Хii. У чому суть проблеми "двох Україн" в iсторичному процесi формування української нацiї?

Парадокс, що лежить в основі поняття "двi України" i позначений лапками, вiдображає iсторично незвичайний процес формування української нацiї. А саме - внутрiшньо властиву їй суперечнiсть двох частин одного етнiчного цiлого, так званих "Захiдної" i "Схiдної" Україн, умовна географiчна межа мiж якими пролягла по осi рiчок Збруч-Случ.

Рiзниця мiж двома регiонами i цiлком певне суперництво щодо iсторичних перспектив України рельєфно прослiдковується: у дiалектних особливостях української мови i пов'язаному з ними ставленні до росiйської мови (вiдносторонення як вiд чужої чи зближення як iз однорiдною); у культурно-релiгiйних традицiях i органiзацiї (зокрема, греко-католицьких i православних); в iдейно-полiтичнiй структуризацiї та її орiєнтацiї (на Захiдну Європу чи, навпаки, Росiю й iн. країни колишнього СРСР) i т.д.

Об'єктивними показниками, в яких виразилися вказанi супереч­ностi пiд час кризи СРСР i самовизначення незалежної України, стали результати всенародних референдумiв 17 березня i 1 грудня 1991 р., а також виборiв Президента України в 1994 р. Так, якщо 17 березня 1991 р. 70 % жителiв України, якi взяли участь в референдумi з питання збереження СРСР, проголосували "за", то в Галичинi тiльки 16-19% громадян з правом голосу бажали залишитися в складi СРСР, на Волинi - 50%. Коли ж у референдумi 1 грудня 1991 р. 95% його учасникiв проголосували за пiдтвердження незалежностi України, проголошеної її Верховною Радою, то в чотирьох областях (Харкiвськiй, Луганськiй, Донецькiй та Одеськiй) це рiшення пiдтримали менше третини вiд тих, хто мав право голосу. Чiтке розмежування захiдного й схiдного регiонiв вiдбулося в 1994 р. з приводу кандидатiв на Президента України - Л.Кравчука чи Л.Кучми.

Iсторичне корiння проблеми "двох Україн" сягає глибинних вито­кiв становлення українського етносу. Геополiтичний простiр, в якому вiн творився, був унiкальним мiсцем зiткнення колонiзацiйних потокiв за всiма координатами свiту: схiд-захiд i пiвнiч-пiвдень. Внаслiдок змiшання племен i народiв не тiльки мiжетнiчнi, але й внутрiетнiчнi вiдмiнностi та суперечностi стали характерними для прадавнього населення територiї сучасної України. Навiть схiднi слов'яни з їх окремими племiнними союзами - безпосереднi предки українцiв - в iсторичних джерелах характеризуються великими суперечностями як до державного об'єднання в Русi, так i в створенiй тiєю державою давньоруськiй спiльностi. Розпад останньої супроводжувався формуванням у кiнцi XII - першiй половинi ХIII ст.ст. двох полiтичних iнтеграцiйних центрiв Пiвденно-Захiдної Русi: захiдного (Галицько-Волинське князiвство) i схiдного (Чернiгiвське князiвство).

Етнокультурнi вiдмiнностi в основi того давнього розмежування засвiдчуються: 1) особливостями археологiчних культур схiдних слов'ян i Русi (черняхiвська культура з одного боку i її середньоднiпровський варiант та пастирська, юхнiвська, роменська культури i деснянський варiант зарубинецької культур); 2) дiалектами сучасної української мови (пiвденно-захiдна група говiрок i київсько-полтавський дiалект). Останнiй хоч i вважається новоутворенням ХIV-ХVII ст.ст., проте його територiальний збiг з конкретними археологiчними культурами пiд­тверд­жує закономiрний зв'язок дiалектiв мови з племiнними вiдмiн­ностями етнiчної давнини, на який вказували такi вченi, як О.О.Шах­матов, Ю.М.Брайчевський.

Наступнi шiсть вiкiв формування українського етносу в силу конкретно-iсторичних обставин не спинили, а, навпаки, посилили й урiзноманiтнили давнiшi вiдмiнностi. Формування захiдної частини українцiв з XIV ст. до половини ХХ ст. вiдбувалося у вiдривi вiд схiдної - в складi Польщi, Австро-Угорщини, Румунiї, Чехословаччини. Суттєвою специфiкою цього процесу було: 1) етнiчно чуже середовище, яке сприяло змiцненню власної етнiчної самосвiдомостi; 2) консервацiя вiдсталого аграрного характеру економiки з його натуральною замкнутiстю й вiдповiдними психологiчними рисами в менталiтетi населення; 3) греко-католицька культурно-полiтична орiєнтацiя на Захiдну Європу, пiдкрiплювана антиросiйською спрямованiстю полiтики Польської й Австро-Угорської держав; 4) можливостi легального культурного розвитку в ХIХ - на поч. ХХ ст.ст.

У той же час перипетiї мiждержавної боротьби Литовсько-Руського князiвства - Московської Русi - Польщi i турецько-татарських агресорiв, супроводжуванi великими мiграцiями населення, зблизили етнотворчi процеси схiдної частини українцiв з бiлорусами i росiянами. Якнайвиразнiше це проявилось у схiдних дiалектних особливостях української мови (перехiдна взаємовiдповiднiсть полiських говiрок з пiвденнобiлоруськими i курсько-орловським росiйським дiалектами, степовi "новоросiйськi" говiрки).

З одного боку, у XV-XVII ст.ст. самобутнiсть козаччини i Гетьман­щини сприяла етнiчному самовизначенню українцiв на сходi, а самодер­жавно-крiпосницька русифiкаторська полiтика росiйського царизму другої половини XVII- поч.ХХ ст.ст. була фактором їх консолiдацiї у визвольнiй боротьбi. Проте, з iншого боку, схiднi українцi формувалися в етнiчно спорiдненому середовищi колишньої давньоруської спiльностi, яке скрiплювалось єдиною православною релiгiєю. До того ж Україна в складi Росiйської iмперiї iнтегрувалася в загальноросiйський економiчний ринок на новiтнiх iндустрiально- аграрних засадах з вiдповiдним цьому впливом на психологiю населення. Зближували також спiльнi полiтичнi процеси, що вiдобразилося у формуваннi на рубежi ХIХ - ХХ ст.ст. новiтнiх визвольних суспiльно-полiтичних рухiв, а також у загальноросiйських революцiях 1905-1917 рр.

Коли в 1918 р. на руїнах Австро-Угорської iмперiї виникла ЗУНР, то її керiвництво не мало намiрiв об'єнуватися з українцями Сходу до тих пiр, поки не було змушене до цього польською агресiєю. Але злука ЗУНР i УНР 22 сiчня 1919 р. самими її авторами розцiнювалося як формальна, петлюрiвське керiвництво УНР одразу ж поступилося Захiдною Україною Польщi взамiн на її вiйськово-полiтичну пiдтримку проти Радянської влади.

У союзi з Радянською Росiєю вiдбулося самовизначення схiдної України як самостiйної державностi в 1920-1922 рр., захiдна ж частина до 1939-1945 рр. знову залишалась складовим придатком iноземних держав. 70-рiчна iнтеграцiя України в СРСР мала своїм результатом iсторичний феномен "радянського українця", нацiональнi етнокультурнi риси якого своєрiдно поєднувалися з багатонацiональною союзною спiльнiстю на унiтарних соцiально-економiчних та iдеологiчних, полiтичних засадах. Одначе в захiдноукраїнському регiонi пiсля досягнутого в складi СРСР iсторичного возз'єднання українцiв загаль­ний iнтеграцiйний процес мав i специфiчнi наслiдки. Придушення вiкових етнокультурних особливостей регiону як "нацiоналiстичних", яке здiйснювалося комунiстичним керiвництвом СРСР i УРСР, спричинило не лiквiдацiю вiдмiнностей, а появу певного комплексу в самосвiдомостi населення.За умов демократизацiї суспiльно-полiтичного життя в СРСР другої половини 80-х рр. i в незалежнiй Українi з 1991 р., цей комплекс проявив себе у прагненнi до iсторичного реваншу шляхом нав'язування всiм українцям власних етнiчних особливостей як "справжнiх" нацiо­наль­них цiнностей. Результатом, проте, стало не стiльки загальне визнання захiдно-українських стандартiв для всiєї України, скiльки загострення нацiональних суперечностей.

У науковому планi етнокультурнi вiдмiнностi українцiв сходу i заходу є рiвнозначними в їх багатовiковiй самобутностi. В полiтичному ж планi проблемою нацiональної консолiдацiї українцiв у власнiй незалежнiй державi є пропорцiйно орiєтована щодо регiональних особливостей полiтика вiльного розвитку на основi створення загальноукраїнського економiчного ринку, побудови демократичної правової державностi, культурного вiдродження.

Багатовiкова спадщина у виглядi "двох Україн" не може бути лiк­вiдована силою й у короткий час, про що свiдчить власний iсторичний досвiд. Лише тривале й вiльне взаємне зближення i взаємовплив сходу i заходу України витворять нову українську нацiональну реальнiсть.

& РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

Регiональна полiтика України: концептуальнi засади, iсторiя, перс­пек­тиви: Мiжнародна наукова-практична конференцiя 10-11 листопада 1994 р.- К., 1995.

Брайчевський М.Ю. Походження Русi.- 1968.- С.112-115, 119-120.

Субтельний О. Україна: iсторiя.- К., 1992.