Східно-Австралійські гори
Середньовисотні, складчасто-брилові, в основному герцинського віку Східно-Австралійські гори простягаються вздовж східного узбережжя материка. Вони покриті густими вічнозеленими лісами на навітряних схилах та листопадно-вічнозеленими рідколіссями на підвітряних, слугують континентальними водорозділом та роздроблені на окремі масиви.
За характером ландшафтів їх можна розділити на дві області: північну (до 28° пд. ш.) та південну. Перша носить назву гір Квінсленда, друга – гір Нового Південного Уельсу.
Значно ширші та нижчі, ніж південне їх продовження, Квінслендські гори складаються з трьох повздовжніх структурно-морфологічних зон: прибережних кристалічних плато і масивів, серединних котловин та Великого Вододільного хребта або Великого Водорозділу.
Прибережні кристалічні плато та масиви, із середніми висотами близько 1000 м, складені головним чином гранітами та кварцитами. Вони круто піднімаються над вузькою прибережною низовиною та розчленовані каньйонами річок. Найбільшої висоти в них досягає хребет Беллендер-Кер (гора Бартл-Фрир – 1611 м), що піднімається на східній окраїні водо роздільного плато Атертон. На плато збереглися невеликі вулкани та кратерні озера. Вважають, що діяльність вулканів протікала в постпліоцені і, що вони є наймолодшими в Австралії.
Клімат прибережної низовини та навітряних схилів гір жаркий, сезон дощів триває з грудня по квітень. Небо в цей час вкрите густими хмарами, відносна вологість повітря досягає 85%. Середні температури найтепліших місяців (грудень – січень)рівномірно високі (24° - 26°С) і знижуються від північної межі області до південної всього на 1°.
В сухий сезон рясні опади випадають лише між 15° і 20° пд. ш., на гористому узбережжі, сприятливо орієнтованому до пануючих в цей час південно-східним вітрам. Річна сума опадів досягає тут 4000 мм. Це найвологіший район Австралії.
Північніше 19° пд. ш. схили гір покриті вологими субекваторіальними лісами. Флористичний склад їх подібний до лісів Малайї, з якою Австралія зберігала тимчасовий територіальний зв'язок майже до неогену. Ці ліси дуже багаті за видовим складом. Високо стовбурові дерева підтримуються доскоподібним корінням-підпірками, стовбури густо перевиті ліанами.
Найбільш типові в цих лісах пальми Archontophoenix alexandrae, Livistona australis та Kentia spp., струнка таррієртія срібна (Tarriertia argyrodendron), листя якої з тильного боку покриті сріблястим нальотом, фікуси, банани. Часто зустрічається характерна для Південно-Східної Азії та Індії ротангова пальма-ліана (Calamus muelleri), а також дикий перець (Piper mestoni), що в’ється по стовбурам дерев. Багаточисленні орхідеї та папоротники. По річковим долинам ростуть саговники (Macrozamia spp., Bowenia spp.), в заболочених долинах – пандануси (Pandanus spp.), в гирлах річок, затоплюваних припливом, поширені мангри.
Вологі субекваторіальні ліси піднімаються по схилах гір до 1000 м. Вище їх змінюють ліси гірського типу, склад яких погано вивчений. Відомо лише, що поряд зі зникненням найбільш теплолюбних видів (перш за все пальм) в них з'являються хвойні: Araucaria cunninghamii та A. bidwillii, Agathis robusta та A. palmerstoni, Podocarpus.
Гірсько-лісові бурі ґрунти під вологими субекваторіальним лісами формуються в умовах гарного зволоження і промивання на корах вивітрювання осадових і головним чином кристалічних порід. На прибережній низовині простягається смуга латеритних ґрунтів.
Південніше 19° пд. ш. кліматичні умови не сприяють проростанню вологих субекваторіальних лісів, головним чином в наслідок зимової сухості і зниження температур. Тому вони поступаються місцем вологим тропічним лісам, більш бідним за видовим складом, менш густим, з значною домішкою евкаліптів.
Серединні улоговини витягнуті по простяганню Східно-Австралійських гір. Вони мають тектонічне походження, але в наслідок були розширені і поглиблені регресійною ерозією річок в палеозойських і мезозойських породах, що легко розмиваються. Улоговини розділені невисокими вододілами, мають горбистий рельєф. Річки протікають в них в широких долинах. Першу з півночі улоговину пересікають річки Бьордекін і Саттор; в другій збираються води найкрупнішої річки Квінсленда – Фіцрой; третя розроблена системою річки Бернетт; четверта – річкою Брісбен. Улоговини лежать у вітровій тіні й отримують до 750 - 1000 мм опадів на рік. Тому вони покриті евкаліптовим рідколіссям.
Великий Вододільний хребет погано виражений в рельєфі й цілком заслуговує на більш скромної назви – Великий Вододіл. Це пологий вал 500 - 700 м висоти, складений переважно палеозойськими породами, прикритими на півночі базальтовими лавами.
Вершина валу – плоска поверхня міоценового пенеплена, місцями заболочена, з озерами в пониженнях, мілководними і часто засоленими. Проте вододіл відіграє дуже велику роль в розподілі стоку: з нього починаються річки, що стікають в Коралове море, в затоку Карпентарія, в басейн внутрішнього стоку – озеро Ейр і в систему Дарлінгу.
Зсув континентального вододілу західніше високих прибережних гір стало результатом неогенової та четвертинної історії Східно-Австралійських гір. Після меридіональних розломів вздовж узбережжя і загального підняття вододіл проходив уздовж берегових гранітних масивів. Потім, на початку четвертинного періоду, Східно-Австралійські гори були знову підняті, причому Великий Водорозділ набув характеру зводу. Підняття призвело до різкого пожвавлення глибинної ерозії річок на навітряних схилах колишнього вододілу. Річки перетнули його в порожистих ущелинах і в поздовжніх улоговинах перехопили течії стародавніх річок, які мали напрям на захід. Таким чином, Великий Вододільний хребет отримав своє значення вододілу, чому сприяли погано розмиті базальтові покриви, що вінчають його північну і південну частини.
Базальтові покриви стали материнською породою для розвитку чорних ґрунтів, що збігаються в своєму поширенні з саванами. В інших районах переважають евкаліптові рідколісся на червоних ґрунтах, на півдні значну площу займають ліси з каллітріса кипарисовидного.
Гори Нового Південного Уельсу являють собою вузький пояс з’єднаних вододільних масивів, складених кристалічними і осадовими палеозойськими породами. Величезне значення в рельєфі має скидна тектоніка, третинні лавові покриви і вулканічні конуси, а також характер порід, що складають окремі хребти.
Гори починаються на південь від Брісбена складчасто-бриловими новоанглійськими горами. Вони досягають середньої висоти 1200 - 1300 м (гора Бен-Ломонд – 1524 м) і мають м’якохвилясті вершини. Вододіл проходить по західній окраїні хребта, нижчій, ніж східна. Річки прориваються через піднятий по лінії скидання східний край в глибоких ущелинах. Найбільша з них – річка Кларенс – є одночасно найбільшою річкою в горах Нового Південного Уельсу.
З півночі і півдня новоанглійські гори облямовані горстовими хребтами Гастінгс і Ліверпул, залитими базальтами. Річки розчленовують їх крутостінними ступінчастими каньйонами. Хребет Ліверпул переривається на півдні до тектонічної западини, розширеної ерозійною діяльністю річки Хантер.
За долиною Хантер починаються Блакитні гори, складені піщаниками і вапняками та розділені на складну мозаїку обривистих плато каньйонами, глибина яких сягає 300 - 800 м. У водозбірних басейнах річок каньйони розширюються у величезні круто і ступінчасто падаючі амфітеатри. У вапняках західної частини Блакитних гір широко розвинений карст.
Блакитні гори обриваються до широкого тектонічного зниження, за яким височить кристалічний пенеплен Австралійських Альп (плато Монаро). Це – найбільш піднесений масив Східно-Австралійських гір, складений гранітами та кварцовими порфірами. Поздовжніми долинами він розчленований на брили, які ступінчасто піднімаються на захід. Пенепленізована поверхня увінчана останцевими вершинами – найвищими в Австралії (гора Косцюшко – 2234 м). Вони мають сліди четвертинних зледенінь – трогові долини, кари, льодовикові озера і гряди кінцевих морен. На плато Монаро лежать витоки Муррею, Маррамбіджі та Сноуі-Рівер, що володіють великими запасами гідроенергії.
Нова тектонічна западина відокремлює плато Монаро від Вікторіанських Альп. Остання назва більш ніж умовна, оскільки альпійські форми в їх рельєфі відсутні. Правильніше називати їх Вікторіанськими горами. Вони складаються з роздроблених горстових плато і масивів, мають широтне простягання, обумовлене третинними розломами, які супроводжувалися виливами базальтів. Вулканічні форми рельєфу особливо розвинені на захід від Мельбурна, де лавові потоки майже повністю оточують гранітне плато Балларат.
На південь Вікторіанські Альпи круто падають до грабену Великої Австралійської долини, частково затопленої морем (затока Порт-Філіп). Ерозійне розчленування гір активно протікає на південному навітряної вологому схилі; північний посушливий схил прорізаний долинами маловодних річок і покритий кам'янистими осипами.
Клімат в горах Нового Південного Уельсу субтропічний мусонний. Для їх північної частини (28° - 35° пд. ш.) характерний літній максимум опадів, принесених східними і північно-східними вітрами західної периферії Південно-Тихоокеанського максимуму. Разом з тим зима не є повністю сухою, так як до Брісбена і далі на північ проникають циклонічні опади полярного фронту. У південній частині нагір’їв зростає частка зимових циклонічних опадів.
На плато Монаро зими холодні, снігові. Сніговий покрив довгий час (на вершині Косцюшко весь рік) зберігається в ущелинах на підвітряних схилах, куди сніг переноситься сильними східними вітрами.
Схили гір зберегли, незважаючи на сильні вирубки, значні ділянки лісових масивів, особливо на східній їхньому боці. Вологі субтропічні ліси найбільш густі південніше Сіднея. Головним лісоутворюючим деревом є евкаліпт мигдалевий (Eucalyptus amigdalina), що досягає іноді висоти 150 м. Стовбур цього гіганта має до 10 м в діаметрі. Своєрідний вигляд лісам додають потрапляючі сюди з півночі пальма лівістона (Livistona australis) і з'являються буки.
Нижній ярус цих лісів заповнюють деревоподібні папороті (Dicksonia antarctica та ін.) з ніжними пір'ястими ваями. В підліску зустрічаються чагарники з сімейства миртових, бобових, а також казуаріни. Стовбури дерев покривають епіфіти і обвивають ліани.
Під лісами сформувалися малопотужні, кам'янисті, гірсько-лісові бурі ґрунти. Знищення лісових масивів призвело в багатьох місцях до катастрофічних зсувів і змиву ґрунтових горизонтів. Вище верхньої межі лісу (1600 - 2000 м) піднімається лише плато Монаро, що заходить в альпійський пояс.
У трав'янистому покриві альпійських лугів на торф'яно-лугових ґрунтах переважають складноцвіті і «сніжна трава» (Poa caespitosa). Дуже багато чагарникового вересу.