4 Особливості теріторіального розміщення трудових ресурсів України.

Трудові ресурси виступають основним елементом трудової діяльності і характеризуються багатьма індивідуальними особливостями, їм властива висока мобільність, значні регіональні відміни в демографічній структурі, рівні зайнятості та кваліфікації. Все це має вплив на процес комплексоутворення і територіальну організацію промислового виробництва. Необхідно відмітити, що розвиток промислових виробництв завжди пов'язаний з проблемою додаткових затрат на створення відповідних умов для трудової діяльності населення і забезпечення його соціальними послугами. Однак в різних регіонах ці затрати неоднакові, бо неоднаковий рівень розвитку продуктивних сил і соціальної сфери діяльності. Як правило, питомі затрати на соціальні потреби населення різко зростають при будівництві нових об'єктів, початковому створенні матеріально-технічної бази будівництва, інженерних і транспортних комунікацій та інших елементів інфраструктури.

Серед питань, пов'язаних з виявленням специфіки впливу трудових ресурсів на формування промислових комплексів є два найважливіші: 1) аналіз демографічної ситуації в різних економічних регіонах; 2) оптимізація демографічної структури населення і трудових ресурсів.

Демографічна ситуація завжди має регіональні відміни. Вони обумовлені різними причинами: співвідношенням народжуваності і смертності, міграцією населення з сільської місцевості у міста, виїздом на роботу в інші регіони і навіть еміграційними потоками населення. Всі ці обставини призводять до територіальної диференціації трудових ресурсів і певної забезпеченості галузей промисловості кадрами робочої сили. Оптимізація демографічної структури населення і трудових ресурсів, 

а також територіальна стабілізація кадрів є однією з найбільш складних проблем територіальної організації виробництва.

У процесі комплексного розвитку промисловості необхідно аналізувати чисельність населення і трудових ресурсів, їх динаміку, статево-вікову структуру як найважливіших показників демографічної характеристики народонаселення.

Найважливішим фактором динаміки загальної чисельності населення України є його природний рух (переважання народжуваності над смертністю). За період з 1950 по 2005 pp. населення України збільшилося з 41,3 млн. чол. до 50 млн. чол. Такий незначний показник його зростання можна пояснити людськими втратами в результаті другої світової війни і політичними репресіями.

Проблема територіальної організації трудових ресурсів для будь-якої країни є визначальною, тому що вона лежить в основі господарського керування територією. Кожна держава перш ніж розробити концепцію розвитку в навколишнім просторі, оцінює власні економічні, демографічні, природні і територіальні можливості, шукає нішу в територіальному і міжнародному поділі праці, визначає області спеціалізації як між внутрішніми територіями, так і щодо обміну товарами на світовому ринку.

Територіальний поділ праці, закріплює визначені галузі виробництва за регіонами виявляється не тільки в їхньому розташуванні, формуванні зон виробництва і збуту, але й у спеціалізації економічних районів, об'єднанні їх галузей, у між- і внутрірайонних зв'язках.

Оскільки розвиток територій і розміщення трудових ресурсів знаходяться під впливом загальних і специфічних економічних законів, ще недавно (в умовах планового господарства) акцент робився на державне керування територіями на всіх рівнях. У цей період формувалася суть економічних районів, створювалися теорії функціонування ТВК ⁵і портово-промислового комплексу (ППК⁶).

Орієнтація на ринкові відносини зберегла за державою функцію керування макропроцесами на рівні регіонів і економічних районів, а також сприяла формуванню таких структур трудових ресурсів, у яких, поряд з державними, присутні інші форми власності, а керування територіями здійснюється як на макро-, так і на мікрорівнях. Мається на увазі створення зон спільного підприємництва, науково-технологічних зон, регіональних економічних просторів.

Розглядаючи форми територіальної організації і розміщення трудових ресурсів, потрібно упорядкувати термінологію, використовувану для детального вивчення цих понять. Оскільки мова йде про виробництво, територію, трудових ресурсів, територіальній структурі, варто розділити ці поняття. Спочатку розглянемо поняття, що визначають зв'язок об'єкта з територією, а потім стосуються особливостей розміщення окремих виробництв.

Територіальна організація трудових ресурсів (ТОТР) — це просторовий взаємозв'язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, економію витрат, подолання диспропорцій у взаємному розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва і споживання продукції.

Розміщення трудових ресурсів — це географічний розподіл трудових ресурсів по території. Термін "розміщення" виражає конкретне поняття, а саме — зв'язок господарських об'єктів з тими чи іншими джерелами сировини, палива й енергії, місцями концентрації трудових ресурсів і районами споживання готової продукції. Таке розміщення розглядається як частина загального процесу територіальної організації трудових ресурсів.

Територіальна організація трудових ресурсів передбачає зв'язки виробництва з природним середовищем і економічні зв'язки. Економічні зв'язки — це широке коло взаємин у виробничій і невиробничій сферах, а також між самими сферами. З розвитком суспільства економічні зв'язки усе більш ускладнюються.

Для територіально-виробничого комплексу можна виділити два типи економічних зв'язків: виробничі і невиробничі. У границях промислового комплексу виділяються такі групи зв'язків:

зв'язку, обумовлені єдністю місця (електро-, тепло-, газо-, водопостачання);

матеріально-технічні (постачальницько-збутові) зв'язку щодо сировини, палива, устаткування і готової продукції;

зв'язку по кооперуванню , тобто по спільному виготовленню продукції;

зв'язку по комбінуванню, тобто по послідовній обробці сировини.

З регіональної точки зору зв'язку бувають внутрірайонними, міжрайонними і міжнародними. У залежності від рівня господарського освоєння території, рівня економічного розвитку країни і мети функціонування її господарства складаються різні форми організації території і виробництва. Територіальна організація виробництва визначається як синтез форм громадської організації виробництва, що спирається на галузевий і територіальний поділ праці.

З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна організації господарства (як і територіальна організація продуктивних сил) виражається в нових формах, наповняється новим змістом.

Територіальна структура виробництва відбиває розміщення трудових ресурсів визначеними територіальними сполученнями у виді промислових центрів, промислових вузлів, сільськогосподарських районів і ін.

Територіальна структура — це сукупність, стійких зв'язків між елементами об'єкта, причому обов'язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Цими об'єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси й ін.

Такі поняття, як ТВК, ППК, енерговиробничі цикли, технополіси, більше тяжіють до "виробництва", проте вони завжди функціонально зв'язані з навколишньою територією і розминаються переважно завдяки їй. У залежності від рівня концентрації трудових ресурсів на території й особливостей сполучення виробництв розрізняють форми розміщення трудових ресурсів. Територіальний поділ праці (ТПП) - процес виробничої спеціалізації території, обумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією і послугами. Це просторовий прояв поділу суспільної праці взагалі, обумовлене економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій і їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці в даній країні і, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил. В основі ТПП лежать природні умови і ресурси, розмаїтість територій, а також розходження між народами, що проживають на даній території, і їхній історично сформованими трудовими навичками. Унаслідок цього виготовлення того самого продукту на одній території вимагає менших витрат праці, а на іншій — великих.

В границях однієї країни виділяють внутрірайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) і міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів і й обмін товарами між ними). В умовах науково-технічного прогресу географічний поділ праці здобуває ряд специфічних рис: ускладнюються територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенческа і техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва. Комплексоутворення в промисловості нерозривно пов'язане з розселенням людей. Взаємозв'язки промислових комплексів з системами розселення обумовлені концентрацією перш за все промислового виробництва і населення з обслуговуючою його виробничою сферою у міських поселеннях. Міста стають опорними центрами промислових вузлів і районів, а в розселенні відіграють роль центрів в системах поселень. Вони мають велике комплексоформуюче і районоутворююче значення. Типовими формами територіальної організації промислового виробництва, з якими пов'язаний розвиток локальних систем розселення, є промислові пункти, центри і вузли. Виходячи з того, що форми територіального зосередження промисловості і системи поселень перебувають у тісному взаємозв'язку, можна вважати, що економічною базою систем розселення виступають виробничі і, зокрема, промислові комплекси. Особливо значним системоутворюючим фактором розселення є промислові комплекси великих міст, що сформувались в основному на базі виробництв машинобудування та інших галузей промисловості. Характерно, що у найбільших промислових районах України - Донецькому і Придніпровському, які охоплюють цілу систему взаємозв'язаних вузлів і центрів, виникли великі міські агломерації- результат зрощення локальних систем поселень.

Отже, в результаті взаємодії промислового виробництва і розселення формується територіальна структура промисловості, елементами якої виступають різні форми зосередження промисловості. Промислові комплекси залежно від природних особливостей, характеру розміщення промислових центрів і розвиненості між ними транспортних зв'язків складають системоутворюючий каркас територіальної структури промисловості. В цьому каркасі домінуюча роль належить великим міським поселенням з їх промисловими, транспортними та іншими функціями.

За умов розвитку ринкових відносин робоча сила набуває якостей товару з характерною для нього вартістю та споживною вартістю. Споживна вартість пов'язана із спроможністю працівника створювати додаткову вартість, таку властивість мають в основному особи працездатного віку, які досягли певного фізичного та інтелектуального розвитку.

В Україні питома вага осіб працездатного віку становить більше ніж 55% всього її населення. Але для цього показника характерні значні територіальні відмінності. Регіональні проблеми раціонального використання трудових ресурсів, їх актуальність зумовлена насамперед нерівномірним розміщенням населення на території України (табл. 4).

Таблиця 4- Територія й чисельність населення України (станом на 01.01.2009 р.)
Регіон (область)	Територія тис. км^2	Чисельність населення  тис. осіб	Міське населення  %	Густота населення осіб/ км^2
АР Крим	26.1	2134.7	62.7	82
Вінницька	26.5	1831.5	48.2	69
Волинська	20.2	1063.9	52.1	53
Дніпропетровська	31.9	3745.0	83.6	117
Донецька	26.5	5007.9	90.2	189
Житомирська	29.9	1445.5	56.0	48
Закарпатська	12.8	1287.4	39.0	101
Запорізька	27.2	2023.8	76.5	74
Івано-Франківська	13.9	1460.6	43.4	105
Київська	28.1	1849.6	57.9	66
Кіровоградська	24.6	1183.8	61.2	48
Луганська	26.7	2673.8	86.4	100
Львівська	21.8	2728.6	60.8	125
Миколаївська	24.6	1309.9	66.1	53
Одеська	33.3	2528.6	65.8	76
Полтавська	28.8	1693.1	58.8	59
Рівненська	20.1	1190.3	47.6	59
Сумська	23.8	1354.5	64.9	57
Тернопільська	13.8	1163.9	44.0	84
Харківська	31.4	2997.9	78.9	95
Херсонська	28.5	1237.1	61.4	43
Хмельницька	20.6	1474.0	52.6	72
Черкаська	20.9	1463.7	54.7	70
Чернівецька	8.1	935.4	42.7	115
Чернігівська	31.9	1302.9	58.3	41
м. Київ	0.8	2626.5	100.0	3283
м.Севастополь	0.9	391.7	94.2	435
По Україні в цілому	603.7	50105.6	67.9	43

Наукові основи розміщення промислових комплексів повинні розроблятися з урахуванням регіональної структури трудових ресурсів. Така структура на території України характеризується нерівномірністю. Області різняться густотою населення, його природним приростом, рівнем розвитку продуктивних сил, спеціалізацією господарства, рівнем урбанізації.  Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них належать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52% загальної чисельності населення; у Чернігівській області цей показник становить лише 51%.

Найвища частка осіб працездатного віку характерна для високоурбанізованих та індустріальне розвинутих областей: Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення перевищує 57%.

Аналіз даних балансів трудових ресурсів за останнє десятиліття показує, що чисельність зайнятого населення в економіці України щорічно зменшується. Якщо в 1998 р. в цілому по народному господарству України було зайнято 25,2 млн. чол., то в 2009 р. — менше ніж 21 млн. чол. Це обумовлено не тільки загальним скороченням населення, а й збільшенням чисельності безробітних та іншими соціально-економічними факторами.

Основними галузями зайнятості населення у матеріальному виробництві є промисловість, сільське господарство, транспорт та будівництво. В цілому у промисловості з урахуванням працівників кооперативів, спільних та малих підприємств зайнято майже 6 млн. чол., у сільському господарстві — понад 4,5 млн. чол.

Понад 6 млн. чол. нині зайнято в галузях невиробничої сфери України. Серед них найвища частка (майже половина) припадає на освіту, культуру, мистецтво, науку і наукове обслуговування. Близько 1,5 млн. чол. зайнято в закладах охорони здоров'я, фізкультури та соціального забезпечення населення. Серед областей України з високим рівнем зайнятості в промисловості виділяються Донецька (близько 59% всіх зайнятих у матеріальному виробництві), Луганська (понад 58%), Дніпропетровська (більше 51%), Запорізька області.

Найнижча частка зайнятих у промисловості Вінницької, Волинської, Одеської, Тернопільської та Чернігівської областей. У цих областях переважають зайняті в сільському господарстві.

Найвища зайнятість населення в невиробничій сфері в регіонах з сприятливими рекреаційними умовами: Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях, де цей показник перевищує 30%. За прогнозом науки в найближчі роки ця ситуація не зазнає відчутних змін.

Відтак, існують об'єктивні умови для територіальної диференціації процесів формування і використання трудових ресурсів, їх раціональне використання вимагає насамперед структурних змін в інвестиційній політиці. Це стосується місцевостей з надлишком трудових ресурсів, де слід передбачати витрати на створення нових робочих місць, а також відповідні капіталовкладення в соціальну сферу. Здійснення заходів раціонального використання трудових ресурсів - одна з найважливіших умов пропорційного розвитку економіки України.

Прогноз чисельності трудових ресурсів в регіонах, а також їх якісні характеристики спонукають до визначення державної політики розвитку трудового потенціалу та активізації щодо його використання і збереження. Реалізація політики розвитку трудового потенціалу має здійснюватися через державну довгострокову програму, яка допоможе подолати ряд негативних тенденцій, пов'язаних з використанням трудових ресурсів у промисловому комплексі.

Нинішній етап соціально-економічного розвитку України не забезпечує повного і ефективного використання трудових ресурсів. Це підтверджується зростанням чисельності безробітних та працюючих неповний робочий тиждень або день, високою зайнятістю у низько ефективних, з загальнодержавної точки зору, галузях народного господарства, у тому числі в особистому підсобному сільському господарстві. Нераціональне використання трудових ресурсів веде до формування потенційних резервів, які за певних умов можуть бути залучені у народне господарство країни.

Аналіз статистичних матеріалів за останні роки свідчить про те, що в Україні склалися три регіони з різними за масштабами резервами трудових ресурсів. До складу таких резервів входять незайняті в народному господарстві, зайняті в особистому і підсобному сільському господарстві та особи працездатного віку, що навчаються. До першого регіону входять: Київська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Черкаська та Хмельницька області, в яких зазначені потенційні резерви трудових ресурсів становлять від майже 17% загальної чисельності трудових ресурсів у Київській області до 25% в Хмельницькій. До другого регіону входять Миколаївська, Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Харківська та Херсонська області, в яких потенційні резерви трудових ресурсів становлять 25—29% загальної чисельності наявних трудових ресурсів. Третій регіон охоплює області з найвищою часткою незайнятих в народному господарстві. До його складу входять Львівська, Одеська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області та Автономна Республіка Крим. У цьому регіоні незайняті в народному господарстві становлять від 31 до 41% загальної чисельності трудових ресурсів.

Таким чином, наведені дані свідчать про гостроту проблеми підвищення ефективності використання трудових ресурсів в окремих регіонах України.