Тема 12. Інституціональні форми інтеграції національної економіки у світове господарство

12.1. Форми інтеграції у світовому господарстві

12.2. Економічна інтеграція України у світове господарство

Міні-лексикон міжнародний поділ праці, інтеграція, вільні економічні зони , вільні торгові зони, вільна митна зона, промислово-виробничі, науково-технологічні зони

12.1. Форми інтеграції у світовому господарстві

Рушійна сила інтеграційних процесів - міжнародний поділ праці. Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства.

Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового господарства:

1. еволюційний - поступове виділення економічних ресурсів, яких потребує суспільство.

2. прискорена інтеграція, її основний метод - загарбницькі війни або їх загроза з вимогою формування міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

Форми інтеграції у світовому господарстві

- Спілки, Ліги, Об’єднання, Союзи, Альянси, Договори, протекціонізм, лобіювання;

- Міжнародні території, Території спільного користування, Території спеціального розвитку,вільні економічні зони, спеціалізація і міжнародна торгівля, міжнародний обмін, міграція, посередництво. світова інформаційна мережа.

Суспільство розвивається шляхом чергування інтеграційних і дезінтеграційних процесів. Еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Євросоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989 р.) центри розвитку.

Аналіз історії розвитку світового господарства дозволяє зробити висновок: якщо національна економіка орієнтована на розвиток, то держава сприяє розвитку інноваційного підприємництва, що вимагає нових сфер залучення капіталу і прискорює інтеграційні процеси світового господарства.

Інтеграція сучасного світу формує нові закони розвитку і нові умови життєдіяльності у єдиному просторі поза поняттями "держава" і "національна економіка". Частка зовнішньої торгівлі у світовому ВВП постійно збільшується і наближається до 25%. Провідні центри світового господарства постійно скорочують обсяги торгівлі продовольством, сировиною, матеріалами, збільшуючи частку готової продукції і намагаючись монополізувати весь виробничий цикл серед власників інвестованого капіталу.

Так, основою національної економіки Японії як центра високих технологій стали підприємець і чиновник. Чиновник стимулює розвиток пріоритетних виробництв за допомогою податкових пільг та інвестиційної політики. Підприємець забезпечує освоєння нових технологій.

Формуються нові оцінки раціональності системи світового господарства у вигляді спеціальних економічних, високотехнологічних, економіко-технологічних територій як у межах держави, так і міждержавних. Для узгодження економічних інтересів суб'єктів світового господарства виникають торгові та фінансові посередники- як суб'єкти підприємництва, так і окремі території, цілі держави. На таких територіях концентруються зони ділового спілкування - фінансові та товарні біржі, дослідно-технологічні та аналітичні центри, тощо. Такі посередницькі центри складають керуючу систему світового господарства.

Сучасне світове господарство відкрите. Зовнішньоекономічна діяльність держави активізується через вільні економічні зони. Виділяються нові ринки як сфери діяльності національних економік:

1. За територіальними ознаками

• місцеві;

• регіональні;

• національні;

• світові.

Регіональні ринки обмежуються не територією держави, а територією регіону, до якого може входити декілька держав, пов'язаних єдиними умовами економічного обміну.

Світовий ринок розглядається як сукупність національних ринків держав, які беруть участь у світовій торгівлі з продажу товарів, обміну науково-технічними досягненнями, послугами, тощо.

2. За об'єктами купівлі-продажу

• товарів широкого вжитку;

• праці;

• цінних паперів;

• науково-технічних знань;

• інформації.

Ринок праці розглядається як ринок незайнятих трудових ресурсів, які вивільнюються під впливом впровадження ринкових відносин.

Ринок цінних паперів - частиною ринку позичкового капіталу, де акумулюються грошові накопичення учасників світового господарства.

Ринок інформації є продуктом прискореної інтеграції до світового господарства і задовольняє потреби капіталу в усіх видах інформації.

3. За класом споживачів:

• споживацький;

• ринок виробників;

• ринок посередників;

• ринок держав.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60-х років XX століття і мають широке розповсюдження. На початку 90-х років у світі існувало понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпечено більше 3 мільйонів осіб. ВЕЗ - це територія, що має вигідне географічне розташування, свій політичний центр і пільговий режим господарської діяльності. Це частина території держави, вільною ця територія є лише в тому сенсі, що завезені до неї через кордон товари звільняються від податків і зборів, не піддаються митному контролю і не декларуються як ввезені на територію приймаючої країни. Закони не звільняють товаровласників і інвесторів від економічного правопорядку, а лише полегшують його.

Найбільш поширені у світовій практиці ВЕЗ виробничого спрямування; створюються з метою:

• стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;

• зростання зайнятості населення;

• випробування нових методів господарювання, стимулювання інноваційно-інвестенційних можливостей → залучення до світового господарства, удосконалення спеціалізації держави, сприяння росту національної економіки.

Існують два підходи до створення ВЕЗ – територіальний та функціональний

Територіальний підхід - традиційний, він зменшує ризики держави, на території якої створена спеціальна зона. Варіантом територіального підходу є формування зони вільної регіональної торгівлі ВАСЕАН (Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Філіпіни, В'єтнам, Лаос.

Результатом функціонального підходу є «точкові» зони, представлені окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»). Гнучкість та мобільність функціонального підходу більше відповідає сучасним умовам розвитку світового господарства та інтересам міжнародних інвесторів, не обмежуючи їх місцем розташування фірми в країні.

Вільні торгові зони (ВТЗ) чи зони вільної торгівлі (ЗВТ) - обмежені ділянки території морського порту чи аеропорту, розташовані в безпосередній близькості від них, виведені за межі національного митного простору: операції по складуванню, збереженню, сортуванню, пакуванню, маркуванню тощо. Передбачена демонстрація товарів у виставкових центрах з метою розпродажу (але тільки гуртом). Роздрібна торгівля допускається лише для екіпажів і пасажирів морських і повітряних суден. Ці зони не вимагають значних інвестицій і швидко окупаються. Найпростіші зони вільної торгівлі - магазини «дьюті фрі» у великих міжнародних аеропортах, портах (розглядаються як такі, що знаходяться за межами державних кордонів), вільні гавані (порти) з пільговим торговим режимом.

Ці зони відносяться до зон першого покоління, існують з ХVІІ-ХVШ ст.

Вільна митна зона - це обмежена ділянка митної території країни, де встановлюється особливий режим підприємництва, іноземні товари розміщуються і використовуються у без митних зборів та податків [6], а національні товари розміщуються і використовуються на умовах митного режиму експорту. Найпростіші вільні митні зони - бондові склади та вільні митні території.

Промислово-виробничі зони. Ідея безмитного режиму зовнішньоторговельної діяльності, характерного для ВТЗ (ЗВТ) наприкінці 50-х рр. була застосована для заохочення промислового виробництва. Експортно-виробничі зони (ЕВЗ) сформувалися для заохочення експортного виробництва на анклавній території деяких країн. Розвиток ЕВЗ забезпечує зростання обсягу її експорту, підвищення рівня зайнятості, промислової модернізації і прискорене освоєння нових технологій як виробництва, так і управління.

Техніко-впроваджувальні чи науково-технологічні ВЕЗ одержали широке визнання на поч. XXI ст.; мають національні особливості і оригінальні назви - технопарки, технополіси, інноваційні центри тощо. Створюються навколо певного наукового ядра з особливою інфраструктурою, що забезпечує процес прискорення впровадження нових технологій в промисловість.

Сервісні економічні зони створюються для одного виду діяльності – банківська, аграрна в агрополісах, туристична, офшорні зони тощо.

Кількість різних типів ВЕЗ в економічно розвинутих країнах Заходу перевищує 250, близько 90 з них – у Західній Європі. У США – понад 130. Країни Східної Європи розвивають ВЕЗ як форму інтеграції до світового господарства з кінця 70-х, і до кінця 80-х років їх було більш 40, в основному в Югославії й Угорщині, Польщі, Болгарії. У країнах, що розвиваються, сьогодні нараховують від 100 до 300 спеціальних територій, де зайнято близько 1,5 млн. осіб.

Перше місце за кількістю спеціальних економічних зон посідає Азія, у першу чергу «нові індустріальні» країни АСЕАН. До ВЕЗ Сингапуру залучено більш 220 тисяч осіб, Гонконгу -100 тисяч. Основні інвестори - фірми Японії, а продукція направляється, насамперед, на ринок США.

Друге місце за кількістю і розвитком ВЕЗ займає Латинська Америка - у Мексиці, Бразилії, Чилі та ін. Найбільша з них знаходиться на кордоні Мексики (дешева місцева робоча сила) і США (збут продукції) - зайнято 250 тис. осіб, а за експортним виторгом поступається тільки доходам від продажу нафти.

Як спеціальні «податкові гавані» (податковий притулок, фіскальний оазис, невелика держава чи територія, яка проводить політику залучення іноземних кредитних капіталів шляхом надання податкових та інших пільг) розглядають Люксембург - пільговий податковий режим для банків; Швейцарію і Ліхтенштейн - для холдингових, посередницьких і торгових компаній; Багамські острови - повне звільнення від прибуткового податку.

Центр «офф-шор» - різновид податкової гавані - невеликі держави або території, зазвичай розташовані на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного туризму, що проводять політику перерозподілу кредитних потоків, іноземних кредитних капіталів. Найбільш відомими центрами «офф-шор» є Беліз, Панама, Ліберія, Кіпр, Мальта, Сінгапур, Гібралтар. Центри «офф-шор» іноді називають офшорними зонами. Вони мають визначену спеціалізацію - банківські, трастові (довірчі), страхові. Але ці центри можуть служити місцем відмивання "брудних грошей" і фінансових афер.

Міжнародний обмін інформацією, науково-технічними розробками (не тільки робота з патентами, а й через міграцію робочої сили та наукових кадрів) перетворюється на основну форму інтеграції до світового господарства. Так, Німеччина активно використовує міжнародний ринок праці (у цій країні більше 2,5 млн. робочих - гостей).

Кожна країна під впливом світового господарства формує власні пріоритети розвитку і обирає шлях долучення до світової економіки.

Таблиця 12.1.