1.2.2 Теорії виникнення політичної влади

У сучасній політології галузь, що досліджує владу називається кратологією (від грец. kratos – влада і logos – слово, поняття, знання, вчення), а вчені, котрі її аналізують – кратологи. Вони займаються визначенням фундаментальної природи влади, вивченням основних ресурсів, що забезпечують отримання влади та її реалізацію, межі, у яких можуть бути використані ці ресурси, і, відповідно, застосування самої влади. В цих пошуках важливе місце займає встановлення основних джерел влади, факторів її виникнення і подальшої еволюції.

Серед різних тлумачень щодо витоків політичної влади звертає на себе увагу спроба визначити їх шляхом співставлення понять «архе» (влада) та «анархе» (безвладдя). Означена антитеза маркує «місце зустрічі» такого суспільного устрою, в якому відсутня усіляка влада, панування та примус, та організованого ладу в спільноті людей, що регулюється певним комплексом загальнообов’язкових норм і правил.

Варто відзначити, що у Давній Греції склалися дві протилежні тенденції: у рамках однієї з них стан суспільства без влади розглядався як природний та ідеальний, а в іншій, напроти, – давалися негативні оцінки безвладдя.

Так, римський поет Овідій на початку нашої ери називав період «безвладдя» «золотим віком». Така назва закріпилася тому, що в цей час «…люди без всяких судів самі, за власною волею додержуються чесності та справедливості». У подальшому цей стан буде не одноразово ідеалізовано як життя без примусу та необхідності підкорятися, ця ідея буде розвинута і модернізована в різного роду політичних ученнях. Однак жоден з проектів такого жанру ні разу не був реалізований в історії.

З іншого боку, вже у Гомера і Геродота грецьке слово «анархе», котре означає свободу від панування або стан свободи, і похідне від нього «анархос» несуть певне негативне значення. Ксенофану приписують впровадження терміна «анархія», тобто відсутність верховного правителя держави – Архонта. На сьогодні існує велика кількість анархічних теорій. Деякі з них, на відміну від утопій, що передбачають різні варіанти справедливої влади, передбачають звільнення від будь-яких форм влади, які тяжіють над людиною та суспільством. Позитивних прикладів втілення анархічних теорій в реальне життя небагато.

Можливо саме тому вже в Античності більшість давньогрецьких мислителів стверджували, що ніяке людське суспільство не може існувати без належного порядку, встановлених норм, приборкання стихійних імпульсів людей, а значить – без управління і відповідної організації та контролю.

У подальшому багато з послідовників мислителів давнини в різні періоди історії підкреслювали, що влада корениться в самій природі людини як суспільної істоти, в характері соціальної взаємодії.

Усі численні вчення, концепції, ідеї, що пояснюють природу влади, можна класифікувати як теорії, котрі відносяться до поведінкового або соціологічного підходу.

Поведінковий підхід до походження влади характеризує владу як особливу сутність, носієм якої виступає окрема особистість, котра змушує інших людей підкорятися. З точки зору даного підходу влада пояснюється біологічними та психологічними особливостями людини – її носія. До концепцій влади в рамках поведінкового підходу належать: теологічна, біологічна, біхевіористська, психоаналітична, міфологічна тощо.

Теологічна концепція влади (Аристотель, Аврелій Августин, Фома Аквинский) – одна з найбільш ранніх. Визначення влади, згідно якої є таким: всяка державна влада походить від Бога, а всі монархи, що здійснюють владу, – лишень виконавці божественної волі. Підкорення людей волі Божій, принципам божественного розуму забезпечує порядок у суспільстві, самозбереження та продовження людського роду.

Приміром, єпископ Аврелій Августин в роботі «Про град Божий» виступає за верховенство церкви в політичному житті. Хоча надмірне насилля з боку влади небажане, воно необхідно, щоб попереджувати злочини проти Бога. Свобода волі приємна, але виражається найчастіше у схильності індивіда до порочних дій. Державна влада, за Августином, іноді нічим не відрізняється від зграї розбійників, однак її треба рішуче захищати від політичної опозиції, бо будь-які дії влади від Бога і їх треба сприймати як покарання за гріхи.

Фома Аквінський в своїх роздумах про владу спирався на арістотелівське вчення про форму та матерію. Він стверджував, що низькі форми підкоряються вищим в силу влади, даної останнім від Бога. Однак, за твердженням Фоми, далеко не всяка влада походить від Бога. Бог є джерело добра, а відповідно, – порядку та управління. У проявах влади слід розрізняти панування або начало (dominium), її форму або правління (regimen), і спосіб управління або політику.

Пояснення божественної природи влади тлумачаться мислителем і дусі апологетики, захисту Бога як дарувальника блага. Будь-які негативні і незаконні дії влади не від Бога. Зловживання владою позбавляє людину від блага.

Часто влада дана людям в покарання, тоді її незаконне придбання і наступна втрата походять від Бога. Влада неможлива без підкори і будь-які блага можуть бути отримані людиною тільки в рамках відносин, що задає владу. Влада тут виступає як інструмент посередництва у справах людських між Богом і підданими. По природі усі люди рівні, просто представники влади в силу представництва інтересів людей перед Богом ближче до нього. У випадку, коли правителі починають зловживати владою, церква може відібрати її у тих, хто надто зарвався.

Біологічна концепція влади (Габріель Марсель, Фрідріх Ніцше) розглядає владу як механізм подолання людської агресивності, закладеної в найбільш фундаментальних інстинктах людини як біологічної істоти.

Найбільш яскраво ця концепція представлена в роботах німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900). Відповідно до його ідей, людина по природі істота, що роздирається такими сильними базовими інстинктами («потягами»), як інстинкт смерті – Танатос, та інстинкт продовження роду – Ерос. Без контролю над ними не змогло би існувати жодне цивілізоване суспільство. Схильність до вбивства, канібалізму, інцесту – це природний стан людини. Життя з її вічним рухом і становленням залишає людині не лишень основний, але й єдиний принцип виживання – «волю до влади».

«Саме життя є воля до влади». Усі процеси, фізичні та духовні, у трактовці Ф. Ніцше є частиною світового процесу, а одним з проявів свободи – воля до влади. Самоздійснення волі до влади передбачає її очищення від моральних ідей свободи і відповідальності.

Біхевіористська концепція влади (Чарльз Мерріам, Гарольд Лассуелл) – це поведінкове розуміння влади. Відповідно до цієї концепції владні відносини випливають з природи людини, її природних якостей. Звідси відмова від моральних оцінок політики. Саме прагнення підкорити своїй волі інших індивідів виступає в якості домінуючого мотиву політичної активності конкретної особистості.

Засновник американської політологічної школи Ч. Мерріам (1923-1940) одним із перших розглянув з позицій біхевіоризму феномен політичної влади в роботі «Політична влада: її структура і сфера дії» (1934). Американський політолог Г. Лассуелл (1902-1978), учень Ч. Мерріама, в середині ХХ століття продовжив розробки в цьому напрямку і запропонував розглядати владу як різновид впливу. Акцент у поясненні «влади як можливості» (М. Вебер) у нього зсувається: влада не стільки можливість, скільки вплив. Однак він не ототожнював вплив і владу. За Лассуеллом, влада – це участь в прийнятті рішень. Причому, простий вплив від влади відрізняється тим, що остання спирається на санкції, точніше, на погрози їх застосування. Таким чином сприйнята влада є, насамперед, «відношенням між людьми». Ефективність застосування санкцій пояснюється тим, що вони спираються на цінності, значимі для об’єкта влади.

Психоаналітичні концепція влади (Гарольд Лассуелл, Еріх Фромм) розглядає владу я спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. Подавляючи раціональні мотиви поведінки, маніпуляція забезпечувала домінування ірраціонального в політичній діяльності (страху, агресивності, прагнення до руйнування).

Г. Лассуелл розробив типологію політичних особистостей, визначив типи політиків. «Волю до влади» окремих політиків він пояснює суб’єктивною компенсацією фізичної та духовної неповноцінності.

Представник американської лінії у франкфуртській школі Е. Фромм (1900-1980) також вбачав витоки влади в психологічній площині: «в психологічному плані спрага влади корениться не в силі, а в слабкості». На його переконання, у владі «проявляється нездатність особистості вистояти на самоті і жити своєю силою». Влада, за Фроммом, це відчайдушна спроба придбати якийсь замісник сили, коли справжньої сили не вистачає.

Міфологічна концепція влади (Леон Дюгі) відстоювала ідею природнього походження влади. Наділення владою пов’язується з фізичною, моральною, релігійною, інтелектуальною і економічною перевагою одних людей над іншими. Будучи сильніше своїх одноплемінників, перші нав’язували другим свою волю і досягали бажаних цілей.

Французький теоретик права та політолог Л. Дюгі (1859-1928) зауважував, що велич влади підтримується за рахунок апеляції до колективної пам’яті про два найпоширеніші міфи: про божественний характер влади і про «загальну волю», втілену в інституті влади. Ці два міфи властиві двом різним стадіям еволюції людського суспільства: у традиційних суспільствах персона правителя обожнювалася – він сприймався або як нащадок божества, або як бог; у сучасних суспільствах використовувався міф про «суспільну волю», котра має підкорятися «індивідуальній волі» найсильніших.

Соціологічний підхід до походження влади трактує владу в термінах соціальної взаємодії як відношення чогось або когось. При цьому взаємодія передбачає наявність, принаймні, двох сторін. Концепції влади: структурно-функціональна, класова, дуалістична і т.д.

Структурно-функціональна концепція (Толкотт Парсонс) тлумачить владу як відношення нерівноправних суб’єктів, чия поведінка обумовлена ролями, що вони їх виконують (приміром, роль управляючих та тих, хто є підлеглим). При цьому передбачається, що соціальна роль визначає стиль (тип, характер, зміст) очікуваної від людини поведінки, відповідної займаному положенню в суспільстві (статусу).

Американський соціолог і політолог Т. Парсонс (1902-1979) у своїй концепції сприймає владу як властивість та невід’ємний атрибут мікросоціальної системи. Як системоутворюючий елемент вона з’єднує всі інші елементи політичної системи в єдине ціле. Запропонований Т. Парсонсом системний підхід у тлумаченні влади запроваджується на трьох рівнях: на рівні політичної системи суспільства в цілому; на рівні окремих складових системи; і, нарешті, на рівні відносин між самими індивідами.

Класова теорія влади (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ілліч Ульянов (Ленін)) розглядає владу як відношення панування і підкорення одного класу іншим. На думку представників цієї теорії, економічна нерівність слугує підґрунтям усіх інших форм соціальної нерівності, котра не вичерпується лишень класовими розбіжностями. Тому влада виникає усюди, де є нерівність.

Німецькі політичні мислителі К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895) продовжили та розвили ідеї Г.-В.-Ф. Гегеля. Вони сформулювали низку стрижневих ідей, що увійшли в історію як марксизм:

• причиною соціальної нерівності є приватна власність на засоби виробництва;

• позбавитися експлуатації, усіх форм відчуження можна лише шляхом ліквідації приватної власності та усуспільнення засобів виробництва;

• створення суспільства соціальної справедливості можливе лише на соціалістичних засадах: шляхом мирних та тривалих реформ або за допомогою збройного повстання народу;

• матеріальне виробництво має визначальне значення в розвитку людства та його політичному житті. Економічний базис складає взаємодія продуктивних сил та виробничих відносин, а надбудову – ідеологія, культура тощо. Діалектичне протиріччя базису та надбудови призводить до класової боротьби;

• найефективнішим способом переходу до соціалізму є революція, збройне повстання та встановлення диктатури пролетаріату як найбільш зацікавленого в їх перемозі соціального класу.

• комуністична партія як авангард пролетаріату та об’єднуюче ідеологічне ядро усього суспільства має бути єдиною політичною владою;

• пролетарський інтернаціоналізм і гасло «Пролетарії усіх країн, єднайтеся!» є ключовими принципами робітничого класу і виразом прагнення до світової соціалістичної революції;

• головне питання будь-якої революції – це захоплення влади, найвищий рівень класової боротьби;

• розбудова комуністичного суспільства, що є кінцевою метою революції, передбачає відсутність приватної власності як основи експлуатації, відмирання права і держави, знищення класових, національних та інших відмінностей, подолання різниці між містом і селом, фізичною та розумовою працею; комуністичне суспільство має стати царством свободи і реалізації принципу «від кожного – за здібностями, кожному – за потребами».

Дуалістична концепція влади (Моріс Дюверже) виділяє всередині влади два елементи: 1) матеріальний примус; 2) переконання, віра з боку підкорених в те, що таке підкорення схвальне, справедливе, законне. Панування – більш вузьке поняття, ніж влада. Воно пов’язане із застосуванням сили, котра може виражатися в різних формах, таких, як фізичне насилля, економічний примус, тиск з боку організованого колективу і т.д.

З точки зору французького політолога та соціолога М. Дюверже (нар.1917), влада не може існувати без прямого насилля, спираючись на силу авторитету (можливість добровільного підкорення). Вчений підкреслював, що джерелами влади слугують насилля та вірування суб’єктів політичного процесу. Особливо важливою є віра в необхідність влади взагалі та віра у її легітимність.

Влада у Дюверже постає як «дволикий Янус», оскільки вона, з одного боку, є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, а з іншого боку, виступає ефективним засобом інтеграції та забезпечення соціальної солідарності усіх членів суспільства для всезагального блага.