3.2. Група головних цілей

Окрім вищої цілі є сукупність задач, можна сказати, другого рівня. Їх називають групою головних цілей. В економічній літературі вони трактуються як функції держави.

До головних цілей сучасного соціального устрою відносять:

• вільний розвиток суспільства;

• правовий порядок;

• зовнішня і внутрішня безпека.

Реалізація цих цілей забезпечує принципові умови існування ринкового соціально-орієнтованого суспільства. Набір головних цілей в залежності від стану зовнішнього та внутрішнього середовища змінюється.

Вільний розвиток суспільства

Забезпечення свободи трактується надто не однозначно; багато тут залежить від інтересів окремих груп і категорій суспільства. Об’єктивний зміст даного поняття визначити достатньо важко, бо це і філософська і соціальна і економічна категорія.

У наукових публікаціях останнього часу вільний розвиток суспільства часто пов’язують з формуванням громадянського суспільства.

Громадянське суспільство - це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів, асоціацій і організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку державної влади. Тут держава і громадянин пов’язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів.

Економічною основою громадянського суспільства є власність в усій багатоманітності її форм (приватна , колективна, державна, комунальна тощо). Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи.

Реальна ступінь свободи в економіці виступає результатом політичного компромісу, котрий відбувається у кожний поточний відрізок часу.

Правовий порядок

Проблема забезпечення правового порядку, правової обґрунтованості того чи іншого економічного рішення також пов’язана з наявністю різних інтересів.

Практичне досягнення правового порядку, який розглядається у якості однієї з цілей економічної політики, зв’язане перш за все з наявністю права на власність та її захист і на укладення господарських договорів зі всією необхідною системою державного контролю.

Для цього держава визначає правовий статус окремих форм власності , узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками і покупцями товарів , регламентує здійснення окремими підприємствами зовнішньоекономічної діяльності, визначає обов’язки підприємств перед державою і т.д.. Спираючись на економічне законодавство, держава виконує роль арбітра у сфері господарських відносин, виявляє випадки незаконної діяльності та вживає відповідних заходів до порушників.

3.3. Практично орієнтовані (макроекономічні, прикладні) цілі

Досягнення практично орієнтованих цілей – певний крок в реалізації вищої цілі - забезпеченні національного добробуту.

Практика розробки та реалізації економічної політики у розвинутих країнах дала стандартну групу показників, сукупність яких точно відображує вищу ціль державного впливу на економіку (безумовно, в окремих країнах в певні проміжки часу склад цієї сукупності може дещо змінюватись за кількістю намічених цілей, по ієрархічному їх розподілу; але в принципі це досить стійке утворення).

Виділяють чотири макроекономічні (практично орієнтовані) цілі державного регулювання, які об’єднують поняттям «магічний чотирикутник»:

• економічне зростання;

• повна зайнятість;

• стабільний рівень цін;

• зовнішньоекономічна рівновага.

Про «магічний чотирикутник» говориться у тому сенсі, що одні його цілі суперечать іншим. Так, стимулювання зайнятості населення за рахунок державних видатків підвищує зростання державного дефіциту, а в кінцевому рахунку і рівень інфляції. «Магія» якраз полягає в тому, щоб рухатись у всіх чотирьох напрямках більш або менш рівномірно.

Економічне зростання. Загальне економічне зростання означає збільшення пропозиції товарів і послуг на душу населення. Показник виміру - ВВП. В системі економічних поглядів Заходу забезпечення економічного зростання вважається провідною економічною задачею. Її рішення пов’язують з абсолютним і відносним ВВП. Основне достоїнство показника економічного зростання полягає в тому, що з його допомогою можна судити про збільшення реального ВВП і прогресі щодо продуктивності праці. Слабкість його в тому, що він не відображає соціальної нерівності в розподілі продукту та негативних наслідків економічної динаміки для природного середовища.

В рамках єдиного підходу до оцінки значущості показника економічного зростання серед спеціалістів має місце значні розбіжності з питання про темпи економічного зростання та методи його забезпечення. Серед економістів є як прихильники прискореного економічного зростання, так і прибічники спокійного, сталого рівноважного стану. Є і такі, хто заради збереження природного середовища, збільшення строків використання природних ресурсів рекомендує дотримуватись теорії «нульового зростання».

Повна зайнятість. Забезпеченням економічного зростання тісно пов’язана інша важлива ціль - задоволення вимоги повної зайнятості. Її суть - досягнення максимально можливого і в довгостроковому плані стабільного використання всього працездатного населення.

Конкретно задача вирішується створенням нових робочих місць та іншими методами боротьби з безробіттям. Комплекс цих заходів в розвинутих країнах прийнято називати політикою забезпечення зайнятості. Зрозуміло, що саме на основі повного використання виробничого потенціалу, який є в країні, можна досягнути максимального збільшення масштабів виробництва. Однак, яким би не було важливим економічне зростання, треба виходити з реалій: до кінця позбавитись від деяких форм безробіття суспільство не може. Певна частка осіб, які не мають роботи, завжди існувала в ринковій економіці.

В західній науці панує така точка зору, згідно з якою безробіття в своїй основі відображає економічну доцільність використання ресурсів, подібно тому як, скажемо, ступінь завантаження виробничих потужностей відображає доцільність і ефективність використання основного капіталу. Про це свідчить частково, так званий природній рівень безробіття, якій визначається як рівень безробіття за повною зайнятістю.

При цьому повна зайнятість не означає 100%-ної зайнятості робочої сили і відсутність безробіття. Вона передбачає наявність структурного та фрикційного безробіття, але відсутність циклічного безробіття.

Структурне безробіття - це безробіття, яке викликане невідповідністю структур попиту та пропозиції робочої сили за кваліфікацією, демографічним, географічним та іншими критеріями.

Фрикційне безробіття пов’язане, головним чином, з добровільним переходом трудящих з однієї роботи на іншу та сезонними коливаннями в попиті на робочу силу. Таким чином, сезонне безробіття є часткою фрикційного безробіття.

Циклічне безробіття відображає стан економічної кон’юктури країни і перевищення пропозицій робочої сили над попитом на неї в період економічного спаду.

Економісти виділяють і деякі інші форми безробіття, пов’язані з різними критеріями класифікації: її тривалістю, вимушеним характером, концентрацією в певних професіональних групах, галузях, регіонах або вікових групах.

Прийнято вважати, що стан повної зайнятості досягається, коли ступінь безробіття (відношення чисельності, які не мають роботи до чисельності працездатного населення) складає 4-6 %.

Конкретний допустимий рівень показника, про який йде мова, в певній мірі залежить від соціально-політичної обстановки в тій чи іншій країні.

Стабільний рівень цін. Державне врегулювання цін - це політика держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів впливати на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації країни.

Показник рівня цін вимірюється за допомогою індексу вартості життя (або індексу споживчих цін), він відображає динаміку цін на споживчі товари.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах:

• обмеження рівня ціни;

• введення податкових платежів, що ведуть до вилучення доходів у виробників і споживачів;

• державна підтримка цін через дотацію.

Стабільним рівнем цін вважається такий, якщо середні ціни в національній економіці не змінюються. Окремі ціни при цьому можуть збільшуватись або падати.

Абсолютно стабілізувати рівень цін жодна економіка не може, так як:

• постійно змінюються об’єми попиту та пропозиції, співвідношення між ними;

• багато факторів впливає і на рівень витрат виробництва. Наприклад, виробничі фактори викликають інфляцію витрат, яку ще називають інфляцією пропозиції. Хоча основи цієї інфляції також є гроші, однак вони грають тут пасивну роль. Головним її імпульсом виступає невпинне збільшення витрат виробництва на одиницю продукції в результаті підвищення заробітної плати, цін на сировинні ресурси та енергоносії. Класичним прикладом інфляції витрат є спіраль «зарплата-ціни».

Грошові фактори формують інфляцію попиту яка виявляється в перевищені виробничого і споживчого попиту над пропозицією. Якщо зростання сукупного попиту не компенсується підвищенням пропозиції, то це призводить до інфляційного зростання цін, яке супроводжується збільшенням грошової маси. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції попиту в класичному вигляді.

Важливим фактором інфляції є монетизація дефіциту, під якою розуміють фінансування видатків держави, які перевищують її поточні доходи за рахунок збільшення грошей в обігу.

В сучасних умовах інфляція стала постійним фактором економічного життя, і повна її ліквідація практично не можлива. Досвід розвинутих країн доводить, що помірна і порівняно стабільна інфляція, яку можна передбачити і врахувати, ще не створює великих проблем в економіці. Вона навіть може стимулювати пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічному організмі, вражаючи виробництво, розподіл і споживання.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на її врахуванні грунтується вся соціально-економічна, фінансова і банківська політика.

Зовнішньоекономічна рівновага. В економічних зв’язках з зарубіжними країнами ставиться ціль збалансувати надходження і витрати від зовнішньоекономічної діяльності.

Досягнення цієї цілі здійснюється шляхом зняття перепон на шляху вільних міждержавних потоків товарів та послуг, - з однієї сторони, і грошей, капіталу - з іншої. Свобода міжнародної торгівлі, рух факторів виробництва - природна умова існування та розвитку ринкових структур. Але кожна країна повинна при цьому намагатися до певної рівноваги у своїх закордонних зв’язках.

Досягнення цілі збалансованості торгівельних операцій вимірюється по балансу зовнішньої торгівлі. Зовнішньоторговий баланс означає різницю між експортом і імпортом товарів і послуг (сальдо в торгівлі товарами і послугами).

При позитивному зовнішньоторговому балансі має місце чистий експорт товарів. На внутрішньому ринку виробляється товарів більше ніж споживається.

При негативному зовнішньоторговому балансі має місце чистий імпорт товарів. Народне господарство споживає товарів більше, ніж виробляється на внутрішньому ринку.

Рівновага зовнішньоекономічних операцій вважається досягнутою у тому випадку, коли позитивний зовнішньоторговий баланс складає від одного до двох відсотків ВНП, розрахованого по ринкових цінах.