від Десни на село і полум’я перекинулося на сусідні хати. Бо в той час у нашому селі всі хати були покриті соломою. Тоді вночі за короткий час від Десни вигоріло 34 двори. В ту страшну ніч в селі ніхто не спав і всі молили бога, щоб вітер перестав дути на село. Після цього, по клопотанню сільської влади, погорілим сім’ям Понорницький банк з державного бюджету виді- лив невеликий кредит, а також було відпущено лісу з державних

- 101 -

лісів для побудови нового житла. І ці люди з великими труднощами до зими побудували собі хати. Але люди жили бідно, бо погоріло їхнє майно, яке треба було нажити знову.

Після війни найбільші труднощі випали на долю багатодітних вдів, яким нікому було допомагати. В колгоспах була важка ручна праця. Не вистачало коней. Ще довго після війни орали волами. Ними возили гній на поле, вивозили з поля врожай, возили ліс та інші вантажі. Запрягали пару волів у ярмо, і коли ними орати, то потрібно їх ще й водити за мотузку. А водити їх важко, бо вони дуже смикають, киваючи головами. За плугом ходили більше дорослі, а водити волів доводилось дітям або жінкам. А коли сади-ли картоплю, то одні жінки носили корзини з картоплею, а інші носили на плечах корзини з гноєм і руками клали цей гній в борозну під кожну картоплину. Бо тоді гною було мало і його намагалися використати як можна краще.

Працювали тоді і вдень, і вночі за трудодні. Багато було таких робіт, що жінки не могли виробити і одного трудодня. Були навіть випадки, коли жінкам встановлювали меншу норму виробітку, ніж чоловікам при одній розцінці. І тоді ті чоловіки, у яких було гірше здоров’я, заробляли менше жінок.

Коли колгоспи збирали врожай зерна, картоплі, то в першу чергу виконували заповідь, що спочатку повністю треба виконати плани по поставці продукції державі. Потім розраховувались врожаєм за роботи, виконані тракторами з Авдіївської МТС, і після закладки посівного матеріалу і фуражу решту врожаю розподіляли на зароблені трудодні. Врожаї були низькі і тому на трудодні заробляли мало. Грошей на трудодні нарахову- вали дуже мало, бо

колгоспи здавали свою продукцію державі за символічними цінами, майже даром. Практично цих грошей отримати було неможливо, бо їх

- 102 -

відразу забирала сільрада на сплату податків і позик.

Врожайність зернових в наших колгоспах після війни була низь- кою, в середньому 10–12 центнерів з гектара.

З присадибних ділянок теж збирали малі врожаї. Але значну частину зібраного врожаю потрібно було відвезти на базар, щоб заплатити податки. В той час на кожен двір накладався грошовий податок, який сягав декількох сот карбованців на рік і часто до тисячі карбованців. Це на той час була велика сума грошей, і щоб її виплатити, треба було віддати всі свої доходи, не залишаючи собі на саме необхідне.

Розмір податку визначався не від розміру присадибної ділянки, а від того, скільки чого було посіяно на цій ділянці. Наприклад, овочі обкладались найдорожче, а інші культури дешевше. Найдешевше оцінювались трави. Кожен рік працівники сільради обходили по дворах і переписували посіви на присадибних ділянках і домашніх тварин, на яких теж накладались податки, доводились плани здачі молока, м’яса, яєць. Правильність перепису перевіряли працівники ЦСУ з району, і коли виявляли, що хтось не все записав, то дуже карали. Обкладались податком сади, кущі смородини та ін. Були випадки, коли люди вирубували свої сади, щоб менше платити податків. В сільраді була посада для збору податків. Довго правив податки Петренко Василь Леонтійович. Він ходив по селу у військовій формі. Деякий час працював Волохин Петро Кузьмич, який жив у Недобойко Наталки. Він був гарний працівник, але за нестачу коштів попав у тюрму.

- 103 -

Крім грошових податків, були ще й натуральні. На попередній сторінці показане зобов’язання на 1950 рік, яке приносив викона- вець з сільради для обов’язкового виконання. М'ясо люди купували живою вагою на базарі в рахунок виконання плану поставки державі.

Кожен рік потрібно було здати державі безплатно молока 180 літрів, м’яса 40 кг, яєць 90 штук і 1 шкіру вагою не менше 4 кг. Молоко здавали, коли була корова, а решту незалежно від наявності. Хто не вкладався у вказані строки, то ще додавалась пеня і потрібно було здавати більше.

. Практично це було так. Продає колгоспник свою корову на базарі. Йому дають із заготівельної організації чисті квитанції і він їх виписує тим людям, які йому платять гроші, наприклад, по 40 кг м’яса, скільки вистачить корови. Потім цю корову відводили на базу в Крисківський заготівельний пункт.

Одна сім′я могла виростити лише одну свиню на рік, та й то обов’язково зняти шкіру, а хто смалив, того карали. Якщо кому хотілось обсмалить, то везли порося далеко в рівчак, щоб ніхто не побачив і там смалили. Дехто смалив навіть у погребі.

Для того, щоб можна було уявити, що люди сіяли на своїх городах тоді, я показую структуру посіву на своєму городі в га:

1953 рік 1955 рік 1956 рік 1958 рік

Картопля 0,09 0,07 0,08 0,19

Овочі 0,01 0,01 0,01 0,01

Жито 0,04 0,16 0,15 0,12

Ячмінь 0,04 0,04 - -

Просо 0,06 0,04 0,03 0,02

Коноплі 0,03 0,05 0,03 0,02

Для відбудови народного господарства нашої країни були потрібні величезні кошти, бо більшість промислових підприємств лежали в руїнах. Наша країна не могла тоді розраховувати на допомогу від багатих країн чи на отримання кредитів від МВФ. Більше того, на нашу країну тиснули і залякували атомною бомбою, якої тоді наша країна ще не мала. Але СРСР не тільки відбудовував свою країну, а ще й допомагав іншим країнам будувати народну владу і продовольством і всім необхідним. Наприклад, в кінці 1949 року СРСР надав кредит великому Китаю.

Для цього різних податків не вистачало і ще потрібні були

- 104 -

кошти. А кошти на ці потреби держава могла взяти тільки з селян. І тому кожного року навесні проводили підписку на позику, яка була обов’язковою. Конкретної суми не визначалось, а скільки з кого «здеруть». Для цього під час посівної ходила велика група начальс- тва, де були сільські і районні начальники. Вони ходили по брига- дах під час наряду і умовляли підписати як можна більшу суму. А хто не погоджувався, тому не давали коня зорати город.

Потім, після збирання врожаю на своїх невеликих городах, які були не більші 0,40 га, треба було чималу частину його відвезти на базар до Понорниці або в Шостку і продати, щоб потім виплатити податки та позику. За затримку платежів нараховували пеню. Хто був неспроможний заплатити, у того силою забирали домашніх тварин. Були навіть такі випадки, коли сім’я з малими дітьми мала одну козу, і ту забирали з двору за заборгованість.

Як видно з сказаного, життя було тоді дуже тяжким. І тому ходив анекдот: «Розмовляють у поїзді два пасажири. Один каже «Ох і жмуть». Підходить міліціонер і питає: «А хто жме?». А чоловік злякався та й каже: «Та чоботи жмуть». Але міліціонер здогадався і тому чоловіку пригрозив: - «Ну дивись!»

Коли роками люди не могли розрахуватися з державою, тоді був один вихід – погодитись на переселення по вербовці в місця нових необжитих або небезпечних районів. Тим людям, які погоджува-лися на переселення, списувались всі заборгованості всіх податків.

Тоді з Радичева виїхало багато сімей. Частина з них через деякий час поверталась, бо не витримували тих труднощів, які їх там спіткали. Вони повертались, потім вербувалися в інші місця по оргнабору. Найбільше наших людей повернулися з Криму. Ці переселення були в кінці сорокових і на початку п’ятдесятих років.

В зв’язку з тим, що багато чоловіків працездатного віку загинуло на фронті, молодих хлопців 1927 року народження затримали в армії, які служили по сім років, багато молоді направлялось на відбудову промислових об’єктів та шахт. Радичевських хлопців народження 1928 року і молодших направляли на роботу в шахти Донбасу і багато їх направляли в ФЗО (фезео–фабрично-заводское обучение). Але хлопцям, звісно, в шахти не хотілось. Тоді їх випра- вляли примусово. А тих, хто ховався, розшукували групи з місцево- го керівництва і уповноважених міліції. Вони навіть ходили по хатах вночі до хлопців додому, а коли дома не знаходили, то йшли

- 105 -

до їхніх родичів. Коли знаходили, то відразу відправляли на Донбас в шахти. Як співається у відомій пісні «паренька приметили» і «направили в забой». Одного разу таким чином вночі наловили хлопців і зачинили їх у приміщенні сільради до ранку під озброє- ною охороною. Охороняти доручили начальнику Радичевського винищувального батальйону Кривцю Кирилу Петровичу (батьку Валіка Сірого). Арештовані хлопці спочатку з ним розмовляли, а потім його обдурили. Забрали у нього рушницю і кинули в кручу до річки, а самі повтікали. Після цього Кривця звільнили з посади і більше нікого не ставили. З Радичева тоді було направлено в Донбас майже всіх хлопців 1928 року народження, а також і деяких молодших. З хлопців, народжених в 1928 році, залишились тільки ті, кого не знайшли або хто зумів втекти.

Десятирічний період після визволення Радичева від німецької окупації з 1943 по 1953 рік був найтяжчим за всю багатовікову історію села. Тепер молоде покоління людей не зможе уявити тих труднощів, а може, й не повірить тому, що тут написане.

Тоді зарплати колгоспникам грошима не платили зовсім, а пенсії колгоспникам почали платити тільки з кінця 1964 року, і то тільки по 12 карбованців на місяць. Податки і державні позики були непосильні. Купити в магазині ні продуктів, ні одягу, ні взуття не було за що. Люди тоді вже давно забули, що Такі хати були в Радичеві після війни

таке риба з магазину. Тільки старі люди могли згадати, що в доколгоспні часи в магазинах нашого села можна було купити недорого рибу і бублики. Діти не бачили ні цукерок, ні пряників, не було у людей і цукру.

Люди були вимушені на своїх невеликих присадибних ділянках вирощувати коноплі. Потім їх замочували в копанках коло річки. Я вже писав про це. Коли куделі м’яли ногами в хаті зимою, то піднімалась велика пилюка, бо у хатах не було дерев’яної підлоги, а була земляна долівка. В кінці зими люди ткали на домашніх

- 106 -

верстатах так само, як сто і двісті років тому. З витканого полотна шили одяг і білизну. Верхній одяг фарбували. Такий одяг був дуже примітивно пошитий і некрасивий. Його соромно було носити, але люди були вимушені його одягати через велику бідність.

Чоботи, хто умів, шили теж самі із шкір своїх домашніх тварин. Частіше з телячих шкір, а хто сам не вмів, то носили до шевців, яких було в селі тільки декілька чоловік. Вихідного одягу у людей майже ні в кого не було. А з робочого теплого одягу були піджаки з грубої овечої вовни і великі чикмені (це наче плащ з тканої вовни, тільки тепліші), а також саморобні кожухи. В той час люди вимушені були тримати овець і кіз для м’яса, а також для смухів і вовни. Багато людей використовували одяг, який залишився ще з доколгоспних часів. Влітку деякі люди навіть носили постоли. Хоч на трудодні тоді давали зовсім мало, але виробляли за день всього один або два трудодні.

Не зважаючи на всі ці труднощі, люди мали бажання працювати. А працювали тоді в колгоспі на полі і на фермах дуже дбайливо. Старші дивились за молодими і обов’язково робили зауваження, коли хтось трохи не так робив. Людей тоді було в селі в чотири рази більше, ніж тепер, незважаючи на втрати у війні. Виїздили з села мало, бо тоді колгоспники не мали паспортів. Але роботи в колгоспі всім вистачало. Норми на виконання робіт встановлювало правління колгоспу, щоб люди працювали з напруженням.

Після війни колгоспи відбудовували тваринницькі приміщення. Всі будівлі будували свої колгоспники за трудодні. В числі важли- вих об’єктів будували контору в колгоспі «Вільне Життя». Контора будувалася велика у формі букви «Г». Її намагались будувати швидко, але не дотримувались техніки безпеки. Тоді на будівництві контори загинув один будівельник. Приміщення контори було зроблено гарно і красиво. Воно розташоване у зручному місці для людей і для працівників контори. На ганку контори у дні великих свят виступали керівники перед людьми, що збиралися на вулиці.

Була також збудована нова контора і в колгоспі «17 партз’їзду». Вона була збудована на тому місці, де тепер проходить дорога навпроти Новицьких. А дорога раніше проходила попід кручею від Лукичового двору вниз повз хату Колі Папети, хату Супруна і виходила повз бригаду, де зараз живуть Новицька Маня і Коробейник Марія. А там, де зараз дорога, на схилі гори стояла

- 107 -

хата Кожушко Марка Васильовича і його дружини Ганни Арте- мівни – тітки Коструба Павла. Вони виїхали на переселення. Нижче цієї хати стояла ця контора. Потім в 1953 році ту контору розібрали і збудували хату голові колгоспу Сапону замість обгорілої на пожежі, а з обгорілої збудували бригадну хату. Згодом, де стояла хата Кожушко і контора, була прокладена дорога.

В колгоспах працювали люди різного віку – від підлітків до глибокої старості. Тому, що пенсій колгоспники не отримували. Невеликі пенсії отримували тільки інваліди війни і старі батьки загиблих воїнів, а також вдови – на дітей. Наприклад, вдова отримувала 40 карбованців в грошах до 1961 року, а якщо цей розмір пенсії перевести на гроші після 1961 року, то вийшло б всього 4 (чотири) карбованці на місяць.

В 1956 році, Керівник СРСР Хрущов увів новий закон про пенсії, за яким вдовам стали платити по 136 карбованців, а після грошової реформи 1961 року вдови отримували по 13 крб 60 коп.

Навчання в школах, починаючи з 8 класу, було платним. За навчальний рік учні повинні були платити по 150 крб. Крім плати за навчання треба було заплатити за квартиру в Крисках чи в Понорниці. Середніх шкіл по селах було мало. Я знав, що в нашому Понорницькому районі середніх шкіл було всього дві. Гуртожитки при школах були маленькі і в них приймали здебільшого дітей, батьки яких загинули на фронті. Через ці витрати, середню школу не могла закінчити більшість зростаючого покоління.

А ще пам’ятаю, коли я працював листоношею у 1956 році, була вказівка переписати у людей всі радіоприймачі, незалежно від того, чи вони працювали, чи були непридатні. Після цього ті люди отримували повідомлення на додатковий податок.

Школа після війни

Після визволення села від німецької окупації 17 вересня 1943 року були проведені збори сільського активу вранці 18 вересня за участю представника нашої армії і всього активу села. На цьому зібранні було вибрано керівництво села і першого після війни

- 108 -

директора школи Головань Ольгу Семенівну. Вона працювала на цій посаді три роки. На ці роки випали найбільші труднощі. За роки

німецької окупації все майно в школі було знищено. З державного бюджету кошти не виділялись, бо ще йшла війна. Коли мені довелось розмовляти з Ольгою Семенівною і згадувати про ті роки, то вона казала, що словами цього розповісти неможливо. Навча- лися в холодній школі. Чоловіки були на фронті і привезти дров було нікому. Не було ні зошитів, ні ручок, ні чорнила, ні олівців. В колгоспі вели облік на старих газетах.

Відразу після війни приїхали Сикальчук Василь Леонтійович. і Раїса Михайлівна, Марія Данилівна повернулася з Далекого Сходу і Ященко Григорій Тихонович повернувся з військової служби.

На фото: учителі нашої школи після війни, кінець 1947 року. Зліва направо вгорі: Ященко Григорій Тихонович, Головань Ольга Семенівна, Сикальчук Ганна Михайл. і Василь Леонтійович, Ященко Марія Данилівна, Никипорець Кузьма Мусійович. Внизу: Котлубай Микола Олексійович і його дружина, Ященко Марія Миколаївна та Ржепецька Віра Гаврилівна.

Із спогадів Сикальчука Василя Леонтійовича

«З 1946 року працював у Радичівській школі. Разом зі мною пра- цювали Васьков Петро Карпович, Ященко Григорій Тихонович, Головань Ольга Семенівна. Був у мене перший клас, у якому було 46 дітей. Умови роботи були важкі. У перші дні навчання не було ні букварів, ні паперу. З 15 вересня почали одержувати підручники. А букварів ще не було. Цілими ночами я писав друкованим шрифтом перші

- 109 -

сторінки букваря і по цих сторінках навчав дітей читати. Тільки на кінець вересня одержали букварі, та й то один буквар на двох учнів. Виготовляв ручки з дерева, до яких прикріпляв пера. З фарби виготовляв чорнило, з паперу, що привіз із армії, – зошити. І лише на початку жовтня поступили зошити для першого класу. Не дивлячись на такі важкі умови, діти вчилися охоче. В класі було багато відмінників. Серед них Деркач Тетяна, Карпенко Станіслав, Огієнко Ганна, Терещук Марія та інші.»