Тема 6. Фінансова та грошово-кредитна політика

(більш докладно див.: Кирилюк Ю.В. Державне регулювання економіки. – Чернігів: 2000. – С. 27 – 72)

6.1. Суть і форми фінансової політики. 6.2. Податкова політика. 6.3. Бюджетна політика. 6.4. Грошово-кредитна політика.

6.1. Суть і форми фінансової політики

Фінансова політика є складовою частиною економічної політики й охоплює сукупність заходів, які здійснює держава на всіх рівнях управління щодо організації та використання фінансів з метою здійснення своїх функцій і розв’язання невідкладних конкретних завдань.

Фінансова політика - це вплив держави на економіку шляхом формування величини і структури державних видатків, об’єму трансферних виплат і системи оподаткування.

Фінансова політика - сукупність заходів, здійснюваних шляхом маніпулювання державним бюджетом, урядовими видатками і доходами для досягнення повної зайнятості, зростання виробництва і зниження інфляції.

Фінансова політика тісно пов’язана з фінансовим правом і фінансовим законодавством. З допомогою права юридично закріплюються форми і види фінансових відносин. Фінансове законодавство включає податкове і бюджетне законодавства, законодавчі норми з питань функціонування страхової справи, державного фінансового контролю, валютних відносин, формування і використання кредитних ресурсів.

Отже фінансова політика включає заходи держави щодо мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу та використання на базі фінансового законодавства для реалізації соціально-економічних цілей розвитку суспільства.

За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротися з інфляційними спалахами тощо.

Основне завдання фінансової політики полягає в досягненні макроекономічної рівноваги між сукупним попитом і пропозицією. В цьому регулюючому процесі приймають участь всі елементи фінансової системи.

Інструментами фінансової політики є : політика видатків, політика доходів, бюджетна політика, вплив на приватні капіталовкладення.

Виділяють дві форми фінансової політики : дискреційну і недискреційну (автоматичну).

Під дискреційною фінансовою політикою розуміють свідоме маніпулювання податками і урядовими видатками з метою зміни реального об’єму національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією і прискорення економічного зростання. Термін «дискреційна» означає, що зміни в податках і державних видатках залежать від рішень парламенту чи уряду. Розрізняють два види дискреційної державної політики: стимулююча та стримуюча.

Стимулююча політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва заходи. Це збільшує інвестиції та зменшує безробіття. В період спаду держава компенсує відносно низький попит за допомогою збільшення своїх видатків.

При проведенні стимулюючої фіскальної політики треба враховувати так званий «ефект витіснення». В період спаду уряд збільшує свої видатки. Зі збільшенням видатків зростає дефіцит державного бюджету, для покриття якого уряд виходить на грошовий ринок, підвищуючи попит на гроші. Це в свою чергу підвищує процентні ставки, бо зростання попиту на гроші збільшує ціну на них. Підвищення процентних ставок зменшує видатки приватного сектора- домогосподарств і фірм. Унаслідок зростання процентних ставок витісняється частина приватних інвестицій, а також ті споживчі видатки, що найбільш чутливі до змін процентної ставки. Більшість економістів не заперечують описану логічну схему. Проте серед них немає згоди щодо масштабів ефекту витіснення. Значна частина економістів уважає, що за високого безробіття витіснення є невеликим.

За стримуючої політики, в період економічного зростання, уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків чи поєднує обоє ці заходи. За рахунок скорочення своїх видатків і тимчасовому обмеженні доходів держава в період швидкого зростання ділової активності стримує надмірно високий в порівнянні з пропозицією сукупний попит на ринку (ліквідація інфляційного розриву).

При використанні недискреційної фінансової політики необхідні зміни у відносні рівні державних видатків і податків вводяться автоматично. Це, так звана, автоматична або «вбудована» стабільність.

Вбудований стабілізатор – це любий захід, який має тенденцію автоматично спрацьовувати стримуючим (або обмежуючим ) чином в період піднесення і стимулюючим- в період спаду економічної активності.

Іншими словами, автоматичний стабілізатор - це будь-який механізм національної економіки, що збільшує бюджетний дефіцит під час спаду та індикує надлишок у роки інфляції та не потребує додаткових заходів з боку державних інституцій.

Головними суб’єктами державного регулювання фінансово-бюджетної сфери є: Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Головне контрольно-ревізійне управління, Державне казначейство, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба.