7. Праслов’янська доба (і тис. Н. Е.). Основними видами діяльності залишилися землеробство, скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво та різні ремесла.

Предки слов’ян жили в районі басейнів Одри, Вісли і середнього Дніпра. Звідти вони розселилися на схід, південь і північ Європи. На початку нашої ери завершився поділ слов’ян на східних і західних. У VI—VІІ ст. н. е. деякі племена заселили і Балканський півострів, створивши південну групу. Відомості про розселення наших предків є в «Повісті минулих літ».

Праслов'яни теж сповідували язичницьку віру, яка упродовж попередніх століть сформувалась у досить чітку систему поглядів і вірувань. У центрі було поклоніння сонцю, іншим світилам, явищам природи і стихіям (вогню, воді, вітру) та їх божественним втіленням-ідолам (Перуну, Сварогу, Дажбогу, Велесу, Ярилу та ін.). Божествами також вважалися духи дому та домашнього вогнища. Праслов'яни вірили, що поряд з матеріальним видимим світом речей існує невидимий духовний світ, який є не менш реальний, ніж видимий — світ духів-домовиків, лісовиків, русалок, водяників та ін. У цей світ, як вважали вони, відходили душі померлих предків. Чіткої межі між видимим і невидимим світами не було, вони вважалися взаємоперехідними, співіснували. Тому все життя підпорядковувалось цим ключовим уявленням. Щоб задобрити богів, у храмах-капищах їм приносили жертви, працю супроводжували культовими обрядами, основні віхи сімейного життя — магічними ритуалами. Тобто основною рисою фольклору всієї міфологічної епохи є те, що він не мислився як художня творчість, а мав суто практичне застосування. Обряди створювалися не для розваги чи естетичного задоволення, а були вимушеною необхідністю: зробити все можливе, щоб зберегти урожай від пекучого сонця, посухи, дощу, граду, вітру; дітей — від смерті, дім — від руйнування. Усе життя було підпорядковане вищим силам, а оскільки людина повністю залежала від них, то склалася ціла система магічно-ритуальних дійств для того, щоб задобрити, приборкати, задовільнити ці сили.

У цей період виникають і побутують міфи, магія, календарно- та родинно-обрядові ритуали, які виконують сакральну, тобто магічну функцію. Поєднуючи епічні, ліричні та драматичні елементи, ці жанри стали основою для виникнення інших, більш сучасних жанрів. Уся подальша усна народна творчість глибоко закорінена у міфологічних уявленнях предків-слов'ян. Прадавня міфологія на рівні тематики, образності, поетики, символіки тією чи іншою мірою наявна у тих фольклорних текстах, які дійшли до наших днів і побутують сьогодні; вона знайшла своє відображення і в художній літературі.

4. Періодизація чеського фольклору історичної епохи. 

Характерна ознака християнської епохи розвитку усної народної творчості — побутування фольклорних творів і поява письмових текстів.

1 етап: Доба середньовіччя (5-15 ст)

Виокремлення чехів із маси слов'янських народів, яке призвело до консолідації племен в одній державі — Великій Моравії (830-906 рр).

Фольклорна традиція зазнала змін наприкінці 9 століття у зв'язку з запровадженням християнства у 863 році. Це зумовило не лише боротьбу, а й змішування і взаємопроникнення язичницьких та християнських культів, що було зафіксоване в усній народній творчості. Фольклор почав втрачати утилітарну природу: магію, фетишизм. У ньому все яскравіше пробивалися естетичні, розважальні, пізнавальні та виховні елементи. Відбувся перехід усної народної творчості від ритуально-магічного до художнього значення.

Політеїстичні вірування слов'ян стали надійним підгрунтям для встановлення релігійності вищого порядку — монотеїзму.

У добу становлення та розквіту чеського королівства (9-14 ст) усна народна творчість досягла високого рівня розвитку та виробила нову художню систему. Змінилась її тематична палітра, що було зумовлено новими соціальними та політичними реаліями, зокрема боротьбою за зміцнення чеської державності, потребі в уславленні перемог та звитяжності в боях. Героїчний епос був представлений легендами та переказами У центрі цих творів не общинна група, а окрема героїчна особа, що репрезентують святі. У надрах ієї епохи нових ознак набула побутова та календарна обрядовість, розвинувся жанр ліричної пісні.

2 етап - Гусицька доба (15- початок 17 ст. (1620))

Особливо розвився жанр героїчного епосу. З'являються бойові та гусицькі пісні, хроніки, легенди, перекази, сатиричні народні анонімні твори, соціально-побутові пісні, балада, в якій прижилися елементи історичного епосу та побутова тематика. Цікавим феноменом тогочасного фольклору є народна драма, яку все більше витісняла християнська драма.

3 етап — Бездержавний період (початок 17 століття- початок 20 ст)Чеські землі увійшли до складу Габсбурзької держави. Народ — предмет імперської асиміляторської політики. Це позначилося на усній народній творчості, в якій почали стихати героїчні інтонації, поступаючись побутовим та родинним мотивам. Розвивалися жанри народної балади, сказання про гуситів, казка і пісня. Важлива також і напівнародна творчість ( крамарські пісні, письмацькі хроніки, книжки народного писання, інтермедії). Цікаве явище виникнення чеського лялькового театру.

На початку 19 століття ідеї національного самовизначення серед інтелігенції утверджуються з розвитком гуманітарних наук. Чільне місце займає фольклористика. Звернення до історичної пам'яті народу підтримується також історіографією. У зв'язку з утвердженням романтичних тенденцій у літературі активізується увага до слов'янської культури та духовності в середовищі патріотично налаштованої інтелігенції. По-новому зазвучали фольклорні інтонації та мотиви.

4 період — Новітній

Усі грані народного життя на чеських землях зафіксовано в народних надманнях. Випробування війнами, трудова та політична еміграція. У період “нормалізації” основним жанром є лірична пісня. Поширений жанр політичного анекдоту.

5. Наукові пошуки Олександра Потебні та Олександра Котляревського у галузі фольклористики. 

Олександр Потебня (1835—1891). У працях «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий», «О некоторых символах в славянской народной поэзии», «Слово и миф» та ін. вчений долучив до огляду релігійно-міфологічних елементів народних творів ґрунтовний лінгвістичний (зокрема етимологічний) аналіз власних імен, назв, реалій. Як і його західноєвропейські попередники, О. Потебня вдався до зіставного мовознавчого дослідження слів у слов´янських мовах, з пошуком їх коренів у неслов´янських системах індоєвропейської групи. Таким чином він переніс здобутки теорії братів Ґрімм та їх послідовників на слов´янський (зокрема український) ґрунт.

Неоціненним досягненням наукових пошуків О. Потебні є те, що він аналізує українські вірування, звичаї, обряди, жанри та тексти усної народної творчості на загальнослов´янському, загальноєвропейському тлі, але з урахуванням специфічного національного колориту.

О. Потебня розглядав слов’янські (переважно українські) пісні як продовження індоєвропейських та загальнослов’янських мовних, культурних і фольклорно-міфологічних традицій.

Історичний підхід до розвитку фольклору був властивий і О. По- тебні, оскільки він указував на те, що кожний новий акт творчості, вибудовуючись на основі попереднього, вносив щось нове2, а завдяки традиції зберігається національний фактор. Йдеться про спадкоєм- ність творчих актів — варіювання і розвиток готових зразків через безпосереднє їх засвоєння. Ступінь останнього залежить від інтенсив- ності використання (тобто виконань) народної пісні.

Широкого розголосу ці ідеї набули і на українському ґрунті, хоча, як і в багатьох країнах Європи, вона не виявлялась тут «у чистому вигляді». В Україні прихильником цієї теорії був професор Київського університету О. Котляревський (1837—1881). Учень Й. Бодянського, сучасник і приятель М. Максимовича та М. Костомарова, він сформувався на засадах міфологічно-порівняльної школи і її принципи відстоював до кінця свого життя. Але у нелегкий для України час він стояв на позиціях самобутності української нації, стверджуючи факт, що українці на своїй території є споконвічними автохтонами. Вивчаючи проблему народності, студіюючи історичний процес, здійснюючи зіставний аналіз національних культур, О. Котляревський притримувався думки, що на ранніх етапах розвитку кожен народ пройшов однакові стадії становлення, на основі яких під впливом історичних умов розвинулась його самостійна діяльність. Він не відкидав повністю арійської теорії, але розглядав важливість спільного національного коріння лише в доісторичну добу, висловлюючи думку про нагальність і необхідність вивчення історичного минулого рідного краю. Через вивчення старовини та народності О. Котляревський вбачав шлях до виявлення національного духу в усній творчості та культурі. Будучи обізнаним із європейськими теоріями того часу, він широко залучав до арсеналу своїх досліджень лінгвістичний аналіз і розглядав національну мову як вияв духовних сил народної психології. У цьому він був прихильником ідей Ґумбольдта, Штейнталя, інших філологів, у тому числі й українських — Срезневського, Бодянського, Григоровича та ін. Вслід за М. Мюллером він розглядав міфологію як стародавнє підґрунтя мови.

Народну обрядовість та словесне мистецтво О. Котляревський пояснював засобами міфології, релігії та історії, з урахуванням психо логічних факторів, таких як уява та фантазія. З цих позицій він аналізував епічні народні жанри на різних етапах їх становлення та розвитку. Як дослідник народної старовини, він надавав великого значення археології та палеографії. Вслід за прихильниками теорії самозародження, які звертали особливу увагу на «пережитки первісної культури» (такі як повір´я, забобони тощо), вивчав давні обряди, народну демонологію.